Дата документу 29.04.2026 Справа № 334/8443/24
Єдиний унікальний №334/8443/24 Головуючий у 1- інстанції Гнатюк О.М.
Провадження № 22-ц/807/1099/26 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
29 квітня 2026 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Гончар М.С.,
Трофимової Д.А.
за участю секретаря судового засідання Камалової В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 29 січня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення 3% річних та інфляційних втрат,-
У жовтні 2024 року ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення 3% річних та інфляційних втрат.
В обґрунтування позову зазначено, що Ленінським районним судом м. Запоріжжя та Запорізьким апеляційним судом у справі №334/2605/18 були прийняті наступні рішення: рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 13 квітня 2021 року, постанова Запорізького апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року, додаткова постанова Запорізького апеляційного суду від 09 листопада 2021 року. Вказані рішення набрали законної сили.
Вказаними рішеннями з ОСОБА_1 стягнуто на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики у розмірі 2 027 494,62 грн, судовий збір в розмірі 5065,75 грн, судовий збір в розмірі 14 424,58 грн та 50000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
На виконання рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 13 квітня 2021 року, постанови Запорізького апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року та додаткової постанови Запорізького апеляційного суду від 09 листопада 2021 року, були видані виконавчі листи Ленінського районного суду м. Запоріжжя № 334/2605/18 від 30 листопада 2021 року.
Позивач вказала, що загальна сума грошових коштів, які присуджені до стягнення судами з відповідача на користь позивача станом на 19 жовтня 2021 року, склала 2 096 984,95 грн.
Постановами приватного виконавця виконавчого округу Запорізької області Безмагоричних М.А. від 15 грудня 2021 року відкриті три виконавчі провадження ВП НОМЕР_1, ВП № НОМЕР_2, ВП № НОМЕР_3, які були об'єднані в одне зведене під ВП НОМЕР_4.
Станом на дату подачі позову вказані вище судові рішення виконані частково, а саме в сумі 46 269,92 грн, що підтверджується Довідкою банку №200-01-200-4-200-4/562 08 жовтня 2024 року.
Таким чином, станом на дату подачі даного позову вказані вище судові рішення залишаються невиконаними в сумі 2 050 715,03 грн.
Рішення суду по справі №334/2605/18 не виконується у повному обсязі відповідачем у період з 20 жовтня 2021 року по дату подачі цього позову, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням і право на стягнення інфляційних втрат і 3% річних виникає з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Просила суд з урахуванням зазначених у банківській довідці дат та сум часткового погашення заборгованості з виконання вказаних вище судових рішень стягнути з відповідача 3% річних у розмірі 185 916,58 грн. та інфляційні втрати у розмірі 796 679,64 грн, які розраховані за період з 20 жовтня 2021 року по 15 жовтня 2024 року, та загалом становлять 982 596,22 грн.
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 29 січня 2025 року позов задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 інфляційні втрати у розмірі 796 679,64 грн та 3% річних в розмірі 185 916,58 грн, а загалом 982 596,22 грн, та судовий збір в розмірі 7860,77 грн.
Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права та просив рішення Ленінського районного суду м.Запоріжжя від 29 січня 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що суд першої інстанції не врахував, що відповідач внаслідок проблем зі здоров'ям не може брати участь у судових засіданнях ані особисто, ані в режимі відеоконференції, оскільки дана участь є для нього важким психоемоційним навантаженням, яке заборонено медичними висновками. Його клопотання про відкладення судового засідання та зупинення провадження у справі залишені судом першої інстанції без задоволення. Тобто, на думку апелянта, розгляд справи за таких обставин є порушенням принципу змагальності та рівності сторін. Крім того, рішення суду по справі №334/2605/18, на яке посилається позивач у позовній заяві, не встановлює строк його виконання. Завершальна стадія судового провадження у даній справі №334/2605/18, яка почалась 15 грудня 2021 року, триває дотепер. Відповідач на виконання рішення суду щомісяця самостійно здійснює перерахування на рахунок приватного виконавця Безмагоричних М.А. коштів у розмірі 20% від отриманої пенсії, про що свідчать квитанції, які є в матеріалах справи. На підставі викладеного, апелянт вважає, що він не є таким, що прострочив зобов'язання через відсутність строку його виконання. Судове рішення ґрунтується на довідці ОТП Банку вих..№200-01-200-4-200-4/562 від 08 жовтня 2024 року, яка не містить відомостей про рахунок, з якого були перераховані ці кошти, про власника рахунку або рахунків, з яких на рахунок позивача надійшли ці перекази. Розрахунок, наданий позивачем, не враховує той факт, що строк для виконання судового рішення не визначено ані рішенням суду, ані законом, з його змісту неможливо встановити, з якої дати зобов'язання є простроченим. Таким чином, довідка та розрахунок є недостовірними та необґрунтованими доказами. Приватний виконавець Безмагоричних М.А. до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, залучений не був.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 22 квітня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 29 січня 2025 року у цій справі скасовано та ухвалено нове судове рішення.
Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення 3% річних та інфляційних втрат задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3% річних в сумі 183 925,60 гривень (сто вісімдесят три тисячі дев'ятсот двадцять п'ять гривень 60 копійок).
У задоволені іншої частині позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судові витрати у вигляді сплати судового збору у розмірі 8112, 64 гривень.
Постановою Верховного Суду від 04 березня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Запорізького апеляційного суду від 22 квітня 2025 року скасовано в частині вирішення позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та в частині стягнення судових витрат, справу передано в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на наступне.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає не повною мірою.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей.
Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог в частині стягнення інфляційних втрат, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не надано доказів щодо виконання рішень судів, наданий позивачем розрахунок не спростований. Відтак, враховуючи встановлені судом обставини та надавши оцінку дослідженим судом доказам в їх сукупності та взаємозв'язку, суд дійшов переконливого висновку про наявність обґрунтованих підстав для задоволення позову у повному обсязі.
З вказаними висновками суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду погоджується не в повній мірі виходячи з наступного.
З матеріалів справи вбачається, що 13 квітня 2021 року Ленінським районним судом м. Запоріжжя було ухвалено рішення у справі № 334/2605/18 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договорами позики, яким позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково (а.с.9-14). Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 заборгованість за договорами позики: від 18 листопада 2011 року у гривневому еквіваленті за курсом НБУ станом на 16 квітня 2018 року, у сумі 357989,63 грн.; від 27 липня 2013 року у гривневому еквіваленті за курсом НБУ станом на 16 квітня 2018 року, у сумі 289639,55 грн.; від 07 листопада 2014 року у сумі 351654,93 грн., від 07 листопада 2014 року у сумі 166800,00 грн., а всього 1166084,11 грн., судові витрати з оплати судового збору в розмірі 5065,75 грн. (а.с.9-14).
Постановою Запорізького апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 13 квітня 2021 року у цій справі скасовано в частині відмови у задоволені позовних вимог про стягнення заборгованості за договорами позики від 07 листопада 2014 року та в загальній сумі боргу та ухвалено нову постанову, відповідно до якої стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суми боргу за договором позики від 07 листопада 2014 року в розмірі 483 506,16 грн та за договором позики від 07 листопада 2014 року 377 904,35 грн та загальної суми боргу за договорами позики від 18 листопада 2011 року, від 27 липня 2013 року, від 07 листопада 2014 року, від 07 листопада 2014 року - 2 027 494,62 грн. (а.с.15-22).
Додатковою постановою Запорізького апеляційного суду від 09 листопада 2021 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 14424,58 грн. та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 50000,00 грн. (а.с.23-28).
У зв'язку з невиконанням рішень, позивачка звернулася з заявою до приватного виконавця.
За заявами позивачки приватний виконавець виконавчого округу Запорізької області Безмагоричних Микита Андрійович, 15 грудня 2021 року відкрив три виконавчі провадження, про що видав постанови про відкриття виконавчого провадження від 05 грудня 2021 року ВП № НОМЕР_5, ВП № НОМЕР_2, ВП № НОМЕР_3 (а.с.35-36, 37-38, 39-40).
15 грудня 2021 року приватний виконавець Безмагоричних М.А. об'єднав вказані виконавчі провадження в одне зведене під НОМЕР_4 (а.с.41-42, 43-44).
Станом на дату подачі позову вказані вище судові рішення виконані частково, а саме в сумі 46269,92 грн, що підтверджується Довідкою банку №200-01-200-4-200-4/562 08 жовтня 2024 року (а.с.45-46).
Відповідно до довідки банку №200-01-200-4-200-4/638 11 листопада 2024 року вказана сума 46269,92 грн перерахована приватним виконавцем Безмагоричних М.А. (а.с.108).
Відповідачем разом з відзивом надано копії фіскальних чеків про сплату грошових коштів відповідачем на рахунок приватного виконавця Безмагоричних М.А. (за виключенням чеку від 15 вересня 2022 року, який не містить відомості щодо одержувача (а.с.83). У фіскальних чеках від 15 жовтня 2022 року, 19 грудня 2022 року, 20 січня 2023 року, 21 лютого 2023 року, 23 березня 2023 року, 19 травня 2024 року не містить відомостей щодо номеру виконавчого провадження (а.с.81-82, 84, 85, 86). Загальна сума перерахувань за вказаними чеками становить 36 450,00 грн та є меншою, ніж сума, перерахована приватним виконавцем на користь позивачки, про яку вона зазначає у позові (а.с.109).
