Справа № 420/4316/26
30 квітня 2026 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд в складі:
Головуючої судді Бойко О.Я.,
розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання протиправними дії, зобов'язання поновити виплату допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам, вирішив адміністративний позов задовольнити.
І. Суть спору:
Позивач, ОСОБА_1 , яка дії в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 , звернулася до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до відповідача, Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, в якому просив суд:
1. Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області щодо відмови від 12.12.2025 р. за вих. № 1500-0302-8/200274 про припинення виплати допомоги з 01 жовтня 2025 року неповнолітньому - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 як внутрішньо переміщеній особі, передбаченої Порядком надання допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 332 від 20.03.2022.
2. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області поновити виплату з 01 квітня 2025 року неповнолітньому ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , допомоги на проживання внутрішньо переміщеній особі, що передбачена Порядком надання допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 332 від 20.03.2022.
ІІ. Аргументи сторін
(а) Позиція Позивача
Позивач звертає увагу, що вона є матір'ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позивач 03.12.2025 р. повторно звернулась з заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області через відділ допомоги обслуговування громадян № 17 (сервісний центр) з приводу призначення допомоги на проживання ВПО на неповнолітнього сина - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який є дитиною з інвалідністю. Позивач наполягала на виплаті допомоги з 01.10.2025р. За наслідками розгляду, заяви позивачу у сервісному центрі Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області була вручена відповідь від 12.12.2025р., в якій було повідомлено, що позивачу відмовлено у призначенні допомоги відповідно до п. 7-1 Порядку надання допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам. Згідно з п.7-1 Порядку допомога не призначається у разі, якщо особа з числа членів сімї на 1 число місяця, з якого призначається допомога, або на 1 число кожного місяця, в якому отримується допомога, має у власності житлове приміщення, частину житлового приміщення, що розташоване на територіях, не включені до переліку територій, або територіях, включених до переліку територій, щодо який визначено дату завершення бойових дій (припинений можливості бойових дій) або тимчасової окупації. При цьому не враховуються житлові приміщення, які непридатні для проживання, що документально підтверджується органом місцевого самоврядування, а в разі його відсутності обласною державною (військовою) адміністрацією або інформацією (за технічної можливості). Позивач вважає, що дії відповідача щодо припинення виплати допомоги на неповнолітнього сина - ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 є протиправною та суперечать вимогам чинного законодавства.
(б) Позиція Відповідача
06.03.2026 від Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник просив відмовити в задоволенні заявлених позовних вимог у повному обсязі. Представник зазначив, що 30.07.2025 сім'я позивача набула право власності на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 63,9 кв.м та житловою площею 27.3 кв.м. У позовній заяві позивач підтверджує, що відповідно до обставин справи та норм чинного законодавства вона не має права на отримання допомоги відповідно до Порядку № 322. Відтак, спір зводиться виключно до правомірності включення Головним управлінням сина позивача - ОСОБА_2 , до складу сім'ї позивача та розгляду питання щодо права на призначення виплати за Порядком № 322 відносно усієї сім'ї, а не окремо щодо ОСОБА_2 . Відповідач вважає, що позиція позивача суперечить нормам матеріального права, які регулюють спірні правовідносини. У Порядку № 322 визначено, що допомога призначається на сім'ю, а не на кожну особу окремо, така допомога виплачується одному члену сім'ї та розмір виплати залежить від кількості в сім'ї внутрішньо переміщених осіб та їх статусу. При цьому, особа до 23 років має право самостійно звертатися за призначенням допомоги у разі досягнення 18-річного віку та у разі проживання за іншою адресою, ніж в уповноваженої особи, якою в даному випадку є позивач. Відтак, твердження позивача про те, що у спірних правовідносинах син позивача є самостійним учасником правовідносин і його право на отримання допомоги в Порядку № 322 не пов'язане з майновим станом позивача, суперечить положенням чинного законодавства. Враховуючи наведені вище норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, а також враховуючи обставини справи, у Головного управління були відсутні підстави для розгляду питання щодо призначення допомоги, передбаченої Порядком № 322, безпосередньо щодо сина позивача як самостійного заявника. З урахуванням викладеного, Головне управління не вбачає в діях ознак протиправної поведінки, а тому вважає, що заявлені позовні вимоги є безпідставними та такими, що підлягають залишенню без задоволення.
ІІІ Процедура та рух справи
23.02.2026 ухвалою Одеський окружний адміністративний суд, прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
ІV. Обставини справи встановлені судом та докази на їх підтвердження
Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 є матір'ю неповнолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Чоловік - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 проходить |службу в Збройних силах України, та з 01.03.2023 року має посвідчення учасника бойових дії.
З 01.10.2022 року ОСОБА_1 та її неповнолітній син ОСОБА_2 , перебувають на обліку як внутрішньо переміщенні особи.
01.09.2025 року ОСОБА_1 та її неповнолітній син ОСОБА_2 переїхали до м. Південне, Одеської області, де перебувають по теперішній час як внутрішньо переміщені особи. Довідки № 5139-5003793604 та № 5139-5003793593, адреса проживання: АДРЕСА_1 .
22.07.2025 року позивач, уклала договір відступлення прав покупця за договором купівлі - продажу майнових прав на квартиру № Ю 12.1.7.36-ДІ від 10.12.2021 року.
Згідно з витягом № 437998139 з державного реєстру речових прав від 04.08.2025 р. позивач, ОСОБА_1 з 30.07.2025р. є власником однокімнатної квартири АДРЕСА_2 .
03.12.2025 р року позивач через відділ допомоги обслуговування громадян № 17 (сервісний центр) Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області повторно звернулась з заявою щодо призначення з 01.10.2025р. допомоги на проживання ВПО, на неповнолітнього сина - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який є дитиною з інвалідністю.
За наслідками розгляду, заяви позивачу у сервісному центрі Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області була вручена відповідь від 12.12.2025р., в якій було повідомлено, що позивачу відмовлено у призначенні допомоги відповідно до п. 7-1 Порядку надання допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам. Згідно з п.7-1 Порядку допомога не призначається у разі, якщо особа з числа членів сімї на 1 число місяця, з якого призначається допомога, або на 1 число кожного місяця, в якому отримується допомога, має у власності житлове приміщення, частину житлового приміщення, що розташоване на територіях, не включені до переліку територій, або територіях, включених до переліку територій, щодо який визначено дату завершення бойових дій (припинений можливості бойових дій) або тимчасової окупації. При цьому не враховуються житлові приміщення, які непридатні для проживання, що документально підтверджується органом місцевого самоврядування, а в разі його відсутності обласною державною (військовою) адміністрацією або інформацією (за технічної можливості).
Позивач вважає, що дії відповідача щодо припинення виплати допомоги на неповнолітнього сина - ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 є протиправними та суперечать вимогам чинного законодавства, у зв'язку з чим звернулася до суду.
IV. Джерела права та висновки суду
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» № 1706-VII (далі Закон №1706-VII) внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець, або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара, Організації Об'єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення.
Адресою покинутого місця проживання внутрішньо переміщеної особи в розумінні цього Закону визнається адреса місця проживання особи на момент виникнення обставин зазначених у частині першій цієї статті (частина друга статті Закону № 1706-VII).
Факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону. Підставою для взяття на облік внутрішньо перемішеної особи є проживання на території де виникли обставини, зазначені в статті 1 цього Закону, на момент їх виникнення (частина перша та друга статті 4 Закону №1706-VII).
Частиною першою статті 5 Закону №1706-VII визначено, що довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону.
За змістом статті 2 Закону №1706-VII Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні.
При цьому, згідно з частиною другою та третьою статті 7 Закону №1706- VII Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам. Громадянин пенсійного віку, особа з інвалідністю, дитина з інвалідністю та інша особа, яка перебуває у складних життєвих обставинах, яких зареєстровано внутрішньо переміщеними особами, мають право на отримання соціальних послуг відповідно до законодавства України за місцем проживання такої внутрішньо переміщеної особи.
За приписами частини першої статті 9 Закону №1706-VII внутрішньо переміщена особа має право, зокрема на створення належних умов для її постійного чи тимчасового місця проживання.
У зв'язку з набранням чинності 22.03.2022 Постановою № 332 якою був затверджений Порядок № 332 та визичений механізм надання допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам, втратила чинність постанова Кабінету Міністрів України «Про надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг» від 01.10.2014 № 505 (далі Постанова №505).
Пунктом 2 Порядку № 332 передбачено, що допомога надається особам, які перемістилися з тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя, а також території адміністративно-територіальної одиниці де проводяться бойові дії та, що визначена в переліку адміністративно-територіальних одиниць, на території яких платником єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, які перебувають на обліку на відповідній території, може надаватися допомога в рамках Програми «єПідтримка» затвердженому розпорядженням Кабінету Міністрів України від 06.03.2022 №204-р.
Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 14.06.2023 у справі №160/12308/22.
Згідно з пунктом 3 Порядку № 332 передбачено, що допомога надається щомісячно з місяця звернення на кожну внутрішньо переміщену особу відомості про яку включено до Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб, у таких розмірах;
для осіб з інвалідністю та дітей - 3000 гривень;
для інших осіб - 2000 гривень.
Допомога виплачується за повний місяць незалежно від дати звернення за її наданням.
Механізм надання допомоги на проживання внутрішньої переміщеним особам визначає Порядок надання допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам, затверджений постановою КМУ від 20.03.2022 №322 (далі Порядок).
Абзацом другим частини першої статті 4 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що кожна дитина, у тому числі яка прибула без супроводження батьків, інших законних представників, отримує довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.
