Провадження № 22-ц/803/5570/26 Справа № 211/8969/25 Суддя у 1-й інстанції - Рагозіна С. О. Суддя у 2-й інстанції - Бондар Я. М.
30 квітня 2026 року м. Кривий Ріг
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Бондар Я.М.,
суддів Акуленка В.В., Остапенко В.О.,
секретар судового засідання Лідовська А.А.,
сторони:
позивач - Криворізька міська рада,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в режимі відеоконференції, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Захарова Марина Володимирівна, на рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 лютого 2026 року, яке ухвалено суддею Рагозіною С.О. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області, дата складення повного судового рішення не вказана,
У серпні 2025 року позивач Криворізька міська рада звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно збережених коштів.
Позовна заява обгрунтована тим, що необхідність звернення з даним позовом викликана порушенням інтересів територіальної громади міста Кривого Рогу в особі Криворізької міської ради, як власника земель міста, що зумовлено неповною сплатою відповідачем коштів за фактичне користування земельною ділянкою комунальної власності у період з 01.01.2024 року до 09.02.2025 року, що призвело до недоотримання місцевим бюджетом коштів у відповідному розмірі.
За інформацією Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області від 16.05.2025 року відповідачем за користування вказаною земельною ділянкою задекларовано та сплачено плати за землю: у 2024 - 0,00 грн., у 2025 - 15145,44 грн. Однак, це неповна сплата.
Земельна ділянка площею 0,6712 га, кадастровий номер 1211000000:03:182:0020, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , є сформованою та зареєстрованою в Державному земельному кадастрі з 13.06.2016, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 30.07.2025.
За адресою: АДРЕСА_1 на земельній ділянці з кадастровим номером 1211000000:03:182:0020 розташований об'єкт нерухомого майна - комплекс будівель і споруд (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 795111612110), який на праві приватної власності з 05.12.2016 року зареєстрований за відповідачем.
Нерухоме майно нерозривно пов'язане із земельною ділянкою, на якій воно знаходиться, і переміщення такого майна неможливе без його знецінення, а тому використання нежитлової будівлі, яка належать відповідачу, неможливе без відповідної земельної ділянки. Наведена правова норма закріплює загальний принцип цілісності об'єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. А тому, у зв'язку з користуванням відповідачем нежитловою нерухомістю, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 , презюмується користування усією спірною земельною ділянкою.
Посилається, що Верховний Суд у постанові від 05.08.2022 року у справі №922/2060/20 дійшов висновку, що із дня набуття права власності на об'єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, а тому саме із цієї дати у власника об'єкта нерухомого майна виникає обов'язок сплати за користування земельною ділянкою, на якій таке майно розташоване.
При цьому до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об'єкт, такі кошти є безпідставно збереженими.
З урахуванням викладеного, відповідач є фактичним користувачем земельної ділянки з кадастровим номером 1211000000:03:182:0020 з моменту набуття права власності на нерухоме майно, розміщене на вказаній земельній ділянці - з 05.12.2016 року.
Земельні правовідносини між сторонами до 16.09.2021 року регулювалися договором оренди земельної ділянки. Однак, з 17.09.2021 по день звернення до суду, договір оренди щодо земельної ділянки з кадастровим номером 1211000000:03:182:0020 не укладено. А отже, відповідач у період з 01.01.2024 року до 09.02.2025 року користувався спірною земельною ділянкою без будь-яких правовстановлюючих документів не сплачуючи в достатньому розмірі відповідну плату та фактично збільшуючи свої доходи. Використання означеної земельної ділянки відповідачем без належного правового оформлення позбавило Криворізьку міську раду, як власника землі, права отримувати від цієї ділянки дохід у розмірі орендної плати.
Таким чином, відповідач як фактичний користувач земельної ділянки з кадастровим номером 1211000000:03:182:0020, який без достатньої правової підстави за рахунок Криворізької міської ради зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею на рівні орендної плати за період з 01.01.2024 року по 09.02.2025 року, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки (позивачу) на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.
Посилаючись на викладене, позивач просив суд стягнути з відповідача 373 042,01 грн. за користування земельною ділянкою комунальної власності з кадастровим номером 1211000000:03:182:0020 за період з 01.01.2024 року до 09.02.2025 року, а також судовий збір у розмірі 4 476,50 грн.
Рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 лютого 2026 року позовні вимоги задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Криворізької міської ради 373 042,01 грн. за користування земельною ділянкою з кадастровим номером 1211000000:03:182:0020 за період з 01.01.2024 року по 09.02.2025 року та в рахунок відшкодування витрат на сплату судового збору 4 476,50 гривень.
В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Захарова М.В., посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Апеляційна скарга обгрунтована тим, що у справі встановлено, що ОСОБА_1 є власником комплексу будівель і споруд, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , на земельній ділянці з кадастровим номером 1211000000:03:182:0020, що розташовані на земельній ділянці комунальної власності. Зважаючи на те, що нежитлові будівлі не можуть бути відокремлені від земельних ділянок, на яких вони розташовані, положеннями Закону було врегульовано правовий режим нерухомого майна і правовий режим земельних ділянок, на яких воно розташовано, а отже користувач земельної ділянки зобов'язаний сплачувати за користування нею певну плату, що відповідає положенням ст. 206 ЗК України, та оформили право користування земельною ділянкою. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об'єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об'єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об'єкти розташовані. Звідси власник має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташовано. Виходячи з принципу юридичної долі земельної ділянки та розташованої на її території будівлі або споруди, суд фактично визнав ОСОБА_1 постійним користувачем такої земельної ділянки, так як з висновків суду вбачається, що ніхто інший, крім нього не може користуватися цією земельною ділянкою. Також судом встановлено, що ОСОБА_1 не вчинив неправомірного заволодіння земельною діянкою, тоді як для настання кондикційних зобов'язань обов'язковим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої (ст. 1212, 1214 ЦК України). В даній справі позивач сам відмовив ОСОБА_1 в укладенні договору оренди та орендні відносини між ними було припинено, а тому позивач не міг розраховувати на можливість отримання орендної плати за спірну земельну ділянку, а відповідач її зберегти.
Посилаючись на норми Податкового кодексу України, зазначає, що за відсутності договору оренди у відповідача ОСОБА_1 є обов'язок сплачувати лише земельний податок за вказану земельну ділянку і лише в тій частині, яка зайнята його нерухомим майном, або за всю земельну ділянку у разі фактичного користування нею як ФОП.
Наголошує, що у позивача могли бути правомірні очікування на отримання лише земельного податку до місцевого бюджету, розпорядником якого він є, а не орендної плати в даному випадку.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач Криворізька міська рада зазначає, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, в процесі розгляду справи суд не порушив норм ні матеріального, ні процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Зазначає, що суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що відповідач, як фактичний користувач земельної ділянки, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею та зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки. При цьому, у зв'язку з користуванням відповідачем його нерухомим майном, розташованим на сформованій земельній ділянці, презюмується його користування усією спірною земельною ділянкою. Посилаючись на положення ст. 96 ЗК України зазначає, що землекористувачі зобов'язані своєчасно спачувати земельний податок або орендну плату. У даному випадку єдиною можливою назвою плати за землю законодавець визначає «орендну плату» незалежно від правових підстав користування землею, зокрема, наявності договору.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача адвоката Захарової М.В., яка наполягала на задоволенні апеляційної скарги з викладених у ній підстав, представника Криворізької мсіької ради Сікорської О.В., яка заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, просила залишити рішення першої інстанції без змін, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено наявними у справі письмовими доказами, що земельна ділянка за кадастровим номером 1211000000:03:182:0020, категорія земель: землі промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення; вид цільового призначення земельної ділянки: 11.02. для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості; площа земельної ділянки 0,6712 гектарів; дата державної реєстрації земельної ділянки: 13.06.2016.
З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 11.03.2024 за №369196623 відповідач ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 21.10.2003, договору про поділ спільного майна подружжя від 05.12.2016 є власником комплексу будівель і споруд., розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .
18.05.2017 року, на підставі рішення Криворізької міської ради від 28.02.2017 року за № 1449, між позивачем та ФОП ОСОБА_1 було укладено договір оренди земельної ділянки № 2017213 щодо земельної ділянки площею 0,6712 га, кадастровий номер 1211000000:03:182:0020, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Строк оренди за вказаним договором становив термін до 16.09.2021 року.