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.
Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
У пункті 3.4 вказаного Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.
Одним з проявів верховенства права, - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються.
З огляду на приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
Разом із тим, не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16 грудня 1992 року).
У справі "Беллет проти Франції" ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каванил'ес проти Іспанії").
ЄСПЛ зазначав, що право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (§ 22, рішення ЄСПЛ у справі "Мельник проти України" від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03).
Згідно зі сталою практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд.
ЄСПЛ розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.
Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).
Згідно з пунктом 6 статті 3 ЦК України справедливість, добросовісність та розумність належать до загальних засад цивільного законодавства.
За вимогами ст.ст.263, 264 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності на підставі закону, ;що регулює подібні відносини, або керуючись загальними засадами і змістом законодавства України.
Обґрунтованим визнається рішення, у якому повно відображені обставини, що мають значення для цієї справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
При ухваленні рішення суд зобов'язаний з'ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов'язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.
Відповідно ч.1 ст.11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Відповідно ч.2 п.1 ст.11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, як передбачено статтею 11 ЦК України.
Згідно зі ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з положеннями ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Договір є обов'язковим до виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно зі ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
В силу ст.526, 530 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до ст.ст.610,611 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору, сплата неустойки.
Статтею 625 ЦК України встановлено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом статей 509, 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора.
Стаття 625 розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги п'ятої ЦК України та визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання. Приписи розділу І книги п'ятої ЦК України поширюють свою дію на всі види грошових зобов'язань, у тому числі як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги п'ятої ЦК України), так і на недоговірні зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги п'ятої цього Кодексу).
При цьому у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Ці висновки узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, висловленими у постановах від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц.
Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц , від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18, від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 .
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника (висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 06.06.2012 у справі N 6-49цс12, постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі N 723/304/16-ц, від 27.11.2019 у справі N 340/385/17).
У частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що 3 % річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі 373/2054/16-ц).
Боржник, як свідчать встановлені обставини справи, взяті на себе зобов'язання з повернення кредитних коштів за договором не виконав.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_2 просила, зокрема, стягнути з ОСОБА_1 на її користь інфляційні втрати у розмірі 796 679,64 грн, які розраховані за період з 20 жовтня 2021 року (день набрання цими рішеннями законної сили) по 15 жовтня 2024 року (день подання цього позову).
Однак, за змістом пункту 18 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався Указами Президента України, цей стан триває до теперішнього часу.
Таким чином, нарахування ОСОБА_1 інфляційних втрат за період з 24 лютого 2022 року по 15 жовтня 2024 року (день подання позову до суду) суперечить пункту 18 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України.
Колегія суддів, враховуючи вищевикладене вважає за необхідне самостійно здійснити розрахунок інфляційних втрат в період з 20 жовтня 2021 року по 23 лютого 2022 року.
Розрахунок здійснюється за формулою ІІС=(ІІ1:100)?(ІІ2:100)?(ІІ3:100)...
ІІс(100,80:100)?(100,30:100)?(101,30:100)?(101,60:100)=1,04366631
Інфляційне збільшення: 2 096 984,95 ? 1,04366631 - 2 096 984,95 = 91 567, 60 грн.
Колегія суддів на підставі наведеного вище, не може погодитись з висновками суду першої інстанції про доведеність позивачем належними та допустимими доказами заявлених позовних вимог про стягнення з ОСОБА_1 інфляційних втрат за період з 20 жовтня 2021 року (день набрання цими рішеннями законної сили) по 15 жовтня 2024 року (день подання цього позову) та вважає такий висновок суду першої інстанції невірним, таким, що не відповідає дійсним обставинам справи, зробленим без належного дослідження наявних у справі доказів, у зв'язку з чим рішення суду підлягає скасуванню на підставі статті 376 ЦПК України з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову та стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 інфляційні втрати у розмірі 91 567 гривень 60 копійок за період з 20 жовтня 2021 року по 23 лютого 2022 року.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
В контексті вказаної практики колегія суддів вважає обґрунтування цієї постанови достатнім.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 29 січня 2025 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та в частині стягнення судових витрат скасувати, ухвалити в цій частині постанову наступного змісту.
Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 в частині стягнення інфляційних втрат - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 інфляційні втрати в сумі 91 567 гривень 60 копійок (дев'яносто одну тисячу п'ятсот шістдесят сім гривень шістдесят копійок).
У задоволені іншої частині позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат - відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 01 травня 2026 року.
Головуючий
Судді: