Дата документу 16.03.2026 Справа № 317/962/25
Єдиний унікальний №317/962/25 Головуючий в 1 інст. ОСОБА_1
Провадження №11-кп/807/381/26 Доповідач в 2 інст. ОСОБА_2
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Запорізького апеляційного суду в складі:
головуючого ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
за участю секретаря ОСОБА_5 ,
розглянула 16 березня 2026 року в м.Запоріжжя в апеляційному порядку у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження щодо
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Ділове, Рахівського району Закарпатської області, громадянина України, раніше не судимого, який зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 ,
обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.408 КК України,
за участю прокурора ОСОБА_7 - в режимі відеоконференції,
обвинуваченого ОСОБА_6 - в режимі відео конференції з приміщенням ДУ «Дніпровська УВП №4»
захисника обвинуваченого - адвоката ОСОБА_8 .
Захисник обвинуваченого ОСОБА_6 - адвокат ОСОБА_8 звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою на вирок Запорізького районного суду Запорізької області від 02 грудня 2025 року, яким ОСОБА_6 визнано винним у скоєнні злочину, передбаченого ч.4 ст.408 КК України, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п'ять) років з відбуванням в установі виконання покарань.
Строк покарання ОСОБА_6 ухвалено обраховувати з дня його фактичного затримання, тобто - з 28 січня 2025 року.
Запобіжний захід ОСОБА_6 до набрання вироком законної сили залишено у виді тримання під вартою в ДУ «Запорізький слідчий ізолятор».
В апеляційній скарзі захисник обвинуваченого просить скасувати вирок Запорізького районного суду Запорізької області від 02 грудня 2025 року, яким ОСОБА_6 визнано винуватим у пред'явленому обвинувачені за ч.4 ст.408 КК України і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Під час апеляційного розгляду повторно дослідити: довідку ВЛК №167/01 від 20 серпня 2023 року; довідку ВЛК №873 від 25 січня 2025 року.
В обґрунтування своїх вимог зазначає, що оскаржуваний вирок є незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалений без належного дослідження усіх доказів по справі та без дотримання норм кримінального права, що у свою чергу вплинуло на невірну кваліфікацію кримінального правопорушення, яке не відповідає скоєному кримінальному правопорушенню.
Захисник посилається на неповноту судового розгляду та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.
Зокрема вказує, що під час допиту в ході судового розгляду обвинуваченого ОСОБА_6 , який є особою похилого віку ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) останній свою вину не визнав та повідомив що зовсім не розуміє в чому його вина, адже він не міг проходити службу за станом здоров'я, не від кого не переховувався, навіть перебуваючи вдома, у т.ч. від дільничного.
Свій вчинок обвинувачений пояснював тим, що його поселили до якоїсь хатини, те що він повинен був виконувати якісь військові завдання, йому про це зовсім нічого відомо не було. Також, не було відомо і посаду, на якій він перебував і будь-які контактні телефони, ПІБ та звання військового керівництва. З наказами про призначення його на посади не ознайомлювався, ніяких підписів не ставив.
Перебуваючи за місцем дислокації, він постійно скаржився на стан здоров'я, тому як зовсім не міг пересуватися, постійно боліли ноги, а будь-які ліки та кошти на їх придбання були відсутні.
Стан здоров'я обвинуваченого також підтвердив і допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_9 .
Натомість вважає, що свідчення свідка ОСОБА_10 зовсім не підтверджують факт наявності або відсутності у діях ОСОБА_6 будь-якого правопорушення.
Посилається на те, що з матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_6 20 серпня 2023 року, без будь-якої можливості надати медичні документи, пройшов ВЛК при ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка здійснювалась формально. Отримав відповідну довідку ВЛК за №167/01, де зазначено «здоровий» та повністю придатний до військової служби.
Наступного дня, 21 серпня 2023 року відповідно до наказу №21 ОСОБА_6 призваний та направлений для проходження військової служби до бойової певної військової частини на посаду стрільця піхотного відділення піхотного взводу піхотної роти.
Посилається на те, що ОСОБА_6 був переведений на посаду стрільця ІНФОРМАЦІЯ_5 військової частини, останній дізнався лише у судовому засіданні.
У той же час, зазначає, що у січні 2025 року, під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні, ОСОБА_6 проведено повторне ВЛК, за результатами якого 25 січня 2025 року складено відповідну довідку ВЛК за №873, якою встановлено певні діагнози.
