вул. Давидюка Тараса, 26А, м. Рівне, 33013, тел. (0362) 62 03 12, код ЄДРПОУ: 03500111,
e-mail: inbox@rv.arbitr.gov.ua, вебсайт: https://rv.arbitr.gov.ua
"23" квітня 2026 р. м. Рівне Справа № 918/57/26
Господарський суд Рівненської області у складі судді Горплюка А.М., за участю секретаря судового засідання Оліфер С.М., розглянувши матеріали справи
за позовом Керівника Рівненської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України
до відповідача-1: Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях,
відповідача-2: Товариства з обмеженою відповідальністю "Нова Пошта",
відповідача-3: Національного університету водного господарства та природокористування
про визнання недійсним договору оренди майна та повернення приміщення
В засіданні приймали участь:
від органу прокуратури: Кривецька - Люліч Т.А.;
від позивача: не з'явився;
від відповідача-1: Коваль Л.І.;
від відповідача-2: Захарець О.В.;
від відповідача-3: Макарчук А.В.
Керівник Рівненської обласної прокуратури звернувся до Господарського суду Рівненської області із позовною заявою в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України до відповідача-1 Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях, відповідача-2 Товариства з обмеженою відповідальністю "Нова Пошта", відповідача-3 Національного університету водного господарства та природокористування про визнання недійсним договору оренди та повернення приміщення.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 06.04.2022 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях, Товариством з обмеженою відповідальністю "Нова пошта" та Національним університетом водного господарства та природокористування укладено договір про внесення змін до договору оренди державного майна від 07.05.2019 № 1648-2019 щодо продовження договору оренди без проведення аукціону (шляхом викладення в новій редакції), який за своїм змістом і формою є новим правочином та укладений всупереч вимогам чинного законодавства.
Відтак, прокурор просить визнати недійсним договір про внесення змін до договору оренди державного майна від 07.05.2019 № 1684-2019 щодо продовження договору укладеного 06.04.2022 між відповідачами та зобов'язати ТОВ "Нова Пошта" повернути Національному університету водного господарства та природокористування частину нежитлових приміщень першого поверху гуртожитку № 6, загальною площею 110 кв.м., розміщених за адресою: Рівненська область, м. Рівне, вул. Чорновола, 53.
Ухвалою суду від 28.01.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження у змішаній (паперовій та електронній) формі. Підготовче засідання призначено на 03.03.2026.
11.02.2026 через підсистему "Електронний суд" від представника Національного університету водного господарства та природокористування надійшов відзив на позовну заяву, в якому заперечує проти заявлених вимог та просить відмовити повністю в їх задоволенні.
12.02.2026 через підсистему "Електронний суд" від представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Нова Пошта" надійшов відзив на позовну заяву, в якому заперечує проти заявлених вимог та просить відмовити повністю в їх задоволенні.
13.02.2026 через підсистему "Електронний суд" від представника Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях надійшов відзив на позовну заяву, в якому заперечує проти заявлених вимог та просить відмовити повністю в їх задоволенні.
16.02.2026 на адресу суду від Голови студентської ради студмістечка Національного університету водного господарства та природокористування надійшло звернення, в якому просить суд врахувати інтереси студентів та сприяти захисту їх прав на отримання якісного та зручного сервісу доставки.
17.02.2026 через підсистему "Електронний суд" від представника Міністерства освіти і науки України надійшли додаткові пояснення у справі.
23.02.2026 через підсистему "Електронний суд" від керівника Рівненської обласної прокуратури надійшла відповідь на відзив.
03.03.2026 через підсистему "Електронний суд" від представника Національного університету водного господарства та природокористування надійшли заперечення на відповідь на відзив.
Ухвалою суду від 03.03.2026 закрито підготовче провадження у справі № 918/57/26, призначено справу до судового розгляду по суті на 07.04.2026.
Ухвалою суду від 07.04.2026 розгляд справи по суті відкладено на 23.04.2026.
