судді Верховного Суду Бакуліної С.В.
08 квітня 2026 року
м. Київ
cправа № 916/3308/24
за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Одеська обласна енергопостачальна компанія"
на рішення Господарського суду Одеської області (суддя - Желєзна С.П.) від 13.01.2025 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду (головуючий суддя - Принцевська Н.М., судді: Діброва Г.І., Ярош А.І.) від 10.02.2026
у справі №916/3308/24
за позовом Державного закладу "Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Одеська обласна енергопостачальна компанія"
про визнання недійсними додаткових угод та стягнення 635 914,63 грн,
1. Державний заклад "Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського" (далі за текстом також - Університет) звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Одеська обласна енергопостачальна компанія" (далі за текстом також - ТОВ "ООЕК") про визнання недійсними додаткових угод від 21.01.2021 №№1, 2, від 31.08.2021 №№3, 4, 5, 6, 7, від 30.11.2021 №№8, 9, 10 до договору від 23.12.2020 №26296Б, укладеного між сторонами, та стягнення з відповідача надмірно сплачених коштів у розмірі 635 914,63 грн.
2. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач стверджує про укладення спірних додаткових угод із порушенням вимог пункту 2 частини п'ятої статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі" (далі за текстом - Закон про публічні закупівлі) у зв'язку зі збільшенням ціни за 1 кВт*год електричної енергії за одиницю товару з 1,788902377 грн з ПДВ до 4,15361 грн з ПДВ, тобто більше ніж на 10%, з огляду на що такі мають бути визнані недійсними, а надмірно сплачені грошові кошти - повернуті позивачу на підставі норм статей 216, 1212 Цивільного кодексу України (далі за текстом - ЦК).
3. Господарський суд Одеської області рішенням від 13.01.2025, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 10.02.2026, у справі №916/3308/24 позов задовольнив в повному обсязі.
Визнав недійсними додаткові угоди від 21.01.2021 №1 та №2, від 31.08.2021 №№3, 4, 5, 6, 7 та від 30.11.2021 №№8, 9, 10 до договору про закупівлю електричної енергії від 23.12.2020 №26296Б, укладені між Університетом та ТОВ "ООЕК".
Стягнув з ТОВ "ООЕК" на користь Університету надмірно сплачені кошти у розмірі 635 914,63 грн.
4. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що спірні додаткові угоди укладені між сторонами з порушенням норм пункту 2 частини п'ятої статті 41 Закону про публічні закупівлі, що є підставою для визнання таких додаткових угод до договору недійсними. Безпідставно набуті ТОВ "ООЕК" кошти мають бути повернуті позивачу відповідно до положень частини першої статті 216, частини першої статті 1212, пункту 1 частини третьої статті 1212 ЦК.
5. ТОВ "ООЕК" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 10.02.2026 та рішення Господарського суду Одеської області від 13.01.2024 у справі №916/3308/24, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
6. Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження з посиланням на пункт 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі за текстом також - ГПК), скаржник зазначав, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, а саме: статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; статті 19, 13, 55, 131-1 Конституції України; пункт 6 частини першої статті 3, статтю 11, частини першу - третю статті 13, статті 15, 16, 203, 215, частину першу статті 216, статтю 217, частину першу статті 638, статтю 1212 ЦК; статтю 23 Закону України "Про прокуратуру"; частину третю статті 180 Господарського кодексу України; частини першу, четверту статті 7, пункт 1 частини першої статті 10 Закону про публічні закупівлі, висновок щодо застосування яких на цей час відсутній.
7. Доводи скаржника зводились до того, що:
(1) позивач не довів факт порушення його прав, за захистом яких він звернувся до суду, саме відповідачем, що свідчить про неналежний спосіб захисту, обраний позивачем;
(2) Верховний Суд у справі №916/4982/23, скасовуючи судові рішення у справі та передаючи справу на новий розгляд, зокрема. вказав на те, що як вбачається із оскаржених рішень, хоча відповідач стверджував, що у позивача відсутнє порушене право, за захистом якого він звернувся у межах справи №916/4982/23, суди не надали оцінку вказаним доводам та не спростували/погодилися із наведеними, зокрема, у відзиві на позовну заяву твердженнями;
(3) умисне укладення оспорюваних додаткових угод, а потім їх оскарження в судовому порядку свідчить про недобросовісність та суперечливість поведінки позивача;
(4) позивачу необхідно було нічого не робити взагалі, не підписувати ніякі додаткові угоди, щоб і далі отримувати постачання електроенергії за первісною ціною договору аж до моменту набрання законної сили рішеннями суду про визнання укладеною кожної додаткової годи про збільшення ціни договору.
Натомість позивач добровільно підписав спірні додаткові угоди до договору про збільшення ціни електроенергії із відповідачем та повністю їх виконав;
(5) саме Держаудитслужба є належним позивачем у цій справі. В силу приписів статті 23 Закону України "Про прокуратуру" у випадку незвернення Держаудитслужби до суду із відповідним позовом задля захисту інтересів держави, такий позов може бути поданий прокурором. Отже, Університет не є належним позивачем у спірних правовідносинах, оскільки позов подано з метою повернення коштів до державного бюджету;
(6) позивач не довів, а суди попередніх інстанцій не встановили підстав для визнання недійсними інших умов оспорюваних додаткових угод №№1-10, які не стосуються збільшення ціни за одиницю товару;
(7) договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень статті 1212 ЦК;
(8) суд першої інстанції застосував односторонню реституцію, чим порушив приписи частини першої статті 216 ЦК;
(9) судами попередніх інстанцій порушено норми процесуального права, а саме частину першу статті 2, статтю 236 ГПК.
8. Верховний Суд постановою від 08.04.2026 касаційну скаргу ТОВ "ООЕК" залишив без задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 13.01.2025 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 10.02.2026 у справі №916/3308/24 - без змін.
9. Ухвалюючи вказану постанову, Верховний Суд виходив, зокрема, з того, що:
(1) Університет є юридичною особою, тобто є самостійним учасником господарських відносин, який від власного імені набуває майнових прав та обов'язків, зокрема шляхом укладення цивільно-правових договорів, а відтак у силу положень чинного законодавства такий має право і на їх оспорення в судовому порядку як сторона правочину.
Університет як особа, яка самостійно провадить господарську діяльність в рамках отриманого фінансування та власних надходжень від господарської діяльності, та як сторона спірного договору є належним позивачем у даній справі.
Доводи скаржника, що у цій категорії спорів належним позивачем може бути лише Держаудитслужба або прокурор суперечать дійсному змісту статей 16, 215 ЦК та зводяться до власного суб'єктивного тлумачення норм статті 23 Закону України "Про прокуратуру", яка передбачає можливість звернення прокурора до суду в інтересах інших осіб, але при цьому не позбавляє права таких осіб на самостійне звернення до суду.
Отже, звернення сторони договору з вимогами про визнання правочину недійсним та застосування наслідків його недійсності шляхом повернення (стягнення) коштів (що є похідною вимогою) є належним способом захисту, який передбачений законом та відповідає характеру спірних правовідносин, а також спрямований на реальне відновлення права/законного інтересу, у разі встановлення судом обставин його порушення;
(2) господарські суди дійшли заснованого на правильному застосуванні норм пункту 2 частини п'ятої статті 41 Закону про публічні закупівлі, статті 215 ЦК висновку щодо наявності підстав для визнання оспорюваних додаткових угод №№1-10 до договору недійсними, оскільки ними передбачено підвищення цін на 1 кВт*год електричної енергії з перевищенням максимального ліміту у 10%, а також за відсутності належного документального обґрунтування, що не відповідає вимогам, встановленим законом;
(3) оскільки спірні додаткові угоди №№1-10 є недійсними та не породжують правових наслідків у частині зміни ціни за одиницю товару, господарські суди дійшли правомірного висновку про наявність правових підстав для стягнення з постачальника грошових коштів (різницю між ціною, встановленою основним Договором, та фактично сплаченими коштами за ціною, передбаченими додатковими угодами) на підставі норм статей 216, 1212 ЦК (правозастосування яких узгоджується із сталою та послідовною практикою Верховного Суду у цій категорії спорів та не спростовано скаржником);
(4) на відмінну від справи №916/4982/23, на яку посилається скаржник, у справі, що переглядається (№916/3308/24), господарські суди надали оцінку доводам відповідача щодо наявності/відсутності порушеного права позивача, за захистом якого він звернувся до суду.
Суди обґрунтовано вказали, що відсутні підстави вважати, що поведінка позивача, яка полягала у підписанні оспорюваних додаткових угод, а в подальшому - заперечення їх дійсності, з огляду на встановлення обставин укладення їх з порушенням законодавства у сфері закупівлі, на що вказала Держаудитслужба, є недобросовісною та суперечливою. Адже дійсно підписання додаткових угод за взаємною згодою сторін не спростовує обставин укладення таких з порушенням законодавства у сфері публічних закупівель, що є підставою для визнання їх недійними;
(5) Верховний Суд неодноразово переглядав судові рішення у справах з аналогічних спорів про визнання недійсних додаткових угод та стягнення коштів внаслідок порушення пункту 2 частини 5 статті 41 Закону про публічні закупівлі, в яких судові рішення про задоволення позовних вимог залишені без змін, а касаційні скарги ТОВ "ООЕК" без задоволення (зокрема постанови Верховного Суду від 04.02.2026 у справі №916/2631/24, від 22.01.2026 у справі №916/5808/23, від 16.01.2025 у справі №916/1137/24, від 14.01.2025 у справі №916/2714/23, від 21.01.2025 у справі №916/730/24, від 11.09.2024 у справі №916/2407/22, від 10.07.2024 у справі №916/1055/23, від 30.05.2024 у справі №916/3015/23, від 11.06.2024 у справі №916/185/23, від 09.04.2024 у справі №916/3711/22, від 22.06.2023 у справі №916/2536/22, від 17.02.2026 у справі №925/782/24 тощо).
10. Не погоджуюсь з такими висновками Верховного Суду з огляду на таке.
11. Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
12. Частина перша статті 15 ЦК передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
13. Згідно із положеннями частин першої та другої статті 16 цього ж Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
14. За змістом частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
15. Аналіз наведених норм свідчить про те, що підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та/або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
16. Порушенням є такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке. Порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
17. Верховний Суд неодноразово зазначав, що вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки недоведеність порушення прав, за захистом яких було пред'явлено позов, у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.
18. Вирішуючи переданий на розгляд господарського суду спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) відкрито провадження у справі, належним позивачем.
19. Особа, яка звертається до суду з позовом, реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ГПК право на судовий захист, вказує у позові власне суб'єктивне уявлення про її порушене право та/або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
20. Позивач, звертаючись до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.
21. Оцінка предмета заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги.
22. Положення частини другої статті 16 ЦК передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину (господарської угоди).
23. Відповідно до частин першої та третьої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частин першої - третьої, п'ятої, шостої статті 203 Цивільного кодексу України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
24. Відповідно до частини першої статті 216 ЦК недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
25. За висновком Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі №910/12787/17, на який скаржник посилався за текстом касаційної скарги та на який вказував за змістом відзиву на позовну заяву та апеляційної скарги, особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено (постанови Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №910/15262/18, від 03.03.2020 у справі №910/6091/19, на які за текстом касаційної скарги також покликався скаржник та на які також вказував за змістом відзиву на позовну заяву та апеляційної скарги).
26. Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:
пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою;
наявність підстав для оспорення правочину;
встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту підтверджується сталою правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 28.11.2019 у справі №910/8357/18, від 17.06.2020 у справі №910/12712/19, від 20.01.2021 у справі №910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі №910/3356/20, від 18.03.2021 у справі №916/325/20, від 19.02.2021 у справі №904/2979/20, на частину з яких посилався скаржник та на які вказував за змістом відзиву на позовну заяву та апеляційної скарги.
27. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об'єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову (постанова судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі №904/1907/15 та постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.09.2021 у справі №925/1276/19).
28. Вищенаведене свідчить, що при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину, в тому числі із одночасним заявленням вимоги про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, суд повинен вирішити питання про спростування презумпції правомірності правочину та має встановити не лише наявність підстав, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення.
29. При цьому першочергово суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, оскільки відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, адже лише наявність права обумовлює виникнення в інших осіб відповідного обов'язку перед особою, якій таке право належить і яка може вимагати виконання такого обов'язку (вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення) від зобов'язаних осіб.