Наявні у ОСОБА_11 захворювання як пов'язані з проходженням військової служби так і не пов'язані з цим.
На підставі статей 49-а, 57-б, 23-в, 52-в, 64-в графи ІІ Розкладу хвороб придатний до служби у військових частинах забезпечення, ІНФОРМАЦІЯ_4, ВВН3, навчальних центрах, закладах (установах), медичних підрозділах, підрозділах логістики, зв'язку, оперативного забезпечення, охорони. Такі особи є непридатними до служби у підрозділах спеціального призначення, на підводних човнах, надводних кораблях, у спецспорудах.
Вказує, що вищезазначене ОСОБА_6 пояснював і під час судового розгляду та вказував, що саме за станом здоров'я він не мін перебувати в тих умовах, в яких перебував деякий значний для нього час.
За таких обставин, захисник вважає, що посилання у вироку суду на те, що обвинувачений ОСОБА_6 , усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, діючи з метою ухилення від військової служби, самовільно залишив місце служби - місце тимчасової дислокації підрозділів військової частини, дійсності не відповідають, а його дії мають логічне пояснення.
Крім того, вважає, що суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги та не надав оцінки розбіжностям між довідками (висновками) військово-лікарських комісій №167/01 від 20 серпня 2023 «Придатний до військової служби» та №873 від 25 січня 2025 року «Придатний до служби у військових частинах забезпечення, ІНФОРМАЦІЯ_4, ВВН3, навчальних центрах, закладах (установах), медичних підрозділах, підрозділах логістики, зв'язку, оперативного забезпечення, охорони», тобто повністю протилежні і на думку сторони захисту свідчать про відсутність в діях ОСОБА_6 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.408 КК України, тому як він не міг за станом здоров'я перебувати в будь-якій бойовій військовій частині на посадах стрільця піхотного відділення піхотного взводу піхотної роти та стрільця ІНФОРМАЦІЯ_5 військової частини.
Апелянт вважає, що суд першої інстанції, всупереч вимогам процесуального закону щодо всебічного та об'єктивного судового розгляду, залишив поза увагою вищевказані факти, хоча вони і досліджувались у судовому засіданні.
Натомість, на думку захисника, ці встановлені обставини мають важливе значення для встановлення наявності усіх елементів інкримінованого ОСОБА_6 кримінального правопорушення, яке передбачене ст.408 КК України.
Апелянт вважає, що усі вище вказані обставини, у своїй сукупності також вказують на відсутність злочинного умислу ухилитись від проходження військової служби назавжди, пояснюють мотиви такого вчинку та вказують на бажання особи проходити військову службу, але у встановленому законом порядку.
Захисник вважає, що сторона обвинувачення не довела, що обвинувачений мав на меті ухилитися від проходження військової служби назавжди.
Також, обвинувачений в суді зазначав, що не бажав ухилитись від проходження військової служби назавжди, а тільки хотів отримати належну медичну допомогу та вилікуватись, що на той час він вважав можливо було зробити тільки вдома; - в ході судового розгляду обвинувачений неодноразово заявляв, що він хворий і не міг виконувати ті завдання, навіть при проходженні навчання, які ставились командуванням в/ч.
Крім того, в матеріалах справи відсутні належні докази, які б могли поза розумним сумнівом ствердно вказували на бажання обвинуваченого ухилитись від проходження військової служби назавжди. Наявність всіх елементів складу кримінального правопорушення, яке передбачене ч.4 ст.408 КК України, відсутнє.
Згідно з вироком суду, 21 січня 2024 року ОСОБА_6 , проходячи військову службу за мобілізацією на посаді стрільця ІНФОРМАЦІЯ_5 військової частини НОМЕР_1 , діючи в умовах воєнного стану та усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, діючи з метою ухилення від військової служби, самовільно залишив місце служби - місце тимчасової дислокації підрозділів певної військової частини, що розташоване на території одного з населених пунктів Запорізького району Запорізької області. Після чого ОСОБА_6 свої службові обов'язки не виконував, час проводив на власний розсуд, будь-яких дій для повернення до місця несення служби не вчиняв, про своє місцезнаходження не повідомляв ані командування своєї військової частини, ані будь-які органи військового та цивільного управління.