Системний аналіз зазначених положень законодавства дає підстави стверджувати, що дитина є самостійним суб'єктом відповідних правовідносин зі спеціальним статусом «внутрішньо переміщена особа», а її права, пов'язані з цим статусом, не залежать від виникнення, зміни та/або припинення таких прав у її батьків, інших законних представників.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Аналізуючи положення статті 7 Сімейного кодексу України можна дійти до висновку про те, що кожна дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорам України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно із пунктом 1 статті 3 Конвенції про права дитини від 20.11.1989 (в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21.12.1995), яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 № 789-ХІІ, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Таким чином, суд приходить до висновку, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є самостійним суб'єктом даних правовідносин та має спеціальний статус - «внутрішньо переміщена особа», а його права, пов'язані з цим статусом не залежать від виникнення, зміни та/або припинення таких прав у його батьків, крім того наявність довідок про взяття на облік як внутрішньо переміщених осіб № 1224-7001594526 від 27.10.2022р., № 4805-5003231719 від 12.04.2024р. та № 5139-5003793604 від 01.09.2025р., свідчать про протиправність дій вчинених відповідачем щодо позбавлення його виплати допомоги з 01.10.2025 та в свою чергу порушує його інтереси згідно Постанови КМУ від 11.07.2023 №709 «Деякі питання підтримки внутрішньо переміщених осіб».
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) дає підстави для формування позиції, що при вирішенні питань щодо порушення державами - учасницями положень Конвенції увага акцентується на дотриманні державою принципу «правомірних або законних очікувань» та захисту прав людини через призму цього принципу. Зокрема, у справах «Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії» та «Федоренко проти України» ЄСПЛ констатував, що відповідно до прецедентного права органів, які діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, до задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості права власності (пункт 2 Рішення ЄСПЛ у справі «Федоренко проти України»).
У межах вироблених ЄСПЛ підходів до тлумачення поняття «майно», а саме в контексті ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як «наявне майно», так і активи, включаючи право вимоги з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого «права власності». ЄСПЛ робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що може вважатися «активом»: вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема, є чинна норма закону (тобто встановлена законом норма щодо права на отримання допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам) - на момент дії цієї норми є «активом», на який може розраховувати громадянин як на свою власність.
Таким чином, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод слід застосовувати для захисту «правомірних (законних) очікувань» щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. Саме наявність «правомірних (законних) очікувань» є передумовою для відповідного захисту. Умовою наявності «правомірних очікувань» у розумінні практики ЄСПЛ є достатні законні підстави - очікування можливості здійснення певного права як прямо гарантованого, так і опосередкованого, у разі, якщо особа прямо не виключена з кола осіб, які є носіями відповідного права.
У справі «Суханов та Ільченко проти України» (заяви №68385/10 та №71378/10) ЄСПЛ наголосив, що перша і найбільш важлива вимога ст. 1 Першого Протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання органів влади у право мирно володіти своїм майном має бути законним і переслідувати законну мету «в інтересах суспільства».
Іншими словами, має бути досягнуто «справедливого співвідношення» між інтересами суспільства і вимогами щодо захисту прав людини. Такий баланс не досягнутий, якщо особа чи особи у справі мали нести індивідуальні або додаткові обов'язки («Колишній король Греції та інші проти Греції», заяви №25701/94).
У рішенні по справі «Бутенко проти України» від 24.07.2014 року ЄСПЛ зазначив, що відмова у задоволенні законного права заявника становить втручання у право власності згідно ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Водночас у рішенні від 14.10.2010 року у справі «Щокін проти України» ЄСПЛ вказав, що перша та найважливіша вимога ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законим. Говорячи про «закон», ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції рішення у справі «Шпачек проти Чеської Республіки», №26449/95, п. 54, від 1999 року). Ця концепція вимагає, перш за все, що такі заходи мали підстави в національному законодавстві.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України та практику Суду як джерело права.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про обґрунтованість та правомірність позовних вимог.
Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України).
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази, надані позивачем, суд приходить до висновку, що адміністративний позов ОСОБА_1 , слід задовольнити.
VI. Розподіл судових витрат
Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі Закону України «Про судовий збір», а отже розподіл судового збору у даній справі судом не здійснюється.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 2, 77, 161,245, 255, 293, 295 КАС України, суд -
Адміністративний позов задовольнити.
1.Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області щодо відмови від 12.12.2025 р. за вих. № 1500-0302-8/200274 про припинення виплати допомоги з 01 жовтня 2025 року неповнолітньому - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 як внутрішньо переміщеній особі, передбаченої Порядком надання допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 332 від 20.03.2022.
2.Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області поновити виплату з 01 квітня 2025 року неповнолітньому ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , допомоги на проживання внутрішньо переміщеній особі, що передбачена Порядком надання допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 332 від 20.03.2022.
Відповідно до статті 255 КАС України рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно з частиною першою статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на постанову суду подається протягом тридцяти днів. Якщо розглянуто справу в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту рішення.
Апеляційна скарга подається учасниками справи до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Учасники справи:
Позивач: ОСОБА_1 : адреса; АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 .
Відповідач: Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області: адреса; 65012, м. Одеса, вул. Канатна, 83, ЄДРПОУ 20987385
Суддя Оксана БОЙКО