В судовому засіданні 23.04.2026 прокурор заявлені вимоги підтримала та просила задовольнити повністю. Представники відповідачів заперечили проти задоволення позовних вимог повністю.
Позивач Міністерство освіти і науки України не забезпечив явку уповноваженого представника, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином у встановлений законом строк.
Згідно частини 1 статті 2 Господарського процесуального Кодексу України (надалі - ГПК України), завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Відповідно до частини 1 статті 202 ГПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Суд враховує, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін учасників справи, а неможливість вирішення справи у відповідному судовому засіданні (стаття 202 ГПК України).
Враховуючи викладене та положення статей 13, 74 ГПК України, якими в господарському судочинстві реалізовано конституційний принцип змагальності судового процесу, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та здійснені всі необхідні дії для забезпечення сторонами реалізації своїх процесуальних прав, а тому вважає за можливе проводити розгляд справи по суті за наявними матеріалами справи та за відсутності учасників справи, які не прибули у судове засідання.
У судовому засіданні 23.04.2026, відповідно до статті 240 ГПК України, судом проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора та представників відповідачів, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
07.05.2019 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Рівненській області (надалі - орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Нова Пошта" (надалі - орендар) укладено договір оренди нерухомого майна № 1684-2019, що належить до державної власності, а саме: частини нежитлових приміщень першого поверху гуртожитку № 6, загальною площею 110 кв.м, розміщених за адресою: вул. Чорновола, 53, м. Рівне, Рівненська область та перебувають на балансі Національного університету водного господарства та природокористування (надалі - балансоутримувач, НУВГП).
Пунктом 1.2 вказаного Договору визначено, що майно передається в оренду з метою розміщення суб'єкта господарювання, що діє на основі приватної власності і надає послуги з перевезення та доставки (вручення) поштових відправлень.
Відповідно до пункту 10.1 Договору оренди, він укладається строком на 2 роки 11 місяців, що діє з 01.05.2019 до 06.04.2022 включно.
07.05.2019 між сторонами підписано Акт приймання-передавання майна, яким вищевказане нерухоме майно передане в строкове платне користування орендарю.
06.04.2022 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Рівненській області (орендодавець), Товариством з обмеженою відповідальністю "Нова Пошта" (орендар) та Національним університетом водного господарства та природокористування (балансоутримувач) укладено Договір про внесення змін до договору оренди державного майна від 07.05.2019 № 1684-2019 щодо продовження договору оренди без проведення аукціону (шляхом викладення в новій редакції), який за своїм змістом та формою є новим правочином (надалі - Договір).
Згідно з пунктом 4.1 Змінюваних умов Договору, об'єктом оренди є частина нежитлових приміщень гуртожитку № 6, площею 110 кв. м, які розміщені за адресою: вул. Чорновола, 53, м. Рівне, Рівненська область, та перебувають на балансі Національного університету водного господарства та природокористування.
Відповідно до пункту 7.1 Змінюваних умов Договору цільове призначення майна - розміщення суб'єктів господарювання, що надають послуги з перевезення та доставки (вручення) поштових відправлень.
Договір діє до 06.03.2025 включно (пункт 12.1 Змінюваних умов Договору).
Вказані Договір, Акт приймання - передачі та Договір про внесення змін підписані представниками сторін та скріплені відтисками печаток товариств.
Звертаючись до суду з даним позовом прокурор зазначає, що враховуючи, що Договір оренди нерухомого майна укладено з порушенням вимог частини 4 статті 80 Закону України "Про освіту", він підлягає визнанню недійсним за приписами статтей 203 та 215 ЦК України, як такий, що суперечить актам цивільного законодавства, а приміщення - поверненню його балансоутримувачу, позаяк визнання недійсним договору оренди приміщення має правовим наслідком повернення цього приміщення в порядку та на умовах, які встановлені законом.
Щодо підстав для представництва прокурором в суді інтересів держави у спірних правовідносинах.
Згідно зі статтею 131-1 Конституції України, на прокуратуру покладено функції представництва інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Відповідно до положення частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави.
Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття "інтерес держави".
У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини).