Заслухавши доповідь судді; обвинуваченого та його захисника, які підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити; прокурора, який заперечував проти задоволення апеляційної скарги захисника обвинуваченого; перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи, викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає, що остання задоволенню не підлягає, з таких підстав.
Згідно з вимогами ст.370 КПК України, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Законним є рішення, ухвалене судом згідно з нормами матеріального права, з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу, тобто кожний доказ повинен бути оціненим з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
На переконання колегії суддів, суд першої інстанції під час розгляду цього кримінального провадження зазначених вимог закону дотримався, ретельно дослідив зібрані по справі докази в їх сукупності, надав цим доказам належну юридичну оцінку, правильно встановив фактичні обставини кримінального провадження та обґрунтовано визнав ОСОБА_6 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.408 КК України - дезертирство, тобто самовільне залишення військової служби з метою ухилитися від військової служби.
З матеріалів кримінального провадження убачається, що під час судового розгляду в суді першої інстанції обвинувачений ОСОБА_6 свою вину у пред'явленому обвинуваченні не визнав та пояснив, що він проходив військову службу за мобілізацією з 2023 року. Коли його мобілізували, він скаржився на здоров'я і йому пообіцяли, що не відправлять в зону бойових дій. Мобілізувався через ІНФОРМАЦІЯ_2. Службу він проходив у Львові та в Рівному. Також, пройшов курс навчання в Чехії. Під час проходження служби він переважно робив підсобну роботу - топив піч, підмітав. Потім його направили до Запорізької області, де разом з деякими іншими військовослужбовцями поселили в якомусь будинку. Там він знаходився кілька тижнів. Оскільки у нього боліли ноги, він просив мазь для них і йому ту мазь видали. Ноги продовжували боліти і через деякий час він вирішив поїхати додому. Керівництва не було і зв'язку з ним він не мав. Місцеві люди допомогли придбати йому квиток на автобус і з Запорізького автовокзалу він поїхав до Рахова. 25 грудня 2023 року він був удома. Зазначив, що його бачив їх дільничний і сказав йти до військкомату. Зброю йому видавали лише під час проходження служби у Рівному, ще перед поїздкою до Чехії. Після прибуття до Запорізької області зброя йому не видавалась, а знаходилась у частині. Пояснив, що він не розуміє, в чому його вина, адже він не може продовжувати службу за станом здоров'я і ні від кого не переховувався.
Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що, незважаючи на невизнання своєї вини обвинуваченим ОСОБА_6 , вина останнього у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.408 КК України, при викладених у вироку суду обставинах, повністю підтверджується зібраними у кримінальному провадженні доказами.
Мотивуючи свій висновок про винуватість обвинуваченого у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, суд першої інстанції послався на докази, що зібрані у встановленому законом порядку, які досліджені під час судового розгляду та оцінені судом відповідно до приписів ст.94 КПК України.
Так, допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_10 пояснив, що він працює у Військовій службі правопорядку і до його функцій віднесено виявлення осіб, які самовільно залишили місце несення служби, та доставлення їх до Державного бюро розслідувань. В січні 2025 року працівники поліції доставили до нього ОСОБА_6 , щодо якого вже було наявне кримінальне провадження по дезертирству. Він опитав ОСОБА_6 , який заявив йому, що не бажає далі проходити службу, після чого направив його до ДБР.
Свідок ОСОБА_9 пояснив, що він проходив військову службу у певній військовій частині разом з обвинуваченим ОСОБА_6 , якого пам'ятає як літню людину та згадує, що у нього були хворі ноги. Спочатку вони проходили навчання у Рівненській області, ОСОБА_6 ще тоді скаржився на біль у ногах. Потім він відучився на сержанта, а ОСОБА_6 проходив навчання у Чехії. Після повернення їх перевели на Запорізький напрямок. Штаб знаходився в одному населеному пункті (в судовому засіданні свідок вказав його точну назву), а військовослужбовці частини були дислоковані в сусідніх населених пунктах. Назву населеного пункту, в якому перебував ОСОБА_6 , свідок вказав у судовому засіданні. Точну дату, коли ОСОБА_6 зник, він не пам'ятає, але це було в січні 2024 року. В підрозділі з'явився новий командир і за його наказом вони почали об'їжджати населені пункти, в яких дислокувались бійці їх частини, та збирати їх. В місці дислокації ОСОБА_6 не виявилось. Вони шукали його, але не знайшли. Доповіли командиру. Пам'ятає, що потім проводилось службове розслідування.