30. Тобто, лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту його порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
31. Задовольняючи позов у цій справі, суди попередніх інстанцій, з якими погодився Верховний Суд, у контексті відхилення доводів відповідача (скаржника) про недоведеність позивачем факту порушення, невизнання або оспорювання його прав у результаті укладення спірних додаткових угод, виходили з того, що правовим наслідком їх укладення стало зменшення обсягу закупівлі та збільшення ціни за одиницю товару, яке, в свою чергу, мало наслідком понесення позивачем витрат, які не мали бути понесені Університетом у випадку оплати електричної енергії за ціною, яка була визначена під час укладення договору, про що позивач на спростування відповідних доводів відповідача зазначив у відповіді на відзив на позовну заяву.
32. Тоді як за змістом позовної заяви, стверджуючи про те, що збільшення ціни за одиницю товару за результатами укладення спірних у цій справі додаткових угод призвело до втрат Університету на відповідну суму та порушення права останнього на отримання одиниці товару за встановленою в результаті здійснення публічної закупівлі ціною, а також на отримання певного обсягу товару, позивач одночасно вказував про те, що в результаті укладення сторонами (тобто позивачем та відповідачем) спірних додаткових угод з порушенням закону, позивач як державна установа безпідставно та в надмірній сумі сплатив відповідачу грошові кошти за недопоставлений товар, чим порушено інтереси держави.
33. При тому, що жодного обґрунтування щодо наявності в Університету (позивача) права на звернення до суду за захистом порушених інтересів держави подана ним позовна заява, як і оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій, не містять, хоча за змістом цих рішень суди зазначили про обґрунтування позивачем заявленого позову укладенням спірних додаткових угод з порушенням вимог чинного законодавства, що мало наслідком безпідставне перерахування коштів, виділених позивачу з державного бюджету.
34. Тобто, задовольняючи позовні вимоги за наведеного позивачем обґрунтування щодо безпідставного перерахування за спірними додатковими угодами коштів, виділених позивачу з держаного бюджету, та порушення інтересів держави внаслідок безпідставної сплати таких коштів відповідачу, суди попередніх інстанцій, без встановлення (1) обставин фінансування проведеної закупівлі, відповідно укладених за її наслідками спірних у цій справі додаткових угод (за рахунок яких грошових коштів здійснювалось їх фінансування) та (2) наявності у позивача права звертатись до суду з позовом за захистом прав та законних інтересів держави, зокрема, шляхом стягнення (повернення) таких коштів на свою користь, суди попередніх інстанцій, з якими погодився Верховний Суд, вважали за можливе за наслідком визнання недійними цих додаткових угод стягнути спірні грошові кошти на користь позивача, хоча об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 15.03.2024 у справі №904/192/22 зауважила, що для захисту інтересів держави нераціонально та неефективно витрачені бюджетні кошти мають повертатися (стягуватися) саме на користь держави в особі уповноваженого органу як головного розпорядника бюджетних коштів, тобто на користь державного бюджету.
35. Виснуючи про те, що Університет як особа, яка самостійно провадить господарську діяльність в рамках отриманого фінансування та власних надходжень від господарської діяльності, та як сторона спірного договору є належним позивачем у цій справі, чим, серед іншого, обумовлено залишення без змін рішення судів попередніх інстанцій у цій справі, зокрема постанови апеляційного суду, Верховний Суд наведене також залишив поза увагою, хоча скаржник за змістом касаційної скарги, як і за змістом апеляційної скарги, стверджував, що:
(1) характер спірних правовідносин у цій справі свідчить про те, що Університет фактично звернувся до суду за захистом інтересів держави, що суперечить приписам статей 19, 131-1 Конституції України та статті 216 ЦК;
(2) суд першої інстанції встановив, що в результаті укладення спірних у цій справі додаткових угод переплачено значні бюджетні кошти;
(3) Університет не є належним позивачем у спірних правовідносинах, оскільки позов подано з метою повернення коштів до державного бюджету;
(4) належним позивачем у цій справі є Держаудитслужба як центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю, зокрема в установленому порядку вживає заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, зокрема звертається до суду в інтересах держави;
(5) у випадку незвернення Держаудитслужби до суду із відповідним позовом у силу приписів статті 23 Закону України "Про прокуратуру" такий позов задля захисту інтересів держави може подати прокурор.
