01 травня 2026 року
м. Київ
справа № 140/34973/23
адміністративне провадження № К/990/34406/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Соколова В.М.,
суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.,
розглянувши у порядку письмового провадження у суді касаційної інстанції адміністративну справу № 140/34973/23
за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії, провадження у якій відкрито
за касаційною скаргою Іваницького Ярослава Олеговича, який діє в інтересах ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 8 квітня 2024 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 5 серпня 2024 року (суддя-доповідач - Матковська З.М., судді: Гудима Л.Я., Гінда О.М.)
І. Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) (далі також - відповідач), у якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (в/ч НОМЕР_1 ) щодо не звільнення ОСОБА_1 з військової служби у зв'язку з набранням відносно нього законної сили обвинувальним вироком Сокальського районного суду Львівської області від 26 квітня 2023 року у справі № 454/770/23, яким йому призначено покарання у виді 5 (п'ять) років позбавлення волі (на підставі підпункту «в» пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»).
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_1 (в/ч НОМЕР_1 ) звільнити ОСОБА_1 з військової служби у зв'язку з набранням відносно нього законної сили обвинувальним вироком Сокальського районного суду Львівської області від 26 квітня 2023 року у справі №454/770/23, яким йому призначено покарання у виді 5 (п'ять) років позбавлення волі (на підставі підпункту «в» пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»).
ІІ. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їхнього ухвалення
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 8 квітня 2024 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 5 серпня 2024 року, відмовлено у задоволенні позову.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що в розумінні підпункту «в» пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» № 2232-ХІІ від 25 березня 1992 року (далі - Закон № 2232-ХІІ) та пункту 286 Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженого Указом Президента №1115/2009 від 29 грудня 2009 року (далі - Положення №1115/2009) під час дії воєнного стану військовослужбовці звільняються з військової служби та виключаються із списків особового складу органу Держприкордонслужби у зв'язку з набранням законної сили обвинувальним вироком суду, яким призначено покарання у виді позбавлення волі, і таке покарання підлягає відбуванню, якщо при цьому, військовослужбовця не було звільнено від відбування покарання.
Суди попередніх інстанцій установили, що вироком Сокальського районного суду Львівської області від 26 квітня 2023 року у кримінальному провадженні №454/770/23 позивача засуджено за частиною четвертою статті 402 Кримінального кодексу України (далі - КК України) та призначено покарання у виді 5 (п'ять) років позбавлення волі. На підставі статті 75 КК України позивача звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 (один) рік з покладенням на нього обов'язків, передбачених статтею 76 КК України.
Зважаючи на це, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що звільнення позивача від відбування покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку не є передбаченою законом підставою для припинення військової служби, у зв'язку з чим дії відповідача щодо відмови у його звільненні відповідають вимогам частини сьомої статті 26 Закону № 2232-ХІІ та Положення № 1115/2009 і є правомірними.
ІІІ. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції. Позиція інших учасників справи
Не погодившись із вказаними судовими рішеннями, позивач звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Волинського окружного адміністративного суду від 8 квітня 2024 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 5 серпня 2024 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Як на підставу оскарження судових рішень попередніх інстанцій позивач послався на пункт 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та зазначив про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування підпункту «в» пункту З частини п'ятої статті 26 Закону № 2232-ХІІ та абзацу 1 пункту 286 Положення № 1115/2009 у подібних правовідносинах, щодо звільнення з військової служби військовослужбовця, у зв'язку з обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, яким військовослужбовцю призначено покарання у виді позбавлення волі у разі звільнення його від відбування покарання з випробуванням.
За доводами касатора, при вирішенні цього спору ключовим є тлумачення змісту поняття «призначення», яке використовується у гіпотезі норми права, передбаченої підпунктом «в» пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону № 2232-ХІІ, застосування якої є предметом спору. Посилаючись на академічний тлумачний словник української мови, скаржник зазначає, що вказана норма передбачає звільнення військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом під час мобілізації та дії воєнного стану, у разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду, яким призначено покарання у виді позбавлення волі. При цьому скаржник наголошує, що ані підпункт «в» пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону № 2232-ХІІ, ані пункт 286 Положення № 1115/2009 не містять застережень щодо необхідності реального відбування такого покарання як умови для звільнення з військової служби.
