ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
29 квітня 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/938/22
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Таран С.В.,
Суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В.,
при секретарі судового засідання: Фещук В.М.,
за участю представників:
від прокуратури - Тунік В.М.,
від Одеської міської ради - Явченко Д.В.,
від Департаменту комунальної власності Одеської міської ради - участі не брали,
від Громадської організації "Соціально-правозахисна" - Нікішев О.В.,
від Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації - участі не брали,
від Департаменту міжнародного співробітництва, культури та маркетингу Одеської міської ради - участі не брали,
розглянувши апеляційні скарги заступника керівника Одеської обласної прокуратури та Одеської міської ради
на рішення Господарського суду Одеської області від 23.12.2025, прийняте суддею Бездолею Ю.С., м. Одеса, повний текст складено 20.01.2026,
у справі №916/938/22
за позовом: заступника керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Одеської міської ради та Департаменту комунальної власності Одеської міської ради
до відповідача: Громадської організації "Соціально-правозахисна"
за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів:
-Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації;
-Департаменту міжнародного співробітництва, культури та маркетингу Одеської міської ради
про визнання договору недійсним та зобов'язання вчинити певні дії
У травні 2022 р. заступник керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Одеської міської ради та Департаменту комунальної власності Одеської міської ради звернувся з позовом до Громадської організації "Соціально-правозахисна", в якому просив визнати недійсним укладений між Департаментом комунальної власності Одеської міської ради та Громадською організацією "Соціально-правозахисна" договір оренди нежилого приміщення №415/1-19 від 31.01.2020 на громадський будинок з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 1061,6 кв.м, розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Віри Інбер, 6, а також зобов'язати відповідача повернути вказаний об'єкт комунальної власності Департаменту комунальної власності Одеської міської ради відповідно до акту приймання-передачі.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оспорюваний договір оренди був укладений з порушенням вимог Закону України "Про охорону культурної спадщини", а саме: без отримання попереднього погодження від органу охорони культурної спадщини та без включення до договору істотної умови щодо забезпечення орендарем збереження пам'ятки відповідно до охоронного договору, який взагалі не був укладений на той момент.
За вказаною позовною заявою місцевим господарським судом 30.05.2022 відкрито провадження у справі №916/938/22.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 08.04.2024 у справі №916/938/22, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.10.2024, відмовлено у задоволенні позову; судові витрати по сплаті судового збору покладено на прокуратуру.
Постановою Верховного Суду від 23.04.2025 частково задоволено касаційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури; скасовано постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.10.2024 і рішення Господарського суду Одеської області від 08.04.2024 у справі №916/938/22; справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалою Господарського суду Одеської області у складі судді Бездолі Ю.С. від 12.05.2025 прийнято справу №916/938/22 до свого провадження.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 23.12.2025 у справі №916/938/22 (суддя Бездоля Ю.С.) відмовлено у задоволенні позову.
Судове рішення мотивоване тим, що порушення, на які посилається прокурор, а саме: відсутність погодження органу культурної спадщини та не включення до договору істотної умови щодо забезпечення орендарем збереження пам'ятки відповідно до охоронного договору, який на той момент взагалі не був укладений, не можуть бути підставою для визнання оспорюваного договору оренди недійсним та зобов?язання Громадської організації "Соціально-правозахисна" повернути об?єкт оренди, оскільки у такому випадку негативні наслідки від недотримання позивачами дій, що передували укладенню цього договору, тобто окремі допущені позивачами, а не відповідачем порушення, будуть покладені виключно на орендаря, у якого як з погодженням, так і без нього, наявні певні обов'язки зі збереження орендованого майна, що включає об?єкт культурної спадщини, контролювати збереженість і стан якого орендодавець жодним чином не позбавлений у процесі виконання зазначеного договору оренди.
Не погодившись з прийнятим рішенням, заступник керівника Одеської обласної прокуратури звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 23.12.2025 у справі №916/938/22 та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Зокрема, прокурор наголошує на безпідставності невиконання судом першої інстанції під час нового розгляду справи вказівок Верховного Суду, викладених у постанові від 23.04.2025 у цій справі, і на тому, що фактично позивачем у даній справі є держава (відповідна територіальна громада, яка є власницею переданого в оренду майна), у зв'язку з чим до предмету доказування входить наявність порушення оспорюваним договором прав та охоронюваних законом інтересів саме держави, а не окремого органу місцевого самоврядування та його виконавчих органів, уповноважених на здійснення функцій держави у спірних правовідносинах, при цьому, з огляду на те, що суспільний інтерес становить забезпечення державою дотримання вимог чинного законодавства у сфері охорони культурної спадщини усіма суб'єктами права незалежно від їх підпорядкування і форм власності, помилковим та необґрунтованим є висновок місцевого господарського суду про те, що допущені під час укладення оспорюваного правочину порушення вимог чинного законодавства не призвели до порушення прав та законних інтересів сторін цього договору. Водночас прокурор зазначає про відсутність підстав для застосування у спірних правовідносинах принципу належного урядування внаслідок недобросовісності поведінки самого відповідача, що, у свою чергу, також виключає недотримання у разі задоволення позову принципів пропорційності та права орендаря на мирне володіння майном.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду у складі головуючого судді Таран С.В., суддів: Поліщук Л.В., Богатиря К.В. від 23.02.2026 у справі №916/938/22 за апеляційною скаргою заступника керівника Одеської обласної прокуратури відкрито апеляційне провадження; встановлено строк для подання відзивів на апеляційну скаргу, а також будь-яких заяв чи клопотань з процесуальних питань до 10.03.2026.
Крім того, Одеська міська рада також звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 23.12.2025 у справі №916/938/22 та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
Зокрема, у даній апеляційній скарзі Одеська міська рада стверджує про наявність істотного порушення встановленого законом алгоритму укладення оспорюваного договору, адже відповідач, усвідомлюючи особливий правовий статус об'єкта нерухомого майна як такого, що частково є пам'яткою культурної спадщини місцевого значення, прийняв майно у користування та уклав відповідний договір оренди за відсутності обов'язкових попередніх погоджень і без укладення охоронного договору, що спростовує висновок місцевого господарського суду про протиправність поведінки у спірних правовідносинах лише орендодавця. За таких обставин, Одеська міська рада зауважує щодо правомірності та обґрунтованості втручання у право відповідача на мирне володіння об'єктом оренди.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду у складі головуючого судді Таран С.В., суддів: Поліщук Л.В., Богатиря К.В. від 23.02.2026 у справі №916/938/22 за апеляційною скаргою Одеської міської ради відкрито апеляційне провадження; встановлено строк для подання відзивів на апеляційну скаргу, а також будь-яких заяв чи клопотань з процесуальних питань до 10.03.2026.
В межах визначеного апеляційним господарським судом строку Громадська організація "Соціально-правозахисна" подала відзив на апеляційні скарги б/н від 09.03.2026 (вх.№504/26/Д1 від 10.03.2026; вх.№570/26/Д1 від 10.03.2026), в якому просить апеляційні скарги Одеської обласної прокуратури та Одеської міської ради залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 23.12.2025 у справі №916/938/22 - без змін, посилаючись на те, що наслідки недотримання самими позивачами вимог чинного законодавства під час укладення оспорюваного правочину не повинні виправлятися за рахунок відповідача, який, діючи у спірних правовідносинах добросовісно, не порушував прав і законних інтересів ні Одеської міської ради, ні Департаменту комунальної власності Одеської міської ради.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.03.2026 призначено справу №916/938/22 для спільного розгляду вищенаведених апеляційних скарг на 15.04.2026 об 11:00.
Між тим, проведення вищенаведеного судового засідання 15.04.2026 об 11:00 стало неможливим внаслідок перебування судді Поліщук Л.В. у відпустці відповідно до наказу голови Південно-західного апеляційного господарського суду №68-в від 13.04.2026.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.04.2026 вирішено розглянути апеляційні скарги заступника керівника Одеської обласної прокуратури та Одеської міської ради на рішення Господарського суду Одеської області від 23.12.2025 у справі №916/938/22 поза межами строку, встановленого частиною першою статті 273 Господарського процесуального кодексу України, у розумний строк, достатній для забезпечення можливості реалізації учасниками процесу відповідних процесуальних прав з урахуванням запровадженого в Україні воєнного стану, та призначено дану справу до розгляду на 29.04.2026 о 10:30.
У судовому засіданні 29.04.2026 прокурор та представник Одеської міської ради підтримали власні апеляційні скарги; представник Громадської організації "Соціально-правозахисна" висловив заперечення проти задоволення апеляційних скарг; представники Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації та Департаменту міжнародного співробітництва, культури та маркетингу Одеської міської ради участі не брали, хоча були належним чином сповіщені про дату, час та місце його проведення, що підтверджується матеріалами справи (т.6 а.с.105, 107, 108).
Департамент комунальної власності Одеської міської ради, Департамент культури, національностей, релігій та охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації і Департамент міжнародного співробітництва, культури та маркетингу Одеської міської ради своїм правом згідно з частиною першою статті 263 Господарського процесуального кодексу України не скористалися, відзивів на апеляційні скарги не надали, що в силу частини третьої статті 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції.
За умовами частин першої, другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши пояснення прокурора, а також представників Одеської міської ради та Громадської організації "Соціально-правозахисна", обговоривши доводи апеляційних скарг, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування Господарським судом Одеської області норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла наступних висновків.
08.04.1993 Представником Президента України в Одеській області було видано розпорядження №197/93 "Про додатковий перелік пам'яток містобудування та архітектури місцевого значення в м. Одесі", пунктом 1 якого було передбачено включити до переліку пам'яток містобудування та архітектури місцевого значення об'єкти, які розташовані в м. Одесі, за переліком, який додається. У пункті 6 переліку був вказаний житловий будинок за адресою: м. Одеса, вул. Віри Інбер, 6, корпус А (дата спорудження - 1870 рік).
06.12.2000 Комунальним підприємством "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості" було виготовлено технічний паспорт №4659 м/с на вендиспансер за адресою: м. Одеса, Купальний провулок, 6, користувачем якого зазначено вендиспансер та згідно з яким загальна площа об'єкта нерухомості склала 1061,6 кв.м, у тому числі по його складовим: літ. А - 489,3 кв.м та літ. Б - 573 кв.м.
20.09.2019 Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся до Управління культури, національностей, релігій та охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації з листом №01-13/4528, в якому просив повідомити чи є пам'яткою культурної спадщини нежитлова будівля загальною площею 1061,6 кв.м, розташована за адресою: м. Одеса, вул. Віри Інбер, 6.
26.09.2019 Департамент культури, національностей, релігій та охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації за результатами опрацювання вищенаведеного запиту надав відповідь №01-12/1501, згідно з якою двоповерхова будівля, що розташована за адресою: м. Одеса, вул. Віри Інбер, 6, під охорону держави як пам'ятка культурної спадщини не приймалася. Поряд з цим, внутрішньодворова окремо розташована двоповерхова будівля на вулиці Віри Інбер, 6 належить до об'єктів культурної спадщини - житловий будинок, побудований в 1870 році, який був прийнятий під охорону держави як пам'ятка містобудування та архітектури місцевого значення розпорядженням Представника Президента України №197/93 від 08.04.1993. Крім того, додатково повідомлено, що вказані будівлі розташовані на території центрального історичного ареалу м. Одеса, межі та режим використання якого визначені науково-проектною документацією, розробленою Науково-дослідним інститутом пам'яткоохоронних досліджень та Українським державним науково-дослідним інститутом проектування міст "Діпромісто" і затвердженою наказом Міністерства культури і туризму України від 20.06.2008 №728/0/16-08. Додатком до вказаного листа є схема розташування об'єктів культурної спадщини.
04.12.2019 Виконавчим комітетом Одеської міської ради було прийнято рішення №427 "Про реєстрацію права комунальної власності на об'єкти комунальної власності, розташовані у м. Одесі", пунктом 1 якого вирішено зареєструвати право комунальної власності на об'єкти комунальної власності, розташовані у м. Одесі згідно із переліком. У пункті 5 додатку до вказаного рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради передбачено, що одним із об'єктів комунальної власності, на який має бути зареєстроване право власності, є нежитлові будівлі загальною площею 1061,6 кв.м за адресою: м. Одеса, вул. Віри Інбер, 6.
30.01.2020 державним реєстратором Великодолинської селищної ради Овідіопольського району Одеської області Турецьким С.О. було проведено державну реєстрацію права комунальної власності на вказаний вище об'єкт нерухомості за територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради, про що внесено запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за №35271017.
31.01.2020 між Департаментом комунальної власності Одеської міської ради ("Орендодавець") та Громадською організацією "Соціально-правозахисна" ("Орендар") укладено договір оренди нежитлового приміщення (нова редакція) №415/1-19 (далі - договір №415/1-19 від 31.01.2020), який нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Янковською О.С. та зареєстрований у реєстрі за №277. Крім того, в цей же день приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Янковська О.С. на підставі даного договору також зареєструвала право оренди вказаної громадської організації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за записом №35289725.
За умовами пунктів 1.1, 1.3 договору №415/1-19 від 31.01.2020 Орендодавець передає, а Орендар приймає у строкове платне користування громадський будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами загальною площею 1061,6 кв.м, що розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Віри Інбер, 6. Характеристика об'єкта оренди наводиться у технічному паспорті, який виданий Комунальним підприємством "Бюро технічної інвентаризації" Одеської міської ради від 25.09.2019. Термін дії договору оренди: на двадцять років.
Пунктами 3.1-3.6 договору №415/1-19 від 31.01.2020 передбачено, що Орендодавець має право проводити реконструкцію, реставрацію або капітальний ремонт нежилих приміщень; контролювати стан, напрямки та ефективність використання приміщень, переданих в оренду; виступати з ініціативою розірвання договору оренди у разі невиконання або неналежного виконання Орендарем обов'язків, передбачених цим договором, у тому числі несплати орендної плати своєчасно та у повному обсязі. Орендодавець зобов'язується передати Орендарю в оренду нежиле приміщення згідно з пунктом 1.1 цього договору за актом приймання-передачі, який підписується обома сторонами, а також не вчиняти дій, які б перешкоджали Орендарю користуватися орендованими приміщеннями на умовах цього договору. Орендодавець не відповідає за зобов'язаннями Орендаря.
В силу пунктів 4.1, 4.2 договору №415/1-19 від 31.01.2020 вказані у пункті 1.1 цього договору приміщення Орендодавцем передаються Орендарю виключно для розміщення громадської організації. Протягом дії цього договору, крім своєчасного внесення орендної плати, Орендар зобов'язаний, зокрема: забезпечувати збереження об'єкта оренди, своєчасно проводити за власний рахунок капітальний і поточний ремонт приміщень, запобігати їх пошкодженню і псуванню; утримувати об'єкт оренди у чистоті і технічно справному стані, забезпечувати санітарний, екологічно чистий стан, прибирання та упорядкування прилеглої території.
