Ухвала
Іменем України
30 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 454/71/26
провадження № 61-5507ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крат В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощоков Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 13 січня 2026 року в складі судді: Фарини Л. Ю. та постанову Львівського апеляційного суду від 20 квітня 2026 року в складі колегії: Цяцяк Р. П., Ванівський О. М., Шеремета Н. О., у справі за позовом ОСОБА_1 до Подільського районного суду м. Києва та Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди,
У січні 2026 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Подільського районного суду м. Києва та Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди.
Позов мотивований тим, що ухвалою судді Подільського районного суду м. Києва від 07 жовтня 2024 року відмовлено у відкритті провадження у цивільній справі за заявою ОСОБА_1 до Шевченківського районного суду м. Києва, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про стягнення матеріальної та моральної шкоди.
Позивач вказував, що ухвала постановлена з порушенням Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а позивача було позбавлено доступу до правосуддя. Ухвала є завідомо неправосудною тому, що суддя вказаного суду в порушення своїх обов'язків та присяги при обґрунтуванні ухвали не оцінив всіх доказів і тому ним було винесено незаконне рішення.
ОСОБА_1 просив стягнути з Шевченківського районного суду м. Києва, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України кошти в сумі 1 000 000 грн компенсації моральної шкоди.
Ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 13 січня 2026 року відмовлено у відкритті провадження у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 в частині вимог до Подільського районного суду м. Києва про відшкодування шкоди.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що:
законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суду, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Намагання зробити це в конкретній справі шляхом подання окремого позову проти суду чи судді є протиправним втручанням у здійснення правосуддя і посяганням на процесуальну незалежність суду;
матеріальна і моральна шкода, завдана безпідставним засудженням, відшкодовується державою лише в разі скасування вироку як неправосудного. Проте й в цьому разі за заподіяну особі шкоду відповідає не суд або суддя, а держава;
рішення суду і відповідно до цього дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя, пов'язаних з підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях тощо, можуть оскаржуватись у порядку, передбаченому процесуальними законами, а не шляхом оскарження їх дій (чи відшкодування матеріальної і моральної шкоди одночасно із оскарженням таких дій) до іншого суду, так як це буде порушувати принцип незалежності судів і заборону втручання в її вирішення незалежним судом;
розгляд судом позовних вимог, незалежно від їх викладення та змісту, предметом яких є, по суті, оскарження процесуальних дій судді (суду), пов'язаних з розглядом справи (від стадії відкриття провадження у справі до розгляду по суті, перегляду судових рішень у передбачених процесуальним законом порядках і їх виконання) нормами ЦПК України чи іншими законами України - не передбачено.
Постановою Львівського апеляційного суду від 20 квітня 2026 року:
клопотання ОСОБА_1 про звернення до Конституційного Суду України з конституційними поданнями залишено без задоволення;
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 13 січня 2026 року - без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
суд (суддя) як орган (особа), що здійснює правосуддя, не може бути відповідачем у цивільній справі;
у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року в справі №454/3208/16-ц зазначено, що «на законодавчому рівні встановлено імунітет суду, і він не може бути відповідачем у цивільній справі. Наявність імунітету, за своєю суттю, є засобом, який гарантує належне функціонування системи правосуддя і дозволяє судам виконувати свою судову функцію незалежно та неупереджено. Європейський суд з прав людини зауважив, що питання імунітету суддів вже зустрічалося при розгляді однієї зі справ, і в ній Суд дійшов висновку, що такий імунітет мав законну мету, оскільки був засобом забезпечення належного здійснення правосуддя. Суд також постановив, що з огляду на обставини тієї справи таке обмеження було пропорційним (Плахтєєв та Плахтєєва проти України (Plakhteyev and Plakhteyeva v. Ukraine), № 20347/03, § 36, від 12 березня 2009 року). Висновок про недопустимість суду бути відповідачем у цивільній справі дозволяє зробити і тлумачення статей 1174 і 1176 ЦК України. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду, покладається на державу, а не на суд. Схожий висновок було зроблено і Верховним Судом України. Зокрема, у постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі № 6-3139цс16 вказано, що законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Належним відповідачем у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної судом, може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне відповідальність, установлену законом (частини перша та третя статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції, чинній до 30 вересня 2016 року; аналогічні приписи закріплені у частинах першій і третій статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції, чинній з 30 вересня 2016 року)»;
