30 квітня 2026 року м. Київ справа №320/36292/23
Суддя Київського окружного адміністративного суду Лапій С.М., розглянувши в м. Києві у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом громадянки ОСОБА_1 до Державної податкової служби України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді,
До Київського окружного адміністративного суду звернулась громадянка ОСОБА_1 з позовом, в якому просить:
визнати протиправним та скасувати наказ №895-о Державної податкової служби України від 04.08.2023 «Про звільнення ОСОБА_1 »;
поновити ОСОБА_1 на посаді державної служби головного державного інспектора відділу організації професійного навчання управління професійного розвитку та добору персоналу Департаменту персоналу Державної податкової служби України з 04.08.2023.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 18.10.2023 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Позовні вимоги обґрунтовані протиправністю наказу про звільнення позивача з посади у зв'язку із закінченням строку договору, оскільки на момент його прийняття позивач проходила військову службу за мобілізацією.
Відповідачем до суду подано відзив на позовну заяву, відповідно до якого проти задоволення позовних вимог заперечує з підстав правомірності прийняття наказу про звільнення її з посади у зв'язку із закінченням строку договору, оскільки на посаду вона була призначена на період відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, наказом ДПС України від 23.05.2023 №558-о ОСОБА_1 , головного державного інспектора відділу добору персоналу управління професійного розвитку та добору персоналу Департаменту персоналу, переведено на посаду головного державного інспектора відділу організації професійного навчання управління професійного розвитку та добору персоналу Департаменту персоналу на період відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами ОСОБА_2 з 23 травня 2023 року.
Вказаний наказ прийнято відповідачем на виконання наказу ДПС України від 14.01.2022 №22 «Про введення в дію Структури апарату Державної податкової служби України та затвердження Організаційної структури та Переліку індексів структурних підрозділів апарату ДПС» (зі змінами), наказу ДПС України від 19.01.2023 №1-ф «Про введення в дію Штатного розпису на 2023 рік Державної податкової служби України» (зі змінами) та у зв'язку із змінами організаційної структури та штатного розпису.
Наказом ДПС України №846-о від 28.07.2023 «Про увільнення від роботи у зв'язку із проходженням військової служби ОСОБА_1 » позивача увільнено від роботи з 19.07.2023 у зв'язку із проходженням військової служби із збереженням місця роботи, посади на період проходження військової служби. Підстава: повістка ІНФОРМАЦІЯ_1 , довідка від 25.07.2023 №500 Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України, заява ОСОБА_1 від 28.07.2023.
У подальшому наказом ДПС України №895-о від 04.08.2023 «Про звільнення ОСОБА_1 » звільнено ОСОБА_1 , головного державного інспектора відділу організації професійного навчання управління професійного розвитку та добору персоналу Департаменту персоналу Державної податкової служби України, яка була призначена на період відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами ОСОБА_2 , 04.08.2023 у зв'язку із закінченням строку договору відповідно до частини 2 статті 85 Закону України від 10 грудня 2015 року №889-VІІІ «Про державну службу» (зі змінами), пункту 2 статті 36 КЗпП України.
Позивач, вважаючи оскаржуване рішення протиправним, звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам, що склалися між сторонами, суд зазначає наступне.
Відповідно до положень частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до статті 2 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та їх сімей» (далі по тексту - Закон № 2011-XII) ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.
Відповідно до частин першої, другої, шостої статті 2 Закону України від 25.03.1992 №2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі по тексту - Закон №2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; до видів військової служби зокрема відноситься військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період.
Відповідно до статті 1 Закону України від 06.12.1991 № 1932-XII «Про оборону України» (далі по тексту - Закон № 1932-XII) особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
За приписами статті 1 Закону України від 21.10.1993 № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі по тексту - Закон № 3543-XII) особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Приписи частини 2 статті 39 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі по тексту - Закон № 2232-ХІІ) визначають, що громадяни України, які проходять базову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України «Про освіту», частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», частиною другою статті 46 Закону України «Про вищу освіту».
Невиконання цього обов'язку є підставою для притягнення винних осіб до встановленої законом відповідальності (частина перша статті 42 Закону № 2232-ХІІ).
Наведені норми кореспондуються з положеннями статті 119 КЗпП України.
Так, згідно з частиною третьою статті 119 КЗпП України за працівниками, направленими для проходження базової військової служби, призваними на військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Гарантії, визначені у частині третій цієї статті, зберігаються за працівниками, які під час проходження військової служби отримали поранення (інші ушкодження здоров'я) та перебувають на лікуванні у медичних закладах, а також потрапили у полон або визнані безвісно відсутніми, на строк до дня, наступного за днем їх взяття на військовий облік у районних (міських) ІНФОРМАЦІЯ_2, Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, відповідних підрозділах розвідувальних органів України після їх звільнення з військової служби у разі закінчення ними лікування в медичних закладах незалежно від строку лікування, повернення з полону, появи їх після визнання безвісно відсутніми або до дня оголошення судом їх померлими (частина четверта статті 119 КЗпП України).
Згідно з частинами п'ятою-шостою статті 119 КЗпП України гарантії, визначені у частині третій цієї статті, не поширюються на осіб рядового та начальницького складу служби цивільного захисту, а в частині збереження місця роботи, посади - також на осіб, які займали виборні посади в органах місцевого самоврядування та строк повноважень яких закінчився.
Гарантії, передбачені частинами другою і третьою цієї статті, не поширюються на осіб, які визнані винними у вчиненні кримінальних правопорушень проти встановленого порядку несення військової служби (військових кримінальних правопорушень) під час особливого періоду, і вирок стосовно яких набрав законної сили.
То ж, на основі аналізу наведених вище законодавчих положень висновується, що передбачені частиною третьою статті 119 КЗпП України гарантії щодо збереження місця роботи, посади поширюються на працівника з дня прийняття його на військову службу під час дії воєнного стану.
Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23 березня 2023 року у справі № 200/3471/21, від 30 травня 2023 року у справі № 200/3363/21-а, від 14 березня 2025 року у справі № 280/7366/23.
Враховуючи викладене, суд робить висновок про поширення гарантії щодо збереження місця роботи, посади на позивача з дня прийняття його на військову службу під час дії воєнного стану, тобто з 19.07.2023.
У Рішенні Конституційного Суду України від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012 зазначено, що рівність та недопустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено у міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (статтях 14, 26), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (статті 14), Протоколі № 12 до цієї Конвенції (статті 1), ратифікованих Україною, та у Загальній декларації прав людини 1948 року (статтях 1, 2, 7); гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод (абзаци четвертий, п'ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).
У §49 Рішення у справі «Пічкур проти України від 7 листопада 2013 року Європейський суд з прав людини акцентував увагу на тому, що відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимної мети або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною метою.
Конституційний Суд України вказував, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі працівників повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об'єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими (абзац сьомий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 7 липня 2004 року № 14-рп/2004).
З огляду на це Конституційний Суд України зазначає, що не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об'єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватися з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України та міжнародних правових актів.
Частиною другою статті 85 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 №889-VIII визначено, що державний службовець, призначений на посаду державної служби на період заміщення тимчасово відсутнього державного службовця, за яким зберігалася посада державної служби, звільняється з посади в останній робочий день перед днем виходу на службу тимчасово відсутнього державного службовця. У такому разі тимчасово відсутній державний службовець зобов'язаний письмово повідомити керівника державної служби не пізніш як за 14 календарних днів про свій вихід на службу.
У межах спірних правовідносин судом встановлено, що станом на момент звільнення позивача 04.08.2023 тимчасово відсутній працівник ОСОБА_2 , яка відповідно до наказу ДПС України №57-вб від 03.04.2023 перебувала у відпустці у зв'язку з вагітністю та пологами з 03.04.2023 по 06.08.2023, була відсутня на роботі.
Наказом ДПС України №256-в від 24.07.2023 ОСОБА_2 надано частину щорічної основної відпустки з 07.08.2023, з 08.08.2023 по 28.08.2023, з 29.08.2023 по 05.09.2023.
Відповідачем не надано доказів того, що тимчасово відсутній працівник ОСОБА_2 письмово повідомила керівника про свій вихід на роботу у строки, визначені ч. 2 ст. 85 Закону України «Про державну службу».
Таким чином, при прийнятті оскаржуваного наказу №895-о від 04.08.2023 про звільнення позивача у зв'язку із закінченням строку договору відповідно до ч. 2 ст. 85 Закону України «Про державну службу», пункту 2 статті 36 КЗпП України відповідачем очевидно порушено гарантії, що прямо передбачені статтею 119 КЗпП України та є обов'язковими та безумовними для роботодавця (суб'єкта призначення), про що Верховний Суд зазначав в численних постановах (13.06.2018 по справі №813/782/17, 18.07.2018 по справі №355/1218/17, 20.06.2018 по справі №323/1252/17, 25.07.2018 по справі № 761/33202/16-ц, 14.02.2018 по справі № 727/2187/16-ц, 10.07.2019 по справі № 263/13585/18, 06.02.2020 по справі № 818/777/17, 26.08.2020 по справі №813/402/17, 10.03.2021 по справі № 265/596/20, 08.10.2025 № 752/13502/22).
Аналізуючи приписи статті 119 КЗпП України, частини другої статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», суд робить висновок, що гарантії щодо збереження за працівником місця роботи і посади на підприємстві, в установі, організації, установлені для працівників, направлених для проходження базової військової служби, призваних на військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення згідно з вказаними нормами, є безумовними.
ДПС України при звільненні позивача не врахувала, що остання наказом №846-о від 28.07.2023 була увільнена від роботи з 19.07.2023 у зв'язку із проходженням військової служби зі збереженням місця роботи, посади на період проходження військової служби.
Отже, встановивши з поданих сторонами доказів, що позивача ОСОБА_1 звільнено з займаної посади під час дії особливого періоду, суд дійшов висновку про недотримання роботодавцем (суб'єктом призначення) передбачених статтею 119 КЗпП України, статтею 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» гарантій, що призвело до незаконного звільнення позивача.
Таким чином, наказ Держаної податкової служби України №895-о від 04.08.2023 «Про звільнення ОСОБА_1 » прийнятий не на підставі, не у межах повноважень та не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, не обґрунтовано, а тому є протиправним та підлягає скасуванню.
Враховуючи, що судом встановлено відсутність правових підстав для звільнення позивача з посади, суд дійшов висновку, що останній підлягає поновленню на цій посаді з 05.08.2023.
Згідно з п. 3 ч. 1 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Відтак, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді підлягає негайному виконанню.
Згідно з положеннями статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:
1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;
2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.
Відповідно до ч. 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Всупереч наведеним вимогам відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не доведено правомірності винесення оскаржуваного рішення.
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про те, що вимоги позивача є обґрунтованими.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
У зв'язку із тим, що позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись ст. ст. 241-246, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, Київський окружний адміністративний суд, -
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ №895-о Державної податкової служби України від 04.08.2023 «Про звільнення ОСОБА_1 ».
Поновити ОСОБА_1 на посаді державної служби головного державного інспектора відділу організації професійного навчання управління професійного розвитку та добору персоналу Департаменту персоналу Державної податкової служби України з 05.08.2023.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді державної служби головного державного інспектора відділу організації професійного навчання управління професійного розвитку та добору персоналу Департаменту персоналу Державної податкової служби України з 05.08.2023.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Лапій С.М.