36. Тоді як Суд за змістом своєї постанови обмежився лише відхиленням доводів відповідача (скаржника) стосовно того, що у цій категорії спорів належним позивачем може бути лише Держаудитслужба або прокурор, з посиланням на те, що такі (доводи) суперечать дійсному змісту статей 16, 215 ЦК та зводяться до власного суб'єктивного тлумачення норм статті 23 Закону України "Про прокуратуру", яка передбачає можливість звернення прокурора до суду в інтересах інших осіб, але при цьому не позбавляє права таких осіб на самостійне звернення до суду, що жодним чином не спростовує наведених доводів скаржника, зокрема в частині того, що Університет є неналежним позивачем у цій справі, так як фактично звернувся з цим позовом до суду за захистом не власних інтересів як сторони правочину, а за захистом інтересів держави з метою повернення спірних грошових коштів до державного бюджету, про що скаржник, окрім іншого, вказував за текстом апеляційної скарги, що суд апеляційної інстанції також проігнорував.
37. Вважаю, що за встановлення судами обставин фінансування спірної закупівлі за бюджетні кошти, відповідно, укладення за її наслідками спірних додаткових угод з порушенням положень пункту 2 частини п'ятої статті 41 Закону про публічні закупівлі, яке призвело до нераціонального та неефективного використання бюджетних коштів, що, незважаючи на відповідні доводи скаржника, не вбачається зі змісту оскаржуваних рішень судів попередніх інстанцій, визначальним аспектом розгляду цього спору було б з'ясування наявності/відсутності в Університету права на звернення до суду з позовом за захистом прав та законних інтересів держави, зокрема, шляхом стягнення (повернення) таких коштів на свою користь, які (нераціонально та неефективно використані бюджетні кошти) у випадку визнання недійсними відповідних додаткових угод підлягають поверненню (стягненню) саме на користь держави, зокрема в особі відповідного органу, тобто на користь відповідного бюджету, а не на користь державної установи - сторони правочину, яка не є особою, яка уособлює державу та яка, уклавши такі додаткові угоди, сама допустила нераціональне та неефективне використання бюджетних коштів.
38. Необхідність повернення нераціонально та неефективно використаних бюджетних коштів саме на користь держави в особі відповідного органу, тобто на користь відповідного бюджету, обумовлено насамперед необхідністю в найбільш ефективний спосіб захистити економічні інтереси держави в особі відповідного органу, в тому числі, шляхом відновлення становища, що існувало до порушення, тобто шляхом стягнення (повернення) таких коштів до відповідного бюджету.
39. Наведене узгоджується з правовою позицію Великої Палати Верховного Суду, яка в постанові від 21.06.2023 у справі №905/1907/21 зазначила, що використання коштів місцевого бюджету становить суспільний інтерес та стосується прав та інтересів великого кола осіб - територіальної громади. Завданням органу місцевого самоврядування є забезпечення раціонального використання майна та інших ресурсів, що перебувають у комунальній власності. Неефективне витрачання коштів місцевого бюджету, зокрема, шляхом укладення підконтрольним органу місцевого самоврядування комунальним закладом незаконних правочинів, може порушувати економічні інтереси територіальної громади.
Оскільки засновником комунального закладу та власником її майна є територіальна громада в особі обласної ради, яка фінансує і контролює діяльність цього комунального закладу, а також зобов'язана контролювати виконання місцевого бюджету, зокрема, законність та ефективність використання комунальним закладом коштів цього бюджету за договорами про закупівлю товарів, Велика Палата Верховного Суду вважала, що саме обласна рада є особою, уповноваженою на вжиття заходів представницького характеру щодо захисту інтересів територіальної громади, інтереси якої є складовою інтересів держави, пов'язаних із законним та ефективним витрачанням коштів місцевого бюджету, а тому є належним позивачем у справі.