Станом на день звернення до суду, договір оренди щодо земельної ділянки з кадастровим номером 1211000000:03:182:0020 між Криворізькою міською радою та ОСОБА_1 не укладено.
Згідно наданої Головним управлінням ДПС у Дніпропетровській області інформації фізична особа ОСОБА_1 був платником орендної плати за земельну ділянку площею 0,6712 га (кадастровий номер 1211000000:03:182:0020) в Довгинцівському районі. За 2024 рік задекларовано та сплачено 0,00 гргн.; за 2025 рік задекларовано та сплачено 15145,44 грн.
Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру, яка є центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, на виконання пункту 289.3 статті 289 ПК України, на своєму офіційному сайті (http://land.gov.ua) публікує коефіцієнти індексації нормативно грошової оцінки земель за попередні роки, згідно яких для земель населених пунктів вони у розрізі років становлять: 2014 рік - 1,249; 2015 рік - 1,433 (крім сільськогосподарських угідь) i 1,2 (для сільськогосподарських угідь (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); 2016 рік - 1,0 (для сільськогосподарських угідь (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги) та 1,06 (для земель несільськогосподарського призначення); 2017 рік - 1,0; 2018 рік - 1,0; 2019 рік - 1,0; 2020 рік - 1,0; 2021 рік - 1,0 (для сільськогосподарських угідь (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги) та 1,1 (для земель несільськогосподарського призначення); 2022 рік - 1,0 (для сільськогосподарських угідь (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги) та 1,15 (для земель i земельних ділянок (крім сільськогосподарських угідь), 2023 рік - 1,051, 2024 рік - 1,12).
Починаючи з 01.01.2022 року набрало чинності рішення Криворізької міської ради від 26.05.2021 №523, яким затверджено нову технічну документацію з нормативної грошової оцінки земель міста Кривого Рогу.
Згідно Витягу із технічної документації з нормативної грошової оцінки земельнихділянок, сформованого Головним управлінням Держгеокадастру у Дніпропетровській області 24.08.2023, нормативна грошова оцінка земельної ділянки у 2024 становить 11 518 915,52 грн (з урахуванням коефіцієнту індексації за 2023 рік 10 959 957,68 х 1,051, який підлягає врахуванню при розрахунку плати за земельну ділянку у 2024 році), у 2025 році - 12 901 185,38 грн (з урахуванням коефіцієнтів індексації за 2023,2024 роки 10 959 957,68 х 1,051х1,12, які підлягають врахуванню під час здійснення розрахунку за 2025 рік).
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави, за рахунок власника цієї ділянки, зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ч. 1 ст. 5 ЦПК України).
Згідно статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Конституційним Судом України у Рішенні від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 року надано тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Відповідно до пункту 2 частини другої статті 22 Цивільного кодексу України збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Частина перша статті 1166 Цивільного кодексу України встановлює, що шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Відповідно до частини другої статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. При цьому згідно з пунктом «д» частини першої статті 156 Земельного кодексу України власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.
За змістом указаних приписів Цивільного та Земельного кодексів України відшкодування шкоди (збитків) є заходом відповідальності, зокрема, за завдану шкоду майну чи за порушення прав власника земельної ділянки.
Шкода, завдана майну юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 Цивільного кодексу України). Підставою для відшкодування є наявність таких елементів складу цивільного правопорушення, як: шкода; протиправна поведінка її заподіювача; причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вина. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Особа, яка завдала шкоду, звільняється від обов'язку її відшкодовувати, якщо доведе, що шкоди заподіяно не з її вини (частина друга статті 1166 Цивільного кодексу України).
Предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Відповідно до частин першої та другої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України.
За змістом приписів глав 82 і 83 Цивільного кодексу України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов'язаннях. Натомість для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Таким чином, обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.
Предметом позову в цій справі є стягнення з власника об'єктів нерухомого майна безпідставно збережених коштів орендної плати за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою, на якій ці об'єкти розміщені.
Перехід прав на земельну ділянку, пов'язаний з переходом права на будинок, будівлю або споруду, регламентується Земельним кодексом України. Так, якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (частина друга статті 120 Земельного кодексу України). Набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці, є підставою припинення права користування земельною ділянкою у попереднього землекористувача (пункт «е» частини першої статті 141 цього Кодексу).
