01 травня 2026 року м. Київ справа №320/1889/26
Київський окружний адміністративний суд у складі судді Колеснікової І.С., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
до Київської міської ради
треті особа Комунальне підприємство «Київтранспарксервіс»
про скасування рішення
Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Київської міської ради, в якому просить визнати протиправним та нечинним рішення Київської міської ради №272/10739 від 04 грудня 2025 «Про внесення змін до таблиці №1 до додатка 5 до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 №242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві» в частині виключення з переліку паркувальних майданчиків, які закріплені за Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс», паркувального майданчика розташованого за адресою: місто Київ, Дніпровський район, бульвар Перова, 21, в межах територіальної ІІІ зони паркування міста Києва.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що оскаржуване рішення від 04 грудня 2025 року №272/10739 прийнято з порушенням процедури, визначеної Законом України «Про засади державної регуляторної політики». Позивач зауважує, що внаслідок прийняття оскаржуваного рішення від 04 грудня 2025 №272/10739 Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс» з ним, позивачем, було достроково розірвано договір про надання майданчика для експлуатації, утримання та обладнання, тобто оскаржуване рішення порушило права та інтереси позивача.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 12.02.2026 відкрито провадження у справі за цим позовом та ухвалено судовий розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні, залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Комунальне підприємство «Київтранспарксервіс».
Представник Київської міської ради у відзиві на позов заперечував проти задоволення позовних вимог та наголошував, що оскаржуване рішення від 04 грудня 2025 року №272/10739 не порушує права позивача. Крім того, представник відповідача вказував, що вимоги Закону України «Про засади державної регуляторної політики» не розповсюджується на спірні правовідносини. Звертав увагу, що строк дії Договору про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування №ДНП-2017-12/21 від 01.12.2017, укладений між позивачем та КП «Київтранспарксервіс» закінчився, а від так відсутнє порушене право позивача.
Представник Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» у письмових поясненнях наголошував на відсутності порушеного права позивача внаслідок прийняття оскаржуваного рішення та наголошував на тому, що оскаржуване рішення від 04 грудня 2025 року №272/10739 не повинне проходити регуляторну процедуру, визначену Законом України «Про засади державної регуляторної політики». Крім того, представник третьої особи у письмових поясненнях вказував на правомірність оскаржуваного рішення та наголошував на тому, що орган місцевого самоврядування має право приймати рішення, вносити до них зміни та/чи скасовувати такі рішення. Також зазначав, що строк дії Договору про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування №ДНП-2017-12/21 від 01.12.2017, укладений між позивачем та КП «Київтранспарксервіс» закінчився, а відтак відсутнє порушене право позивача.
У відповіді на відзив позивач вказував, що внаслідок прийняття оскаржуваного рішення від 04 грудня 2025 року №272/10739 органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав, якщо суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни. Також позивач зауважив про судові рішення, що набрали законної сили у справах № 910/4947/25, №910/4247/25, 910/929/25. Позивач вказав, що постановою Північного апеляційного господарського суду від 17.09.2025, яка залишена без змін Постановою Касаційного господарського суду від 20.11.2025 у справі №910/4247/25 суд встановив, що Договір про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування №ДНП-2017-12/21 від 01.12.2017 є чинним, з огляду на відсутність у КП «Київтранспарксервіс» підстав для його розірвання. Позивач зазначив, що Постановою Північного апеляційного господарського суду від 16.10.2025 року у справі № 910/4947/25 суд відмовив Дніпровській окружній прокуратурі міста Києва, яка звернулась до суду в інтересах держави в особі Київської міської ради та Управління освіти Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 у задоволенні вимог про зобов'язання повернути Управлінню освіти Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації частину земельної ділянки площею 0,1188 га, яка входить в межі земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:66:015:0001, розташованої за адресою: місто Київ, Дніпровський район, проспект Воскресенський, 21 привівши її у придатний для використання стан шляхом знесення здійсненого облаштування та обладнання (шлагбауму, приміщення охорони, пластикової будки, металевого паркану (огорожі), бетонних плит, гравію та асфальтованого покриття земельної ділянки). Також позивач вказав, що рішенням Господарського суду міста Києва від 16.07.2025 у справі №910/929/25 за позовом КП «Київтранспарксервіс» до ФОП ОСОБА_1 , третя особа Управління освіти Дніпровської районної в місті Києві адміністрації про зобов'язання відповідача звільнити майданчик для паркування за адресоюмісто Київ, Дніпровський район, бульвар Перова, будинок 21, за участі Дніпровської окружної прокуратури - у задоволенні позовних вимог відмовлено. На думку позивача, оскаржуване рішення прийняте в тому числі всупереч судовим рішенням, з порушенням процедури передбаченої нормами чинного законодавства.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Київський окружний адміністративний суд встановив наступне.