40. Тоді як стягнення таких коштів (за умови встановлення, що спірна закупівля, відповідно укладені за її наслідками додаткові угоди, фінансувалася за рахунок бюджетних коштів) на користь позивача не призведе до ефективного захисту інтересів держави на повернення таких бюджетних коштів, адже неможливо відновити права та інтереси держави, стягуючи при цьому кошти на користь юридичної особи (Університету), яка:
(1) є самостійним суб'єктом господарювання, та не уособлює державу, яка (держава) в силу положень статті 170 ЦК у цивільних відносинах діє через органи державної влади, а не через державні/комунальні підприємства/установи, які не мають статусу суб'єкта владних повноважень;
(2) сама допустила порушення чинного законодавства у сфері публічних закупівель, яке призвело до нераціонального та неефективного використання таких коштів, яке (порушення) хоче усунути за рахунок іншої сторони правочину навіть не шляхом повернення (стягнення) таких неефективно та нераціонально використаних бюджетних коштів до відповідного бюджету, а шляхом їх стягнення на свою користь.
41. Правова позиція щодо неможливості відновити інтереси держави шляхом стягнення бюджетних коштів на користь іншої сторони правочину - комунального підприємства викладена в постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.03.2024 у справі №904/192/22 за позовом заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства молоді та спорту України до: 1) Підприємства об'єднання громадян "Всеукраїнський реабілітаційно-відновлювальний спортивний центр Національного комітету спорту інвалідів України", 2) Товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробничого підприємства "ХЕЛГ" про визнання недійсним договору та стягнення коштів, яка (об'єднана палата) з огляду на те, що причиною виникнення спору в цій справі №904/192/22 стало питання неналежного витрачання коштів державного бюджету, головним розпорядником яких є Міністерство молоді та спорту України, зазначила, що:
"34. Проте подання Прокурором в інтересах держави в особі Мінмолодьспорту України позову про стягнення з ТОВ "ХЕЛГ" (відповідача-2) на користь Спортивного центру (відповідача-1) спірної суми коштів, отриманих за договором №05-05-21-01, не призведе до відновлення інтересів держави в особі Міністерства, оскільки ці кошти мали би повертатися Спортивному центру як суб'єкту господарювання, а не в доход держави. Тобто, заявляючи вимоги про визнання недійсним договору №05-05-21-01 та застосування наслідків недійсності такого правочину в зв'язку з безпідставним застосуванням переговорної процедури, Прокурор по суті намагається захистити Підприємство, хоча не має права вимагати стягнення на користь юридичної особи (Підприємства), яка не уособлює державу, за захистом інтересів якої позивач звернувся з цим позовом до суду, та є за обставинами, наведеними Прокурором, організатором переговорної процедури закупівлі.
35. Застосування наслідків недійсності правочину на користь позивача, який не є стороною оспорюваного договору, наразі неможливе при застосуванні процесуальної конструкції, запропонованої Прокурором, оскільки кошти підлягають стягненню з ТОВ "ХЕЛГ" на користь Підприємства як іншої сторони оспорюваного правочину, і, як наслідок, вказана одностороння реституція не відповідає положенням чинного законодавства, адже для захисту інтересів держави нераціонально та неефективно витрачені бюджетні кошти мають повертатися (стягуватися) саме на користь держави в особі уповноваженого органу (Міністерства) як головного розпорядника бюджетних коштів, тобто на користь державного бюджету.
36. Об'єднана палата наголошує, що навіть у випадку визначення Підприємства позивачем, на користь якого на підставі частини 1 статті 216 ЦК України підлягали би стягненню грошові кошти, отримані Товариством за договором № 05-05-21-01, задоволення такої вимоги не призвело би до ефективного захисту інтересів держави в особі Мінмолодьспорту України, адже неможливо відновити права та інтереси держави в особі відповідного органу, стягуючи при цьому кошти на користь юридичної особи (Спортивного центру), яка є самостійним суб'єктом господарювання, не уособлює державу.
Схожі висновки щодо застосування норм статті 45 ГПК України та частини 1 статті 216 ЦК України в подібних правовідносинах у сфері публічних закупівель викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.12.2022 у справах № 904/193/22 та № 904/180/22 (між тими самими сторонами).".