Якщо будинок, в якому знаходиться об'єкт оренди, є пам'ятником архітектури і містобудування місцевого значення, Орендар зобов'язується у 30-денний термін з моменту укладення зазначеного договору оренди укласти охоронний договір з уповноваженим органом та надати відповідний договір Орендодавцю (пункт 4.13 договору №415/1-19 від 31.01.2020).
Згідно з пунктом 4.14 договору №415/1-19 від 31.01.2020 Орендар не відповідає за зобов'язаннями Орендодавця.
Листом №013/4332 від 25.11.2021 Департамент комунальної власності Одеської міської ради просив Департамент культури, національностей, релігій та охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації підготувати охоронний договір на пам'ятку культурної спадщини - громадський будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами загальною площею 1061,6 кв.м, що розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Віри Інбер, 6.
У листі Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації №01-07/6069 від 10.12.2021, зокрема, вказано, що внутрішньодворова окремо розташована двоповерхова будівля, яка розташована по вул. Віри Інбер, 6, належить до об'єктів культурної спадщини - житловий будинок, побудований у 1870 році, при цьому розпорядженням представника Президента України №197/93 від 08.04.1993 зазначену будівлю прийнято під охорону держави як пам'ятку містобудування та архітектури місцевого значення і власник був повідомлений про статус зазначеної будівлі як об'єкта культурної спадщини. Поряд з цим, за отриманням погодження, передбаченого статтею 18 Закону "Про охорону культурної спадщини", на передачу об'єкта в оренду власник до Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації не звертався, між тим обов'язок захисту та збереження об'єкта культурної спадщини за адресою: вул. Віри Інбер, 6 з формально-юридичної точки зору покладено на власника.
У матеріалах справи міститься акт огляду будівлі за адресою: вул. Віри Інбер, 6 та прилеглої території до будівлі від 10.12.2021, складений головним спеціалістом Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації, в якому зазначено, що будівля-пам'ятка не експлуатується; загальний стан будівлі-пам'ятки - незадовільний; у приміщеннях зафіксовані ділянки замокання, обвалення оздоблення стін та стелі, наявні тріщини різного розкриття та напрямку; територія пам'ятки неупоряджена, потребує проведення робіт з благоустрою. До вказаного акту додано матеріали фотофіксації.
26.01.2022 між Департаментом культури, національностей, релігій та охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації ("Орган охорони") та територіальною громадою м. Одеси в особі Департаменту комунальної власності Одеської міської ради ("Власник") укладено охоронний договір на пам'ятку культурної спадщини №01-12/6823, за умовами пункту 1 якого Власник бере на себе зобов'язання щодо охорони пам'ятки (флігель Б) загальною площею 572,3 кв.м у будівлі-пам'ятці по вул. Віри Інбер, 6 у м. Одесі, яка прийнята під охорону держави розпорядженням Представника Президента України №197/93 від 08.04.1993 як пам'ятка містобудування та архітектури місцевого значення.
Додатками до вищенаведеного охоронного договору є, зокрема, акт технічного стану пам'ятки; опис архітектурно-художніх елементів пам'ятки культурної спадщини; схема розташування об'єкту; план приміщень пам'ятки; фотофіксація.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 30.12.2021 у справі №420/23337/21 задоволено адміністративний позов Громадської організації "Соціально-правозахисна" до Одеської обласної державної адміністрації, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації; визнано дії Представника Президента України щодо включення в додатковий перелік пам'яток містобудування та архітектури місцевого значення в м. Одесі житлового будинку за адресою: вул. В. Інбер, 6, корпус А, 1870 року незаконними; визнано протиправним та скасовано розпорядження Представника Президента України №197/93 від 08.04.1993 в частині включення в додатковий перелік пам'яток містобудування та архітектури місцевого значення в м. Одесі житлового будинку, за адресою: вул. В. Інбер, 6, корпус А, 1870 року.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 11.08.2023 скасовано рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30.12.2021 у справі №420/23337/21 та прийнято нове рішення, яким відмовлено у задоволенні адміністративного позову Громадської організації "Соціально-правозахисна".
У листі №01-21/38вих від 19.01.2022, наданому у відповідь на запит заступника керівника Одеської обласної прокуратури №15/3/2-23ВИХ-22 від 10.01.2022, Управління з питань охорони об'єктів культурної спадщини Одеської міської ради зазначило, зокрема, про те, що у зв'язку з відсутністю у даного управління матеріалів технічної інвентаризації будівель, споруд чи домоволодіння за адресою: м. Одеса, вул. Віри Інбер, 6, можливості надати інформацію під якою саме літерою фігурує/позначена будівля-пам'ятка на схемі земельної ділянки чи у технічному паспорті (літера А, Б тощо) немає, при цьому на розгляд управління науково-проектна чи будь-яка інша документація щодо проведення робіт за вказаною адресою, а також документи щодо відчуження або передачі цих будівель та споруд не надходили і, відповідно, висновки з даних питань управлінням не надавалися.