Рішенням Київської міської ради № 242/5629 від 23 червня 2011 року, затверджено перелік паркувальних майданчиків, зокрема яким було встановлено місцеві податки і збори, а також перелік майданчиків, закріплених за КП «Київтранспарксервіс».
Між Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс» та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 укладений договір про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 01 грудня 2017 № ДНП-2017-12/21, відповідно до якого Позивачу передано для експлуатації, утримання та облаштування паркувальний майданчик за адресою: м. Київ, Дніпровський район, бульвар Перова, 21 - паркувальні місця у кількості 27 (двадцять сім) місць для платного паркування транспортних засобів, а також 3(три) спеціальних місця для безкоштовного паркування транспортних засобів, які перевозять інвалідів, в межах територіальної ІІІ зони паркування міста Києва. Строк дії договору визначений сторонами з 01 січня 2018 до 31 грудня 2020 року. Також, умовами договору сторони погодили автоматичне продовження строку його дії на той самий строк, у випадку, що якщо за 30 календарних днів до закінчення строку його дії жодні з сторін не попередить письмово іншу сторону про свій намір припинити дію договору. Додатковою угодою № 6 від 30 грудня 2020 року змінено строк дії договору з 01 січня 2018 року до 31 грудня 2025 року. Положення договору щодо автоматичного продовження строку його дії залишене без змін.
Рішенням Київської міської ради від 12 грудня 2019 №323/7896 внесено зміни до таблиці №1 до додатка 5 до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року № 242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві» (із змінами та доповненнями, а саме, про надання управлінню освіти Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації земельної ділянки для експлуатації та обслуговування закладу освіти на бульварі Перова, 21 у Дніпровському районі м. Києва.
Кадастровий номер 8000000000:66:015:0001 зазначеної земельної ділянки у вищезазначеному рішенні співпадає з розміщенням паркувального майданчика, який закріплено за КП «Київтранспарксервіс» за адресою: м. Київ, Дніпровський район, бульвар Перова, 21, і який був переданий позивачу.
Рішенням Київської міської ради №2185/2226 від 31 серпня 2021 внесено зміни до рішення Київської міської ради №242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві» та викладено таблицю №1 до додатка 5 цього рішення, шляхом викладенні в новій редакції інформації про паркувальні майданчики, що закріплені за КП «Київтранспарксервіс», чим підтверджено повноваження КП «Київтранспарксервіс» як оператора паркувального майданчика за адресою м. Київ, бульвар Перова, 21, а також збільшення кількості машиномісць до 36.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 16 жовтня 2025 у справі № 910/4947/25 встановлено, що існує кілька чинних рішень Київської міської ради, які стосуються спірної земельної ділянки (її частини). Рішення Київської міської ради, яким частину земельної ділянки з кадастровим номером8000000000:66:015:0001, яка у подальшому була передана у постійне користування Управлінню освіти Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, включено до переліку паркувальних майданчиків, закріплених за КП «Київтранспарксервіс», було прийняте раніше 23.06.2011 (з подальшими змінами у серпні 2021 року), а тому прийняття у подальшому рішення від 12.12.2019 свідчить про недотримання Київською міською радою принципу належного урядування, проголошеного Європейським судом з прав людини в своїх рішеннях (зокрема, у справі «Рисовський проти України(заява №29979/04), у справі «Беєлер проти Італії» (заява №33202/96), у справі «Онер'їлдіз проти Туреччини(заява №48939/99), у справі «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (заява №21151/04), у справі «Москаль проти Польщі» (заява №10373/05), оскільки надання у постійне користування Управлінню освіти Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:66:015:0001 свідчить про те, що Київською міською радою не приведено свої попередні рішення (щодо віднесення частини вказаної земельної ділянку до переліку паркувальних майданчиків) у відповідність один з одним.
Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 , у свою чергу, який уклав з оператором паркувального майданчика на бульварі Перова, 21 у м. Києві, Договір про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування №ДНП-2017-12/21 від 01 грудня 2017 року, та набув на його підставі майнове право на організацію та експлуатацію 27 місць для платного паркування транспортних засобів, а також 3 спеціальних місць для безкоштовного паркування транспортних засобів, не повинен нести тягар відповідальності за допущені органом місцевого самоврядування помилки.
Суд констатував, що посилання на втрату Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 права користування земельною ділянкою та у зв'язку з цим припинення права позивача на експлуатацію паркувального майданчика є безпідставними, оскільки вони спростовуються змістом рішення Київської міської ради від 31.08.2021 №2185/2226 про закріплення паркувального майданчика за КП «Київтранспарксервіс».
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 17.09.2025, яка залишена без змін Постановою Касаційного господарського суду від 20.11.2025 у справі №910/4247/25 суд встановив відсутність у КП «Київтранспарксервіс» права на розірвання договору в односторонньому порядку.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.07.2025 у справі № 910/929/25 встановлено відсутність обов'язку позивача щодо звільнення паркувального майданчика за адресою місто Київ, Дніпровський район, бульвар Перова, будинок 21.
Відповідно до частини 4 статті 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Всупереч встановленим судами обставинам, судовими рішеннями у справах № 910/929/25, №910/4247/25, 910/4947/25 Київською міською радою прийняте оскаржуване рішення від 04 грудня 2025 року № 272/10739 «Про внесення змін до таблиці №1 до додатка 5 до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві» та виключено з переліку паркувальних майданчиків, які закріплені за Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс», паркувальний майданчик за адресою: місто Київ, Дніпровський район, бульвар Перова, 21, в межах територіальної ІІІ зони паркування міста Києва.
У зв'язку із прийняттям рішення від 04 грудня 2025 272/10739 договір про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування № ДНП-2017-12/21 від 01.12.2017 розірвано, про КП «Київтранспарксервіс» повідомило позивача листом від 23 грудня 2025 року №053/05-6466.
Вважаючи рішення Київської міської ради від 04.12.2025 №272/10739 протиправним, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Згідно з частиною 1 статті 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.
Систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначено Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР (далі - Закон № 280/97-ВР у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин).
Частиною 5 статті 16 Закону № 280/97-ВР визначено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Відповідно до статті 17 Закону № 280/97-ВР відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органам місцевого самоврядування.
Органи місцевого самоврядування при здійсненні повноважень у сфері контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятість населення можуть проводити перевірки на підприємствах, в установах та організаціях, що перебувають у комунальній власності відповідної територіальної громади.
Відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що не перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на договірній і податковій основі та на засадах підконтрольності у межах повноважень, наданих органам місцевого самоврядування законом (частина 1 статті 18 Закону № 280/97-ВР).
Згідно з частинами 1,2 статті 59 Закону № 280/97-ВР рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос.
Рішення сільської, селищної, міської ради у п'ятиденний строк з моменту його прийняття може бути зупинено сільським, селищним, міським головою і внесено на повторний розгляд відповідної ради із обґрунтуванням зауважень. Рада зобов'язана у двотижневий строк повторно розглянути рішення. Якщо рада відхилила зауваження сільського, селищного, міського голови і підтвердила попереднє рішення двома третинами депутатів від загального складу ради, воно набирає чинності (частина третя статті 59 Закону № 280/97-ВР).
Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо органом чи посадовою особою не встановлено пізніший строк введення цих актів у дію (частина третя статті 59 Закону № 280/97-ВР).
Згідно з частиною дев'ятою статті 59 Закону № 280/97-ВР рішення виконавчого комітету ради з питань, віднесених до власної компетенції виконавчих органів ради, можуть бути скасовані відповідною радою.
Частиною 12 статті 59 Закону № 280/97-ВР акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються у порядку, встановленому Законом України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності".
Відповідно до частини 1 статті 60 Закону № 280/97-ВР територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.
Частиною 5 статті 60 Закону № 280/97-ВР визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 22 Закону України від 15 січня 1999 року №401-XIV «Про столицю України - місто-герой Київ» у зв'язку зі здійсненням містом Києвом функцій столиці України Київська міська рада та Київська міська державна адміністрація, кожна в межах своєї компетенції, встановленої законами України, мають право встановлювати порядок утримання та експлуатації об'єктів, розташованих у місті, та прилеглої до них території, правила благоустрою, торговельного, побутового, транспортного, житлово-комунального та іншого соціально-культурного обслуговування, визначати особливості землекористування та використання інших природних ресурсів.
Організацію та порядок паркування транспортних засобів на вулицях і дорогах населених пунктів регламентують Правила паркування транспортних засобів, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2009 року № 1342 (далі - Правила № 1342), пунктом 4 яких визначено, що оператор - суб'єкт господарювання, який здійснює обладнання і утримання майданчика для паркування.
Рішенням Київської міської ради від 26 червня 2007 року № 930/1591 «Про вдосконалення паркування автотранспорту в м. Києві» визначено комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтранспарксервіс» єдиним оператором з паркування транспортних засобів, стягнення паркувального збору та виготовлення єдиних абонементних талонів з паркування автомобільного транспорту.
Рішенням Київської міської ради від 25 грудня 2008 року № 1051/1051 затверджено Правила благоустрою міста Києва (далі - Правила благоустрою, у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин), які включають розділ XVII Правила паркування транспортних засобів у м. Києві.
Відповідно до пункту 17.3.1. Правил благоустрою платні місця для паркування транспортних засобів (майданчики для платного паркування) призначені для тимчасової стоянки транспортного засобу зі стягненням плати за паркування у відведених або спеціально обладнаних місцях без відповідальності за збереження транспортного засобу або з такою відповідальністю, якщо можливе оснащення місця для паркування транспортних засобів необхідним обладнанням.
Організація та експлуатація місць платного паркування транспортних засобів здійснюється лише оператором або підприємствами, з якими оператор уклав відповідний договір.
Правові та організаційні засади реалізації державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності визначено Законом України «Про державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 року №1160-IV (далі - Закон №1160-IV).
Відповідно до частини 1 статті 1 Закону № 1160-IV наведені у ньому терміни вживаються в такому значенні: регуляторний акт - це: прийнятий уповноваженим регуляторним органом нормативно-правовий акт, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання; прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, застосовується неодноразово та щодо невизначеного кола осіб і який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, незалежно від того, чи вважається цей документ відповідно до закону, що регулює відносини у певній сфері, нормативно-правовим актом; регуляторний орган - Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, інший державний орган, центральний орган виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцевий орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, а також посадова особа будь-якого із зазначених органів, якщо відповідно до законодавства ця особа має повноваження одноособово приймати регуляторні акти. До регуляторних органів також належать територіальні органи центральних органів виконавчої влади, державні спеціалізовані установи та організації, некомерційні самоврядні організації, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, якщо ці органи, установи та організації відповідно до своїх повноважень приймають регуляторні акти; регуляторна діяльність - діяльність, спрямована на підготовку, прийняття, відстеження результативності та перегляд регуляторних актів, яка здійснюється регуляторними органами, фізичними та юридичними особами, їх об'єднаннями, територіальними громадами в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частин 1,2 статті 8 Закону №1160-IV стосовно кожного проекту регуляторного акта його розробником готується аналіз регуляторного впливу.
Аналіз регуляторного впливу готується до оприлюднення проекту регуляторного акта з метою одержання зауважень та пропозицій.
