30 квітня 2026 року м. Кропивницький Справа № 340/5423/25
Кіровоградський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Притули К.М., розглянув за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язати вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до Кіровоградського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 - відмову в задоволенні Рапорту ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_2 вчинити дію - прийняти рішення, яким достроково розірвати контракт про проходження ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 військової служби у Збройних Силах України та звільнити його згідно поданого рапорту від 23 червня 2025 року.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, представник позивача вказує, що 16 вересня 2024 року набрав чинності контракт, укладений ОСОБА_1 з Міністерством оборони України в особі командира військової частини НОМЕР_1 про проходження військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб сержантського складу.
23.06.2025 року позивач подав рапорт про звільнення з військової служби на підставі підпункту 7 пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у зв'язку із сімейними обставинами.
Позивач зазначає, що його донька ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є дитиною з інвалідністю віком до 18 років, має психічний розлад внаслідок органічного ураження головного мозку зі стійким порушенням функцій. Згідно з посвідченням Управління соціального захисту населення серії НОМЕР_3 позивач є законним представником дитини з інвалідністю. До рапорту про звільнення ним було долучено медичний висновок, індивідуальну програму реабілітації дитини, консультативні висновки спеціалістів, виписку з медичної картки та інші документи щодо стану здоров'я дитини.
Також представник позивача вказує, що дружина позивача ОСОБА_3 самостійно здійснює догляд за двома малолітніми дітьми, зокрема за старшою донькою ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка також потребує батьківської уваги, емоційної підтримки та участі у її вихованні. На думку позивача, військова частина не врахувала наявність у сім'ї ще однієї малолітньої дитини та фактичну неможливість дружини одночасно забезпечувати належний догляд за обома дітьми.
Листом військової частини НОМЕР_1 від 30.06.2025 року №1333 відмовлено в задоволенні рапорту, з посиланням на наявність у дружини позивача обов'язку щодо догляду за донькою.
Позивач вважає таку відмову безпідставною, невмотивованою та такою, що порушує його права і права його сім'ї.
Ухвалою суду від 08 серпня 2025 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Представником військової частини НОМЕР_1 подано відзив на позовну заяву. Обґрунтовуючи заперечення проти позовних вимог, відповідач вказує, що під час дії воєнного стану звільнення військовослужбовця у зв'язку з вихованням дитини з інвалідністю віком до 18 років можливе за умови відсутності інших осіб, які зобов'язані її виховувати. Відповідач зазначає, що позивачем не надано документів, які підтверджують відсутність у матері дитини ОСОБА_3 обов'язку або можливості брати участь у вихованні дитини.
Також відповідач вказує, що позивачу не було відмовлено у звільненні, а надано можливість реалізувати право на звільнення шляхом подання в розумний строк належним чином завірених документів, які підтверджують відповідну підставу. На думку відповідача, командування військової частини не ухилялося від розгляду рапорту, а надало відповідь із роз'ясненням та вимогою щодо подання необхідних документів, тому підстави для задоволення позову відсутні.
Представником позивача подано відповідь на відзив. Вказує, що доводи відповідача є необґрунтованими, оскільки до позовної заяви долучено докази, які підтверджують неможливість дружини позивача одночасно здійснювати належний догляд за двома дітьми, зокрема психологічні висновки щодо старшої доньки та нотаріально посвідчену заяву ОСОБА_3 про неможливість одночасного догляду за двома дітьми.
Крім того, представник позивача зазначає, що відповідь військової частини фактично є відмовою у задоволенні рапорту, оскільки відповідач послався на ненадання документів, які, на думку позивача, неможливо отримати, а всі наявні у нього докази були подані разом із рапортом та позовом.
Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.
16 вересня 2024 року між ОСОБА_1 та Міністерством оборони України в особі командира військової частини НОМЕР_1 укладено контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб сержантського складу (а.с.16-36)
ОСОБА_1 перебуває у шлюбі із ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_4 (а.с.9зв).
Згідно зі свідоцтвом про народження серії НОМЕР_5 , ОСОБА_2 народилась ІНФОРМАЦІЯ_3 , її батьками є ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (а.с.12зв).
Відповідно до медичного висновку №6 від 10.04.2025 року ОСОБА_2 є дитиною з інвалідністю віком до 18 років (а.с.16).
Згідно з посвідченням Управління соціального захисту населення серії НОМЕР_3 ОСОБА_1 є законним представником дитини з інвалідністю ОСОБА_2 (а.с.15).
23.06.2025 року ОСОБА_1 подав рапорт про звільнення з військової служби у зв'язку із сімейними обставинами (а.с.39-41).
