04 травня 2026 року м. Чернівці Справа № 725/4990/25
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Лисака І.Н.,
суддів: Височанської Н.К., Перепелюк І.Б.,
за участю секретаря судового засідання: Сарган Ю.В.,
позивач: ОСОБА_1 ,
відповідачі: Чернівецька міська рада, Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, Товариство з обмеженою відповідальністю «Подільський земельний центр», Державний реєстратор Чернівецької міської ради Якименко Тетяна Віталіївна,
при розгляді справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 21 січня 2026 року, ухваленого під головуванням судді Федіної А.В., дата виготовлення повного тексту рішення 26 січня 2026 року,
У червні 2025 року позивач звернулася до суду із позовом до відповідачів, в якому просила:
визнати незаконною та скасувати державну реєстрацію земельної ділянки з моменту її проведення, тобто з 08 листопада 2023 року площею 0,1510 га, кадастровий номер 7310136600:27:003:0030, місце розташування АДРЕСА_1 , цільове призначення 03.10 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, шляхом внесення запису до Поземельної книги відомостей про її скасування;
визнати незаконним та скасувати рішення Чернівецької міської ради від 25.01.2024 року №1623 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель» в частині п.4 додатку до цього рішення стосовно земельної ділянки площею 0,1510 га, кадастровий номер 7310136600:27:003:0030, місце розташування, АДРЕСА_1 , цільове призначення 03.07 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі;
визнати незаконним та скасувати рішення Державного реєстратора Чернівецької міської Ради Якименко Т.В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер: 72046690 від 13.03.2024 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2896787973101, номер відомостей про речове право 54104984.
Провадження №22-ц/822/594/26
В обґрунтування вимог покликалася на те, що їй на праві власності належить 191/1000 ідеальних часток нежитлових будівель та споруд - кахельний цех, літ. «А», загальною площею 1144,10 кв.м, що розташований по АДРЕСА_2 , є непрацюючою промисловою будівлею.
У відповідності до листа Департаменту урбаністики та архітектури ЧМР №24/01-08/3 07/243 від 17.02.2025 року їй стало відомо, що рішенням ЧМР VIII скликання від 25.01.2024 року №1623 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земель, на підставі якої сформовано земельну ділянку комунальної власності за адресою АДРЕСА_1 , площею 0,1510 га (кадастровий номер 7310136600:27:003:0030) з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (код 03.07) (дата державної реєстрації проведена 08.11.2023 року).
Крім іншого, у зазначеному листі їй було запропоновано сплатити безпідставно збережені кошти в розмірі орендної плати за землю (за користування без належних на те правових підстав у період з 08.11.2023 року до 13.02.2025 року) в сумі 168265,17 грн, так як на земельній ділянці площею 0,1510 га розміщені належні їй нежитлові будівлі.
Вважала, що державна реєстрація, рішення Чернівецької міської ради VIII скликання від 25.01.2024 року №1623 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель» стосовно земельної ділянки площею 0,1510 га з кадастровим номером 7310136600:27:003:0030 та реєстрація права власності на таку є незаконними й порушують її права як власника 191/1000 ідеальних часток нежитлових будівель та споруд.
Звертала увагу й на те, що ТОВ «Подільський земельний кадастр» було виготовлено кадастровий план земельної ділянки з кадастровим номером 7310136600:27:003:0030 за адресою АДРЕСА_1 площею 0,1510 га.
Згідно експлікації угідь в межах плану було вказано наступне: 008.03 Землі під соціально-культурними об'єктами, площа - 0,0909 га; 008.03 Землі під соціально-культурними об'єктами, площа - 0,0601га; загальною площею 0,1510 га, натомість будь-які соціально-культурні об'єкти на вказаній земельній ділянці відсутні, а вона є власником нежитлових будівель та споруд за адресою АДРЕСА_2 . Належний їй об'єкт нерухомості не відноситься до категорії соціально-культурного, а є промисловим, та відсутній на кадастровому плані земельної ділянки кадастровий номер 7310136600:27:003:0030 і в матеріалах топографічної зйомки, що свідчить про внесення недостовірних даних, а саме: про наявність землі під соціально-культурними об'єктами 0,1510 га (код угіддя 008.03 - землі під соціально-культурними об'єктами); не вказано будівлю кахельного цеху, літ. літ. «А», загальною площею 1144,10 кв.м., що знаходяться в АДРЕСА_2 , яка знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером 7310136600:27:003:0030, площею 0, 1510 га, що призвело до невірного визначення угідь, цільового призначення та адреси вказаної вище земельної ділянки комунальної власності.
Як наслідок, рішенням №1623 ЧМР VIII скликання від 25.01.2024 року незаконно затверджено вказану технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земель та віднесення земельної ділянки до відповідної категорії земель, виду цільового призначення земельних ділянок.
Стверджувала, що формування земельної ділянки (кадастровий номер 7310136600:27:003:0030) з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (код 03.07) та знаходження на ній кахельного цеху (будівля промисловості), зобов'язує або змінити цільове призначення земельної ділянки на промисловість, або реконструювати будівлю під комерційну, а в разі поєднання промислової будівлі на землях комерційного призначення виникає нецільове використання земельної ділянки, при цьому покладення на неї обов'язку здійснити перебудову чи реконструкції належного їй об'єкту нерухомості по суті є втручанням у її право власності. Окрім того, реєстрація земельної ділянки з цільовим призначенням для «будівництва та обслуговування будівель торгівлі» зобов'язує її сплачувати плату за землю більш ніж в два рази більше, ніж за землі промисловості.
На підставі наведеного просила позов задовольнити.
Рішенням Чернівецького районного суду м. Чернівці від 21 січня 2026 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду сторона позивача оскаржила його в апеляційному порядку, подавши апеляційну скаргу безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Вказує, що суд не повно з'ясував обставини справи, порушив норми процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права.
Звертає увагу, що на момент прийняття ЧМР оскаржуваною рішення №1623 від 25.01.2024 року щодо затвердження технічної документації землеустрою щодо інвентаризації земель, земельна ділянка за адресою АДРЕСА_3 га вже була сформована (кадастровий номер 7310136600:27:00330) та зареєстрована в Державному земельному кадастрі, отже віднесена до відповідної категорії земель та виду цільового призначення, однак суд не надав оцінки правомірності виготовлення технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель, реєстрації документації та самому рішенню ЧМР.
Вважає, що під час здійснення робіт з землеустрою та складання за їх результатами технічної документації із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель, уповноважений орган у відповідності до ст.ст.28, 29 ЗУ «Про землеустрій» зобов'язаний був взяти до уваги відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що розташоване на земельній ділянці.
Документом, який містить детальний опис території земельної ділянки, її розміри, рельєф, ландшафтні особливості, межі, наявність об'єктів нерухомості та їх розташування на ділянці - є кадастровий план земельної ділянки.
Наголошує на тому, що виготовлений кадастровий план спірної земельної ділянки й зазначена в ньому інформація є недостовірною та такою, що не відповідає інформації, яка міститься у договорі купівлі-продажу нерухомого майна від 04.10.2017 року, й інформації яка міститься в ДРРП, що порушує вимоги додатку 4 зазначеного Порядку ведення Державного земельного кадастру.
Будь-які соціально-культурні об'єкти на земельній ділянці з кадастровим номером 7310136600:27:003:0030, площею 0, 1510 га - відсутні.
В додатку 4 (перелік угідь згідно з Класифікацією видів земельних угідь (КВЗУ)) Порядку ведення Державного земельного кадастру, який затверджений постановою КМУ № 1051 від 17.10.2012 року зазначено, що код згідно з КВЗУ складається з групи і підгрупи. Група 008, підгрупа 03 включає в себе назву земельних угідь, однак до зазначеного переліку земельних угідь кахельний цех (промислова будівля) жодного відношення немає.
Вказує, що у її власності перебуває 191/1000 ідеальних часток нежитлових будівель та споруд - кахельний цех, літ. літ. «А», загальною площею 1144,10 кв.м, що знаходяться в АДРЕСА_2 і наведений об'єкт нерухомого майна відсутній в кадастровому плані земельної ділянки з кадастровим номером 7310136600:27:003:0030 та в матеріалах топографічної зйомки.
З урахуванням наведеного вважає, що технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земель, розроблена ТОВ «Подільський земельний кадастр», не могла бути затверджена, так як складена з порушенням вимог ст.28 ЗУ «Про землеустрій».
Крім того, суд не надав жодної оцінки пояснюючій записці технічної документації із землеустрою, в якій розробник зазначив, що в межах кожної земельної ділянки визначено угіддя за фактичним використанням згідно з Класифікацією видів земельних угідь (КВЗУ), додатку 4 до Порядку ведення Державного земельного кадастру, що не відповідає дійсності.
Зазначене порушення призвело до невірного визначення угідь, цільового призначення та адреси земельної ділянки комунальної власності з кадастровим номером 7310136600:27:003:0030.
Посилається й на те, що судом також не враховано, що формування земельної ділянки (кадастровий номер 7310136600:27:003:0030) з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (код 03.07) та знаходження на ній кахельного цеху (будівля промисловості), зобов'язує або змінити цільове призначення земельної ділянки на промисловість, або реконструювати будівлю під комерційну, а в разі поєднання промислової будівлі на землях комерційного призначення виникає нецільове використання земельної ділянки.
Зміна цільового призначення земельної ділянки, або реконструкція будівлі під комерційну, тягнуть за собою значні матеріальні витрати, а отже є втручанням у право власності.
На підставі наведеного просить рішення суд скасувати та ухвалити нову постанову про задоволення позову.
У відзиві на апеляційну скаргу ЧМР просить рішення суду залишити без змін, скаргу ОСОБА_1 без задоволення. Вважає, що доводи наведені в такій є необґрунтованими.
Заслухавши суддю-доповідача, учасників справи та їх представників, дослідивши матеріали цивільної справи, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
На підставі ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
В силу ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Ухвалюючи оскаржуване рішення про відмову в задоволенні позову суд першої інстанції керувався тим, що позивачка не надала суду доказів звернення до ЧМР із заявою про надання дозволу на виготовлення проекту відведення земельної ділянки для обслуговування належного їй нерухомого майна, укладення договору оренди земельної ділянки, тобто оформлення у встановленому законом порядку права користування земельною ділянкою, на якій розташований належний їй об'єкт нерухомості, натомість з листа Департаменту урбаністики та архітектури ЧМР №24/01-08/307/243 від 17.02.2025 року вбачається, що розрахунок безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати здійснений за період з 08.11.2023 року по 12.02.2025 року, що свідчить про використання позивачем належної відповідачу ЧМР земельною ділянкою без достатньої правової підстави. Тобто, доказів того, що до отримання відповідно листа позивач вживала заходів для узаконення використання земельної ділянки під належними їй нежитловими будівлями матеріали справи не містять.
За вказаного суд дійшов висновку, що формування земельної ділянки певної площі, конфігурації та цільового призначення не є перешкодою для реалізації позивачем права на отримання у користування земельної ділянки, необхідної для обслуговування належного їй об'єкта нерухомого майна, проте докази звернення позивача до ЧМР із заявою про надання дозволу на розробку документації із землеустрою в матеріалах справи відсутні, а тому її доводи про те, що дії відповідачів щодо формування спірної земельної ділянки порушили її право на володіння майном, є безпідставними, у зв'язку з чим позов задоволенню не підлягає.
Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції вимогам закону не відповідає, виходячи з наступного.
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).
Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежовувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства: цивільного, кримінального, господарського та адміністративного, а також компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленим у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду господарських і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. При визначенні предметної та/або суб'єктної юрисдикції справ суди повинні виходити з прав та/або інтересів, за захистом яких звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, їх змісту та правової природи тощо.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
Законом України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур (частина перша статті 5); суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (частини перша статті 18). Головними критеріями судової спеціалізації визнається предмет спірних правовідносин і властива для його розгляду процедура. Процесуальними кодексами України встановлено неоднакову процедуру судового провадження щодо різних правовідносин.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі №638/14011/16-ц зазначено, що «судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Це і компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, що виникають із індивідуальних, цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві. Ці позиції викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 жовтня 2020 року у справі №127/18513/18, від 16 червня 2020 року у справі №756/3456/19, від 26 лютого 2020 року у справі №210/5659/18 та інших».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14 березня 2025 року в справі №240/33695/23 зазначено, що «юрисдикція адміністративного суду поширюється на публічно-правові спори, ознаками яких є не лише спеціальний суб'єктний склад (хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції), але й спеціальні підстави виникнення, пов'язані з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Вказана позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 березня 2019 року у справі № 466/1150/18. Частиною четвертою статті 5 КАС України передбачено, що суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України. Згідно з пунктом 17 частини першої статті 4 КАС України публічна служба це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Частиною четвертою статті 19 КАС України установлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - «ЦК України») підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Згідно із частиною першою статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Частиною першою статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - «ЦПК України») визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Закриваючи провадження у цій справі, апеляційний суд керувався правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі №200/22363/16-а. Згідно з частиною п'ятою статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Поряд із цим, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 5 грудня 2018 у справі №818/1688/16 з метою встановлення чіткого критерію визначення юрисдикції спорів щодо відшкодування шкоди/стягнення збитків, завданих особою, яка перебуває або перебувала на посадах, віднесених до державної або публічної служби, за позовом суб'єкта владних повноважень, відступила від висновків, викладених у постановах від 10 квітня 2018 року у справі №533/934/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі №815/5027/15, від 03 жовтня 2018 року у справі №755/2258/17 та інших і вказала про наступне. У випадку зобов'язання особи, яка перебуває на посаді державної/публічної служби, відшкодувати шкоду або збитки, завдані внаслідок виконання нею службових/посадових обов'язків, перед судом обов'язково постане питання не лише встановлення обсягу завданої шкоди/збитків, а й оцінки правомірності дій такої особи. Водночас у рамках цивільного процесу суд не може досліджувати та встановлювати правомірність дій, рішень чи бездіяльності службовця або посадовця, оскільки така можливість передбачена лише в адміністративному процесі в силу приписів статті 19 КАС, якою охоплюється питання прийняття на публічну службу, її проходження та звільнення. Вказані спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов'язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення з державної служби. Отже, з огляду на наведене варто констатувати, що практика Верховного Суду щодо юрисдикції спорів цієї категорії є усталеною та послідовною і полягає у тому, що у випадку вирішення спору щодо зобов'язання особи, яка перебуває на посаді державної/публічної служби, відшкодувати шкоду або збитки, завдані внаслідок виконання нею службових/посадових обов'язків, перед судом постає питання не лише встановлення обсягу завданої шкоди/збитків, а й оцінки правомірності дій такої особи. Отже, подібні спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов'язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення з державної служби. Вказані правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 грудня 2018 року у справі №818/1688/16, від 22 січня 2020 року у справі №813/1045/18, Верховного Суду у постановах від 05 лютого 2020 року у справі №761/19799/17, від 30 вересня 2020 року у справі №204/2763/18, від 18 листопада 2020 року у справі №756/12568/18, від 27 травня 2021 року у справі №203/3782/19, від 21 лютого 2022 року у справі №932/14855/19, від 7 березня 2023 року у справі №761/1366/20 та від 24 жовтня 2023 року у справі №160/4643/23, і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від цієї позиції».
Згідно із частиною 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За правилами частини 1 статті 19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Відповідно до частини 2 статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
У рішенні від 14.12.2011 року №19-рп/2011 Конституційний Суд України зазначив, що положення частини 2 статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.
Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Згідно пункту 1 частини 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
За правилами пунктів 1-2 частини 1 статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади або орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте, сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
У цій справі спірні правовідносини стосуються оскарження:
державної реєстрації земельної ділянки з моменту її проведення, тобто з 08 листопада 2023 року площею 0,1510 га, кадастровий номер 7310136600:27:003:0030, місце розташування АДРЕСА_1 , цільове призначення 03.10 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, шляхом внесення запису до Поземельної книги відомостей про її скасування;
рішення Чернівецької міської ради від 25.01.2024 року №1623 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель» в частині п.4 додатку до цього рішення стосовно земельної ділянки площею 0,1510 га, кадастровий номер 7310136600:27:003:0030, місце розташування, АДРЕСА_1 , цільове призначення 03.07 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі;
рішення Державного реєстратора Чернівецької міської Ради Якименко Т.В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер: 72046690 від 13.03.2024 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2896787973101, номер відомостей про речове право 54104984.