у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року в справі №688/2479/16-ц вказано, що «спір в частині вимог до суду не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, і звертає увагу на те, що приписи «суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України у редакції, чинній з цієї дати, передбачає аналогічний припис), «суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції, чинній з вказаної дати) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (див. близькі за змістом висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 21 листопада 2018 року в справі № 757/43355/16-ц (пункти 42, 66), від 20 березня 2019 року в справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року в справі № 761/35803/16-ц (пункт 36)»;
аналіз матеріалів справи свідчить, що ОСОБА_1 звернувся в суду з позовними вимогами до Подільського районного суду м. Києва про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок постановлення згаданим судом 07 жовтня 2024 року у справі № 758/12288/24 ухвали про відмову у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Державної казначейської служби України про стягнення матеріальної та моральної шкоди;
суд першої інстанції, з яким погоджується колегія суддів, дійшов правильного висновку про відмову у відкритті провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Подільського районного суду м. Києва, оскільки такі не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Подібний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 17 травня 2023 року в справі № 459/2566/21 та від 25 вересня 2023 року в справі № 454/423/15, а також в ухвалах цього суду від 22 березня 2023 року в справі № 454/2856/22 та від 12 січня 2026 року в справі № 462/6333/25;
в таких випадках як у справі, котра переглядається, суд не зобов'язаний роз'яснювати позивачу до юрисдикції якого суду віднесено вирішення спору в частині позовних вимог у відкритті провадження щодо яких відмовлено в його відкритті, адже такий взагалі не підлягає розгляду судом;
доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції помилково не врахували висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 15 грудня 2020 року в справі № 752/17832/14-ц, є необґрунтованими, оскільки у вказаній справі предметом позовних вимог було відшкодування майнової та моральної шкоди внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності та незаконного взяття під варту, а у справі, що переглядається пред'явлено вимоги про відшкодування моральної шкоди, спричиненої судом у спосіб відмові заявнику у доступі до правосуддя;
є юридично неспроможними доводи апеляційної скарги про те, що у пред'явленому позові не заявлено позовні вимоги про оскарження дій судді, оскільки такі вже ним оскаржено, за результатами чого винесено відповідне рішення, оскільки ні суд, ні суддя не можуть бути відповідача в таких справах, незалежно від змісту та обґрунтування позовних вимог;
якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України;
відповідно до Конституції України суб'єктами права на конституційне подання є: Президент України, щонайменше сорок п'ять народних депутатів України, Верховний Суд, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим (частина перша статті 52 Закону України «Про Конституційний Суд України»);
за наслідками розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 , наявність обґрунтованих підстав для звернення до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо тлумачення відповідних статей Конституції України, зазначених в апеляційній скарзі, колегія суддів не встановила;
немає також підстав для внесення конституційного подання щодо конституційності відповідного положення постанови Пленуму Верховного Суду України, оскільки Законом України «Про Конституційний Суд України» визначено, що конституційне подання може бути подано стосовно визнання акта (його окремих положень) неконституційним, офіційного тлумачення Конституції України;
актами, які можуть бути предметом розгляду щодо відповідності Конституції України, є: закони та інші правові акти Верховної Ради України, акти Президента України, акти Кабінету Міністрів України правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Постанови пленуму суду касаційної інстанції у цьому переліку відсутні.
23 квітня 2026 року ОСОБА_1 через підсистему Електронний суд подав до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 13 січня 2026 року та постанову Львівського апеляційного суду від 20 квітня 2026 року, в якій просить: оскаржені судові рішення в частині відмови у відкритті провадження у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 в частині вимог до Подільського районного суду м. Києва про відшкодування шкоди скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у ухвалах Верховного Суду;
суди не врахували, що позивач звільнений від доказування;
відмовляючи у відкритті провадження суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи;
ОСОБА_1 стверджує про порушення судами статті 40 Конституції України, оскільки суддя Сокальського районного суду Львівської області, колегія судів Львівського апеляційного суду зобов'язані були вказати в судових рішеннях докази: що норми Конституції України Конституція України не мають найвищу юридичну силу; що згідно вимог ст..55 Конституції України права і свободи і громадянина не захищаються судом; що на підставі вимог статті 56 Конституції України ОСОБА_1 не має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень; що суди не відноситься до органів державної влади; що на підставі вимог Конституції України юрисдикція судів не поширюється на справи про відшкодування шкоди завданої незаконними рішеннями, діями, бездіяльністю судів (суддів); постанови Пленуму Верховного суду України мають більшу юридичну силу ніж Конституція України, Закони України; що суддя Сокальського районного суду Львівської області має право не виконувати: рішення Конституційного Суду України № 9-зп від 25 грудня 1997 року; рішення Конституційного Суду України № 12-рп від 03 жовтня 2001 року; рішення Конституційного Суду України № 15-рп від 09 липня 2002 року; норми статей 26, 27, 28, частини другої статті 177, частини п'ятої статті 186 ЦПК України; постанову Верховного Суду України від 01 березня 2017 року по справі № 6-3139цс16; ухвалу Львівського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року справа № 454/3511/13-к; ухвалу Львівського апеляційного суду від 19 липня 2021 року провадження № 22-ц-вп/811/4/21; ухвалу Львівського апеляційного суду від 21 січня 2022 року провадження № 22-ц-вп/811/1/22; ухвалу колегії судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2011 року по справі № 6-29587св11; ухвалу колегії судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 грудня 2011 року по справі № 6-30485св11; ухвалу колегії судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2012 року по справі № 6-47902св11; ухвалу колегії судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2013 року по справі № 6-33243св12; ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року по справі № 454/709/16-ц; постанову Великої палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року справа № 752/17832/14-ц; ухвалу Верховного Суду від 11 жовтня 2021 року по справі № 454/2468/21; ухвалу Верховного Суду від 10 травня 2022 року по справі № 463/1053/22; ухвалу Верховного Суду від 13 травня 2022 року по справі № 454/673/22; ухвалу Верховного Суду від 16 червня 2022 року по справі № 454/551/22; ухвалу Верховного Суду від 10 листопада 2022 року по справі № 454/2857/22; ухвалу Верховного Суду від 12 травня 2023 року по справі № 463/1733/23; ухвалу Київського апеляційного суду від 05 вересня 2024 року провадження №22-ц-вп824/26/2024; ухвалу Київського апеляційного суду від 27 вересня 2024 року провадження №22-цвп824/32/2024; ухвалу Верховного Суду від 07 серпня 2025 року по справі № 760/13114/25 провадження № 61-191вп25; ухвалу Верховного Суду від 24 лютого 2026 року по справі № 454/70/26 провадження №61-75вп26; ухвалу Верховного Суду від 05 березня 2026 року по справі № 463/1049/26 провадження № 61-87вп26; ухвалу Верховного Суду від 13 березня 2026 року по справі № 463/988/26 провадження № 61-100вп26; юрисдикція судів не поширюється на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої постановленням незаконного судового рішення, що спричинило приниження честі , гідності , ділової репутації; що не було зроблено та в результаті чого було порушено норми даної статті;
ОСОБА_1 стверджує про порушення судами статей 55, 56, 129-1, 151-2, Конституції України;
суддя Сокальського районного суду Львівської області, колегія судів Львівського апеляційного суду зобов'язані були на підставі частини шостої статті 1176 ЦК України захистити права гарантовані в статті 56 Конституції України і розглянути позов ОСОБА_1 або на підставі статті 40 Конституції України вказати в судових рішеннях, що його права не порушувались і не порушуються але цього не було зроблено;
суди не застосували висновків постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року по справі № 752/17832/14-ц.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.
За шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом (частина одинадцята статті 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі № 6-3139цс16 вказано, що «згідно із статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист в суді свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, зокрема, шляхом відшкодування моральної шкоди. Проте у справі, яка переглядається, між позивачем та судом (суддею) зазначені правовідносини не виникли, тому такі справи не можуть бути підсудні судам загальної юрисдикції. Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві. Отже, чинне законодавство дає можливість особі повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення. Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Аналогічну позицію висловлено у пункті 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини. У Висновку № 3 (2002 ) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави. За таких обставин, слід дійти висновку, що належним відповідачем у таких спорах може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя».
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року в справі № 711/2652/17 (провадження № 14-638цс18) вказано, що «частиною п'ятою статті 1176 ЦК України, на яку, зокрема, посилався позивач, передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. На спірні правовідносини в частині позовних вимог до судді Придніпровського районного суду м. Черкас ОСОБА_4. не поширюється юрисдикція судів з розгляду заявлених позивачем вимог, оскільки ні суддя як посадова особа, що здійснює правосуддя, ні суд як орган, що здійснює правосуддя, не може бути відповідачем або іншою стороною, котра бере участь у цивільній справі, за винятком випадків, коли суддя виступає як представник цієї установи, а не орган, що здійснює правосуддя. Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Аналогічну позицію висловлено у пункті 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється насамперед за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до ЄСПЛ. У Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад, надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави. За таких обставин належним відповідачем у цих спорах може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя. Така правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 01 березня 2017 року у справі № 6-3139цс16, постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 січня 2018 року у справі № 61-1091св17, а також Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 08 травня 2018 року у справі № 14-90цс18 та від 21 листопада 2018 року у справі № 14-399цс18 і підстав для відступу від такої позиції не вбачається. Ураховуючи наведене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, зробив обґрунтований висновок про відмову у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України (у редакції, чинній на момент постановлення ухвали), оскільки така позовна заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 489/5045/18 (провадження № 14-191цс19) вказано, що: «згідно з частинами першою та третьою статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом. Щодо цивільної відповідальності, до якої позивач має намір притягнути суд-відповідача, Консультативна рада європейських суддів зазначає, що, беручи до уваги принцип незалежності суду: i) засобом захисту від судових помилок (стосовно питань юрисдикції, суті справи або процедури розгляду) повинна бути належна система апеляційного оскарження рішень (як з дозволу суду, так і без дозволу); ii) будь-яка компенсація за інші недоліки в процесі здійснення правосуддя (у тому числі, наприклад, порушення строків розгляду справи) може вимагатися тільки від держави; iii) недоцільним є притягнення судді до будь-якої особистої відповідальності за здійснення ним уповноважених професійних обов'язків, навіть шляхом відшкодування збитків державі, крім випадків навмисного порушення (пункт 76 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів). Крім того, якщо держава повинна була виплатити компенсацію стороні через помилку у відправленні правосуддя, саме у держави, а не у сторони справи має бути право притягнути суддю до цивільної відповідальності шляхом подання судового позову (пункт 37 Висновку № 18 (2015) Консультативної ради європейських суддів). Велика Палата Верховного Суду вважає, що означений підхід однаково застосовний як особисто до суддів, так і до судів, в яких вони здійснюють правосуддя (пункт 36 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц). Велика Палата Верховного Суду вже зазначала, що можливість розгляду судом позовних вимог про зобов'язання іншого суду вчинити певні процесуальні дії та (або) ухвалити рішення, пов'язане з розглядом іншої судової справи, Закони України не передбачають. Оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов'язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені(пункт 78-80 постанови від 8 травня 2018 року у справі № 521/18287/15-ц; пункти 61-65 постанови від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц)».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 454/3208/16-ц (провадження № 14-500цс19) зазначено, що «згідно з частиною сьомою статті 49 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (в редакції, чинній на момент пред'явлення позову) за шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом. Тлумачення норми свідчить, що на законодавчому рівні встановлено імунітет суду, і він не може бути відповідачем у цивільній справі. Наявність імунітету, за своєю суттю, є засобом, який гарантує належне функціонування системи правосуддя і дозволяє судам виконувати свою судову функцію незалежно та неупереджено. Європейський суд з прав людини зауважив, що питання імунітету суддів вже зустрічалося при розгляді однієї зі справ, і в ній Суд дійшов висновку, що такий імунітет мав законну мету, оскільки був засобом забезпечення належного здійснення правосуддя. Суд також постановив, що з огляду на обставини тієї справи таке обмеження було пропорційним (Плахтєєв та Плахтєєва проти України (Plakhteyev and Plakhteyeva v. Ukraine), № 20347/03, § 36, від 12 березня 2009 року). Висновок про недопустимість суду бути відповідачем у цивільній справі дозволяє зробити і тлумачення статей 1174 і 1176 ЦК України. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду, покладається на державу, а не на суд. Схожий висновок було зроблено і Верховним Судом України. Зокрема, у постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі № 6-3139цс16 вказано, що законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Належним відповідачем у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної судом, може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне відповідальність, установлену законом (частини перша та третя статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції, чинній до 30 вересня 2016 року; аналогічні приписи закріплені у частинах першій і третій статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції, чинній з 30 вересня 2016 року)».
Суди встановили, що позивач ОСОБА_1 звернувся з позовними вимогами до Подільського районного суду м. Києва про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок постановлення цим судом 07 жовтня 2024 року у справі № 758/12288/24 ухвали про відмову у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Державної казначейської служби України про стягнення майнової та моральної шкоди. В розумінні змісту заявлених позовних вимог та з урахуванням вимог чинного законодавства суд (суддя) як орган (особа), що здійснює правосуддя, не може бути відповідачем у цивільній справі.
За таких обставин, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у відкритті провадження в справі.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Аналіз змісту касаційної скарги та оскаржених судових рішень свідчить, що правильне застосовування судами норм права є очевидним, а касаційна скарга - необґрунтованою.
У разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення (частина четверта статті 394 ЦПК України).
У касаційній скарзі міститься клопотання про внесення Верховним Судом до Конституційного Суду України подання щодо конституційності пункту 10 постанови Пленуму Верховного суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади».
Якщо суд висновує, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України (частина шостої статті 10 ЦПК України).
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 46 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України приймає Пленум Верховного Суду.
Тому відсутні підстави, визначені частиною шостою статті 10 ЦПК України, для внесення подання до Конституційного Суду України щодо конституційності вказаних постанов Пленуму Верховного Суду України, оскільки Законом України «Про Конституційний Суд України» визначено, що конституційне подання може бути подано щодо: визнання акта (його окремих положень) неконституційним; офіційного тлумачення Конституції України. Актами, які можуть бути предметом розгляду щодо відповідності Конституції України, є: закони та інші правові акти Верховної Ради України, акти Президента України, акти Кабінету Міністрів України, правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Постанови Пленуму Верховного Суду України до цього переліку не включені, а тому не є тими актами, щодо яких можливо звернутися з конституційним поданням. З огляду на викладене, відсутні підстави для ініціювання процедури звернення до Конституційного Суду України із поданням щодо конституційності пункту 10 постанови Пленуму Верховного суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади». Як наслідок клопотання ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Аналогічний висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 вересня 2024 року в справі № 454/2287/23 (провадження № 61-8754св24).
Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про внесення до Конституційного Суду України подання.
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 13 січня 2026 року та постанову Львівського апеляційного суду від 20 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Подільського районного суду м. Києва та Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков