вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49505
E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-58, fax (056) 377-38-63
про відмову у забезпеченні позову
01.05.2026м. ДніпроСправа № 904/2380/26
За позовом Першого заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури в інтересах держави в особі
Позивача-1: Підгородненської міської ради Дніпровського району Дніпропетровської області, м. Підгородне, Дніпровський район, Дніпропетровська область
Позивача-2: Міністерства розвитку громад та територій України, м. Київ
до Приватного підприємства "Спецбудмонтаж-21", м. Дніпро
про визнання недійсним договору про закупівлю робіт (договір підряду)
Суддя Красота О.І.
Перший заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Позивача-1: Підгородненської міської ради Дніпровського району Дніпропетровської області, Позивача-2: Міністерства розвитку громад та територій України з позовом до Приватного підприємства "Спецбудмонтаж-21" і просить суд:
- визнати недійсним Договір про закупівлю робіт (договір підряду) № DP08_04_W від 19.03.2026, укладений між Позивачем-1 та Відповідачем.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Позивачем-1 відхилено найбільш економічно вигідну для держави та територіальної громади тендерну пропозицію учасника (ТОВ "Сторм Буд") у порівнянні з пропозицією переможця (Відповідача) через формальну відмінність у позначенні одиниці вимірювання, а також через несуттєві розбіжності у документах, які подано цим учасником щодо вартості об'єкта будівництва. При цьому, Позивачем-1 не надано часу учаснику (ТОВ "Сторм Буд") на виправлення формальних невідповідностей (їх усунення), чим фактично втрачено можливість здійснити закупівлю робіт у цього підрядника та заощадити бюджетні кошти в умовах особливого періоду у сумі 27 044 387,88 грн. Тому, на думку Прокурора, оскаржуваний Договір суперечить актам законодавства про публічні закупівлі, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Одночасно з позовною заявою Першим заступником керівника Дніпропетровської обласної прокуратури подано заяву про забезпечення позову, в якій він просив суд:
- заборонити Дніпровському управлінню Державної казначейської служби України Дніпропетровської області здійснювати будь-які розрахункові операції за рахунком (рахунками) Позивача-1, пов'язані з виконанням умов Договору № DP08_04_W від 19.03.2026, укладеного між Позивачем-1 та Відповідачем;
- заборонити Позивачу-1 вчиняти певні дії, а саме: здійснювати платежі за Договором № DP08_04_W від 19.03.2026, укладеним між Позивачем-1 та Відповідачем;
- заборонити Відповідачу вчиняти певні дії, а саме: здійснювати виконання робіт за Договором № DP08_04_W від 19.03.2026, укладеним між Позивачем-1 та Відповідачем.
Заява обґрунтована тим, що безпідставна сплата бюджетних коштів за оскаржуваним Договором призведе до незаконного, нераціонального та неефективного використання коштів державного і місцевого бюджетів. З урахуванням специфіки предмету закупівлі та правовідносин, що виникли між сторонами, процедура повернення коштів, сплачених за Договором, без вжиття заходу забезпечення позову, буде неможлива та неефективна. Виконання Договору унеможливить застосування двосторонньої реституції. Пропозиції щодо зустрічного забезпечення позову відсутні, оскільки немає достатніх підстав вважати, що заходами забезпечення позову Відповідачу може бути завдано збитки.
30.04.2026 від Позивача-1 надійшли додаткові пояснення у справі, в яких він заперечує проти позовних вимог і вважає, що відсутні підстави для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в особі Позивача-1 та вжиття заходів забезпечення позову.
30.04.2026 від Позивача-1 надійшло клопотання про долучення доказів.
Розглянувши заяву про забезпечення позову, суд зазначає таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та ст. 11 Господарського процесуального кодексу України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено право на ефективний засіб юридичного захисту, встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 29.06.2006 у справі "Пантелеєнко проти України" засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом. У рішенні Європейського суду з прав людини від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" зазначено що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припинення порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17.07.2008) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
У рішенні Конституційного Суду України від 16.06.2011 №5-рп/2011 у справі №1-6/2011 зазначено, що судочинство охоплює, зокрема інститут забезпечення позову, який сприяє виконанню рішень суду і гарантує можливість реалізації кожним конституційного права на судовий захист, встановленого статтею 55 Конституції України.
Одним з механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту є передбачений національним законодавством України інститут вжиття заходів до забезпечення позову. При цьому, вжиття заходів до забезпечення позову має на меті запобігти утрудненню чи неможливості виконання рішення господарського суду, прийнятого за результатами розгляду справи, або забезпечити ефективний захист чи поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, в разі задоволення позову (Такі висновки викладені в постанові Верховного Суду від 29.07.2019 у справі № 905/491/19).
Положеннями статті 136 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.
Відповідно до п.п. 2, 4 ч. 1 ст. 137 Господарського процесуального кодексу України позов забезпечується забороною відповідачу вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов'язання.
Згідно з ч. 4 ст. 137 Господарського процесуального кодексу України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
Забезпечення позову є процесуальним засобом, спрямованим на запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, що полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому гарантується виконання судових рішень, прийнятих за результатами розгляду спору. Учасник справи, який звертається із заявою про забезпечення позову, повинен обґрунтувати причини звернення з такою заявою доказами наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу забезпечення.
Метою вжиття заходів забезпечення позову є уникнення можливого порушення у майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову.
Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 753/22860/17.
Вирішуючи питання про забезпечення позову, господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову.
Умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову.
Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 21.02.2020 у справі № 910/9498/19, від 17.09.2020 у справі № 910/72/20, від 15.01.2021 у справі № 914/1939/20, від 16.02.2021 у справі № 910/16866/20, від 15.04.2021 у справі № 910/16370/20, від 24.06.2022 у справі № 904/3783/21, від 26.09.2022 у справі № 911/3208/21 тощо.
Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві (іншим особам) вчиняти певні дії (висновки про застосування норм права, які викладені в постанові Верховного Суду від 25.05.2018 у справі № 916/2786/17).
Заходи до забезпечення позову повинні бути співмірними з заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони відповідачу (іншим особам) здійснювати певні дії.
За таких обставин, обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу до забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та як наслідок ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу.
Така правова позиція наведена в постановах Верховного Суду від 14.06.2018 у справі № 916/10/18, від 15.01.2019 у справі № 915/870/18.
Господарський суд звертає увагу на те, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 381/4019/18 висловлено позицію про те, що необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову.
Щодо заяви про забезпечення позову в частині заборони Дніпровському управлінню Державної казначейської служби України Дніпропетровської області здійснювати будь-які розрахункові операції за рахунком (рахунками) Позивача-1, пов'язані з виконанням умов Договору № DP08_04_W від 19.03.2026, укладеного між Позивачем-1 та Відповідачем, суд звертає увагу на таке.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 18.06.2020 №5-р(II)/2020 принцип верховенства права (правовладдя) вимагає суддівської дії у ситуаціях, коли співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня. У таких ситуаціях до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): "закон пізніший має перевагу над давнішим" (lex posterior derogat priori); "закон спеціальний має перевагу над загальним" (lex specialis derogat generali); "закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим" (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.
Згідно з ч. 2 ст. 7 Закону України "Про публічні закупівлі" центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, вживає таких заходів:
1) до здійснення оплати за договором про закупівлю перевіряє наявність річного плану, договору про закупівлю та звіту про результати проведення закупівлі з використанням електронної системи закупівель, що підтверджують проведення процедури закупівлі/спрощеної закупівлі та за результатами якої укладено договір про закупівлю;
2) не допускає здійснення платежів із рахунка замовника згідно з узятим фінансовим зобов'язанням за договором про закупівлю у випадках: відсутності або невідповідності встановленим законодавством вимогам необхідних документів, передбачених пунктом 1 цієї частини; відміни процедури закупівлі/спрощеної закупівлі; набрання законної сили рішенням суду про визнання результатів процедури закупівлі/спрощеної закупівлі недійсною та/або договору про закупівлю нікчемним; оскарження відповідно до статті 18 цього Закону на період призупинення процедури закупівлі; наявності відповідного рішення органу оскарження відповідно до статті 18 цього Закону.