Листом №01-19/77 від 25.01.2022 Департамент комунальної власності Одеської міської ради у відповідь на звернення заступника керівника Одеської обласної прокуратури №15/3/2-26ВИХ-22 від 10.01.2022 повідомив обставини укладення договору №415/1-19 від 31.01.2020 та вказав про те, що з метою забезпечення контролю за використанням орендованого майна даним департаментом 07.09.2021 здійснено перевірку, за результатами якої встановлено, що приміщення громадського будинку перебувають у післяремонтному стані, а обстежувані приміщення використовуються під розміщення робочих місць працівників Громадської організації "Соціально-правозахисна".
В адресованих Одеській міській раді та Департаменту комунальної власності Одеської міської ради запитах №15/3/2-359ВИХ-22 від 03.05.2022 та №15/3/2-358ВИХ-22 від 03.05.2022 заступник керівника Одеської обласної прокуратури з метою встановлення наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, посилаючись на те, що договір №415/1-19 від 31.01.2020 був укладений з порушенням вимог Закону України "Про охорону культурної спадщини", а саме: без отримання попереднього погодження від органу охорони культурної спадщини та без включення до договору істотної умови щодо забезпечення орендарем збереження пам'ятки відповідно до охоронного договору, який взагалі не був укладений на той момент, просив повідомити про заходи, які вжито чи вживаються з метою захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, зокрема, щодо забезпечення ефективного використання комунального майна і збереження пам'ятки містобудування та архітектури місцевого значення шляхом оспорювання зазначеного договору оренди у судовому порядку, а у разі невжиття відповідних заходів вказати обставини (причини), які стали на заваді реалізації наявних повноважень.
У відповіді Департаменту комунальної власності Одеської міської ради №01-19/503.01-19/511 від 16.05.2022 вказано про те, що згідно з листом Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації №01-12/1501 від 26.09.2019 двоповерхова будівля за адресою: м. Одеса, вул. Віри Інбер, 6 під охорону держави як пам'ятка культурної спадщини не приймалась, при цьому у зв'язку з відсутністю можливості сплати судового збору Департаментом комунальної власності Одеської міської ради не подавався позов про визнання недійсним або розірвання вищевказаного договору оренди і за наявною інформацією Одеська міська рада з відповідною позовною заявою до суду також не зверталася.
В порядку статті 23 Закону України "Про прокуратуру" заступник керівника Одеської обласної прокуратури листами №15/3/2-429вих від 19.05.2022 та №15/3/2-428вих від 19.05.2022 повідомив Одеську міську раду та Департамент комунальної власності Одеської міської ради про підготовку та намір прокуратури звернутися до Господарського суду Одеської області з відповідним позовом в інтересах держави в особі вказаних уповноважених органів про визнання недійсним договору №415/1-19 від 31.01.2020 та повернення переданого у строкове платне користування за цим договором комунального майна.
Предметом спору у даній справі є вимоги прокурора про визнання недійсним договору №415/1-19 від 31.01.2020 та про зобов'язання відповідача повернути об'єкт оренди за вказаним договором Департаменту комунальної власності Одеської міської ради відповідно до акту приймання-передачі.
Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий господарський суд послався на те, що порушення, на які посилається прокурор, не можуть бути підставою для визнання оспорюваного договору оренди недійсним та зобов?язання Громадської організації "Соціально-правозахисна" повернути об?єкт оренди, оскільки у такому випадку негативні наслідки від недотримання позивачами дій, що передували укладенню цього договору, тобто окремі допущені позивачами, а не відповідачем порушення, будуть покладені виключно на орендаря, у якого як з погодженням, так і без нього, наявні певні обов'язки зі збереження орендованого майна, що включає об?єкт культурної спадщини, тим більше, що контролювати збереженість і стан цього об'єкту орендодавець має можливість у процесі виконання зазначеного договору оренди.
Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду погоджується з висновком Господарського суду Одеської області про відмову у задоволенні позову з огляду на наступне.
У статті 1311 Конституції України визначено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Згідно зі статтею 1 Закону України "Про прокуратуру" прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.
У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону України "Про прокуратуру").
Частинами першою, третьою статті 4 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Відповідно до частини третьої статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
За умовами частини першої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Колегією суддів враховується, що у рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи №1604(2003) від 27.05.2003 "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.
Згідно з пунктом 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам "Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції", прийнятої 19.09.2012 на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов'язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
На сьогодні однозначною є практика Європейського суду з прав людини, який відстоює позицію про можливість участі прокурора у справі тільки за наявності на це підстав.
Європейський суд з прав людини у низці справ роз'яснював, що одна лише участь ("активна" чи "пасивна") прокурора або іншої особи рівнозначної посади може розглядатися як порушення пункту першого статті 6 Конвенції (рішення у справі "Мартіні проти Франції").
Оскільки прокурор, висловлюючи думку з процесуального питання, займає одну зі сторін спору, його участь може створювати для сторони відчуття нерівності (рішення у справі "Кресс проти Франції"). Принцип рівності сторін є одним із елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду в розумінні пункту першого статті 6 Конвенції. Останній потребує "справедливої рівноваги сторін": кожна сторона повинна мати розумну можливість надати свою позицію в умовах, які не створюють для неї суттєвих незручностей порівняно з іншою стороною (рішення у справі "Івон проти Франції", рішення у справі "Нідерест-Хубер проти Швейцарії").
Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великої кількості громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (рішення від 15.01.2009 у справі "Менчинська проти Росії").
Між тим Європейський суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує, наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.
Отже, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини першої статті 1311 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.
Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).
Враховуючи зазначене, наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.
Аналогічна правова позиція об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладена в постанові від 15.05.2019 у справі №911/1497/18.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (частина четверта статті 53 Господарського процесуального кодексу України).
Визначальним для застосування цієї норми є поняття "інтерес держави".
У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) №3-рп/99 від 08.04.1999 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо. З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 1311 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
Особливість суспільних (публічних) інтересів є те, що на відміну від приватних, їх майже неможливо захищати в суді безпосереднім носієм (носіями), а тому в державі обов'язково повинен існувати інструмент захисту такого інтересу у формі спеціального суб'єкта, яким може і повинен за чинної Конституції України виступати такий орган як прокуратура.
Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом.
Частиною третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" встановлено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини, за умовами якого представництво інтересів держави у суді у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави здійснюється прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, а у визначених законом випадках - прокурорами Офісу Генерального прокурора в порядку та на підставах, визначених Цивільним процесуальним кодексом України. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Офісу Генерального прокурора або обласної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.
Отже, системне тлумачення положень статті 53 Господарського процесуального кодексу України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво у суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
"Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (пункти 4, 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України №3-рп/99 від 08.04.1999).
Особливість сучасного конституційного статусу прокурора в суді, деталізованого в процесуальних кодексах та Законі України "Про прокуратуру", полягає у тому, що представництво прокурором інтересів держави у суді носить допоміжний характер, оскільки основну роль у цьому процесі мають відігравати профільні суб'єкти владних повноважень, які повинні самостійно звертатися до суду. Такий підхід до визначення ролі прокурора у сфері представництва інтересів держави у суді було закладено у Перехідних положеннях Конституції України 1996 року та в подальшому втілено в життя з урахуванням досвіду функціонування прокуратури в європейських державах, стандартів Ради Європи, а також висновків та рекомендацій, які надавалися Венеціанською Комісією щодо законопроектів про реформування прокуратури України.
Таким чином, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень (органи державної влади, органи місцевого самоврядування або інші суб'єкти владних повноважень, до компетенції яких віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах), а не прокурор, між тим для того щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. У кожному випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
Враховуючи вищевикладене, Південно-західний апеляційний господарський суд наголошує на тому, що чинне законодавство України, зокрема, Закон України "Про прокуратуру", фактично наділяє прокурора правом в окремих випадках здійснювати захист інтересів держави, звертаючись до суду з відповідними позовами в інтересах останньої виключно в особі компетентних суб'єктів владних повноважень.
Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, вжиття прокурором всіх передбачених чинним законодавством заходів, які передують зверненню прокурора до суду для здійснення представництва інтересів держави, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.
Обставини дотримання прокурором процедури, встановленої частинами третьою та четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру", яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з'ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до положень статей 53, 174 Господарського процесуального кодексу України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час відповідний уповноважений орган, виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутися до суду з позовом з метою захисту інтересів держави.
При цьому саме лише посилання у позовній заяві прокурора на те, що орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження із захисту державних інтересів, без доведення цього відповідними доказами, не є достатнім для прийняття судом рішення в такому спорі по суті, оскільки за змістом абзацу 2 частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом правових підстав для представництва.
Вказана правова позиція викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 06.08.2019 у справі №910/6144/18 та від 06.08.2019 у справі №912/2529/18.
Водночас суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен встановлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи, оскільки питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.
Отже, прокурор, подаючи позов, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме: подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Аналогічний правовий висновок Великої Палати Верховного Суду викладено в постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18.
За наявності органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист інтересів держави саме у спірних правовідносинах, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо цей компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо, чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц).
З огляду на викладене, підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.
У такому випадку суд зобов'язаний дослідити: чи знав або повинен був знати відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.
Саме таку правову позицію Верховного Суду викладено у постанові від 25.02.2021 у справі №910/261/20.
Закон не зобов'язує прокурора подавати позов в особі усіх органів, які можуть здійснювати захист інтересів держави у спірних відносинах і звертатись з позовом до суду. Належним буде звернення в особі хоча б одного з них (постанова об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.06.2021 у справі №927/491/19, постанови Верховного Суду від 19.08.2020 у справі №923/449/18, від 25.02.2021 у справі №912/9/20, від 25.06.2024 у справі №918/760/23, від 01.10.2024 у справі №918/778/23, від 20.02.2025 у справі №910/16372/21).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі №483/448/20 вказано, що, оскаржуючи рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування та правочин щодо розпорядження майном, прокурор вправі звернутися до суду або як самостійний позивач в інтересах держави, визначивши такий орган відповідачем (коли оскаржується рішення останнього), або в інтересах держави в особі відповідного органу, зокрема, тоді, коли цей орган є стороною (представником сторони) правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. Даний висновок узгоджується з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постановах від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц, від 15.01.2020 у справі №698/119/18, від 15.09.2020 у справі №469/1044/17 та від 05.07.2023 у справі №912/2797/21.