За змістом глави 15 Земельного кодексу України право користування земельною ділянкою комунальної власності реалізується, зокрема, через право оренди.
Частина перша статті 93 Земельного кодексу України встановлює, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі також зобов'язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт «в» частини першої статті 96 Земельного кодексу України).
Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права (стаття 125 Земельного кодексу України).
Отже, за змістом указаних приписів виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права. Проте, з огляду на приписи частини другої статті 120 Земельного кодексу України, не вважається правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій розташоване це нерухоме майно.
Отже, підстави для застосування до спірних правовідносин приписів чинного законодавства України про відшкодування шкоди (збитків) власникам земельних ділянок відсутні, оскільки до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.
Отже, фактичний користувач земельної ділянки, що без достатньої правової підстави, за рахунок власника цієї ділянки, зберігає у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18) та від 23 травня 2018 року у справі 629/4628/16-ц (провадження № 14-77цс18), а також у постановах Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 922/1008/15 (провадження № 3-1271гс16), від 07 грудня 2016 року у справі № 922/1009/15 (провадження № 3-1348гс16), від 12 квітня 2017 року у справах № 922/207/15 (провадження № 3-1345гс16) і № 922/5468/14 (провадження № 3-1347гс16).
Частиною першою статті 79 ЗК України встановлено, що земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, визначеними щодо неї правами.
Як унормовано статтею 79-1 Земельного кодексу України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування Земельної ділянки передбачає визначення і площі, меж та внесення інформації про неї до Державного зомельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок, шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах 6-7 цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.
Отже, земельна ділянка є сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера та реєстрації її у Державному земельному кадастрі.
Такий правовий висновок також викладений в постановах Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 922/1646/20 та від 04 березня 2021 року у справі № 922/3463/19.
Згідно витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 31.07.2025, земельна ділянка площею 0,6712 га з кадастровим номером 1211000000:03:182:0020, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , віднесена до комунальної форми власності територіальної громади міста Кривого Рогу, є сформованою з 13.06.2016 (а. с. 20-21).
Отже, судом встановлено, що земельна ділянка є сформованною.
На земельній ділянці знаходиться об'єкт нерухомого майна, які перебувають у власності ОСОБА_1 .
Станом на день звернення Криворізької міської ради до суду договір оренди щодо земельної ділянки з кадастровим номером 1211000000:03:182:0020 між Криворізькою міською радою та ОСОБА_2 відсутній.
Таким чином, відповідач ОСОБА_1 , у період з 01.01.2024 по 09.02.2025 року, здійнював фактичне користування земельною ділянкою, без достатньої правової підстави, а тому є таким, що за рахунок власника цієї ділянки, зберігав у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, й зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.
Згідно зі статтею 206 ЗК України, використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Плата за землю - це загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності (підпункт 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Земельним податком є обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункти 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 ПК України, у вказаній редакції).
З наведеного вбачається, що чинним законодавством розмежовано поняття «земельний податок» і «орендна плата» за земельні ділянки державної і комунальної власності".
Оскільки, відповідач не є власником або постійним землекористувачем спірної земельної ділянки, а тому не є суб'єктом плати за землю у формі земельного податку, при цьому, єдино можливою формою здійснення плати за землю для нього, як землекористувача, є орендна плата (підпункт 14.1.72 пункту 14.1 статті 14 ПК України), а тому колегія судідв не приймає доводи апеляційної скарги щодо сплати за користування земельною ділянкою земельного податку та відсутності заборговансоті за такі платежі.
Суд першої інстанції, перевіривши наданий позивачем розрахунок за спірний період встановивши його відповідність вимогами законодавства, дійшов вірного висновку, що сума безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за період з 01.01.2024 по 09.02.2025 відповідно до заявленого позивачем та дослідженого судом розрахунку, з урахуванням сплачених відповідачем коштів, становить 373 042,01 грн. і ця сума підлягає стягненню з відповідача.
Доводи, викладені в апеляційні скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.
Колегія суддів зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд першої інстанції дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв'язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.
Щодо судових витрат, то відповідно до підпунктів "б" та "в" пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених апелянтом у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Захарова Марина Володимирівна, залишити без задоволення.
Рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 лютого 2026 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному поряду безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 30 квітня 2026 року.
Головуючий:
Судді: