Дата документу 15.04.2026 Справа № 335/4634/24
Єдиний унікальний № 335/4634/24 Головуючий у 1-й інстанції: Коломаренко К.А.
Провадження № 22-ц/807/452/26 Суддя-доповідач: Трофимова Д.А.
15 квітня 2026 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Трофимової Д.А.
суддів: Гончар М.С.,
Онищенка Е.А.
при секретарі: Камаловій В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Ткаченко Ольги Сергіївни, на рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 11 листопада 2025 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення 3% річних та інфляційних витрат,
У квітні 2024 року представник ТОВ «Фінансова компанія «Гефест» Остащенко О.М. звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення 3% річних та інфляційних витрат на підставі ст. 625 ЦК України.
В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 06.11.2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» було укладено кредитний договір №11-5054-117К, на підставі якого ОСОБА_3 надано кредит у розмірі 600 000,00 грн, під 16,5% річних, строком до 06.11.2022 року.
Відповідно до Договору поруки №11-5054-117П від 06.11.2007 року, що є забезпеченням вищезазначеного кредитного договору, фінансовим поручителем за зобов'язаннями ОСОБА_3 виступає ОСОБА_2
19.07.2012 року заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя у справі №2/808/11/2012 задоволено позовні вимоги ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором у сумі 1 509 17,92 грн, витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у розмірі 120 грн та судовий збір в сумі 3 219,00 грн.
21.08.2020 року ухвалою Жовтневого районного суду м. Запоріжжя у справі №20201/11 замінено стягувача - Публічне акціонерне товариство «Банк Фінанси та Кредит» на правонаступника Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» по цивільний справі №2/808/11/2012. 11.11.2020 року постановою Запорізького апеляційного суду вказану ухвалу змінено в частині стягнення судових витрат, в іншій частині залишено без змін.
Станом на дату подачі позову, вищезазначене рішення не виконано.
Згідно ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Три проценти річних нараховуються за весь період порушення грошового зобов'язання, але стягненню підлягають лише в межах строку позовної давності, який ст. 257 ЦК України встановлений тривалістю у три роки.
Згідно п. 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Дане положення до Цивільного кодексу України внесено 30.03.2020р. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30.03.2020 № 540-IX.
Період карантину - з 12.03.2020р. до 30.06.2023р. визначений Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020р. №211 зі змінами.
З 30.03.2020 року строки позовної давності були зупиненні, а тому фінансова санкція нараховується починаючи з 30.03.2019 та закінчуються 23.02.2022р. (за три роки до введення воєнного стану).
Розрахунок 3% річних (ст. 625 ЦК України) за порушення зобов'язання з повернення суми кредиту, що зафіксовано в рішенні суду, в розмірі 1 509 117,92 гривень розраховані за період:
30.03.2019р. - 29.03.2020р. - 45 273,53 гривень (1 509 117,92 * 3% річних);
30.03.2020р. - 29.03.2021р. - 45 273,53 гривень (1 509 117,92 * 3% річних);
30.03.2021р. - 23.02.2022р. (331 днів) - 41 056,27 гривень (1 509 117,92 * 3% річних /365*331), що разом складає 131 603,33 гривень.
Індекс інфляції нараховуються за весь період порушення грошового зобов'язання, але стягненню підлягають лише в межах строку позовної давності, який ст. 257 ЦК України встановлений тривалістю у три роки.
Розрахунок індексу інфляції (ст. 625 ЦК України) за порушення зобов'язання з повернення кредиту в сумі 1 509 117,92 грн. за період з 30.03.2019 року - 23.02.2022 року.
Розраховується за формулою [Інфляційні нарахування] = [Сума боргу] x [Сукупний індекс інфляції] / 100% - [Сума боргу), де:
[Сума боргу] - сума простроченого боргу,
[Сукупний індекс інфляції] - добуток щомісячних індексів за відповідний період.
