Єдиний унікальний номер 619/1762/25
Номер провадження 22-ц/818/811/26
30 квітня 2026 року м. Харків
Харківський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Мальованого Ю.М.,
суддів: Пилипчук Н.П., Яцини В.Б.,
за участю:
секретаря судового засідання Шевченко В.Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу судді Дергачівського районного суду Харківської області Калиновської Л.В. від 07 квітня 2025 року по справі № 619/1762/25 за позовом ОСОБА_1 до Дергачівської міської військової адміністрації Харківського району Харківської області, третя особа Міністерство оборони України, про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні,
У березні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Дергачівської міської військової адміністрації Харківського району Харківської області, третя особа Міністерство оборони України, про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні.
Позовна заява мотивована тим, що вона перебувала на утриманні свого племінника ОСОБА_2 , який ІНФОРМАЦІЯ_1 , виконуючи бойові завдання щодо захисту Батьківщини, загинув. Встановлення факту перебування на утриманні померлого племінника необхідне їй для реалізації права на призначення одноразової грошової допомоги, отримання компенсаційних сум у зв'язку з загибеллю військовослужбовця, оформлення пенсії по втраті годувальника. Просила встановити факт перебування її на утриманні загиблого ОСОБА_2 в період з 27 серпня 2019 року по 30 липня 2023 року.
Ухвалою судді Дергачівського районного суду Харківської області від 07 квітня 2025 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті провадження у справі, роз'яснено, що вона має право звернення з позовом до суду адміністративної юрисдикції з врахуванням правил підсудності.
Ухвала судді мотивована тим, що метою звернення позивачки до суду є підтвердження певного соціально-правового статусу для отримання від держави допомоги та інших пільг, що свідчить про те, що така справа не підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства та має розглядатися в порядку адміністративного судочинства.
На вказану ухвалу судді 18 квітня 2025 року через систему «Електронний суд» представник ОСОБА_1 - адвокат Керімов А.З. до суду апеляційної інстанції подав апеляційну скаргу, в якій просив ухвалу - скасувати та направити справу для подальшого розгляду до суду першої інстанції у іншому складі суду, розглядати апеляційну скаргу без позивачки та її представника.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції помилково відніс справу до адміністративної юрисдикції, аргументуючи це зв'язком із соціальними виплатами, однак позовна заява спрямована на встановлення факту перебування на утриманні, що є приватними правовідносинами, які регулюються нормами цивільного права. Факт перебування на утриманні має значення для реалізації права позивачки на отримання одноразової грошової допомоги як утриманця загиблого військовослужбовця відповідно до статті 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а також отримання соціальних пільг від держави члену сім'ї загиблого військовослужбовця. Позивачка не оскаржує рішення суб'єкту владних повноважень, так як відповідне рішення буде прийматися в подальшому на підставі встановленого факту судом загальної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду у постанові по справі № 560/17953/21 від 18 січня 2024 року відступила від висновків, на які помилково посилався суд першої інстанції (постанова Об'єднаної палати Верховного Суду від 23 травня 2022 року у справі № 539/4118/19, постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 290/289/22-ц (провадження № 61-13369св22)), вказавши, що юридичні факти, які належать встановлювати в судовому порядку, вирішуються судами цивільної юрисдикції за правилами ЦПК України. Відмова у відкритті провадження є непропорційною, оскільки створює надмірний тягар для ОСОБА_1 , особливо в умовах воєнного стану, коли доступ до правосуддя має бути максимально спрощеним.
Відзивів на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходило.
Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
В судове засідання апеляційного суду сторони-учасники судового розгляду не з'явилися.
Судові повістки-повідомлення про розгляд справи 30 квітня 2026 року, надіслані апеляційним судом на адреси сторін-учасників:
ОСОБА_1 отримано 25 листопада 2025 року (а.с. 96, т. 1);
Адвокатом Керімовим Аліком Заміровичем, який діє в інтересах ОСОБА_1 , отримано в електронному кабінеті 14 листопада 2025 року (а.с. 92, т. 1);
Дергачівською міською військовою адміністрацією Харківського району Харківської області отримано в електронному кабінеті 14 листопада 2025 року (а.с. 93, т. 1);
Міністерством оборони України (третьою особою) отримано в електронному кабінеті 14 листопада 2025 року (а.с. 94, т. 1).
У апеляційній скарзі адвокат Керімов Алік Замірович, який діє в інтересах ОСОБА_1 , прописав проводити розгляд апеляційної скарги без представника та позивача (а.с. 121-124, т. 1).
18 вересня 2025 року від представника Міністерства оборони України надійшла заява про розгляд справи без участі представника Міністерства оборони України (а.с. 76-79, т. 1).
Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу у відсутність учасників справи, явка яких у судове засідання обов'язковою не визнавалась, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали судді суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити, виходячи з наступного.
Пунктом 1 частини 1 статті 186 ЦПК України передбачено, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. У рішенні в справі «Занд проти Австрії» («Zand v. Austria», заява № 7360/76) Європейська комісія з прав людини висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів» («Sokurenko and Strygun v. Ukraine», заяви № 29458/04 та № 29465/04, § 24). Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безимянная проти Росії» (заява № 21851/03) наголосив, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту.
Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя статті 124 Конституції України).
Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Таким чином, суду необхідно з'ясувати, зокрема, характер спірних правовідносин, а також суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту, зокрема перебування фізичної особи на утриманні.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23) зазначено, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:
- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення;
- встановлення факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов'язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;
- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред'явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);
- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції цивільного суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Чинне законодавство не передбачає іншого судового порядку підтвердження факту, що має юридичне значення, окрім як розгляд справ про встановлення факту, що має юридичне значення, в порядку цивільного судочинства.
Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах стосовно юрисдикції спору, які викладено у постанові Великої Палати від 30 січня 2020 року у справі № 287/167/18-ц (провадження № 14-505цс19), у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 290/289/22-ц (провадження № 61-13369св22), вказавши, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються у позасудовому та судовому порядку. Рішення стосовно фактів, що мають юридичне значення, прийняті у позасудовому порядку, можуть бути оскаржені до судів адміністративної юрисдикції. Юридичні факти, які належать встановлювати в судовому порядку, вирішуються судами цивільної юрисдикції за правилами ЦПК України.
Також Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що є неефективним підхід до визначення юрисдикції спорів у судовому порядку про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в залежності від їх мети звернення та наявності у заявника певних цивільних прав та обов'язків чи виникнення публічно-правових спорів із суб'єктами владних повноважень, оскільки це не сприятиме належному способу захисту порушеного права заявника, бо призведе до необхідності звертатися в суди різних юрисдикцій з доказуванням одних і тих же обставин, подій та фактів при поданні кожної позовної заяви.
Крім того, у постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 308/17634/23, провадження № 14-40цс25, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків, що чинне законодавство не передбачає іншого судового порядку встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні, окрім як в порядку цивільного судочинства. Відносини, пов'язані з наданням утримання і перебуванням фізичної особи на утриманні, є за своєю сутністю цивільно-правовими. Визнання судом фізичної особи такою, що перебувала на утриманні померлого, може мати правове значення як у приватних, так і в публічних правовідносинах, однак зазначене не змінює цивільного характеру правовідносин на публічний.
Частиною другою статті 245 КАС України визначено перелік судових рішень, які уповноважений прийняти адміністративний суд у разі задоволення позову. Встановлення факту, що має юридичне значення, серед цього переліку відсутнє. Тобто у разі вирішення справи в порядку адміністративного судочинства встановлення факту, що має юридичне значення, має бути визначено судом у резолютивній частині судового рішення, що не передбачено КАС України.
Отже, у розумінні статті 6 Конвенції судом, встановленим законом, який розглядає справи про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні, є суд цивільної юрисдикції відповідно до статті 19 ЦПК України та пункту 2 частини першої статті 315 ЦПК України.
У справі, що переглядається, ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про встановлення факту перебування її на утриманні загиблого племінника. Зазначала, що встановлення цього факту необхідне їй для реалізації права на призначення одноразової грошової допомоги, компенсаційних сум у зв'язку з загибеллю військовослужбовця, оформлення пенсії по втраті годувальника.
Статтею 16-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено, що у випадках, зазначених у підпунктах 1-3 пункту 2 статті 16 цього Закону, право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги мають члени сім'ї, батьки та утриманці загиблого (померлого) військовослужбовця, військовозобов'язаного або резервіста.
Члени сім'ї та батьки загиблого (померлого) військовослужбовця, військовозобов'язаного або резервіста визначаються відповідно до Сімейного кодексу України, а утриманці - відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».
Механізм призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності (далі - допомога) військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві визначений Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975.
За вимогами пункту 10 Порядку члени сім'ї, батьки та утриманці загиблого (померлого), яким призначається та виплачується одноразова грошова допомога, подають за місцем проходження служби (зборів) військовослужбовця, військовозобов'язаного та резервіста або уповноваженим структурним підрозділам державних органів, на які покладаються функції щодо підготовки необхідних для призначення пенсії документів (далі - уповноважений орган), визначені даним пунктом документи.
Зокрема, до заяви додаються копії рішення суду або нотаріально посвідченого правочину, що підтверджуватиме факт перебування заявника на утриманні загиблого (померлого) (надають особи, які не були членами сім'ї загиблого (померлого), але перебували на його утриманні).
Відмовляючи у відкритті провадження у справі суд першої інстанції вважав, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки мета звернення до суду свідчить про наявність публічно-правового спору, який має розглядатися в порядку адміністративного судочинства.
Однак правова мета, задля якої заявник ініціює встановлення судом факту його перебування на утриманні померлого, не може впливати на судову юрисдикцію та імперативно визначати вид судочинства, в якому такий факт підлягає розгляду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 308/17634/23).
Суд залишив поза увагою, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, зокрема, факту перебування особи на утриманні, вирішуються судами цивільної юрисдикції за правилами ЦПК України, у зв'язку з чим зробив помилковий висновок про відмову у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 13 березня 2024 року у справі № 727/7151/23, провадження № 61-13186св23.
При постановленні оскаржуваної ухвали суд помилково врахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, від яких Велика Палата Верховного Суду відступила у постанові від 18 січня 2024 року, та дійшов необґрунтованого висновку стосовно юрисдикції спору.
Згідно із пунктом 4 частини 1 статті 379 ЦПК України підставою для скасування ухвали суду першої інстанції, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення помилкової ухвали.
Таким чином, судова колегія дійшла висновку, що оскаржувану ухвалу судді постановлено з порушенням норм процесуального права, тому зазначене судове рішення слід скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Оскільки наразі вирішується лише процесуальне питання, а не розглядається справа по суті, питання щодо розподілу судових витрат за подання апеляційної скарги не вирішується.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п.6 ч.1 ст. 374, п. 4 ч.1 ст. 379, ст.ст.3 81-384, 389 ЦПК України
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу судді Дергачівського районного суду Харківської області від 07 квітня 2025 року скасувати, справу направити до Дергачівського районного суду Харківської області для продовження розгляду.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст постанови складено 04 травня 2026 року.
Головуючий Ю.М. Мальований
Судді Н.П. Пилипчук
В.Б. Яцина