Також, судом першої інстанції досліджені письмові докази та документи, яким надана відповідна правова оцінка, а саме:
-витягу з наказу командира певної військової частини від 21 серпня 2023 року №21, зі змісту якого встановлено, що ОСОБА_6 , призваний на військову службу під час мобілізації призначений на посаду стрільця піхотного відділення піхотного взводу піхотної роти…;
-матеріалам службового розслідування, згідно яких встановлено, що 21 січня 2024 року військовослужбовець ОСОБА_6 покинув розташування певної військової частини. Встановити його місцезнаходження не вдалось до січня 2025 року;
- витягу з Наказу командира певної військової частини №21 від 21 січня 2024 року;
- медичним документам щодо ОСОБА_6 та копії його військового квитка.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що докази сторони обвинувачення, вказані вище, у своїй сукупності підтверджують поза розумним сумнівом вчинення ОСОБА_6 інкримінованого йому кримінального правопорушення.
Також, колегія суддів зауважує, що об'єктом злочину, передбаченого ст.408 КК України, є порядок проходження військової служби.
З об'єктивної сторони дезертирство полягає у діях або бездіяльності, які мають дві відповідні форми: 1) самовільне залишення військової частини або місця служби; 2) нез'явлення на службу у разі призначення, переведення, з відрядження, відпустки або з лікувального закладу. У першій формі дезертирство є закінченим злочином з моменту, коли суб'єкт фактично залишив розташування військової частини (місця служби), а у другій - коли він не з'явився в частину (до місця служби) в установлений строк.
Для наявності складу дезертирства немає значення, в який момент у особи виник намір ухилитися від служби - безпосередньо в момент самовільного залишення частини або вже в період незаконного перебування за її межами. Коли військовослужбовець після самовільного залишення частини приймає рішення ухилитися від військової служби, його дії слід кваліфікувати як дезертирство, оскільки будь-яке за способом самовільне залишення частини може виступати і способом дезертирства, а отже, поглинається останнім і не утворює множинності злочинів.
У цій справі було встановлено, що обвинувачений самовільно залишив місце служби, не повідомивши про це жодній особі, зокрема і своєму військовому керівництву. При цьому жодних поважних чи виключних обставин, які би вимагали необхідності залишення місця служби, у обвинуваченого ОСОБА_6 не було. Крім того, обвинувачений тривалий час був відсутній у місці несення ним служби, зокрема в період з 21 січня 2024 року по 28 січня 2025 року. Після залишення місця служби обвинувачений попрямував до себе додому до місцевості, яка є територіально віддаленою від місця несення його служби. При цьому обвинувачений, маючи беззаперечну та реальну можливість повідомити командування військової частини про місце свого перебування, цього не зробив. Жодних об'єктивних обставин, які би дійсно перешкоджали обвинуваченому повернутися до місця служби, не убачається. Обвинувачений не вживав жодних заходів щодо звернення до місцевих органів військової адміністрації або командування місцевих військових частин задля отримання допомоги в поверненні до місця служби чи то повідомлення свого командування про місце його перебування. Самовільне ухилення обвинуваченого від військової служби було припинено внаслідок саме затримання обвинуваченого, тобто протиправні дії ОСОБА_6 щодо дезертирства були припинені поза його волею.
Сукупність наведених обставин безумовно доводить той факт, що обвинувачений мав не меті саме ухилитися від військової служби, а доводи сторони захисту про те, що обвинувачений не бажав ухилитись від проходження військової служби назавжди, а тільки хотів отримати належну медичну допомогу та вилікуватись, що на той час він вважав можливо було зробити тільки вдома, не відповідають дійсним обставинам, оскільки як зазначено вище, ОСОБА_6 у період з 21 січня 2024 року по 28 січня 2025 року був відсутній за місцем служби, тобто тривалий час
Отже, згідно зі встановленими обставинами, ОСОБА_6 продовжував ухилятися від військової служби увесь період до моменту його затримання, тобто до 28 січня 2025 року.
З урахуванням того, що протягом року з моменту самовільного залишення місця служби ОСОБА_6 не повернувся на службу, доводи останнього про те, що він мав намір повернутися на військову службу, є непереконливими, та такими, що суперечать фактичним обставинам провадження, які суд першої інстанції правильно встановив.
Таким чином, доводи захисника в апеляційній скарзі про відсутність в діях ОСОБА_6 складу інкримінованого йому кримінального правопорушення, є безпідставними.
Так, з показань свідка ОСОБА_9 та самого ОСОБА_6 встановлено, що з 2023 року ОСОБА_6 проходив військову службу у певній військовій частині. Це ж підтверджується й сукупністю досліджених в судовому засіданні письмових доказів - наказів, матеріалів службового розслідування, копією військового квитка тощо.
Дослідженими в судовому засіданні письмовими доказами також встановлений факт відсутності військовослужбовця певної військової частини ОСОБА_6 в місці дислокації його підрозділу під час перевірки особового складу 21 січня 2024 року.
Окрім того, матеріалами провадження підтверджено, що в січні 2025 року місцезнаходження ОСОБА_6 встановити не вдалось, а сам про себе він не повідомляв. З пояснень свідка ОСОБА_10 убачається, що ОСОБА_6 висловлював небажання проходити військову службу, що, фактично, не заперечується і самим обвинуваченим.
Перевіряючи інші доводи, викладені в апеляційній скарзі захисника, колегія суддів звертає увагу на таке.
Захисник зазначає, що обвинувачений ОСОБА_6 є особою похилого віку ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ).
Положеннями частини шостої статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено, що у період проведення мобілізації (крім цільової) громадяни України чоловічої статі віком від 18 до 60 років зобов'язані мати при собі військово-обліковий документ та пред'являти його за вимогою уповноваженого представника ІНФОРМАЦІЯ_4 або поліцейського, а також представника Державної прикордонної служби України у прикордонній смузі, контрольованому прикордонному районі та на пунктах пропуску через державний кордон України.
Згідно з витягом з Наказу командира певної військової частини від 21 серпня 2023 року за №21, ОСОБА_6 призваний на військову службу за призовом під час мобілізації та з 21 серпня 2023 року зарахований до списків особового складу.
Таким чином, ОСОБА_6 станом на 21 серпня 2023 року виповнилось 55 років, а тому останній міг бути призваний на військову службу, у відповідності до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», та останній не може вважатися особою похилого віку.
Доводи обвинуваченого ОСОБА_6 про те, що він не міг проходити службу за станом здоров'я, ні від кого не переховувався, навіть перебуваючи вдома, у т.ч. від дільничного, не є слушними, оскільки не спростовують факту вчинення ним вищевказаного кримінального правопорушення.
Так, з показань самого обвинуваченого убачається, що він розумів, що проходив військову службу за мобілізацією з 2023 року. Пояснював, де він проходив військову службу, які завдання виконував. Обвинувачений зазначив, що після того, як його направили до Запорізької області, оскільки у нього боліли ноги, він вирішив поїхати додому. Також, обвинувачений фактично підтвердив, що своє командування він не ставив до відома про залишення місця служби, вказав про те, що придбати квиток на автобус йому допомогли місцеві мешканці.
В свою чергу, перевіряючи доводи сторони захисту, зокрема і самого обвинуваченого, про те, що він не міг проходити військову службу за станом здоров'я, колегія суддів звертає увагу на таке.
В матеріалах справи наявні медичні документи щодо стану здоров'я ОСОБА_6 , а саме:
-Картка обстеження та медичного огляду для визначення ступеню придатності до військової служби КПН «Рахівська районна лікарня», згідно з якою ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на «Д» обліках не перебуває, за результатами медичного обстеження лікарів - придатний;
-Довідка військово-лікарської комісії від 20 серпня 2023 року, зі змісту якої убачається, що ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , придатний до військової служби;
-Довідка військово-лікарської комісії від 25 січня 2025 року, в якій зазначено, що старший солдат за мобілізацією ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , призваний у серпні 2023 року ІНФОРМАЦІЯ_2 . Проведено медичний огляд військово-лікарською комісією при військовій частині 25 січня 2025 року. Діагноз: *** Захворювання, ТАК, пов'язані з проходженням військової служби. *** Захворювання, НІ, не пов'язані з проходженням військової служби. На підставі статей 49-а, 57-б, 23-в, 52-в, 64-в графи ІІ Розкладу хвороб придатний до служби у військових частинах забезпечення, ІНФОРМАЦІЯ_4, ВВНЗ, навчальних центрах, закладах (установах), медичних підрозділах, підрозділах логістики, зв'язку, оперативного забезпечення, охорони. Такі особи є непридатними до служби у підрозділах спеціального призначення, на підводних човнах, надводних кораблях, у спец спорудах.
Таким чином, з викладених медичних документів убачається, що обвинувачений ОСОБА_6 на час призову на військову службу був визнаний таким, що придатний до військової служби, а вже станом на 25 січня 2025 року, за висновками військово-лікарської комісії визнаний придатним до служби у військових частинах забезпечення, ІНФОРМАЦІЯ_4, ВВНЗ, навчальних центрах, закладах (установах), медичних підрозділах, підрозділах логістики, зв'язку, оперативного забезпечення, охорони. Проте, вказана обставина не свідчить про відсутність в діях обвинуваченого складу інкримінованого йому кримінального правопорушення.
Не спростовують факту вчинення обвинуваченим вищевказаного кримінального правопорушення і показання останнього, надані під час судового розгляду, на які посилається захисник в апеляційній скарзі, про те, що ОСОБА_6 зовсім не було нічого відомо стосовно того, що він повинен був виконувати якісь військові завдання, та не було відомо і посаду, на якій він перебував, і будь-які контактні телефони, ПІБ та звання військового керівництва, з наказами про призначення його на посади він не ознайомлювався, ніяких підписів не ставив.
Як зазначено вище, з показань самого обвинуваченого убачається, що він розумів, що призваний на військову службу за мобілізацією, та залишив він місце служби через його незадоволення тим, що його направили до Запорізької області, поселили до якогось будинку та в нього боліли ноги.
При цьому, в матеріалах провадження відсутні відомості про те, що в той час ОСОБА_6 за станом здоров'я не міг проходити військову службу.
Тому, доводи захисника в апеляційній скарзі про те, що ОСОБА_6 під час судового розгляду вказував, що саме за станом здоров'я він не міг перебувати в тих умовах, в яких перебував деякий значний для нього час, не є слушними.
Твердження сторони захисту про те, що обвинувачений, перебуваючи за місцем дислокації, постійно скаржився на стан здоров'я, тому як зовсім не міг пересуватися, оскільки в нього постійно боліли ноги, а будь-які ліки та кошти на їх придбання були відсутні, об'єктивно нічим не підтверджуються.
Вказані твердження самі по собі не свідчать про відсутність в діях ОСОБА_6 складу інкримінованого йому правопорушення.
Медичні документи, на які посилається сторона захисту, у тому числі сам обвинувачений, не підтверджують доводів сторони захисту про те, що ОСОБА_6 за станом здоров'я не міг виконувати обов'язки військової служби.
Те, що ОСОБА_6 прямо не висловлював невдоволення проходженням служби та не виказував наміру ухилитися від неї (на що звертає увагу сторона захисту), не спростовує висунутого обвинувачення.
Не спростовують цього обвинувачення і показання свідка ОСОБА_9 , на які посилається захисник в апеляційній скарзі, про те, що свідок пам'ятає ОСОБА_6 як літню людину, у якого боліли ноги.
Вказаний свідок не зазначав про те, що ОСОБА_6 за станом здоров'я не міг проходити військову службу. Окрім іншого, свідок ОСОБА_9 та сам обвинувачений зазначили, що останній спочатку проходив навчання у Рівненській області, потім ОСОБА_6 проходив навчання у Чехії.
Твердження сторони захисту про те, що показання свідка ОСОБА_10 зовсім не підтверджують факт наявності або відсутності у діях ОСОБА_6 будь-якого правопорушення, на думку колегії суддів, є помилковими.
Так, свідок ОСОБА_10 пояснив, що він працює у Військовій службі правопорядку і до його функцій віднесено виявлення осіб, які самовільно залишили місце несення служби та доставлення їх до Державного бюро розслідувань. В січні 2025 року працівники поліції доставили до нього ОСОБА_6 , щодо якого вже було наявне кримінальне провадження по дезертирству. Він опитав ОСОБА_6 , який заявив йому, що не бажає далі проходити службу, після чого направив його до ДБР.
Таким чином, показаннями свідка ОСОБА_10 підтверджується той факт, що після самовільного залишення обвинуваченим місця служби, майже через рік його було затримано та обвинувачений пояснив, що він не бажає далі проходити службу, після чого свідок ОСОБА_10 направив ОСОБА_6 до ДБР.
Отже, показаннями вказаного свідка підтверджується те, що ОСОБА_6 самовільно залишив місце служби саме з метою ухилитися від військової служби.