Частиною 4 статті 3 Закону України "Про публічні закупівлі" (в новій редакції, чинній з 19.04.2020) передбачено, що відносини, пов'язані із сферою публічних закупівель, регулюються виключно цим Законом і не можуть регулюватися іншими законами, крім випадків, встановлених цим Законом. Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законом про внесення змін до цього Закону. Якщо для реалізації положень поданого проєкту закону про внесення змін до цього Закону необхідні законодавчі зміни до інших законодавчих актів, такі зміни викладаються в розділі "Прикінцеві положення" (перехідні положення) проєкту закону про внесення змін до цього Закону.
Визначаючи співвідношення між загальною та спеціальною нормою, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.02.2023 у справі № 910/18214/19 звернула увагу на те, що спеціальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню у певних випадках, визначених такою нормою, а загальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню у всіх випадках, крім тих, на які поширюється гіпотеза спеціальної норми. Тому загальна та спеціальна норми не суперечать одна одній, а встановлюють системне законодавче регулювання.
Таким чином, згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду спеціальна норма не суперечить загальній нормі та не скасовує її, а лише встановлює певні винятки із загальної норми. Тому спеціальна норма застосовується лише до тих відносин, щодо яких вона встановлює спеціальне правило (відмінне від загального). У решті, тобто у відносинах, які не охоплені спеціальною нормою, підлягає застосуванню загальна норма.
Виходячи з наведеного вище співвідношення загальних і спеціальних норм, об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 17.01.2025 у справі № 916/4954/23 наголошувала, "що в силу вимог частини 4 статті 3 Закону України "Про публічні закупівлі" (в новій редакції, чинній з 19.04.2020) у спірних правовідносинах у співвідношенні із загальним законом (пункт 4 частини 1 статті 137 ГПК України) спеціальним законом є Закон України "Про публічні закупівлі", імперативна норма пункту 2 частини 2 статті 7 якого підлягає пріоритетному застосуванню до спірних правовідносин, пов'язаних зі встановленням вичерпного кола підстав нездійснення органом Державної казначейської служби України платежів із рахунка замовника за договором про закупівлю, тоді як в іншій частині, не врегульованій цим Законом, можуть застосовуватися загальні норми ГПК, зокрема частини 1 статті 137 цього Кодексу.
Адже, виходячи із системного аналізу змісту положень частини 4 статті 3 та пункту 2 частини 2 статті 7 Закону України "Про публічні закупівлі", до вичерпного переліку випадків, за наявності яких органом Державної казначейської служби України не допускається здійснення платежів із рахунка замовника згідно з узятим фінансовим зобов'язанням за договором про закупівлю, включено, зокрема набрання законної сили рішенням суду про визнання результатів процедури закупівлі/спрощеної закупівлі недійсною та/або договору про закупівлю нікчемним.
Тобто, до вказаного вичерпного переліку підстав нездійснення органом Державної казначейської служби України платежів із рахунка замовника згідно з договором про закупівлю, який (перелік) розширеному тлумаченню не підлягає, не входить набрання законної сили ухвалою суду про забезпечення позову шляхом заборони вказаному органу вчиняти відповідні платежі на виконання замовником своїх договірних зобов'язань".
При цьому, суд зауважує, що наведена норма п. 2 ч. 2 ст. 7 Закону України "Про публічні закупівлі" узгоджується із закріпленою статтею 204 Цивільного кодексу України презумпцією правомірності правочину, згідно з якою вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду про визнання договору недійсним, яке набрало законної сили. Відтак у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Тлумачення статті 629 Цивільного кодексу України також свідчить, що в ній закріплено один із фундаментальних принципів, на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).
Схожі за змістом висновки щодо застосування положень статей 204, 629 Цивільного кодексу України викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 916/5073/15, від 14.11.2018 у справі №2-1383/2010 та в постанові об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 355/385/17.