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини).
03.12.2025 Конституційний Суд України у справі № 3-28/2024(59/24) розкриває зміст пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України з урахуванням своїх юридичних позицій щодо визначення понять "інтереси держави" та "представництво інтересів держави в суді", наведених, зокрема, у рішеннях від 08.04.1999 № 3-рп/99 та від 01.12.2004 № 18-рп/2004 та зазначає, що "інтереси держави" стосуються різних сфер та не є вичерпними; їх захист потребує здійснення різнопланових заходів щодо конституційно значущих і водночас несхожих цінностей та об'єктів захисту, зокрема суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захисту прав усіх суб'єктів права власності та господарювання; інтереси держави можуть збігатися або не збігатися з інтересами окремих осіб, державних органів, державних чи недержавних підприємств, установ та організацій (пункт 4.1 мотивувальної частини).
Відтак, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 19.07.2018 у справі № 822/1169/170).
Аналіз частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише в одному з двох випадків: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.
Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
"Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Беззаперечно, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Однак, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, що перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави (такий висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17).
За змістом частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.
Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
З огляду на викладене, прокурор, звертаючись до суду в інтересах держави повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підстави для звернення прокурора до суду, а суд зобов'язаний перевірити такі (аналогічні висновки були висловлені Верховним Судом у постановах від 17.07.2018 у справі №804/6296/15, від 17.07.2019 у справі № 824/14/19-а).
Враховуючи висновок про застосування норма права, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, слід зазначити, що бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Суд враховує, 05.08.2025 та 21.10.2025 Рівненською обласною прокуратурою направлено листи на адресу Міністерства освіти і науки України, якими повідомлено про існування порушення інтересів держави унаслідок укладення договору оренди нежитлового приміщення.
24.11.2025 Міністерство освіти і науки України листом № 1/24707-25 повідомило, що не ініціювало питання припинення договору. Водночас, у випадку виявлення ознак можливого вчинення протиправних дій посадовими особами просило вжити заходів, спрямованих на захист інтересів держави та недопущення втрати державного майна.
З огляду на зазначене, суд дійшов висновку, що, звертаючись до суду із позовом у даній справі, прокурор відповідно до вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру" обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави в суді, визначив, у чому саме полягає порушення інтересів держави та правильно визначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Норми права, що підлягають до застосування, та мотиви їх застосування, оцінка аргументів, наведених учасниками справи.
Положенням частини першої статті 16 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів, відповідно до статті 16 ЦК України є визнання правочину недійсним, а загальні вимоги щодо недійсності правочину визначено статтею 215 цього Кодексу.
Згідно частини третьої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Стаття 203 ЦК України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
Так, частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно усталеної практики Верховного Суду, вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен установити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення), і настання відповідних наслідків та у разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Звертаючись із позовом про визнання недійсним правочину, позивач згідно з вимогами статей 13, 74 Господарського процесуального кодексу України повинен довести наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення. Без доведення позивачем обставин недодержання сторонами в момент вчинення оспорюваного правочину конкретних вимог законодавства суд не має підстав для задоволення відповідного позову (такий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 18.05.2023 у справі № 910/7975/21, від 01.10.2024 у справі № 910/20103/23, від 15.10.2024 у справі № 917/531/19, від 08.08.2024 у справі № 917/1024/22, від 04.06.2024 у справі № 910/11425/21).
Отже, для визнання недійсним у судовому порядку правочину необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію (висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.08.2024 у справі №917/1024/22, від 20.02.2024 у справі №903/1037/22, від 19.03.2024 у справі № 910/4293/22).
Звертаючись до суду з даним позовом про визнання недійсним оспорюваного договору на підставі статтей 203 та 215 ЦК України, прокурор зазначає про порушення сторонами вимог частини 4 статті 80 Закону України "Про освіту".
Суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права людини на освіту, прав та обов'язків фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у реалізації цього права, а також визначає компетенцію державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері освіти регулюються Законом України "Про освіту".