Так, за змістом частин 1 та 2 статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок.
За приписами пункту 2 частини 5 статті 186 ЗК України технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок затверджується власником (розпорядником) земельних ділянок, а щодо земельних ділянок державної або комунальної власності - Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органом виконавчої влади, органом місцевого самоврядування, уповноваженими розпоряджатися земельними ділянками відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.
Відповідно до частини 1 статті 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Отже, сільські, селищні та міські ради є органами, уповноваженими затверджувати технічну документацію із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок із земель комунальної власності відповідних територіальних громад, тоді як обласні державні адміністрації є органами, уповноваженими затверджувати таку технічну документацію щодо земельних ділянок державної власності, розташованих на території відповідної області.
У своїй позовній заяві ОСОБА_1 , зокрема, вказує на те, що орган місцевого самоврядування прийняв спірне у цій справі рішення про затвердження технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель, крім іншого, стосовно земельної ділянки з кадастровим номером 7310136600:27:003:0030, площею 0, 1510 га, яка йому належить, мотивуючи такі доводи тим, що при виготовленні технічної документації допущені порушення.
Отже, у межах цього спору підлягає з'ясуванню питання щодо відповідності виготовленої технічної документації вимогам законодавства (в наслідок чого відбулася зміна цільового призначення земельної ділянки, на якій розташоване належне позивачу нерухоме майно), та щодо затвердження якої приймалось рішення Чернівецькою міською радою, що має визначальне значення для вирішення спору, тобто предметом спору у цій справі є перевірка правомірності, оцінка обґрунтованості та законності адміністративного акта Чернівецької міської ради, викладеного у формі рішення.
Також, колегія суддів вказує й на те, що згідно з частинами 1, 2 статті 20 ЗК України при встановленні цільового призначення земельних ділянок здійснюється віднесення їх до певної категорії земель та виду цільового призначення.
При зміні цільового призначення земельних ділянок здійснюється зміна категорії земель та/або виду цільового призначення.
Віднесення земельних ділянок до певної категорії та виду цільового призначення земельних ділянок здійснюється щодо: земельних ділянок, якими розпоряджаються Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, - за рішенням відповідного органу; земельних ділянок приватної власності - їх власниками.
Зміна цільового призначення земельних ділянок державної та комунальної власності, віднесених до категорій земель житлової та громадської забудови, земель промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення, а також земельних ділянок (крім земельних ділянок, розташованих на територіях, об'єктах природно-заповідного фонду, та земельних ділянок лісогосподарського призначення), на яких розташовані будівлі, споруди, що є у приватній власності землекористувача, який використовує земельні ділянки на правах постійного користування, оренди, емфітевзису, суперфіцію, може здійснюватися землекористувачем. У такому разі зміна цільового призначення земельної ділянки не потребує прийняття рішень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органу виконавчої влади та органу місцевого самоврядування, який здійснює розпорядження відповідною земельною ділянкою.
Так, статтею 122 ЗК України, серед іншого, передбачено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
У той же час відповідно до пункту 34 частини 1 статті 26 ЗУ «Про місцеве самоврядування» до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належать повноваження щодо вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.
Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави дійти висновку, що затвердження технічної документації із землеустрою та/або зміна цільового призначення земель комунальної форми власності є виключною компетенцією органів місцевого самоврядування, яка проводиться на підставі відповідних проектів устрою, що мають затверджуватись рішенням уповноваженої ради у встановленому законом порядку.
ЗК України передбачає зміну цільового призначення землі органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення природоохоронного та історико-культурного призначення.