Сукупний індекс інфляції за період з 30.03.2019 - 23.02.2022 складає 120,779 %, який враховано наступним чином, 101,00% ? 100.70% ? 99.50% ? 99.40% ? 99,70% *100,70% ? 100,70% х 100,10% * 99,80% * 100.20% х 99.70% ? 100,80% х 100,80% ? 100,30% * 100,20% х 99.40% х 99,80% х 100.50% х 101,00% ? 101,30% * 100,90% ? 101.30% х 101,00% * 101,70% ? 100,70% ? 101,30% ? 100.20% х 100,10% х 99,80% х 101,20% ? 100.90% х 100,80% * 100,60% ? 101,30% ? 101,60%.
Інфляційне нарахування на заборгованість в сумі 1 509 117,92 гривень за період з 30.03.2017 - 23.02.2022, складає 313 579,61 гривень (1 509 117,92*120,779%/100% - 1 509 117,92 = 313 579,61).
Отже, 3% річних та інфляційні втрати за невиконання грошового зобов'язання, що підлягають стягненню, складають 445 182,94 грн.
Посилаючись на зазначені обставини, представник позивача просила суд стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ТОВ «Фінансова компанія «Гефест» суму в розмірі 445 182,94 грн. - 3% річних та інфляційні втрати за невиконання грошового зобов'язання за рішенням Жовтневого районного суду міста Запоріжжя у справі № 2/808/11/2012 від 19.07.2012, та стягнути пропорційно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 судовий збір в сумі 6 677,74 грн.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 11 листопада 2025 року позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення 3% річних та інфляційних втрат задоволено частково.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» суму в розмірі 321 232,32 грн., а саме: 3% річних та інфляційні втрати за невиконання грошового зобов'язання за рішенням Жовтневого районного суду міста Запоріжжя у справі № 2/808/11/2012 від 19.07.2012.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» судовий збір в сумі 2 409,24 грн.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» судовий збір в сумі 2 409,24 грн.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Ткаченко О.С., подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що згідно рішення суду заборгованість стягнуто у розмірі 1 509 117,92 грн., де 600 000,00 грн. - сума судної заборгованості, 357 738,56 грн. - сума непогашених процентів, 551 379, 36 грн. - сума непогашеної пені, витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у розмірі 120 грн. та 3 219 грн. сплаченого судового збору. Рішення суду набрало законної сили 12 червня 2013 року.
Рішення суду перебувало на примусовому виконанні в Вознесенівському ВДВС м. Запоріжжя ГТУЮ у Запорізькій області (ВП 39886245).
Попередній кредитор ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» реалізував своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки та реалізував предмет іпотеки шляхом набуття права власності на нежитлове приміщення V підвалу літ. А-5, загальною площею 147,7 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копією свідоцтва, виданого приватним нотаріусом міського нотаріального округу Якіб'юк Ю.А., за № 1134 від 18.04.2017 року.
Згідно акту про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу від 23.02.2017 у ВП № 39886245, майно передається стягувачу в рахунок погашення суми боргу в розмірі 420 177,1 грн. згідно з виконавчим документом: виконавчий лист № 2/808/11/2012 виданий 29.07.2013.
Зауважує, що рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки не ухвалювалось. За відсутності рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки можна стверджувати про те, що така реалізація відбулась в позасудовому порядку згідно вимог закону України «Про виконавче провадження» через процедуру електронних торгів.
Закон встановив для боржника певні гарантії у разі реалізації предмета іпотеки без рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Тому доречно застосувати до правовідносин, які склалися між сторонами, наслідки набуття права власності первісного кредитора на предмет іпотеки у вигляді недійсності усіх майбутніх вимог.
Відтак, первісний кредитор задовольнив свої вимоги за рахунок предмету іпотеки, отже, основне зобов'язання є припиненим, порука припинена у зв'язку з припиненням забезпеченого нею зобов'язання (ч. 1 ст. 559 ЦК України). Тому вимоги позивача щодо стягнення заборгованості на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України є безпідставними. Проте, судом першої інстанції взагалі не надано оцінки таким твердженням відповідача.
Крім того, кредитор не звертався до суду про стягнення різниці між сумою боргу та сумою отриманою від реалізації предмету іпотеки.
Інфляційні та річні проценти нараховуються на суму простроченого основного зобов'язання. Тому зобов'язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі N 910/4590/19 (провадження N 12-189гс19)).
Право на таке звернення до суду про стягнення різниці виникло у кредитора 23.02.2017 року, на підставі акту про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу від 23.02.2017 у ВП № 39886245.
Здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правого захисту. Забезпечувальне зобов'язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному.
За таких обставин, за відсутності рішення суду про стягнення різниці між сумою боргу та сумую грошових коштів, отриманих від реалізації предмета іпотеки нарахування трьох відсотків річних та інфляційних втрат є безпідставним.
Відповідач не може погодитися з висновками суду про те, що вимоги позивача не є задавненими, а тому на них можуть бути нараховані 3 % річних та інфляційні втрати.
Виконавче провадження з примусового виконання рішення суду, на яке посилається позивач, після набуття первісним кредитором у власність предмету іпотеки, більше не відкривалось. Тобто кредитор жодних вимог до відповідачів не заявляв.
ТОВ «ФК «Гефест», обґрунтовуючи свої позовні вимоги, всупереч вимог ст.ст. 12, 81 ЦПК України не надали доказів того, що позивач звертався в межах строку пред'явлення виконавчого листа до виконання з заявою про заміну сторони виконавчого провадження, а також про примусове виконання рішення суду до виконавчої служби. Не надано і доказів того, що позивач звертався до суду з заявою про поновлення строку пред'явлення виконавчого листа до виконання, незважаючи на те, що з 23.08.2019 (момент, коли до позивача перейшло право вимоги) ТОВ «Фінансова компанія «Гефест» взагалі не зверталась до суду з заявою про поновлення строків для пред'явлення виконавчих листів до виконання.
Саме стягувачу належить право пред'явлення до примусового виконання судового рішення. Невчасна заміна стягувача у виконавчих листах та невжиття заходів для пред'явлення такого виконавчого листа до виконання у встановленому законом порядку та строки, в тому числі пропуск стягувачем строку виконавчої давності, свідчить про фактичну відмову стягувача від примусового виконання судового рішення. Пропуск стягувачем строку виконавчої давності є підставою для покладання на нього наслідків прострочення кредитора.
Вказує, що аналіз обставин спірних правовідносин свідчить, що позивач не скористався належним чином своїм правом на вчасну заміну стягувача у виконавчих листах в частині вимог про стягнення загальної суми заборгованості за кредитним договором, та пред'явлення його до примусового виконання у визначений законом строк, хоча до спливу такого строку достеменно знав, що грошових коштів від реалізації предмета іпотеки недостатньо для погашення всієї суми заборгованості відповідачки (станом на 23 серпня 2019 року - договір про відступлення прав вимог, вимоги були дійсні та могли бути пред'явлені до примусового виконання).
Доказів поновлення строку виконавчої давності (строки пред'явлення виконавчих листів до примусового виконання) для такого виконавчого листа суду не надано.
Відтак, первісний кредитор дізнався про те, що реалізації іпотечного майна повністю не покриває вимоги 23.02.2017 року, дата акту про передачі майна стягувачу у рахунок погашення боргу.
До 23.02.2020 року новий кредитор мав право звернутись до суду з позовом про стягнення заборгованості у вигляді недостатності коштів, виручених від реалізації предмета іпотеки, проте з таким позовом не звернувся. А також до цієї дати не пред'явило виконавчі листи до примусового виконання.
Отже, зобов'язання ОСОБА_1 з погашення залишку кредитної заборгованості фактично є задавненим, оскільки не може бути захищене в судовому порядку у зв'язку з пропуском строку позовної давності звернення до суду.
За відсутності рішення суду про стягнення різниці між сумою боргу та сумою отриманою від реалізації предмету іпотеки, нарахування 3 % річних та інфляційних втрат неможливе. Внаслідок чого позивач позбавлений права вимагати стягнення таких коштів. Вважає, що нарахування 3 % річних та інфляційних втрат на задавнену вимогу є неможливим, тому рішення є необґрунтованим.
Інші учасники справи судове рішення не оскаржили.
Від представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» - адвоката Остащенко О.М. на адресу апеляційного суду надійшов відзив, у якому вона просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду - без змін. Зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з'ясовано їх правову природу та, як наслідок, ухвалено обґрунтоване та законне рішення, а викладені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду.
Інші учасники справи наданим процесуальним законом правом подати відзив на апеляційну скаргу не скористались.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справив межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
За приписами частини 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судове рішення зазначеним вимогам в повній мірі не відповідає.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із того, що грошова вимога, на яку ТОВ «ФК Гефест» нараховано 3% річних та інфляцію, не є задавненою чи такою, що перейшла в натуральну форму, оскільки захищена рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя у справі № 2/808/11/2012 від 19.07.2012 року.
Нарахування фінансових санкцій 3% річних (згідно зі ст. 625 ЦК України), до початку введення карантину здійснювалось в межах строку позовної давності 3 роки, тобто з 30.03.2019, але з продовженням строку позовної давності через введення карантину та воєнного стану, нарахування тривало до 23.02.2022 до введення воєнного стану, що відповідає вимогам закону.
Розрахунок 3% річних (ст. 625 ЦК України) за порушення зобов'язання з повернення кредиту, що зафіксовано в рішенні суду з урахуванням реалізації предмета іпотеки в розмірі 1 088 939,82 грн., розраховані за період: 30.03.2019р. - 29.03.2020р. - 32 668,19 гривень (1 088 939,82 * 3% річних); 30.03.2020р. - 29.03.2021р. - 32 668,19 гривень (1 088 939,82 * 3% річних); 30.03.2021р. - 23.02.2022р. (331 день) - 29 625,13 гривень (1 088 939,82 * 3% річних /365*331), що разом складає 94 961,51 гривень.
Індекс інфляції нараховувався за весь період порушення грошового зобов'язання з 30.03.2019 по 23.02.2022. Розрахунок індексу інфляції (ст.625 ЦК України) за порушення зобов'язання з повернення кредиту в сумі 1 088 939,82 грн. за період з 30.03.2019 - 23.02.2022 здійснюється за формулою [Інфляційні нарахування] = [Сума боргу] x [Сукупний індекс інфляції] / 100% - [Сума боргу), де: [Сума боргу] - сума простроченого боргу, [Сукупний індекс інфляції] - добуток щомісячних індексів за відповідний період. Сукупний індекс інфляції за період з 30.03.2019 - 23.02.2022 складає 120,779%, який враховано наступним чином, 101,00% ? 100.70% ? 99.50% ? 99.40% ? 99,70% *100,70% ? 100,70% х 100,10% * 99,80% * 100.20% х 99.70% ? 100,80% х 100,80% ? 100,30% * 100,20% х 99.40% х 99,80% х 100.50% х 101,00% ? 101,30% * 100,90% ? 101.30% х 101,00% * 101,70% ? 100,70% ? 101,30% ? 100.20% х 100,10% х 99,80% х 101,20% ? 100.90% х 100,80% * 100,60% ? 101,30% ? 101,60%, а інфляційне нарахування на заборгованість в сумі 1 088 939,82 гривень за період з 30.03.2017 - 23.02.2022, складає 226 270,81 гривень (1 088 939,82 *120,779%100% - 1 088 939,82 = 226 270,81 ).
Таким чином, суд виснував, що позовні вимоги ТОВ «ФК «Гефест» є обґрунтованими та такими, що підлягають до задоволення частково, з урахуванням заяви про надання перерахунку з урахуванням реалізації предмета іпотеки, в розмірі 321 232,32 грн.
Проте, погодитися з такими висновками суду не можна з наступних підстав.
Як вбачаєтьсяз матеріалів справи та встановлено судом, 06.11.2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» було укладено кредитний договір №11-5054-117К, на підставі якого ОСОБА_3 надано кредит у розмірі 600 000,00 грн, під 16,5% річних, строком до 06.11.2022 року.
Відповідно до Договору поруки №11-5054-117П від 06.11.2007 року, що є забезпеченням вищезазначеного кредитного договору, фінансовим поручителем за зобов'язаннями ОСОБА_3 виступає ОСОБА_2 .
Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 19.07.2012 року у справі №2/808/11/2012 задоволено позовні вимоги ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором у сумі 1 509 17,92 грн, витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у розмірі 120 грн та судовий збір в сумі 3 219,00 грн.
Згідно Договору про відступлення прав вимоги від 23 серпня 2019 року, який був укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Гефест» та Публічним акціонерним товариством «Банк «Фінанси та Кредит» та додатку до нього, до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Гефест» перейшло право вимоги, які виникли та/або можуть виникнути у майбутньому, зокрема право вимоги до боржників, майнових поручителів та фінансових поручителів, які виникли за укладеними договорами та/або на інших підставах, зокрема право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором № 11-5054-117К від 06.11.2007 року на суму 564 872,98 грн. та до ОСОБА_2 за договором поруки № 11-5054-117П від 06.11.2007 року.
Ухвалою Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 21.08.2020 року у справі №20201/11 замінено стягувача - Публічне акціонерне товариство «Банк Фінанси та Кредит» на правонаступника Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» по цивільний справі №2/808/11/2012.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 11.11.2020 року вказану ухвалу змінено в частині стягнення судових витрат, в іншій частині залишено без змін.
Отже, позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» набуло права вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором № 11-5054-117К від 06.11.2007 року та до ОСОБА_2 за договором поруки № 11-5054-117П від 06.11.2007 року.
При цьому, в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит» у якості Іпокотекодержателя та ОСОБА_1 у якості Іпотекодавця укладено іпотечний договір № 11-5054-117I, який посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гармашовим Г.М. за № 6860 від 06.11.2007 року.
Згідно п. 1 договору, Іпотекодавець передав в іпотеку Іпотекодержателю наступне нерухоме майно: нежиле приміщення, V підвалу літ. А-5, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 147,7 кв.м., що належить Іпотекодавцю на підстав рішення суду, справа № 2-3030, виданого 10.12.2006 року Орджонікідзевським районним судом м. Запоріжжя, та витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно № 16493816, реєстраційний номер № 4636736, номер запису 2005 в книзі 8, виданого Орендним підприємством Запорізького міжміського бюро технічної інвентаризації 01.11.2007 року.
За п. 3 договору, узгоджена сторонами вартість Предмету Іпотеки становить 805 034,00 гривень.
Відповідно до п. 7.4.4 Договору, Іпотекодержатель має право, якщо аукціон (публічні торги) по реалізації Предмету іпотеки оголошено таким, що не відбувся, залишити Предмет іпотеки за собою без згоди Іпотекодавця за початковою ціною, що була виставлена на аукціоні (публічних торгах).
ПАТ «Банк «Фінасни та Кредит» набув права власності на предмет іпотеки - нежитлове приміщення, V підвалу літ. А-5, загальною площею 147,7 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копією свідоцтва виданого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Якіб'юк Ю.А., за № 1134 від 18.04.2017 року.
Згідно Листа Лівобережного відділу державної виконавчої служби у м. Запоріжжі №54514_/7 від 15.05.2025 року, 15.05.2017 року на підставі п. 2 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» винесено постанову у виконавчому провадженні №39886245 про повернення виконавчого документа стягувачу. Матеріали виконавчого провадження №39886245 знищені у 2021 році. В АСВП наявний акт про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу від 23.02.2017 року.
Згідно копії Акту про передачу стягувачу у рахунок погашення боргу ВП №39886245 від 23.02.2017 року, в ході проведення виконавчих дій при примусовому виконанні виконавчого листа №2/808/11/2012, виданого 29.07.2013 Жовтневим районним судом м. Запоріжжя, державним виконавцем було звернено стягнення на майно боржника, а саме: нежитлове приміщення V підвалу літ. А-5, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 147,7 кв.м., яке належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі рішення суду справа № 2-3030 2006 рік, від 19.12.2006 року Орджонікідзевським районним судом м. Запоріжжя, майно передано на реалізацію шляхом проведення електронних торгів (система електронних торгів арештованим майном) на підставі Порядку реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.12.2015 року № 2710/5. Згідно повідомлення ДП «СЕТАМ» Міністерства юстиції України від 19.09.2016 року електронні торги по лоту №157321 не відбулись через відсутність допущених учасників торгів, про що системою сформовано протокол №198039 від 17.09.2016 року. На підставі викладеного, керуючись статтею 62 Закону України «Про виконавче провадження» та п. 4.5.10, 4.5.11 Інструкції з організації примусового виконання рішень державним виконавцем складено акт уцінки майна від 27.09.2016 року, яким уцінено майно боржника на 20% та встановлено вартість майна на других електронних торгах 480 202,40 грн без ПДВ. Згідно повідомлення ДП «СЕТАМ» Міністерства юстиції України від 24.10.2016 року електронні торги по лоту №174391 не відбулись через відсутність допущених учасників торгів, про що системою сформовано протокол №206298 від 21.10.2016 року. Державним виконавцем складено акт уцінки майна від 24.11.2016 року, яким уцінено майно боржника на 30% та встановлено вартість майна на електронних торгах 420 177,10 грн без ПДВ. Згідно повідомлення ДП «СЕТАМ» Міністерства юстиції України від 22.12.2016 року електронні торги по лоту №185099 не відбулись через відсутність допущених учасників торгів, про що системою сформовано протокол №221853 від 21.12.2016 року. На підставі вищевикладеного, згідно ст. 62 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-ХІV (ст. 61 Закону України «Про виконавче провадження» №1404-VІІ редакція від 05.10.2016р.), державним виконавцем запропоновано ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» вирішити питання щодо залишення за собою нереалізованого майна. Стягувачем ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» подано заяву від 30.01.2017 року №б/н про залишення за собою нереалізованого майна, а саме: нежитлове приміщення V підвалу літ. А-5, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 147,7 кв.м., яке належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі рішення суду справа №2-3030 2006 рік, від 19.12.2006 року Орджонікідзевським районним судом м. Запоріжжя. Майно передано стягувачу в рахунок погашення боргу в сумі 420 177,1 грн.
Отже, сума основного зобов'язання, на яке набув права вимоги позивач, складає 1 088 939,82 грн.
Відомостей про виконання рішення суду в повному обсязі суду надано не було.
Згідно із даними пошуку в АСВП, виконавче провадження з примусового виконання вищевказаного рішення суду після набуття первісним кредитором у власність предмету іпотеки, на виконанні не перебувало, виконавчий лист не було пред'явлено до примусового виконання повторно.
ТОВ «Фінансова компанія «Гефест» не зверталось до суду з заявою про поновлення строків для пред'явлення виконавчих листів до виконання, докази протилежного матеріали справи не містять.
Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
За змістом цієї норми зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.
Так, підстави виникнення цивільних прав та обов'язків наведені в частині другій статті 11 ЦК України, серед яких законодавець розрізняє:
1) договори та інші правочини;
2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;
3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;
4) інші юридичні факти.
У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду (частина п'ята статті 11 ЦК України). Тобто на підставі рішення суду цивільні права та обов'язки можуть виникати лише в конкретних випадках, визначених актами цивільного законодавства. Водночас, за загальним правилом, цивільні права та обов'язки виникають з юридичних фактів, найпоширенішими з яких є правочини.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Сторони укладають правочин з метою врегулювання певних правовідносин, що визначає виникнення у них цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Такі висновки викладено у постановах Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15 (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15 (провадження № 14-16цс18).
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина перша статті 530 ЦК України).
У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов'язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов'язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.
За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Належним є виконання зобов'язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання.
Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов'язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).
Одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання (частина друга статті 615 ЦК України).
Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18).
У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).
За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов'язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов'язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов'язання саме з набранням законної сили рішенням суду.
З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов'язання, слідує, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18).
У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов'язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.
При цьому факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов'язків учасників зобов'язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов'язання та не припиняє його.
У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов'язання за договором - новим зобов'язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов'язків сторін зобов'язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов'язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18) про те, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов'язань сторін.
Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) здійснив тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що:
- натуральним є зобов'язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном;
- конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов'язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;
- кредитор в натуральному зобов'язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов'язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.
В указаній справі, дійшовши висновку про натуральний характер зобов'язання, суд касаційної інстанції виходив з того, що вимога кредитора не може бути захищена в судовому порядку у зв'язку зі спливом позовної давності.
У постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21) сформульовано висновки щодо застосування статті 625 ЦК України в натуральному зобов'язанні та зазначено таке.
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої цієї статті свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер і інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
Натуральним зобов'язанням (obligatio naturalis) є зобов'язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності, яку застосував суд, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим є зобов'язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред'являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності.
У Законі України «Про виконавче провадження» поняття «виконавче провадження» розуміється як завершальна стадія судового провадження (стаття 1).
Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
ЄСПЛ у своїй практиці наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих завдань, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти росії»).
Виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов'язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.
Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред'явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред'явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.
Тобто за межами цього строку (строку пред'явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Строки пред'явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред'явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження».
До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред'явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред'явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження».
Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.
Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.
Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов'язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов'язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.
Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред'явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.
Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред'явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов'язання (борг як цивільно-правовий обов'язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов'язання неможлива через примусове виконання.
Кредитор не може повторно пред'явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов'язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.
Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.
У такій ситуації зобов'язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили.
Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред'явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.
У зв'язку з пропуском строку пред'явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою.
Сплив строку пред'явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.
З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов'язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов'язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.
Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред'явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.
Cплив строків пред'явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.
Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.
Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.
Отже, зобов'язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред'явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов'язання вважається тим зобов'язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.
У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.
За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв'язку з пропуском строку пред'явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.
До такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23, провадження № 14-63цс25.
У справі, що переглядається, стягувач втратив право на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу. Тобто, у такому випадку основна вимога позивача про примусове стягнення боргу, підтверджена судовим рішенням, не може бути виконана в примусовому порядку, а тому до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не підлягають застосуванню правила частини другої статті 625 ЦК України. Вказана норма (частина друга статті 625 ЦК України) підлягає застосуванню судом лише за грошовим зобов'язанням, яке підлягає виконанню.
Таким чином, доводи апеляційної скарги частково знайшли своє підтвердження, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні заявлених вимог.
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
В контексті вказаної практики колегія суддів вважає обґрунтування цієї постанови достатнім.
Щодо судових витрат.
Згідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. 13 ст. 141 ЦПКУкраїни).
Згідно з п.п. б), в) ч. 4 ст. 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначається новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Позивачем у даній справі при поданні позовної заяви сплачено судовий збір у сумі 6 677,74 грн(т. 1, а.с. 4).
При поданні апеляційної скарги ОСОБА_1 сплачено судовий збір в розмірі 8 013,29 грн. (т. 2, а.с. 50).
За вказаних обставин, з огляду на положення п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України з позивача на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню в рахунок відшкодування судового збору за подання апеляційної скарги 8 013,29 грн.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Ткаченко Ольги Сергіївни, задовольнити.
Рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 11 листопада 2025 року у цій справі скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення 3% річних та інфляційних втрат відмовити.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» (ЄДРПОУ 42350033) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір в сумі 8 013 (вісім тисяч тринадцять) грн. 29 коп.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий Д.А. Трофимова
Судді: М.С. Гончар
Е.А. Онищенко