Згідно частини 1 статті 79 Закону України "Про освіту" джерелами фінансування суб'єктів освітньої діяльності відповідно до законодавства можуть бути, зокрема: доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання.
Відповідно до частини 1 статті 80 Закону України "Про освіту" до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належать: нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло тощо; майнові права, включаючи майнові права інтелектуальної власності на об'єкти права інтелектуальної власності, зокрема інформаційні системи, об'єкти авторського права та/або суміжних прав; інші активи, передбачені законодавством. Майно закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених законодавством.
Відповідно до частини 4 статті 80 Закону України "Про освіту" (в редакції чинній на час укладення договору) об'єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню для провадження видів діяльності, не передбачених спеціальними законами, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення уповноваженим органом управління можливості користування державним або комунальним нерухомим майном відповідно до законодавства.
Наразі частину 4 статті 80 Закону України "Про освіту" доповнено абзацем 2, яким передбачено, що надання в оренду об'єктів та майна державних і комунальних закладів освіти з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, та які відповідно до абзацу першого цієї частини можуть надаватися орендарями державного і комунального майна з використанням майна, що належить закладу освіти, здійснюється за цільовим призначенням, визначеним Кабінетом Міністрів України.
Тобто, частина 4 статті 80 Закону України "Про освіту" допускала та допускає можливість надання в оренду майна державних і комунальних закладів освіти з метою надання послуг, пов'язаних із обслуговуванням учасників освітнього процесу.
Відповідно до пункту 17 частини 1 статті 1 Закону України "Про освіту" освітня діяльність - діяльність суб'єкта освітньої діяльності, спрямована на організацію, забезпечення та реалізацію освітнього процесу у формальній та/або неформальній освіті.
Таким чином, забезпечення освітнього процесу є частиною освітньої діяльності.
Разом з тим існують послуги, пов'язані з забезпеченням освітнього процесу або з обслуговуванням учасників освітнього процесу, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 № 796 затверджено Перелік платних послуг, які можуть надаватися закладами освіти, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності (надалі - Перелік № 796).
Так, згідно підпунктом 2 пункту 8 Переліку № 796 (в редакції чинній на момент укладення договору) передбачено, що навчальні заклади мають право надавати інші послуги: надання в оренду будівель, споруд, окремих тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується у освітній, навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у закладі освіти.
Водночас в пункту 26 Ліцензійних умов провадження освітньої діяльності, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 30 грудня 2015 №1187 встановлено, що медичне обслуговування, організація харчування та прання, ведення бухгалтерського обліку і діловодства, інші додаткові для здійснення освітнього процесу види діяльності ліцензіатів, передбачені законодавством, можуть забезпечуватися та здійснюватися шляхом залучення ліцензіатами на договірних умовах інших суб'єктів господарювання, що мають право надавати відповідні послуги.
Отже, Закон України "Про освіту" дозволяє надання об'єктів та майна державних і комунальних закладів освіти з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, та які пов'язані із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу.
Хоча Закон України "Про освіту" не містить переліку послуг, які можуть надаватися в орендованих приміщеннях закладів освіти, проте, враховуючи загальну спрямованість положень цього Закону, такі послуги повинні мати пов'язаність із навчально-виховним процесом чи його учасниками.
Згідно усталеної практики Верховного Суду, вирішуючи питання про те, чи пов'язані послуги, які надаються в орендованих приміщеннях, з обслуговуванням учасників освітнього процесу, суди мають вирішувати виходячи з конкретних обставин справи, однак з обов'язковим урахуванням того, що надання в оренду майна закладів освіти, в тому числі для обслуговування учасників освітнього процесу, можливе виключно у випадку, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.
Таким чином, можна дійти висновку, що положення Закону України "Про освіту" та Переліку №796 дозволяють надання об'єктів та майна державних і комунальних закладів освіти з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, та які пов'язані із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, що може здійснюватися із залученням інших суб'єктів господарювання.
При цьому, надання в оренду майна закладів освіти, яке використовується для обслуговування учасників освітнього процесу можливе лише у випадку, якщо це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.