42. Про те, що інтереси держави у випадку нераціонального та неефективного використання бюджетних коштів, яке відбулось внаслідок укладення договорів та/або додаткових угод до них з порушенням законодавства у сфері публічних закупівель, неможливо відновити шляхом стягнення бюджетних коштів на користь іншої сторони правочину - комунального підприємства, зокрема за поданим ним позовом, свідчить стала судова практика щодо розгляду спорів про визнання недійними укладених за результатами публічних закупівель договорів та/або додаткових угод до них та застосування наслідків недійсності таких правочинів, ініційованих прокурором в інтересах держави, зокрема в особі відповідного органу державної влади (власника юридичної особи, яка є стороною оспорюваного правочину, за рахунок якої здійснюється оплата такого договору; розпорядника бюджетних коштів, за рахунок яких здійснювалася оплата за оспорюваними правочинами; органу державного фінансового контролю).
43. Так, в постановах від 12.05.2025 у справі №924/524/24, від 12.03.2025 у справі №924/524/24, від 10.09.2025 у справі №910/6131/24, від 04.02.2026 у справі №922/1328/24, від 18.02.2026 у справі №913/95/25 Верховний Суд зазначив, що у категорії спорів щодо визнання недійсними положень договорів, укладених у межах публічних закупівель, звернення прокурора в інтересах осіб, уповноважених державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, має ґрунтуватися на визначенні того, яка саме особа є суб'єктом, що має безпосередній інтерес у захисті державних фінансових ресурсів та належного виконання договірних зобов'язань відповідно до положень Закону України "Про публічні закупівлі".
З огляду на це, представництво прокурором інтересів держави може бути обґрунтовано внаслідок звернення:
- в інтересах власника юридичної особи, яка є стороною оспорюваного договору (зокрема, в статусі замовника, покупця), за рахунок якої здійснюється оплата такого договору. Такий суб'єкт наділений визначеними законодавством повноваженнями щодо здійснення контролю за належним функціонуванням підпорядкованого підприємства чи установи, забезпеченням ефективного та правомірного витрачання коштів відповідно до визначених процедур. При цьому джерело походження таких коштів (державний або місцевий бюджет, власні надходження підприємства чи інші фінансові ресурси) не є визначальним, оскільки обов'язок нагляду (контролю) за фінансово-господарською діяльністю юридичної особи покладено на її власника незалежно від джерел фінансування.
Відтак, у разі виявлення порушень під час укладення чи виконання договору, які можуть вплинути на дотримання законодавства у сфері фінансово-господарської діяльності, саме власник такої юридичної особи як суб'єкт, наділений повноваженнями щодо контролю за її діяльністю (забезпечення законності фінансових операцій і цільового використання коштів) має правові підстави для звернення до суду в статусі належного позивача;
- в інтересах розпорядника бюджетних коштів, за рахунок яких здійснювалася оплата за оспорюваними правочинами. У такому випадку звернення обґрунтовується тим, що розпорядник коштів має безпосередній контрольний обов'язок щодо цільового та ефективного використання державних або місцевих фінансів, що є предметом відповідного договору. Його функції спрямовані на забезпечення дотримання вимог законодавства при здійсненні закупівель та використанні бюджетних коштів, а тому він може бути позивачем у справах, пов'язаних із їх нецільовим використанням;
- в інтересах органу державного фінансового контролю. Відповідно до Закону "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні" та Положення про Державну аудиторську службу України, затвердженого згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 03.02.2016 №43, Державна аудиторська служба України здійснює моніторинг та контроль за дотриманням бюджетної дисципліни, законністю витрачання коштів та укладення договорів у межах бюджетного фінансування.
Відповідно, звернення прокурора в інтересах такого органу є обґрунтованим, якщо спір стосується порушень, що входять до його компетенції.
У кожному конкретному випадку визначення належного суб'єкта представництва інтересів держави здійснюється з урахуванням специфіки спірних правовідносин, характеру позовних вимог та правового статусу відповідних суб'єктів у сфері публічних закупівель. При цьому таке обґрунтування може засновуватися одночасно на сукупності повноважень відповідного суб'єкта, зокрема його статусу як власника юридичної особи, що є стороною договору, та розпорядника коштів, за рахунок яких здійснюється фінансування відповідних правочинів.
44. З огляду на наведене та враховуючи, що (1) позивач за текстом позовної заяви вказував, що внаслідок укладення сторонами (тобто, в тому числі й позивачем) спірних додаткових угод з порушенням закону, позивач як державна установа безпідставно та в надмірній сумі сплатив відповідачу грошові кошти за недопоставлений товар, чим порушено інтереси держави, (2) суди за текстом оскаржуваних судових рішень зазначили про обґрунтування позивачем заявленого позову укладенням спірних додаткових угод з порушенням вимог чинного законодавства, що мало наслідком безпідставне перерахування коштів, виділених позивачу з державного бюджету, а (3) відповідач (скаржник), зокрема, за текстом апеляційної скарги доводив, що Університет є неналежним позивачем у цій справі, так як фактично звернувся з цим позовом до суду за захистом інтересів держави з метою повернення коштів до державного бюджету, під час розгляду цієї справи належало з'ясувати, за рахунок яких грошових коштів здійснювалось фінансування спірної закупівлі, відповідно укладених за її наслідками спірних у цій справі додаткових угод, а відтак, чи призвело їх укладення з порушенням положень пункту 2 частини п'ятої статті 41 Закону про публічні закупівлі до нераціонального та неефективного використання саме бюджетних коштів, адже відповідне безпосередньо обумовлює наявність/відсутність в Університету права, на захист якого останній подав позов у цій справі, необхідність з'ясування наявності/відсутності факту його порушення або оспорення і, як наслідок, ухвалення рішення про захист порушеного права або відмову в його захисті.
45. Без з'ясування наведеного, вважаю передчасними висновки судів попередніх інстанцій, з якими погодився Верховний Суд, зокрема, стосовно того, що Університет як особа, яка самостійно провадить господарську діяльність в рамках отриманого фінансування та власних надходжень від господарської діяльності, та як сторона спірного договору є належним позивачем у цій справі.
46. Оскільки допущені порушення, зокрема, судом апеляційної інстанції не могли бути усунуті Верховним Судом у силу меж розгляду справи в суді касаційної інстанції (стаття 300 ГПК), вважаю, що за результатами розгляду касаційної скарги, остання підлягала частковому задоволенню зі скасуванням постанови апеляційного суду та передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
47. При цьому в аспекті вже ухваленої постанови Верховного Суду з відповідним результатом та мотивуванням вважаю недоречним посилання на те, що Верховний Суд неодноразово переглядав судові рішення у справах, перелік яких наведений у підпункті 5 пункту 9 цієї окремої думки, з аналогічних спорів про визнання недійсних додаткових угод та стягнення коштів внаслідок порушення пункту 2 частини 5 статті 41 Закону про публічні закупівлі, в яких судові рішення про задоволення позовних вимог залишені без змін, а касаційні скарги ТОВ "ООЕК" без задоволення, так як відповідне жодним чином не доводить правомірність рішень судів у цій справі №916/3308/24, зокрема, в частині стягнення спірних грошових коштів саме на користь Університету, з огляду на те, що:
(1) у цих справах (окрім справ №916/730/24 та №925/782/24) відповідні вимоги заявляв прокурор в особі уповноваженої (уповноважених) особи (осіб), а нераціонально та неефективно витрачені бюджетні кошти повертались (стягувались) саме на користь держави в особі уповноваженого органу як головного розпорядника бюджетних коштів, тобто на користь відповідного бюджету, що цілком узгоджується з наведеною мною позицією, а не позицією Верховного Суду, викладеною у відповідній постанові;
(2) у справі №916/730/24 не вирішувалось питання щодо повернення (стягнення) відповідних грошових коштів, адже в межах заявлених позивачем (державною установою) вимог лише про визнання недійсними додаткових угод апеляційний суд встановив, що позивач не сплачував кошти відповідачу за визначеним цими угодами підвищеним тарифом, відтак відсутні підстави для застосування наслідків недійсності правочину;
(3) у справі №925/782/24 за заявленими університетом вимогами про визнання недійсними додаткових угод та стягнення грошових коштів, закривши касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "ООЕК", відкрите на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК, та визнавши недоведеною визначену скаржником підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК, Верховний Суд не здійснював оцінки правомірності рішень судів попередніх інстанцій про задоволення позову у контексті наведених скаржником в цій частині доводів.
Окрема думка складена відповідно до частини третьої статті 34 Господарського процесуального кодексу України.
Суддя С. Бакуліна