Водночас, суд враховує, що згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Суд незалежно від наявності посилання сторін вирішує, які норми права повинні застосовуватися для вирішення спору, при цьому сторони не зобов'язані доказувати в суді наявність та необхідність застосування певної норми до спірних правовідносин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц).
У зв'язку з цим господарський суд, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15).
Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17).
Зважаючи на те, що пункт 2 частини другої статті 7 Закону України "Про публічні закупівлі", який є спеціальним законом у співвідношенні із загальним законом (ГПК), не передбачає такої підстави для нездійснення органом Державної казначейської служби України платежів із рахунка замовника згідно з узятим фінансовим зобов'язанням за договором, укладеним за результатами процедури закупівлі, як постановлення судом ухвали про забезпечення позову шляхом заборони вказаному органу вчиняти розрахункові операції на виконання замовником своїх договірних зобов'язань, а спірні правовідносини в сфері публічних закупівель не регулюються положеннями пункту 4 частини першої статті 137 ГПК України, суд вважає, що вжиття такого заходу забезпечення позову як заборона Дніпровському управлінню Державної казначейської служби України Дніпропетровської області здійснювати будь-які розрахункові операції за рахунком (рахунками) Позивача-1, пов'язані з виконанням умов Договору № DP08_04_W від 19.03.2026, укладеного між Позивачем-1 та Відповідачем, суперечить імперативним приписам спеціального закону.
Разом з тим, суд враховує, що ймовірне виконання уповноваженим державним органом відповідної судової заборони призведе до блокування господарської діяльності Відповідача (сторін такого договору), оскільки наслідком нездійснення вказаним органом платежів із рахунка замовника може стати неможливість придбання підрядником матеріалів для виконання робіт та оплата супутніх витрат (оплата праці працівників, послуги оренди спецтехніки тощо), тому в цьому випадку вжиття господарським судом зазначеного заходу забезпечення позову слід вважати тотожним передчасному задоволенню заявлених позовних вимог без вирішення спору по суті, що за змістом положень ч. 11 ст. 137 ГПК не допускається.
Щодо заяви про забезпечення позову в частині заборони Позивачу-1 вчиняти певні дії, а саме: здійснювати платежі за Договором № DP08_04_W від 19.03.2026, укладеним між Позивачем-1 та Відповідачем.
У цій частині суд звертає увагу, що постановою об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.01.2025 у справі № 916/4954/23 відступлено від висновку Верховного Суду, викладеного в постанові від 06.12.2023 у справі № 916/3414/23 (на яку, зокрема посилається Прокурор), і зазначено таке:
"Згідно з пунктом 2 частини першої статті 137 ГПК позов забезпечується забороною відповідачу вчиняти певні дії.
Відповідно до частини одинадцятої статті 137 ГПК не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті.
Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментальних принципів, на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (аналогічний висновок викладено в постанові об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.01.2019 у справі №355/385/17).
Водночас статтею 204 ЦК передбачено, що правомірність правочину презюмується.
Закріплена зазначеною статтею ЦК презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Відтак, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.".
Схожі за змістом висновки щодо застосування положень статей 204, 629 ЦК, від яких об'єднана палата не вбачила підстав відступати, викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 916/5073/15, від 14.11.2018 у справі №2-1383/2010, від 19.06.2019 у справі № 643/17966/14-ц.
У зв'язку з цим об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.01.2025 у справі № 916/4954/23 наголосила на тому, що вжиття судом заходів забезпечення позову у виді заборони відповідачам виконувати зобов'язання за оспорюваним правочином вочевидь створює непереборні перешкоди для реалізації прав сторін такого правочину та унеможливлює виконання ними своїх обов'язків, що не відповідає зазначеним вище правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, які (висновки) за змістом норм частини четвертої статті 236 ГПК та статті 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" підлягають врахуванню судами при вирішенні питання про вжиття заходів забезпечення позову, оскільки саме Велика Палата Верховного Суду є спеціально створеним колегіальним органом Верховного Суду, метою діяльності якого є забезпечення однакового застосування судами норм права.
З метою формування єдиної правозастосовчої практики в питанні застосування норм частин першої, одинадцятої статті 137 ГПК та статті 204 ЦК в такій категорії спорів (визнання недійсними договорів про закупівлю робіт за державні кошти) та недопущення можливостей довільного трактування цих норм, об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 17.01.2025 у справі №916/4954/23 зазначила:
"за загальним правилом чинний ГПК дозволяє застосування такого заходу забезпечення позову, як заборона відповідачу вчиняти певні дії (сплачувати кошти, виконувати роботи, надавати послуги тощо), однак у справі за позовом про визнання недійсним договору про закупівлю підрядних робіт за державні кошти не допускається застосування такого заходу забезпечення позову, як заборона відповідачам (замовнику та підряднику) вчиняти дії (сплачувати кошти та виконувати роботи), спрямовані на виконання зобов'язань за оспорюваним правочином, оскільки така заборона не відповідає встановленій законом презумпції правомірності правочину, сутність якої полягає в тому, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду про визнання договору недійсним, яке набрало законної сили. Відтак, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Таким чином, вжиті заходи забезпечення позову у виді заборони відповідачам вчиняти дії з виконання укладеного між ними договору, визнання якого недійсним є предметом позову, мають ознаки часткового вирішення спору по суті, оскільки фактично зводяться до застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину та повністю припиняють виконання сторонами договору своїх зобов'язань за цим договором ще до ухвалення судом рішення по суті спору, ставлячи при цьому під сумнів правомірність вчинення оспорюваного правочину та спонукаючи сторони до невиконання умов договору, що в силу положень частини 11 статті 137 ГПК є неприпустимим.
Крім того, встановлення такої заборони фактично призводить до втручання суду в договірні відносини сторін оспорюваного договору, що є складовою господарської діяльності, блокує її та порушує при цьому збалансованість інтересів сторін договору.
Водночас у разі, якщо укладений між сторонами договір про закупівлю підрядних робіт за державні кошти стосується будівництва, капітального ремонту або реконструкції об'єктів критичної інфраструктури (дамби, гідроелектростанції, атомні електростанції тощо), то тривале невиконання сторонами оспорюваного договору може призвести до критичних наслідків та надзвичайних ситуацій техногенного характеру (їх руйнування, аварії, завдання істотної шкоди навколишньому природньому середовищу та населенню), що, у свою чергу, може спричинити для державного та/або місцевого бюджетів додаткові витрати на оперативне усунення зазначених негативних наслідків.
За таких обставин об'єднана палата висновує, що в спорі про визнання недійсним договору про закупівлю вжиття такого заходу забезпечення позову, як заборона сторонам оспорюваного договору виконувати договірні зобов'язання: 1) не відповідає вимогам розумності, обґрунтованості та адекватності заходу забезпечення позову із заявленими позовними вимогами; 2) порушує збалансованість інтересів сторін такого договору; 3) є неспівмірним із негативними наслідками, що можуть настати в результаті вжиття судом такого заходу забезпечення позову; 4) спрямоване на втручання в господарську діяльність сторін оспорюваного договору; 5) фактично підмінює собою судове рішення у справі, яке має ухвалюватися за результатами розгляду справи по суті заявлених позовних вимог".
Забезпечення позову шляхом заборони відповідачу вчиняти дії на виконання зобов'язань за оспорюваним договором (сплачувати кошти та виконувати роботи), не відповідає встановленій законом презумпції правомірності правочину, сутність якої полягає в тому, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду про визнання договору недійсним, яке набрало законної сили.
Крім того, встановлення такої заборони фактично призводить до втручання суду у договірні відносини сторін оспорюваного договору, що є складовою господарської діяльності, блокує її, свідчить про неспівмірність такого заходу забезпечення позову та порушує збалансованість інтересів сторін договору.
Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18.02.2025 у справі № 904/2618/24.
З огляду на викладене, суд не вбачає підстав для задоволення заяви про забезпечення позову.
Керуючись ст.ст. 136, 137, 140, 232-235 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд
У задоволенні заяви Першого заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури про забезпечення позову - відмовити.
Ухвала набирає законної сили 01.05.2026 та може бути оскаржена в порядку і строки, передбачені ст.ст. 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.
Суддя О.І. Красота