Таким чином, на думку скаржника, сам по собі факт звільнення позивача від відбування покарання з випробуванням не спростовує наявності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили, а отже не впливає на виникнення передбаченої підпунктом «в» пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону № 2232-ХІІ підстави для звільнення з військової служби.
У цьому зв'язку скаржник зазначає, що вироком місцевого суду позивача визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення та призначено покарання у виді позбавлення волі, у зв'язку з чим, на його думку, у контексті підпункту «в» пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону № 2232-ХІІ позивач підлягає звільненню з військової служби незалежно від факту його подальшого звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку.
Відтак, на переконання скаржника, відмовляючи у задоволенні рапорту (заяви) позивача, відповідач діяв поза межами наданих йому повноважень та не у спосіб і не в порядку, визначених чинним законодавством України.
Касаційна скарга, як указує скаржник, стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, має виняткове значення для позивача.
Ухвалою від 19 вересня 2024 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
Відповідач подав відзив на касаційну скаргу із проханням залишити її без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 8 квітня 2024 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 5 серпня 2024 року у справі № 140/34973/23 - без змін. Відповідач вважає, що конструкція цієї правової норми дає підстави дійти висновку про те, що військовослужбовці, яким призначено покарання у виді позбавлення волі із звільненням від відбування покарання, не можуть бути звільнені з військової служби на підставі підпункту «в» пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону № 2232-ХІІ. Серед іншого, відповідач також зазначає, що військовослужбовець Державної прикордонної служби України, якому за вироком суду, що набрав законної сили, призначено покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі, у разі звільнення його від відбування покарання з випробуванням не підлягає обов'язковому звільненню та може бути залишений на військовій службі за рішенням командира військової частини.
Ухвалою від 30 квітня 2026 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами.
IV. Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків судів першої та апеляційної інстанцій, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
Переглянувши оскаржувані судові рішення у межах, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
Спір у цій справі виник у зв'язку із протиправною, на думку позивача, бездіяльністю відповідача, яка полягала щодо відмови у звільненні з військової служби на підставі підпункту «в» пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону № 2232-XII та пункту 286 Положення № 1115/2009.
За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон №2232-XII, згідно із його преамбулою, здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
Згідно із частиною першою статті 2 цього Закону військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
На підставі частини другої цієї статті проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом), за направленням або за призовом.
За змістом частини четвертої вказаної статті порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до статті 3 Закону №2232-XII правовою основою військового обов'язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію», інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов'язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон №3543-XII) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Відповідно до частини восьмої статті 4 Закону № 3543-XII з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій. На час особливого періоду дія будь-яких прийнятих до настання цього періоду нормативно-правових актів, що передбачають скорочення чисельності, обмеження комплектування або фінансування Збройних Сил України, інших військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення, зупиняється.
Статтею 10 Закону № 3543-XII передбачено, що Верховна Рада України відповідно до Конституції України здійснює законодавче регулювання питань мобілізаційної підготовки та мобілізації, визначає відповідні видатки з Державного бюджету України, затверджує протягом двох днів з моменту звернення Президента України укази про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію.
Відповідно до повноважень, визначених Конституцією України, Президент України, зокрема, приймає рішення про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію та про демобілізацію із внесенням їх на затвердження Верховною Радою України (стаття 11 Закону № 3543-XII).
Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», введено в Україні воєнний стан із 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який діє до тепер.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
Як убачається із матеріалів справи, позивач з 27 вересня 2022 року до цього часу проходить військову службу в лавах Державної прикордонної служби України, що підтверджується витягами з наказу в. о. начальника НОМЕР_2 прикордонного загону від 27 вересня 2022 року №84-ОС, від 29 жовтня 2023 року №574-ОС.
Суди попередніх інстанцій установили, що вироком Сокальського районного суду Львівської області від 26 квітня 2023 року у кримінальному провадженні №454/770/23 позивача засуджено за частиною четвертою статті 402 КК України та призначено покарання у виді 5 (п'ять) років позбавлення волі. На підставі статті 75 КК України позивача звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 (один) рік з покладенням на нього обов'язків, передбачених статтею 76 КК України.
29 серпня 2023 року позивач через представника звернувся до відповідача із заявою, в якій просив звільнити його з військової служби в запас у зв'язку із набранням вироком Сокальського районного суду Львівської області від 26 квітня 2023 року у кримінальному провадженні № 454/770/23, водночас відповідачем відмовлено позивачу у такому звільнені.
Вирішуючи спірні правовідносини, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що з огляду на звільнення позивача від відбування призначеного вироком суду покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку, відповідач, діючи в межах повноважень та відповідно до вимог частини сьомої статті 26 Закону № 2232-ХІІ і Положення № 1115/2009, правомірно відмовив у його звільненні з військової служби.
У межах вирішення питання щодо наявності у позивача передбачених Законом № 2232-XII правових підстав для звільнення з військової служби, а також оцінки правомірності дій відповідача щодо відмови у задоволенні відповідної вимоги, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Так, відповідно до частини сьомої статті 26 Закону № 2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Пунктом 12 Положення № 1115/2009 передбачає, що встановлення, зміна або припинення правових відносин військовослужбовців з державою, зокрема включення їх до списків особового складу органів Держприкордонслужби або виключення з таких списків, присвоєння та позбавлення військових звань, пониження та поновлення у військових званнях, призначення на посади та звільнення з посад, переміщення по службі, звільнення з військової служби, залишення на військовій службі понад граничний вік перебування на військовій службі, направлення за кордон, укладення та припинення (розірвання) контракту, продовження його строку тощо, оформлюється письмовими наказами на підставі документів, види та форма яких установлюються наказом Міністерства внутрішніх справ України.
За змістом пункту 13 Положення № 1115/2009 право видавати накази по особовому складу мають Голова Державної прикордонної служби України та згідно з визначеними ним повноваженнями посадові особи з числа його заступників, керівник розвідувального органу Адміністрації Держприкордонслужби, начальники (командири) регіональних управлінь, органів охорони державного кордону, загонів Морської охорони, ректор вищого військового навчального закладу Держприкордонслужби, начальники навчальних центрів, науково-дослідних установ та органів забезпечення, які утримуються на окремих штатах і за посадами яких штатом передбачено військове звання підполковника (капітана 2 рангу) і вище (далі - начальники).
Відповідно до пункту 288 Положення № 1115/2009 у разі прийняття рішення про звільнення військовослужбовець подає по команді рапорт та в разі необхідності документи, які підтверджують підстави звільнення.
Разом із тим, з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації військовослужбовці Держприкордонслужби звільненню не підлягають, крім випадків, визначених статтею 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», а строк військової служби (дія контракту) продовжуються на строки, визначені статтею 23 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». Накази про звільнення з військової служби військовослужбовців, не виключених із списків особового складу військових частин, підлягають скасуванню, крім наказів про звільнення військовослужбовців у відставку у зв'язку із визнанням їх за станом здоров'я непридатними до військової служби з виключенням з військового обліку, та наказів про звільнення військовослужбовців в запас на підставах, визначених статтею 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (підпункт 1 пункту 307 Положення № 1115/2009).
Отже, починаючи із 24 лютого 2022 року військовослужбовці Держприкордонслужби звільненню не підлягають, крім випадків, визначених статтею 26 Закону № 2232-XII.
Відповідно до підпункту «в» пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону № 2232-XII контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби під час проведення мобілізації та дії воєнного стану у зв'язку з набранням законної сили обвинувальним вироком суду, яким призначено покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі або позбавлення військового звання.
Подібне за змістом правове регулювання також закріплено в абзаці першому пункту 286 Положення № 1115/2009, який узгоджується з наведеними нормами Закону.
Військовослужбовець звільняється з військової служби у зв'язку з обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, яким військовослужбовцю призначено покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі чи позбавлення права займати певні посади (абзац перший пункту 286 Положення № 1115/2009).
Водночас абзацом другим пункту 286 Положення № 1115/2009 визначено, що військовослужбовці, яким вироком суду, що набрав законної сили, призначено покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі чи позбавлення права займати певні посади, звільняються з військової служби та виключаються із списків особового складу органу Держприкордонслужби з дня, зазначеного у вироку суду про початок строку відбування покарання.
Системний аналіз наведених норм дають підстави для висновку, що для звільнення з військової служби у цьому випадку достатньою є наявність у сукупності таких умов: призначення особі вироком суду покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі або позбавлення військового звання; набрання таким вироком законної сили.
При цьому умова щодо призначення покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі або позбавлення військового звання, у контексті наведених норм не може ототожнюватися виключно з його формальним кримінально-правовим значенням, а підлягає телеологічному тлумаченню з урахуванням мети правового регулювання та означає таке призначення покарання, яке передбачає його реальне відбування і, як наслідок, об'єктивно унеможливлює подальше проходження військової служби. Натомість у разі звільнення особи від відбування призначеного покарання, зокрема з випробуванням, відсутня вказана умова у вигляді реального відбування покарання, з якою закон пов'язує припинення контракту та звільнення з військової служби, що виключає застосування підпункту «в» пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону № 2232-XII та пункту 286 Положення № 1115/2009. За таких обставин положення підпункту «в» пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону № 2232-XII та пункту 286 Положення № 1115/2009 не підлягають застосуванню, а отже особа не набуває права на звільнення з військової служби з цих підстав.
Суди попередніх інстанцій установили, що 29 серпня 2023 року позивач через представника звернувся до відповідача із заявою, в якій просив звільнити його з військової служби на підставі підпункту «в» пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону № 2232-ХІІ, а саме у зв'язку з набранням законної сили обвинувальним вироком Сокальського районного суду Львівської області від 26 квітня 2023 року у справі № 454/770/23, яким позивачу призначено покарання у виді 5 (п'ять) років позбавлення волі. Того ж дня позивач скерував начальнику відділу прикордонної служби (тип С) НОМЕР_2 прикордонного загону особистий рапорт від 7 серпня 2023 року про звільнення зі служби із вказаної підстави.
Таким чином, правильними є висновки судів попередніх інстанцій про те, що дія положень підпункту «в» пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону № 2232-XII щодо звільнення з військової служби у зв'язку з обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, яким військовослужбовцю призначено покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі чи позбавлення права займати певні посади не розповсюджується на позивача, не є належною та достатньою підставою для звільнення позивача з військової служби за контрактом під час мобілізації та дії воєнного стану.
За таких обставин доводи скаржника про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права не знайшли свого підтвердження, а відтак Суд констатує, що підстави для скасування оскаржуваних судових актів за пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України відсутні.
У контексті оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень через призму правового регулювання спірних правовідносин колегія суддів дійшла висновку, що рішення судів попередніх інстанцій ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким дана належна правова оцінка. Суди правильно застосували норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Суд зауважує, що в контексті обставин цієї справи та підстав касаційного провадження, ним надано відповідь на всі доводи касаційної скарги, які можуть вплинути на правильне вирішення справи.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи наведені у цій постанові висновки, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові акти - без змін.
V. СУДОВІ ВИТРАТИ
З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати не розподіляються.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 356, 359 КАС України, Верховний Суд
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 8 квітня 2024 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 5 серпня 2024 року у справі № 140/34973/23 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
СуддіВ.М. Соколов Л.О. Єресько А.Г. Загороднюк