Суд враховує, що основним видом діяльності відповідача - ТОВ "Нова пошта" є 53.20 інша поштова та кур'єрська діяльність.
Згідно КВЕД 2010 53.20 "Інша поштова та кур'єрська діяльність" охоплює діяльність із приймання, сортування, транспортування та доставки внутрішніх і міжнародних поштових відправлень, посилок і бандеролей, що здійснюється кур'єрськими службами або приватними компаніями.
Заперечуючи проти позовних вимог відповідач-3 НУВГП вказує, що приміщення, яке було передано в оренду є частиною нежитлових приміщень гуртожитку № 6 (холу), не використовувалось для здійснення освітнього процесу і не могло бути використано для проживання студентів, у зв'язку з відповідним плануванням (підтверджуючі документи наявні в матеріалах справи).
Зазначає, що послуги, які надає орендар не погіршують соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі, а навпаки поліпшують якість життя та побуту здобувачів освіти та працівників Університету, що проживають у студмістечку (станом на 02 лютого 2026 року це близько 1675 студентів), адже в умовах сучасного освітнього процесу послуги поштового зв'язку та логістики є невід'ємною складовою забезпечення діяльності закладу. Це стосується пересилання оригіналів документів про освіту, обміну науковою літературою між бібліотеками, відправки наукових робіт на конкурси, отримання матеріально-технічного забезпечення для лабораторій тощо.
Оскільки Університет не має відповідних КВЕДів та ліцензій для надання поштових послуг самостійно, залучення профільного оператора (орендаря) є єдиним законним способом забезпечити ці потреби студентів та викладачів безпосередньо на території закладу.
В свою чергу, заперечуючи проти позовних вимог відповідач-2 ТОВ "Нова Пошта" зазначає, що на відміну від звичайного комерційного орендаря, ТОВ "Нова Пошта" є стратегічним партнером Університету, присутність якого на території закладу має документально підтверджене освітнє підґрунтя: договір про проведення практики № 12062019 від 12.06.2019: ТОВ "Нова Пошта" офіційно визначено "Базою практики".
Наявність діючого відділення безпосередньо в Університеті дозволяє студентам спеціальностей "Логістика", "Менеджмент" та "Маркетинг" проходити виробничу практику в реальних умовах без відриву від навчання. Меморандум про співпрацю від вересня 2018 року: Сторони інтегрували логістичні технології Товариства в освітнє середовище НУВГП для підвищення кваліфікації майбутніх фахівців.
Таким чином, використання приміщення є комплексним: воно одночасно слугує і пунктом обслуговування, і навчально-практичним майданчиком, а тому діяльність ТОВ "Нова Пошта" безпосередньо сприяє реалізації освітнього процесу та професійній підготовці студентів.
Відповідач-1 Регіональне відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях у відзиві на позов вказує, що спірний Договір було укладено у відповідності до чинного законодавства та з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладом освіти.
Відтак, посилаючись на практику Верховного суду у схожих правовідносинах, просить відмовити прокуратурі у задоволенні позовних вимог повністю.
Також, в матеріалах справи наявний лист - звернення голови студентської ради студмістечка до суду, в якому зазначено, що відділення "Нової пошти № 29" виконує важливу функцію для забезпечення добробуту немісцевих студентів, а саме: забезпечує доступ та оперативну логістику для тисяч мешканців студмістечка, в тому числі неповнолітніх осіб та осіб з інвалідністю.
Зазначено, що закриття цього відділення суттєво ускладнить повсякденне життя мешканців студмістечка, обмежить доступ до послуг доставки, що особливо критично в зимовий період. Наявність поштового сервісу (а особливо поштових відправлень вагою до3 кг) у пішій доступності до місця проживання в умовах сьогодення - це базова потреба для густонаселеного студмістечка з великою кількістю гуртожитків. В зверненні викладено прохання врахувати при винесенні рішення інтереси студентів НУВГП та сприяти захисту їх прав на отримання якісного та зручного сервісу доставки.