Доводи захисника про те, що ВЛК при ІНФОРМАЦІЯ_2 , яку проходив ОСОБА_6 20 серпня 2023 року, здійснювалась формально, а висновки комісії є необ'єктивними, також нічим не підтверджуються та обґрунтованості висунутого обвинувачення теж не спростовують.
Той факт, що у січні 2025 року, під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні, ОСОБА_6 пройшов ВЛК, за результатами чого 25 січня 2025 року складено відповідну довідку за №873, зміст якої наведено вище, та згідно з якою, ОСОБА_6 встановлено діагнози, які зокрема пов'язані з проходженням військової служби, а також такі, які не пов'язані з проходженням військової служби, не спростовує того, що ОСОБА_6 самовільно залишив місце служби - місце тимчасової дислокації підрозділів відповідної військової частини.
Не спростовує цього факту і те, що висновки ВЛК від 2023 року та від 2025 року щодо ОСОБА_6 відрізняються (на що звертає увагу сторона захисту). Окрім того, у висновках ВЛК №873 від 25 січня 2025 року не ідеться про те, ОСОБА_6 взагалі не придатний до військової служби.
В свою чергу, оскільки відповідно до зазначеного вище наказу командира військової частини та інших матеріалів, ОСОБА_6 є військовослужбовцем, останній є суб'єктом злочину, передбаченого ч.4 ст.408 КК України.
За таких обставин суд апеляційної інстанції не погоджується з твердженням сторони захисту про те, що висновки суду першої інстанції про наявність в діях ОСОБА_6 складу кримінального правопорушення не відповідають дійсності.
Отже під час апеляційного розгляду колегією суддів не встановлено обставин, які б були підставами для сумніву в законності й обґрунтованості висновків суду першої інстанції щодо винуватості обвинуваченого ОСОБА_6 і кваліфікації його дій. Доводи, викладені в апеляційній скарзі захисника та наведені стороною захисту, у тому числі і самим ОСОБА_6 при апеляційному розгляді, не спростовують правильності цих висновків суду.
Колегія суддів вважає правильними висновки суду першої інстанції про те, що докази сторони обвинувачення у своїй сукупності підтверджують поза розумним сумнівом вчинення ОСОБА_6 кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.408 КК України, при викладених у вироку суду обставинах, та водночас ці докази спростовують версію сторони захисту.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд повно і всебічно з'ясував всі обставини провадження та дійшов висновків, які фактичним обставинам провадження відповідають, а доводи сторони захисту про протилежне спростовуються сукупністю досліджених судом доказів, вказаних вище.
Переглядаючи оскаржуваний вирок суду в частині призначеного ОСОБА_6 покарання, колегія суддів звертає увагу на таке.
Судом призначено покарання обвинуваченому ОСОБА_6 з дотриманням вимог ст.65 КК України, з урахуванням ступеню тяжкості скоєного кримінального правопорушення, яке відповідно до ст.12 КК України, відноситься до особливо тяжких злочинів, особу винного, який раніше не судимий, на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває.
Обставин, які відповідно до ст.66 КК України пом'якшують покарання обвинуваченому ОСОБА_6 , та обставин, які відповідно до ст.67 КК України його обтяжують, судом не встановлено.
На думку колегії суддів, призначене покарання є необхідним і достатнім, та буде сприяти досягненню мети, визначеної ч.2 ст.50 КК України.
Щодо можливості застосування положень ст.ст.69, 75 КК України, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що нормами ч.1 ст.69 та ч.1 ст.75 КК України встановлено пряму заборону застосування цих статей у кримінальних провадженнях за ст.408 КК України.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає оскаржуваний вирок суду першої інстанції законним, обґрунтованим та вмотивованим і підстав для задоволення апеляційної скарги захисника не убачає.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, що тягнуть за собою скасування вироку суду першої інстанції, при апеляційному розгляді справи не встановлено.
Керуючись ст.ст.404-405, 407 КПК України, колегія суддів
апеляційну скаргу захисника обвинуваченого ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_8 залишити без задоволення.
Вирок Запорізького районного суду Запорізької області від 02 грудня 2025 року, яким ОСОБА_6 визнано винним у скоєнні злочину, передбаченого ч.4 ст.408 КК України, залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її оголошення, а засудженим, який тримається під вартою, - в той самий строк з дня вручення йому копії ухвали.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_4 ОСОБА_3