Проект регуляторного акта разом із відповідним аналізом регуляторного впливу оприлюднюється у спосіб, передбачений статтею 13 цього Закону, не пізніше п'яти робочих днів з дня оприлюднення повідомлення про оприлюднення цього проекту регуляторного акта (частина 4 статті 9 Закону №1160-IV).
Згідно з частиною 1 статті 21 Закону №1160-IV проекти регуляторних актів, які розробляються центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади, територіальними органами центральних органів виконавчої влади, підлягають погодженню із уповноваженим органом.
Відповідно до положень статті 36 Закону №1160-IV регуляторний акт не може бути прийнятий або схвалений уповноваженим на це органом чи посадовою особою місцевого самоврядування, якщо наявна хоча б одна з таких обставин: відсутній аналіз регуляторного впливу; проект регуляторного акта не був оприлюднений.
У разі виявлення будь-якої з цих обставин орган чи посадова особа місцевого самоврядування має право вжити передбачених законодавством заходів для припинення виявлених порушень, у тому числі відповідно до закону скасувати або зупинити дію регуляторного акта, прийнятого з порушеннями.
Отже, регуляторним актом, виходячи з вимог закону, є нормативно-правовий акт, або прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ при відповідності його встановленим вимогам, основними ознаками якого є: встановлення, зміна чи скасування норм права, які регулюють господарські відносини; неодноразове застосування щодо невизначеного кола осіб; спрямування на правове регулювання господарських відносин.
Виходячи з такого, оскаржуване позивачем рішення за своєю правовою природою є регуляторним актом, тому його винесенню мала передувати визначена Законом №1160-IV процедура прийняття, чого не відбулося у даному випадку.
Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 31.01.2018 у справі №490/2099/15-а.
Отже, виходячи зі встановленої правової природи оскаржуваного рішення від 04 грудня 2025 року №272/10739, його винесенню мала передувати визначена Законом №1160-IV процедура прийняття регуляторного акта.
Судом встановлено та відповідачем не заперечується, що оскаржуване рішення від 04 грудня 2025 року №272/10739 прийнято без додержання процедури прийняття регуляторного акту визначеної Законом №1160-IV.
Суд вважає за необхідне зауважити, що одним з основоположних принципів державної регуляторної політики є принцип передбачуваності, згідно з яким місцева рада як регуляторний орган не пізніше 15 грудня поточного року має затверджувати план діяльності з підготовки проектів регуляторних актів на наступний календарний рік (далі - План). Зазначений План має містити конкретну інформацію про види і назви проектів рішень, цілі їх прийняття, строки підготовки та структурні підрозділи, відповідальні за їх розробку.
Таке інформування надає суб'єктам господарювання можливість планування та організації своєї господарської діяльності.
Європейський Суд з прав людини серед елементів принципу правової визначеності називає запобігання випадкам набрання чинності положеннями законодавства Співтовариства до моменту їх публікації. Така можливість є винятковою, коли це обумовлено цілями відповідного законодавства та у випадку, якщо законні очікування тих, на кого воно поширюється, належним чином забезпечені (рішення у справах Racke н Hauptzollamt Mainz (1979) та Hauptzollamt Landau (1979). Венеціанська комісія визначає, що для забезпечення принципу передбачуваності закон має бути, за можливості, проголошений наперед - до його застосування, та має бути передбачуваним щодо його наслідків. Коли особа переконана у досягненні запланованого результату, має легітимні (законні) очікування, діючи згідно з нормами права, їй має бути гарантований захист цих очікувань. Близькою до окресленого принципу є презумпція незворотності дії закону в часі й неможливості застосування закону до особи, яка не могла знати про його існування.
В рішенні у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ вказав на те, що принцип «належного урядування», зокрема, передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов'язків (заява № 29979/04, пункт 70).
Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), пункт 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, пункт 58). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), пункт 74).
Щодо доводів позивача про порушення його прав та інтересів оскаржуваним рішенням, суд зазначає таке.
Право особи на доступ до правосуддя гарантоване статтею 55 Основного Закону, положення якого є нормами прямої дії. Відповідно до наведеної статті Конституції України, кожному гарантується судовий захист його прав та свобод і можливість оскаржити до суду рішення, дії та бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських об'єднань і посадових осіб.
Свою позицію щодо застосування Конституції України при здійсненні правосуддя Верховний Суд України свого часу відобразив у постанові Пленуму «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 року №9. Зокрема, в пункті 8 цієї постанови зазначено, що правосуддя здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Статтею 55 Конституції України кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує.
У рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Згідно з частинами 1 і 2 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист; захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також у будь-який спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з позицією Європейського суду з прав людини, процедурні гарантії, закріплені в статті 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань. Кожен має право на подання до суду скарги, пов'язаної з його або її правами та обов'язками; на це право, що є одним з аспектів права на доступ до суду, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав є неправомірним (рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), серія А №18, п. 28- 36).
У рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення частини 2 статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом. Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов'язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур).
Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», заяви №17160/06 та №35548/06; п. 33).
Суд також враховує вже зазначену позицію Європейського суду з прав людини у справі «Голдер проти Сполученого Королівства», згідно з якою саме «небезпідставність» доводів позивача про неправомірність втручання в реалізацію його прав є умовою реалізації права на доступ до суду.
У пункті 30-32 рішення у справі «Наталія Михайленко проти України» (заява №49069/11) Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на подання до суду скарги, пов'язаної з його або її правами та обов'язками цивільного характеру (див. рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), п. 36, Series A №18). На це «право на суд», в якому право на доступ до суду є одним з аспектів, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання в реалізацію його або її прав цивільного характеру є неправомірним, та скаржиться на те, що відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції йому не було надано жодних можливостей подати до суду скаргу (див. серед іншого (inter alia), рішення у справах «Рош проти Сполученого Королівства» (Roche v. the United Kingdom), заява №32555/96, п. 117, та «Салонтаджі-Дробняк проти Сербії» (Salontaji-Drobnjak v. Serbia), заява №36500/05, п. 132). Право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду «за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб» (див. рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ешингдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), п. 57, Series A №93). Встановлюючи такі правила, договірна держава користується певною свободою розсуду, однак обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, що залишається для особи, у такий спосіб або такою мірою, щоб сама суть права була порушена. Крім того, обмеження не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету та якщо немає розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти (див. рішення у справі «Кордова проти Італії» (№1) (Cordova v. Italy (no. 1)), заява №40877/98, п. 54, та рішення у справі «Фаєд проти Сполученого Королівства» (Fayed v. the United Kingdom), п. 65, Series A № 294-B).
Конвенція призначена для гарантування не теоретичних прав, а прав практичних та ефективних. Це особливо стосується гарантій, закріплених статті 6 Конвенції, з огляду на визначне місце, яке у демократичному суспільстві займають право на справедливий суд разом з усіма гарантіями за цією статтею (див. рішення у справі «Принц Ліхтенштейну Альберт-Адам ІІ проти Німеччини» (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany) [ВП], заява №42527/98, п. 45). У п. 54 рішення у справі «Креуз проти Польщі (Kreuz v. Poland, заява №28249/95) Суд також погодився, що можуть бути справи, в яких майбутній позивач повинен мати попередній дозвіл до того, як йому дозволять процедуру подання позову (див. рішення суду у справі «Ашингдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), серія A, №93, п. 59).
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження про порушення прав було обґрунтованим. Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення (висновок, що сформований у постанові Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року у справі №800/301/16).
Судом встановлено та сторонами не заперечується, що оскаржуване рішення від 04 грудня 2025 року №272/10739 в частині виключення з переліку паркувальних майданчиків, які закріплені за Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс», паркувального майданчика розташованого за адресою: місто Київ, Дніпровський район, бульвар Перова, 21, в межах територіальної ІІІ зони паркування міста Києва слугувало підставою для дострокового розірвання договору про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 01 грудня 2017 № ДНП-2017-12/21, укладеного позивачем з Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс».
При цьому, умовами договору не передбачено компенсації понесених позивачем витрат при облаштуванні та обладнанні майданчика для паркування.
З урахуванням викладеного суд вважає обґрунтованими доводи позивача, що рішення Київської міської ради від 04 грудня 2025 року №272/10739 в частині виключення з переліку паркувальних майданчиків, які закріплені за Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс», паркувального майданчика розташованого за адресою: місто Київ, Дніпровський район, бульвар Перова, 21, в межах територіальної ІІІ зони паркування міста Києва порушує права та інтереси останнього.
З урахуванням наведеного вище, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання нечинним рішення Київської міської ради №272/10739 від 04.12.2025 року «Про внесення змін до таблиці №1 до додатка 5 до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві» в частині виключення з переліку паркувальних майданчиків, які закріплені за Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс», паркувального майданчика розташованого за адресою: місто Київ, Дніпровський район, бульвар Перова, 21, в межах територіальної ІІІ зони паркування міста Києва, позаяк Київською міською радою порушено процедуру прийняття зазначеного рішення як регуляторного акта, вказана частина якого, у свою чергу, стосується прав та охоронюваних законом інтересів позивача, та проігноровано обставини, встановлені судовими рішенням.
Відповідно до частини 2 статті 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Крім того, Суд відхиляє доводи відповідача та третьої особи щодо закінчення строку дії Договору № ДНП-2017-12/21 від 01.12.2017 як неспроможні, оскільки умовами додаткової угоди №6 від 30 грудня 2020 року змінено строк дії договору, шляхом викладення пункту 6.1. в новій редакції, а пунктом 6.3. передбачено автоматичне продовження його дії на той самий строк, у випадку, якщо сторонами за 30 календарних днів до закінчення строку дії Договору жодна з Сторін не попередить письмово іншу Сторону про свій намір припинити дію Договору
Судом встановлено, що сторонами не надано належних та допустимих доказів дотримання встановленого договором порядку його розірвання, зокрема не підтверджено факт своєчасного та належного повідомлення позивача про припинення договірних відносин у відповідності до умов договору.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що строк дії Договору про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування № ДНП-2017-12/21 продовжено на такий самий строк і на тих самих умовах.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Вимогами статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Відповідно до частини 4 статті 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідачем належними та достатніми доказами не обґрунтовано правомірність спірного рішення та своїх дій. Позивач своїми доводами, поданими суду доказами довів протиправність спірного рішення.
Згідно частин 1-4 статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані.
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «RuizTorija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Згідно з вимогами пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, обставини, встановлені судовими рішеннями у справах № 910/4247/25, № 910/4947/25, № 910/929/25, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про недоведеність відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, правомірності та обґрунтованість прийняття оскаржуваного рішення в частині виключення з переліку паркувальних майданчиків, які закріплені за Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс», паркувального майданчика розташованого за адресою: місто Київ, Дніпровський район, бульвар Перова, 21, в межах територіальної ІІІ зони паркування міста Києва. Відтак з урахуванням вимог частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.
Решта доводів сторін судом враховано та останні не впливають на висновки суду і наданню оцінки.
Під час звернення до суду позивачем був сплачений судовий збір у розмірі 3328,00 грн. згідно квитанції до платіжної інструкції #1.480427329.1 від 08.01.2026.
Враховуючи задоволення позову, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору в розмірі 3328,00 грн., підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Київської міської ради.
Керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-243, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 задовольнити.
2. Визнати нечинним рішення Київської міської ради №272/10739 від 04.12.2025 року «Про внесення змін до таблиці №1 до додатка 5 до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві» в частині виключення з переліку паркувальних майданчиків, які закріплені за Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс», паркувального майданчика розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , в межах територіальної ІІІ зони паркування міста Києва.
3. Стягнути на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 АДРЕСА_2 РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень Київської міської ради (01044, місто Київ, вулиця Хрещатик, 36, код ЄДРПОУ 22883141) судовий збір в сумі 3 328 (три тисячі триста двадцять вісім) грн 00 коп.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Колеснікова І.С.