До рапорту позивачем долучено документи на підтвердження стану здоров'я дитини, зокрема медичний висновок №6 від 10.04.2025 року, індивідуальну програму реабілітації дитини №2 від 10.04.2025 року, консультативні висновки спеціалістів, консультацію лікаря-психіатра від 30.05.2025 року, довідку ГО «Корекційний центр “Друзі»» №21 від 02.04.2025 року, виписку №44 із медичної картки амбулаторного хворого від 06.03.2025 року та інші медичні документи (а.с.16-34).
30.06.2025 року військовою частиною НОМЕР_1 надано відповідь №1333 щодо рапорту позивача, в якій зазначено про необхідність надання документів, які підтверджують відсутність зобов'язань чи можливості ОСОБА_3 здійснювати догляд за ОСОБА_2 (а.с.41зв).
Не погоджуючись із такими діями відповідача, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з такого.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон №2232-ХІІ.
Частинами першою, п'ятою статті 1 Закону №2232-ХІІ передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Від виконання військового обов'язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.
Відповідно до частини шостої статті 2 Закону №2232-XII одним із видів військової служби є військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період.
У зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-IX, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб (пункт 1). Надалі відповідними Указами Президента України строк дії воєнного стану в Україні продовжено та такий правовий режим діє й на сьогодні.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
На момент розгляду адміністративної справи правовий режим воєнного стану в Україні продовжено та не скасовано, відповідно під час розгляду справи застосуванню підлягає законодавство, що регулює порядок звільнення з військової служби в умовах воєнного стану.
Частиною четвертою статті 2 Закону №2232-ХІІ передбачено, що порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Підстави для звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період визначені частиною п'ятою статті 26 Закону №2232-ХІІ. Зокрема, згідно з підпунктом «г» пункту 3 частини п'ятої названої статті під час дії воєнного стану такі військовослужбовці звільняються через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).
Частиною дванадцятою статті 26 Закону №2232-ХІІ, до якої кореспондує підпункт «г» пункту 2 частини четвертої цієї статті, передбачено, що військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах: виховання військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років, у разі відсутності інших осіб, які зобов'язані її виховувати.
Таким чином, станом на час звернення позивача з рапортом та прийняття рішення по його суті законодавство чітко вимагало наявності такої умови для звільнення з військової служби, як підтвердження відсутності інших осіб, які зобов'язані виховувати дитину з інвалідністю віком до 18 років.
Згідно з частиною сьомою статті 26 Закону №2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Порядок звільнення з військової служби визначено Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженим Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 (далі - Порядок №1153), відповідно до пункту 233 якого військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Накази про звільнення військовослужбовців з військової служби оголошуються командирами (начальниками) військових частин (абзац четвертий пункту 241 Положення №1153/2008).
Механізм реалізації та порядок організації у Збройних Силах України, Державній спеціальній службі транспорту виконання вимог Положення №1153 визначає Інструкція про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України від 10 квітня 2009 року №170 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 19 травня 2009 року за №438/16454; далі Інструкція №170).
Відповідно до пункту 12.11 розділу XIІ Інструкції №170 перелік документів, що подаються з Поданням до звільнення військовослужбовця з військової служби, зазначено у додатку 19 до Інструкції.
Згідно з підпунктом 19 пункту 5 додатку 19 до Інструкції №170 при поданні до звільнення з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою статті 26 Закону №2232-XII, військовослужбовцем, що виховує дитину з інвалідністю віком до 18 років, у разі відсутності інших осіб, які зобов'язані її виховувати подаються:
медичний висновок про дитину з інвалідністю віком до 18 років за формою, затвердженою МОЗ, або індивідуальна програма реабілітації дитини з інвалідністю, видана лікарсько-консультативною комісією лікувально-профілактичного закладу;
копія свідоцтва про народження дитини із зазначенням батьківства (материнства) особи;
один із документів: копія свідоцтва про смерть одного з батьків, або копія рішення суду про визнання одного з батьків безвісно відсутньою чи оголошення померлою, або копія рішення суду про позбавлення одного з батьків батьківських прав, або копія вироку суду, за яким особа відбуває покарання у місцях позбавлення волі, або документи, які підтверджують, що особа самостійно виховує та утримує дитину (копія рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини або витяг із Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України).
З наведеного слідує, що звільнення військовослужбовця зі служби відбувається за встановленою процедурою, яка включає такі етапи: подання військовослужбовцем рапорту про звільнення з наданням підтверджуючих для цього підстав документів безпосередньо своєму командиру; розгляд рапорту про звільнення; прийняття наказу про звільнення зі служби. При цьому здійснюється перевірка документів, що підтверджують наявність підстав для звільнення з військової служби військовослужбовця, який висловив бажання звільнитися з військової служби, зокрема, за сімейними обставинами або з інших поважних причин.
За обставин цієї справи позивач звертався до відповідача із рапортом про звільнення з військової служби за сімейними обставинами у зв'язку з виховання військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років, у разі відсутності інших осіб, які зобов'язані її виховувати.
За результатами розгляду рапорту та долучених до нього документів позивачу відмовлено у звільненні з військової служби, оскільки не доведено відсутність інших осіб, які зобов'язані виховувати дитину з інвалідністю віком до 18 років (наявність матері дитини).
В той же час в контексті спірних відносин суд зауважує, що законодавство чітко вимагає наявності такої умови для звільнення з військової служби, як відсутність інших осіб, які зобов'язані виховувати дитину з інвалідністю віком до 18 років, про що йдеться в пункті 3 частини дванадцятої статті 26 Закону №2232-ХІІ.
Суд зазначає, що чинне законодавство не розкриває таке поняття як «самостійне виховання дітей одним з батьків».
Однак окремі аспекти такого терміну закріплені нормами Сімейного кодексу України (далі - СК України), Закону України «Про охорону дитинства».
Зокрема, частиною третьою статті 11 Закону України від 26 квітня 2001 року №2402-ІІІ «Про охорону дитинства» передбачено, що батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Відповідно до частини першої статті 14 Сімейного кодексу України сімейні права є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі.
Згідно з частиною першою статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Статтею 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною 5 статті 157 цього Кодексу.
Приписами частини першої статті 151 СК України встановлено, що батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини.
За змістом статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 166 СК України особа, позбавлена батьківських прав втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов'язків щодо її виховання.
Отже, з наведених норм слідує, що батьки мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою і при цьому, звільнення особи від обов'язків щодо виховання дитини відбувається у зв'язку з позбавленням такої особи батьківських прав.
При цьому аналіз підпункту 19 пункту 5 додатку 19 до Інструкції №170 дає підстави вважати, що законодавець передбачив вичерпний перелік документів, які підтверджують відсутність інших осіб, які зобов'язані виховувати дитину з інвалідністю до 18 років, а саме: копія свідоцтва про смерть одного з батьків, або копія рішення суду про визнання одного з батьків безвісно відсутньою чи оголошення померлою, або копія рішення суду про позбавлення одного з батьків батьківських прав, або копія вироку суду, за яким особа відбуває покарання у місцях позбавлення волі, або документи, які підтверджують, що особа самостійно виховує та утримує дитину (копія рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини або витяг із Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України).
Суд констатує, що позивачем не надано документального підтвердження відсутності інших осіб, які зобов'язані виховувати дитину з інвалідністю віком до 18 років.
Так, позивачем надано нотаріально засвідчену заяву ОСОБА_3 , мати ОСОБА_2 , згідної якої, мати не може надавати повноцінну допомогу меншій дитині (з інвалідністю) одночасно із вихованням старшої доньки (а.с.35зв).
Частиною третьою ст. 78 Закону України «Про нотаріат» визначено, що нотаріус, посадова особа органу місцевого самоврядування, посадова особа консульської установи України, начальник установи виконання покарань, засвідчуючи справжність підпису, не посвідчують факти, викладені у документі, а лише підтверджують, що підпис зроблено певною особою.
Отже, вказана вище нотаріально засвідчена заява не можна розглядати як доказ відсутності інших осіб, які зобов'язані виховувати дитину з інвалідністю віком до 18 років, оскільки приватний нотаріус лише засвідчив справжність підпису ОСОБА_3 на заяві відповідно до ч. 3 ст. 78 Закону України «Про нотаріат».
Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку, що позивач у спірних правовідносинах, звертаючись до відповідача із рапортом, не довів наявності правових підстав застосування до нього підпункту 7 пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (у зв'язку виховання військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років, у разі відсутності інших осіб, які зобов'язані її виховувати).
Залишаючи без оцінки окремі аргументи учасників справи, суд виходить з того, що такі обставини лише опосередковано стосуються суті і природи спору, а їх оцінка не має вирішального значення для його правильного вирішення.
Враховуючи встановлені судом у цій справі і описані вище фактичні обставини, відповідні їм правовідносини, застосовані до них судом норми права суд дійшов висновку, що відповідач відмовляючи в задоволенні рапорту позивача про звільнення з військової служби діяв на підставі та у спосіб передбачений чинним законодавством та в межах своїх повноважень.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
В силу приписів ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову належить відмовити.
Враховуючи положення статті 139 КАС України, питання про розподіл судових витрат судом не вирішується.
Керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
В задоволені адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_6 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_7 ) про визнання дій протиправними та зобов'язати вчинити певні дії - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Кіровоградського
окружного адміністративного суду К.М. ПРИТУЛА