Отже учасники навчального процесу наполягають на тому, що саме закриття відділення Нової пошти ускладнить їх повсякденне життя, оскільки відділення (розміщене в орендованому приміщенні) виконує важливу функцію для забезпечення добробуту немісцевих студентів (учасників освітнього процесу).
Крім того, суд враховує, що в листі від 24.11.2025 (у відповідь на лист Рівненської окружної прокуратури) позивач - Міністерство освіти і науки України вказувало, що з метою додаткових надходжень коштів для забезпечення надійної експлуатації будівель, котельного господарства, інженерних мереж та підвищення ефективності використання матеріально - технічної бази в закладах освіти, враховуючи нормативно - правові та законодавчі акти, Міністерство надає позитивні висновки щодо надання майна в оренду та рекомендації щодо істотних умов при оформленні договорів оренди, якщо це не погіршує проведення навчального процесу та проживання студентів і учнів в гуртожитках.
Під час розгляду справи судом не встановлено та матеріали справи не містять доказів, що чинний договір оренди погіршує соціально-побутові умови осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі, чи про можливість використання спірного приміщення для навчання чи проживання студентів.
Більше того, у позовній заяві зазначено, що спірне приміщення є частиною холу гуртожитку № 6. А відтак, суд виснує, що вказане нежитлове приміщення є непридатним для проживання чи здійснення освітнього процесу. Доказів протилежного матеріали справи не містять.
Враховуючи викладене, матеріалами справи підтверджено, що передача в оренду державного майна для розміщення відділення "Нової пошти" не тільки не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі, натомість, значно покращує та полегшує життя (соціально-побутові умови) учасників навчального процесу.
У свою чергу, прокурором не доведено того, що відповідач-2 ТОВ "Нова Пошта" діяв недобросовісно чи використовував спірне приміщення всупереч визначеній меті користування, тобто не для надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладом освіти, пов'язаних із обслуговуванням учасників освітнього процесу.
Крім того, суд встановив відсутність у відповідача-3 НУВГП можливості самостійно надати послуги, пов'язані з обслуговуванням учасників освітнього процесу, зокрема, поштові, а також те, що надання таких послуг відповідачем-2 не тільки не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі, а й, за твердженням студентів Університету, виконує важливу функцію для забезпечення добробуту немісцевих студентів (учасників освітнього процесу) і закриття відділення Нової пошти суттєво ускладнить повсякденне життя мешканців Студмістечка.
Відтак, суд не вбачає, що спірний договір № 1684-2019 від 07.05.2019 суперечить нормам законодавства, а тому відсутні підстави для визнання його недійсним.
Оскільки, вимога про повернення орендованого майна є похідною від вимоги про визнання недійсним договору, відсутні підстави для її задоволення.
Відповідно до частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно зі статтею 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Згідно зі статтею 78 ГПК України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частинами 1, 2 та 3 статті 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Згідно із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (пункт 87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі. Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Відповідно до частини 1 статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Проте, якщо подання сторони є вирішальним для результату проваджень, воно вимагає конкретної та прямої відповіді ("Руїс Торіха проти Іспанії").
Враховуючи вищевикладене, оцінивши докази у справі в їх сукупності, законодавство, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити.
Згідно з частини 1 статті 129 ГПК України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи те, що позов прокурора не підлягає задоволенню, сплачений останнім при поданні позову судовий збір не підлягає відшкодуванню за рахунок інших учасників справи.
Керуючись статтями 73, 74, 76-79, 91, 120, 123, 129, 130, 185, 191, 192, 202, 222, 233, 238, 241, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд,
В задоволенні позову відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено до Північно - західного апеляційного господарського суду в порядку та строки, встановлені статтями 256 - 257 Господарського процесуального кодексу України. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Вебадреса сторінки на офіційному вебпорталі судової влади України в мережі Інтернет, за якою учасники справи можуть отримати інформацію по справі, що розглядається: http://rv.arbitr.gov.ua.
Повне рішення виготовлене та підписане 04.05.2026.
Суддя А.М. Горплюк