18005, м. Черкаси, бульвар Шевченка, 307, тел. канцелярії (0472) 31-21-49, inbox@ck.arbitr.gov.ua
01 травня 2026 року Справа № 925/544/26
Господарський суд Черкаської області у складі головуючого судді - Васяновича А.В.,
розглянувши
заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Преміорі»,
м. Біла Церква, Київської області
про забезпечення позову
у справі
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Преміорі», м. Біла
Церква, Київської області
до військової частини НОМЕР_1 ,
АДРЕСА_1
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: товариства з обмеженою відповідальністю «СТК-АГРО», м. Київ
про визнання недійсними результатів публічної закупівлі
До Господарського суду Черкаської області з позовом звернулось товариство з обмеженою відповідальністю «Преміорі» до військової частини НОМЕР_1 про визнання недійсними результати закупівлі, проведеної військовою частиною НОМЕР_1 , що оформлені протоколом №81 щодо прийняття рішення Уповноваженою особою від 02 квітня 2026 року, згідно з яким переможцем відкритих торгів визнано товариство з обмеженою відповідальністю «СТК-АГРО», та рішенням від 02 квітня 2026 року про намір укласти договір про закупівлю з товариством з обмеженою відповідальністю «СТК-АГРО».
Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 27 квітня 2026 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 09 год. 30 хв. 26 травня 2025 року.
Також судом було також залучено товариство з обмеженою відповідальністю «СТК - АГРО» до участі у справі як третю особу, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача.
29 квітня 2026 року від позивача надійшла заява про забезпечення позову, у якій останній просить суд вжити заходи забезпечення позову шляхом:
- заборони товариству з обмеженою відповідальністю «СТК-АГРО» (02121, м. Київ, вул. Вербицького, буд. 16, офіс 3, ідентифікаційний код 37960763) поставляти товар за договором № 39/26 на поставку (закупівлю) товарів за державні кошти від 18 квітня 2026 року, укладеним із військовою частиною НОМЕР_1 .
- заборони військовій частині НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) здійснювати платежі за договором № 39/26 на поставку (закупівлю) товарів за державні кошти від 18 квітня 2026 року, укладеним із товариством з обмеженою відповідальністю «СТК-АГРО» (02121, м. Київ, вул. Вербицького, буд. 16, офіс 3, ідентифікаційний код 37960763).
Судом враховано, що відповідно до ч. 1 ст. 140 ГПК України заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи.
В обґрунтування поданої заяви позивач вказує, що після звернення позивача до суду з позовом про визнання недійсними результатів закупівлі, оформлених протоколом № 81 щодо прийняття рішення Уповноваженою особою від 02 квітня 2026 року та повідомленням про намір укласти договір від 02 квітня 2026 року, між військовою частиною НОМЕР_1 та товариством з обмеженою відповідальністю «СТК- АГРО» 18 квітня 2026 було укладено договір № 39/26 на поставку (закупівлю) товарів за державні кошти.
У зв'язку з чим позивач 29 квітня 2026 року звернувся до суду із заявою про зміну предмету позову, в якій просить суд визнати недійсним договір № 39/26 на поставку (закупівлю) товарів за державні кошти від 18 квітня 2026, укладений між військовою частиною НОМЕР_1 та товариством з обмеженою відповідальністю «СТК-АГРО» за результатами спрощеної процедури закупівлі UA-2026-03-16-003893-a .
Підставою для звернення позивача до суду стало те, що під час проведення спрощеної процедури закупівлі було допущено порушення законодавства у сфері публічних закупівель, що полягає у обранні замовником процедури закупівлі учасника, комерційна пропозиція якого не відповідала умовам, визначеним в оголошенні про проведення спрощеної закупівлі, та вимогам до предмета закупівлі.
Заявник стверджує, що не зважаючи на це замовник (військова частина НОМЕР_1 ) не відхилив комерційну пропозицію товариства з обмеженою відповідальністю «СТК-АГРО», натомість, обрав цього учасника переможцем процедури та уклав з ним договір на поставку (закупівлю) товарів за державні кошти від 18 квітня 2026 на суму 7 999 995 грн. 00 коп.
На думку заявника факт звернення позивача до суду з цим позовом не зупиняє виконання сторонами договірних зобов'язань, а тому заява про забезпечення позову є єдиним ефективним процесуальним засобом з метою недопущення порушення інтересів держави та витрачення бюджетних коштів.
Крім того, заявник вважає, що закупівля послуг з порушенням законодавства у сфері публічних закупівель в умовах воєнного стану не відповідає інтересам держави і територіальної громади щодо прозорого та ефективного використання бюджетних коштів. Наслідком допущених замовником порушень при здійсненні процедури закупівлі є очевидна загроза незаконного витрачання бюджетних коштів у розмірі понад 40 000 000 гривень, а також унеможливлення досягнення мети, визначеної Законом України «Про публічні закупівлі» - забезпечення ефективного та прозорого здійснення закупівель, створення конкурентного середовища у сфері публічних закупівель, запобігання проявам корупції у цій сфері, розвиток добросовісної конкуренції, порушення прав та інтересів позивача.
Також у своїй заяві позивач вказує, що відповідно до інформації із сайту Уповноваженого органу з питань закупівель процедура закупівлі (UA-2026 03-16-003893-a ) є завершеною, а тому, вжиття заходів забезпечення позову у цій справі не порушуватиме положення ч. 12 ст. 137 Господарського процесуального кодексу України.
Позивач вважає, що у даному випадку забезпечення позову шляхом заборони відповідачу та третій особі вчиняти дії щодо виконання зобов'язань згідно з договором поставки є адекватними та співмірними заходами, не будуть мати наслідком втручання у господарську діяльність відповідача та третьої особи, оскільки такі заходи мають тимчасовий характер та стосуються виключно заборони виконання зобов'язання відповідачем та третьою особою за спірним у цій справі договором до вирішення спору по суті.
Метою вжиття заходів забезпечення позову є уникнення можливого порушення у майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову.
Заявник вважає, що невжиття заходів до забезпечення позову та фактичне виконання сторонами договору унеможливить застосування двосторонньої реституції. При цьому позивач посилається на судову практику щодо вибору ефективного способу захисту при визнанні недійсним виконаного договору, оскільки у замовника можуть виникнути додаткові витрати в частині необхідності компенсації виконавцю вартості наданих послуг (постанови Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 904/193/22, від 12 січня 2022 року у справі № 904/180/22, від 03 грудня 2021 року у справі № 906/1061/20, від 07 липня 2021 року у справі № 905/1562/20).
30 квітня відповідач подав суду заяву, в якій просить відмовити у задоволенні заяви про забезпечення позову.
Зокрема, відповідач стверджує, що спірна закупівля має оборонне значення та здійснюється для забезпечення потреб сектору безпеки і оборони, задоволення такої заяви фактично призведе до блокування матеріально-технічного забезпечення військової частини, що у період дії воєнного стану матиме наслідки, які суперечать інтересам держави.
Крім того, відповідач вказує, що позивач не довів існування обставин, передбачених статтями 136-137 ГПК України, а заявлені заходи забезпечення позову фактично тотожні задоволенню позовних вимог та спрямовані на повне блокування виконання договору.
Розглянувши заяву позивача судом враховано наступне:
Відповідно до ст. 136 ГПК України, господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Згідно з ч. 1 ст. 137 ГПК України, позов забезпечується, зокрема, накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб; забороною відповідачу вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов'язання; зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку; зупиненням продажу майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту; іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
При вирішенні питання про вжиття заходів забезпечення позову оцінюється обґрунтованість доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням таких умов: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між заявленим заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду, імовірності ускладнення чи непоновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, у разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається.
Заходи забезпечення позову повинні бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду (правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 25 березня 2019 року року у справі № 920/622/18).
Отже, питання задоволення заяви про застосування заходів до забезпечення позову вирішується судом в кожному конкретному випадку, виходячи з характеру позовних вимог та обставин справи, а заявлений захід забезпечення позову має перебувати у зв'язку з предметом позовної вимоги.
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.
Якщо позивач звертається до суду з немайновою позовною вимогою, судове рішення у разі задоволення якої не вимагатиме примусового виконання, то в даному випадку не має взагалі застосуватися та досліджуватися така підстава вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, а має застосовуватися та досліджуватися така підстава вжиття заходів забезпечення позову як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
В таких немайнових спорах має досліджуватися, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, зокрема, чи зможе позивач їх захистити в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду (судом враховано правову позицію Верховного Суду викладену у постанові від 27 листопада 2023 року у справі № 903/639/23. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2018 року у справі № 910/1040/18).
Згідно ч. 11 ст. 137 ГПК України не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті.
Розгляд справи по суті - це безпосередньо вирішення спору судом з винесенням відповідного рішення, у свою чергу забезпечення позову - це вжиття заходів щодо охорони інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача. Такі заходи здійснюються до вирішення справи по суті з метою створення можливості реального та ефективного виконання рішення суду.