В контексті наведеного, колегія суддів враховує правову позицію Конституційного Суду України, викладену в його рішенні від 01.04.2010 №10-рп/2010, щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 ЗК України, пункту 1 частини 1 статті 17 КАС України, відповідно до якої: положення пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 ЗК України у частині повноважень сільських, селищних, міських рад відповідно до цього Кодексу вирішувати питання розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності треба розуміти так, що при вирішенні таких питань ці ради діють як суб'єкти владних повноважень;
положення пункту 1 частини 1 статті 17 КАС України стосовно поширення компетенції адміністративних судів на «спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності» слід розуміти так, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень, пов'язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності.
Також, суд апеляційної інстанції констатує, що порушення суб'єктом владних повноважень адміністративної процедури, встановленої ЗУ «Про адміністративну процедуру», зокрема принципів забезпечення участі особи у провадженні, надання можливості подання пояснень та доказів, належного інформування про слухання у справі, є самостійною та достатньою підставою для оскарження відповідного адміністративного акта в суді, що здійснює правосуддя в межах адміністративної юрисдикції. У таких справах адміністративний суд насамперед перевіряє дотримання процедурних вимог, що є важливою гарантією законності та справедливості прийнятого адміністративного акта. Навіть за наявності матеріально-правових підстав, недотримання процедурних гарантій може бути самостійною підставою для визнання адміністративного акта протиправним, якщо таке порушення вплинуло на реалізацію прав особи.
Наведене вище відповідає висновкам Верхового Суду викладеним в постановах від 27 березня 2025 року у справі №480/5652/24, від 31 березня 2026 року у справі №320/3188/24.
Підсумовуючи, колегія суддів констатує, що в цій справі спірні правовідносини мають ознаки публічно-правових, оскільки дії органу місцевого самоврядування як суб'єкта владних повноважень, зокрема, щодо вчинення дій (прийняття рішень), пов'язаних з розпорядженням земельними ділянками комунальної форми власності, регламентовані імперативними нормами ЗК України, що виключає вільний розсуд та зобов'язує відповідача, який здійснює функції публічної адміністрації, діяти виключно в межах наданих законом повноважень.
Враховуючи приписи статті 125 Конституції України та статті 19 КАС України колегія суддів зазначає, що спір у цій справі у зв'язку з оскарженням рішення органу місцевого самоврядування про затвердження технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель та віднесення земельних ділянок до відповідної категорії земель, виду цільового призначення земельних ділянок, є публічно-правовим спором і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у пункті 24 рішення від 20.07.2006 у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
За такого правового регулювання та обставин справи, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неправильно застосувавши норми процесуального закону, в порушення вимог статті 19 КАС України та розглянув спір у цивільному судочинстві.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
За частинами 1 та 2 статті 377 ЦПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.
Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтям 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 12 червня 2023 року у справі №676/7428/19 дійшов висновку, що у разі встановлення судом, що позовні вимоги за своїм суб'єктним складом повинні розглядатися в господарському судочинстві, суд закриває провадження у справі (повністю або частково), незалежно від доводів касаційної скарги. При цьому розгляд позовних вимог у порядку цивільного судочинства по суті є неможливим.
Вказаний висновок є застосовним і на стадії апеляційного перегляду.
Враховуючи наведене, рішення суду підлягає скасуванню, із закриттям провадження у справі.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №750/3192/14 вказано, що «закінчивши касаційний розгляд і закриваючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 255 ЦПК України, з 8 лютого 2020 року суд касаційної інстанції має роз'яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства».
Оскільки суд апеляційної інстанції вирішив закрити провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 255 ЦПК України, то він відповідно до частини 1 статті 256 ЦПК України роз'яснює позивачеві його право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до суду апеляційної інстанції із заявою про направлення справи до відповідного суду адміністративної юрисдикції.
Керуючись п.1 ч.1 ст.255, ст.ст. 367, 368, п. 4 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 377, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 21 січня 2026 року скасувати.
Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Чернівецької міської ради, Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, Товариства з обмеженою відповідальністю «Подільський земельний центр», Державного реєстратора Чернівецької міської ради Якименко Тетяни Віталіївни про визнання незаконним і скасування рішення та державної реєстрації земельної ділянки, закрити.
Роз'яснити позивачу про його право протягом десяти днів на звернення до апеляційного суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повної ухвали.
Суддя - доповідач І.Н. Лисак
Судді: Н.К. Височанська
І.Б. Перепелюк