30 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 758/13354/16-к
провадження № 51-5086 ск 19
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу засудженої ОСОБА_4 на вирок Подільського районного суду м. Києва від 11 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 27 січня 2026 року стосовно неї,
установив:
Цією ухвалою апеляційні скарги прокурора та захисника ОСОБА_5 в інтересах засудженої ОСОБА_4 і захисника ОСОБА_6 в інтересах засудженого ОСОБА_7 залишено без задоволення, а вирок Подільського районного суду м. Києва від 11 травня 2017 року змінено. На підставі ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК України звільнено засуджену ОСОБА_4 від призначеного покарання за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 368, ч. 2 ст. 190 КК України та звільнено засудженого ОСОБА_7 від призначеного покарання за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 27, ч. 1 ст. 368, ч. 2 ст. 190 КК України. У решті вирок суду залишено без зміни.
Вироком суду ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженку Житомирської області, громадянку України, проживаючу за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судиму,
визнано винуватою у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 368, ч. 2 ст. 190 КК України, і їй призначено покарання. За вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 368 КК України,- у виді штрафу в розмірі однієї тисячі трьохсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян, із позбавленням права займати посади в органах державної влади та управління строком на три роки; за ч. 2 ст. 190 КК України - у виді двох років обмеження волі.
На підставі ч. 1 ст. 70 КК України, за сукупністю кримінальних правопорушень, остаточно призначено ОСОБА_4 покарання у виді двох років обмеження волі та штрафу в розмірі однієї тисячі трьохсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян, який згідно з вимогами ч. 3 ст. 72 КК України ухвалено виконувати самостійно, із позбавленням права займати посади в органах державної влади і управління строком на три роки.
Крім того, суд першої інстанції визнав винуватим ОСОБА_7 і призначив йому покарання за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 27, ч. 1 ст. 368, ч. 2 ст. 190 КК України, вирок щодо якого не оскаржується.
Відповідно до змісту судових рішень з Єдиного державного реєстру судових рішень, суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_4 , будучи службовою особою Головного територіального управління юстиції у Київській області (далі - ГТУЮ) та суб'єктом відповідальності за корупційні правопорушення, отримала неправомірну вигоду за дії в інтересах особи, яка її надавала, використовуючи службове становище, а ОСОБА_7 , також державний виконавець, сприяв їй у цьому. Крім того, ОСОБА_4 та ОСОБА_7 за попередньою змовою заволоділи коштами потерпілої шляхом обману, що завдало значної шкоди.
У межах виконавчих проваджень 2014-2015 років ОСОБА_4 відкривала провадження, накладала арешти на майно боржника ОСОБА_8 , стягувала виконавчий збір та повертала виконавчі документи стягувачу. Після повернення документа арешти з майна боржника не були скасовані. У липні 2016 року ОСОБА_4 , маючи умисел на незаконне збагачення, вирішила отримати неправомірну вигоду від представника боржника ОСОБА_9 за не відкриття нового виконавчого провадження та шляхом обману - за нібито зняття арешту з майна, хоча таких повноважень вона не мала. 22 липня 2016 року ОСОБА_4 повідомила ОСОБА_9 , що може «вирішити питання» щодо арешту та не відкривати нове провадження в обмін на гроші. У серпні 2016 року вона вступила у змову з ОСОБА_7 щодо отримання неправомірної вигоди та шахрайського заволодіння коштами. Вони узгодили ролі: останній мав сприяти отриманню грошей та підтримувати обман щодо можливості зняття арешту. 31 серпня 2016 року ОСОБА_4 знову повідомила ОСОБА_9 про необхідність передачі коштів.
Після цього вона привела заявницю до кабінету ОСОБА_7 , де останній повідомив, що може вирішити питання за 5 000 доларів США про зняття арешту та 10 000 грн для ОСОБА_4 за не відкриття нового провадження.
5 вересня 2016 року ОСОБА_9 , діючи за вказівкою ОСОБА_4 , прибула до ГТУЮ та передала ОСОБА_7 90 000 грн за вирішення питання щодо арешту, а ОСОБА_4 - 10 000 грн за не відкриття нового провадження. Обидві суми були вилучені під час обшуків у їхніх службових кабінетах ГТУЮ.
У касаційній скарзі засуджена зазначає, що суд першої інстанції незаконно вийшов за межі обвинувачення, безпідставно додатково кваліфікувавши її дії за ч. 2 ст. 190 КК України, а апеляційний суд формально застосував ст. 49 КК України всупереч її запереченням, фактично визнавши вину без ухвалення обвинувального вироку. Вказує, що докази є недопустимими, оскільки отримані з істотним порушенням вимог КПК України, а саме: постанова прокурора про проведення контролю за вчиненням злочину не містила обов'язкових відомостей, передбачених ст. 251 та ст. 271 КПК України, що, на її думку, унеможливлює законне залучення заявника до НСРД та свідчить про ознаки провокації злочину. Вказує, що дії заявниці ОСОБА_9 перебували під певним контролем правоохоронних органів, а зафіксовані повідомлення підтверджують її активне підбурювання, що прямо заборонено законом. Звертає увагу на сімейні зв'язки між заявницею та оперуповноваженим, який здійснював НСРД, що на її думку, створює конфлікт інтересів і ставить під сумнів об'єктивність та достовірність доказів. Зазначає про суперечність у даних про грошові кошти, відсутність підтвердженого контакту з ними, не допуск захисників до слідчих дій, що у сукупності, на її думку, вказує про порушення вимог ст. 86, 87, 104, 252, 290 КПК України.
Стверджує, що апеляційний суд постановив невмотивовану ухвалу, в якій не надав обґрунтованих відповідей на доводи сторони захисту щодо істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, що у сукупності є підставами для скасування вироку і ухвали апеляційного суду і закриття кримінального провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України за відсутності в її діях складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 368 КК України.
Перевіривши доводи касаційної скарги засудженої, колегія суддів касаційного суду не вбачає підстав для відкриття касаційного провадження з наведених у ній мотивів, з огляду на таке.
Згідно зі ст. 433 КПК України, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Таким чином, касаційний суд не перевіряє судові рішення в частині неповноти судового розгляду, невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та не має права досліджувати докази. Ці питання належать до предмета перевірки суду апеляційної інстанції.
Так, відповідно до змісту оскаржуваних судових рішень, органом досудового розслідування ОСОБА_4 обвинувачувалась у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 368 КК України, а ОСОБА_7 - за ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 368 КК України.
Вироком суду ОСОБА_4 визнано винуватою за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 368 КК України - в одержанні службовою особою неправомірної вигоди за вчинення такою службовою особою в інтересах того, хто надає неправомірну вигоду, будь-якої дії з використанням наданої їй службового становища та за ч. 2 ст. 190 КК України- у заволодінні чужим майном шляхом обману (шахрайство), вчинене за попередньою змовою групою осіб, що завдало значної шкоди потерпілій.
ОСОБА_7 визнано винуватим за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 27, ч. 1 ст. 368 КК України - у пособництві в одержанні службовою особою неправомірної вигоди для себе, за вчинення такою службовою особою в інтересах того, хто надає неправомірну вигоду, будь-якої дії з використанням наданої їй службового становища та за ч. 2 ст. 190 КК України - у заволодінні чужим майном шляхом обману (шахрайство), вчинене за попередньою змовою групою осіб, що завдало значної шкоди потерпілій.
Вказаний вирок неодноразово переглядався в апеляційному порядку. Востаннє, відповідно до ухвали Київського апеляційного суду від 27 січня 2026 року, прокурор оскаржував рішення у частині призначеного покарання, вважаючи його явно м'яким, та просив ухвалити новий вирок із реальним позбавленням волі для обох обвинувачених за ч. 1 ст. 368 та ч. 2 ст. 190 КК України (для Гопція - також за ч. 5 ст. 27 цього Кодексу).
Захисник ОСОБА_5 в інтересах ОСОБА_4 просив скасувати вирок і закрити провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України, посилаючись на недоведеність вини та істотні порушення вимог КПК України. Він стверджував, що провадження розпочато на підставі неправдивої заяви ОСОБА_9 , протокол прийняття заяви містить недостовірні дані, а суд, у порушення вимог ст. 95 КПК України, поклав в основу показання, які не досліджувалися безпосередньо. Захист стверджував, що засуджена ОСОБА_4 не мала повноважень знімати арешт чи відкривати нове провадження, а її бездіяльність щодо виконавчого збору не пов'язана з неправомірною вигодою. Також зазначалося, що суд не встановив жодних ознак обману, добровільної передачі коштів чи умислу, а телефонне листування та відеозапис не містять вимагання чи розмов про гроші. Крім того, сторона захисту посилалась на дані експертизи, яка не виявила спеціальної речовини на руках ОСОБА_4 , та на показання ОСОБА_9 , яка підтвердила, що вимагання не було. Окремо вказувалось на незаконність НСРД: постанова прокурора не містить обов'язкових відомостей, протоколи НСРД складені з порушеннями ст. 104, 252 КПК України, не відкрито доручення оперативному підрозділу, не підтверджено повноваження оперуповноваженого ОСОБА_10 , відсутні документи про видачу спецтехніки, а протокол огляду та вручення коштів містить недостовірні дані. Захист також наголошував, що суд першої інстанції вийшов за межі обвинувачення, самостійно додавши кваліфікацію за ч. 2 ст. 190 КК України.
Захисник ОСОБА_6 в інтересах ОСОБА_7 також просив скасувати вирок і закрити провадження, посилаючись на неповноту розгляду, істотні порушення вимог процесуального закону.
За результатами перевірки матеріалів кримінального провадження суд апеляційної інстанції апеляційні скарги прокурора і захисників залишив без задоволення, погодившись із тим, що висновки суду першої інстанції, викладені у вироку відповідають установленим під час судового розгляду фактичним обставинам, які відповідно до ст. 91 КПК України підлягали доказуванню та які були належно оцінені судом, відповідно до вимог ст. 94 КПК України.
Водночас, суд визнав, що строки давності притягнення до кримінальної відповідальності за інкриміновані кримінальні правопорушення сплинули, і на підставі ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК України звільнив ОСОБА_4 та ОСОБА_7 від призначеного покарання за вчинених ними кримінальних правопорушень.
Залишаючи в іншій частині вирок без зміни, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо доведеності вини, правильної оцінки доказів, не встановив порушень під час проведення НСРД, не побачив ознак провокації, визнав безпідставними доводи сторони захисту про конфлікт інтересів свідка, відхилив твердження про порушення права на захист.
Колегія суддів Касаційного кримінального суду звертає увагу, що постановою Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 27 березня 2025 року касаційну скаргу прокурора було задоволено, а хвалу Київського апеляційного суду від 1 липня 2024 року стосовно ОСОБА_4 та ОСОБА_7 скасовано і призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Під час нового апеляційного розгляду Київський апеляційний суд ухвалив рішення, яке наразі оскаржується, за аналогічними доводами, які вже оцінювались під час попереднього касаційного перегляду.
У своїй постанові колегія суддів Касаційного кримінального суду, зазначила, що суд апеляційної інстанції, дійшовши передчасного висновку про відсутність достатніх, належних, допустимих та беззаперечних доказів для доведення винуватості засуджених у вчиненні інкримінованих їм кримінальних правопорушень та вичерпанні можливості їх отримати у суді.
Скасовуючи ухвалу апеляційного суду, касаційний суд повністю підтримав ключові доводи прокурора, який наполягав що апеляційний суд безпідставно визнав недопустимими НСРД, обшук, огляд телефону та інші доказі.
Мотивуючи своє рішення колегія суддів Касаційного кримінального суду зауважила: процесуальний закон не містить вимоги про обов'язковість зазначення у постанові прокурора вказівки щодо необхідності застосування аудіо, відеоконтролю; відсутність у матеріалах провадження процесуального рішення про залучення зазначеного оперативного підрозділу не є істотним порушенням яке б спричинило визнання недопустимими всіх протоколів; положення ст. 77 КПК України прямо не поширюються на оперативних працівників; а службовий кабінет сам по собі не може вважатися житлом, тому відсутність захисників під час слідчих дій у даному випадку не вплинула на властивості речових доказів, при цьому положення ст. 87 КПК України не застосовується у цих обставинах.
Київський апеляційний суд, здійснивши новий розгляд кримінального провадження після скасування судового рішення судом касаційної інстанції, відповідно до вимог ст. 439 КПК України, у повному обсязі виконав вказівки Касаційного кримінального суду.
Доводи засудженої про вихід суду першої інстанції за межі обвинувачення є безпідставними, оскільки суд не змінював фактичних обставин, викладених в обвинувальному акті, а лише надав їм юридичну оцінку. Апеляційний суд перевірив ці доводи та обґрунтовано відхилив їх, установивши, що кваліфікація дій за ч. 2 ст. 190 КК України відповідає фактичним обставинам, які були предметом судового розгляду.
Твердження засудженої про порушення ст. 290 КПК України були предметом перевірки апеляційного суду та обґрунтована відхилені ним як такі, що не впливають на допустимість доказів і не свідчать про порушення права на захист.
Згідно з практикою Касаційного кримінального суду, звільнення від покарання із застосуванням ст. 49 КК України можливе лише після законного встановлення вини та правильної кваліфікації.
У даному випадку суд апеляційної інстанції підтвердив наявність складу кримінальних правопорушень, перевірив доводи, надав на них мотивовані відповіді, а вже потім, з огляду на імперативні вимоги щодо строків давності, роз'яснивши засудженим можливість звільнення від кримінальної відповідальності та, врахувавши їх відмову, - звільнив від призначеного покарання. Тому доводи засудженої щодо застосування судом апеляційної інстанції закону України про кримінальну відповідальність, який, на її думку, не підлягав застосуванню, є необґрунтованими.
Згідно зі ст. 419 КПК України в ухвалі апеляційного суду повинні бути зазначені мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, а також положення закону, яким він керувався. При залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.
Ухвала Київського апеляційного суду від 27 січня 2026 року відповідає вимогам ст. 419 КПК України, тому підстав для відкриття касаційного провадження немає.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Керуючись вимогами п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою засудженої ОСОБА_4 на вирок Подільського районного суду м. Києва від 11 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 27 січня 2026 року стосовно неї.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3