Отже, вирішуючи питання щодо забезпечення позову, суд насамперед повинен з'ясувати зміст позовних вимог, а також правові підстави позову, оскільки суд, який не вирішує спір по суті, у будь-якому випадку не може застосувати такий захід забезпечення позову, який за змістом є тотожним задоволенню заявлених позовних вимог (див. ухвалу Верховного Суду від 07 серпня 2018 року у справі №906/824/17 та постанову від 21 січня 2019 року у справі №902/483/18).
Судом враховано, що позивачем заявлено позов про визнання недійсними результатів закупівлі, проведеної військовою частиною НОМЕР_1 , оформлених протоколом № 81.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20 виснувала про те, що торги є правочином. Якщо вони завершуються оформленням договору купівлі-продажу, то оскаржити можна договір, а вимоги про визнання недійсними торгів (аукціону) та протоколу електронного аукціону не є належними та ефективними способами захисту.
Заяву про зміну предмету позову судом ще не розглянуто.
У заяві про забезпечення позову позивач просить суд вжити заходи забезпечення позову шляхом заборони здійснювати поставку товару за договором № 39/26 від 18 квітня 2026 року укладеним між відповідачем та третьою особою, та здійснювати платежі за цим договором.
Відповідно до частин першої та третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3 , 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.
В будь якому випадку, судом враховано, що предметом розгляду даного спору є немайнова вимога.
Отже, в даному випадку суд відхиляє доводи позивача стосовно того, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, оскільки в примусовому порядку рішення суду з даного спору не підлягатиме виконанню.
Судом застосовується та досліджується така підстава вжиття заходів забезпечення позову як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
При цьому судом враховано, що за результатами процедури закупівлі між відповідачем та третьою особою укладено договір поставки.
Відповідно до ст.204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Частинами першою та другою статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
Двостороння реституція є обов'язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов'язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (такий висновок викладено в пунктах 64 і 65 постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 вересня 2021 року у справі № 904/1907/15).
Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об'єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову.
Визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині 1 статті 2 ГПК України (частині 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України). Близька за змістом позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19.
Велика Палата Верховного Суду в пункті 154 постанови від 01 березня 2023 року у справі № 522/22473/15-ц звернула увагу на те, що у разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини 1 статті 216, статті 387, частин 1, 3 статті 1212 ЦК України).
Водночас Об'єднана палата Верховного Суду у своїй постанові від 26 травня 2023 року у справі №905/77/21 сформувала висновок про те, що: «позовна вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту, який передбачено законом.
Разом із тим позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача.
Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача».
У постанові Верховного Суду від 16 травня 2023 року у справі №904/91312/21 колегія судді дійшла висновку, що вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин (подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 у справі № 910/12787/17).
Отже, в даному випадку доводи позивача стосовно того, що заява про забезпечення позову є єдиним ефективним процесуальним засобом з метою недопущення порушення інтересів позивача, держави та витрачення бюджетних коштів суд відхиляє.
Крім того, судом враховано, що відповідач є військовим формуванням у складі сил оборони України та здійснює закупівлі з метою забезпечення обороноздатності держави, підтримання бойової готовності, належного функціонування військової техніки, транспорту та виконання завдань із захисту держави.
Заборона поставки товарів та заборона здійснювати платежі фактично призведе до створення загроз виконання бойових та спеціальних завдань, порушення безперервності логістичного забезпечення сил оборони в умовах активних бойових дій.
Відповідно до Закону України «Про організацію оборонного планування» та Указу Президента України про введення воєнного стану, виконання оборонних замовлень є пріоритетним завданням держави, якому мають бути підпорядковані всі інші заходи.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 підкреслила, що при оцінці співмірності суд аналізує «сукупність негативних наслідків від вжиття заходів для всіх заінтересованих осіб».
Блокування діяльності військової частини в умовах воєнного стану є несумісним із принципами верховенства права та пропорційності.
Приватний майновий інтерес позивача не може переважати над публічним інтересом держави у безперебійному постачанні товарів для Збройних Сил.
За таких обставин суд не вбачає підстав для задоволення заяви позивача про забезпечення позову.
Керуючись ст. ст. 136, 137, 140, 234 ГПК України, суд
Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Преміорі» про забезпечення позову від 29 квітня 2025 року залишити без задоволення.
Ухвала набирає законної сили в порядку визначеному ст. 235 ГПК України та може бути оскаржена до Північного апеляційного господарського суду в порядку та строки визначені ст.ст. 255-257 ГПК України.
Суддя А.В.Васянович