Позиція Великої Палати Верховного Суду щодо можливості звернення прокурора в інтересах держави в особі компетентного органу - сторони правочину як позивача у справі до відповідача - іншої сторони оспорюваного правочину висловлена, зокрема, в постанові від 24.01.2024 у справі №922/2321/22.
Збереження об?єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань та обов?язків органів державної влади, а захист від порушень права власності Українського народу належить до сфери державного інтересу і повинен забезпечуватись усіма передбаченими Конституцією України правовими механізмами, у тому числі через представництво інтересів держави в суді органами прокуратури.
Об?єкти культурної спадщини є суспільним надбанням та потребують особливої охорони. Збереження об?єктів культурної спадщини становить загальний суспільний інтерес, має засадниче значення для суспільства. Цей інтерес зумовлює необхідність вжиття державою дій, спрямованих на забезпечення контролю за таким збереженням (абзац другий статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Інтереси держави полягають не тільки у захисті прав державних органів влади чи тих, які відносяться до їх компетенції, а також й у захисті прав та свобод місцевого самоврядування, яке не має загальнодержавного характеру, але спрямоване на виконання функцій держави на конкретній території та реалізуються у визначеному законом порядку та способі, який відноситься до їх відання. Органи місцевого самоврядування є рівними за статусом носіями державної влади, як і державні органи (постанови Верховного Суду від 08.02.2019 у справі №915/20/18 та від 13.02.2019 у справі №914/225/18).
Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст (частина друга статті 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
Відповідно до частини першої статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
В силу частини третьої статті 140 Конституції України місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.
Органам місцевого самоврядування надано широкі права для здійснення економічного і соціального розвитку на своїй території.
Статтею 143 Конституції України визначено, що місцеві органи самоврядування, зокрема, управляють майном, що є в комунальній власності.
Отже, Одеська міська рада, реалізуючи повноваження власника об'єктів комунальної форми власності, є органом місцевого самоврядування, уповноваженим на вжиття заходів представницького характеру щодо захисту інтересів територіальної громади, інтереси якої є складовою інтересів держави, у сфері розпорядження пам'яткою містобудування та архітектури місцевого значення шляхом укладення оспорюваного договору, а тому виступає належним позивачем, тим більше, що у цій справі заявлено позовну вимогу щодо повернення майна, яке перебуває у комунальній власності Одеської міської ради.
Відповідно до частин першої, другої статті 11 Закону України "Про місцеве самоврядування" виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.
В силу статті 54 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільська, селищна, міська, районна у місті (у разі її створення) рада у межах затверджених нею структури і штатів може створювати відділи, управління та інші виконавчі органи для здійснення повноважень, що належать до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад. Відділи, управління та інші виконавчі органи ради є підзвітними і підконтрольними раді, яка їх утворила, підпорядкованими її виконавчому комітету, сільському, селищному, міському голові, голові районної у місті ради. Положення про відділи, управління та інші виконавчі органи ради затверджуються відповідною радою.
Згідно з пунктом 1 статті 39 Статуту територіальної громади міста Одеси, затвердженого рішенням Одеської міської ради №1240-VI від 25.08.2011, управління об'єктами комунальної власності здійснюється виконавчими органами міської ради.
Положенням про Департамент комунальної власності Одеської міської ради, затвердженим рішенням Одеської міської ради №137-VIII від 17.03.2021, передбачено, що даний департамент забезпечує реалізацію місцевої політики у сфері управління, ефективного використання та збереження майна комунальної власності територіальної громади м. Одеси, є органом приватизації об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси. Департамент є уповноваженим органом, який виступає орендодавцем щодо єдиних майнових комплексів, нерухомого майна і споруд, майна, що не увійшло до статутного капіталу, перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Одеси, за виключенням майна, орендодавцем якого уповноважено виступати інший виконавчий орган Одеської міської ради. На департамент покладено, зокрема, функції: реалізація єдиної політики управління об'єктами права комунальної власності територіальної громади міста Одеси, здійснення повноважень орендодавця майна комунальної власності територіальної громади міста Одеси, а також контролю за повнотою та своєчасністю внесення орендної плати за договорами оренди цілісних майнових комплексів, нерухомого майна, будівель, приміщень, споруд комунальної форми власності; здійснення обліку договорів оренди нерухомого майна нежитлового фонду, укладених щодо об'єктів права комунальної власності територіальної громади міста Одеси; укладення договорів купівлі-продажу, передачі у користування майна комунальної власності територіальної громади міста Одеси, а також договорів щодо набуття прав власності територіальної громади міста Одеси на майно; здійснення претензійно-позовної роботи з питань, пов'язаних з реалізацією повноважень у сфері управління об'єктами комунальної власності.
Таким чином, Департамент комунальної власності Одеської міської ради, будучи виконавчим органом місцевого самоврядування, наділеним делегованими функціями щодо управління комунальним майном, та стороною оспорюваного договору, також є належним позивачем у цій справі.
Крім того, наявні у матеріалах справи докази підтверджують дотримання прокурором передбаченого Законом України "Про прокуратуру" порядку звернення до суду з позовом в інтересах держави, зокрема, вимог частини четвертої статті 23 вказаного Закону.
Згідно з частиною першою статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
В силу статті 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів.
Підстави недійсності правочину встановлені статтею 215 Цивільного кодексу України.
За умовами частин першої, третьої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Цивільний кодекс України імперативно не визнає оспорюваний правочин недійсним, а лише допускає можливість визнання його таким у судовому порядку, при цьому визнання такого правочину недійсним відбувається судом, по-перше, за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, а по-друге, якщо в результаті судового розгляду такого звернення буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину.
Відповідно до частин першої-п'ятої статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Отже, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Саме така правова позиція Великої Палати Верховного Суду викладена в постанові від 27.11.2018 у справі №905/1227/17.
Правочини можуть бути визнані недійсними лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом, а тому у справі про визнання правочинів недійсними суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання їх недійсними і настання певних юридичних наслідків.
Невідповідність правочину актам законодавства як підстава його недійсності повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства. Саме по собі відступлення сторонами від положень законодавства, регулювання їх іншим чином не свідчить про суперечність змісту правочину Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Відповідно до частин першої, другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.
За умовами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).
Частиною першою статті 759 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Колегія суддів вбачає, що за своєю юридичною природою договір №415/1-19 від 31.01.2020 є договором найму (оренди) комунального майна, у складі якого у тимчасове платне користування відповідачеві передано внутрішньодворову окремо розташовану двоповерхову будівлю на вулиці Віри Інбер, 6 у місті Одеса, що належить до об'єктів культурної спадщини - житловий будинок, побудований у 1870 році та який був прийнятий під охорону держави як пам'ятка містобудування та архітектури місцевого значення розпорядженням Представника Президента України №197/93 від 08.04.1993.
Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регламентовані Законом України "Про охорону культурної спадщини" (у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору; далі - Закон України "Про охорону культурної спадщини").
У статті 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини" викладено наступні визначення:
-об'єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об'єкти (об'єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність;
-нерухомий об'єкт культурної спадщини - об'єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності;
-пам'ятка культурної спадщини - об'єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, або об'єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об'єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.
В силу пункту 16 частини першої статті 6 Закону України "Про охорону культурної спадщини" до повноважень органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій відповідно до їхньої компетенції належить погодження відчуження або передачі пам'яток місцевого значення їхніми власниками чи уповноваженими ними органами іншим особам у володіння, користування або управління.
Пам'ятка, крім пам'ятки археології, може перебувати у державній, комунальній або приватній власності. Суб'єкти права власності на пам'ятку визначаються згідно із законом (частина перша статті 17 Закону України "Про охорону культурної спадщини").
Відповідно до частини першої статті 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини" об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками (за винятком пам'яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.
Приписами статті 23 Закону України "Про охорону культурної спадщини" унормовано, що усі власники пам'яток, щойно виявлених об'єктів культурної спадщини чи їх частин або уповноважені ними органи (особи) незалежно від форм власності на ці об'єкти зобов'язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір. При передачі пам'ятки, щойно виявленого об'єкта культурної спадщини чи її (його) частини у володіння, користування чи управління іншій особі істотною умовою договору про таку передачу є забезпечення особою, якій передається пам'ятка, щойно виявлений об'єкт культурної спадщини чи її (його) частина, збереження пам'ятки, щойно виявленого об'єкта культурної спадщини чи її (його) частини відповідно до вимог цього Закону та умов охоронного договору, укладеного власником або уповноваженим ним органом (особою) з відповідним органом охорони культурної спадщини. Порядок укладання охоронних договорів та їхні типові форми затверджуються Кабінетом Міністрів України. Відсутність охоронного договору не звільняє особу від обов'язків, що випливають із цього Закону.
Згідно з пунктом 6.3 Положення про Департамент культури, національностей, релігій та охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації, затвердженого розпорядженням виконуючого обов'язки голови обласної державної адміністрації №647/А-2019 від 27.05.2019, даний департамент у сфері охорони культурної спадщини, серед іншого, реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини; сприяє збереженню культурної спадщини; здійснює контроль за виконанням Закону України "Про охорону культурної спадщини", інших нормативно-правових актів про охорону культурної спадщини; забезпечує захист об'єктів культурної спадщини від загрози знищення, руйнування або пошкодження; погоджує відчуження або передачу пам'яток місцевого значення їхніми власниками чи уповноваженими ними органами іншим особам у володіння, користування або управління; укладає охоронні договори на пам'ятки.
У пунктах 1, 2 Порядку укладення охоронних договорів на пам'ятки культурної спадщини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1768 від 28.12.2001 (у редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) охоронний договір встановлює режим використання пам'ятки культурної спадщини чи її частини, у тому числі території, на якій вона розташована. Власник пам'ятки чи її частини або уповноважений ним орган (особа) зобов'язаний не пізніше ніж через один місяць з моменту отримання пам'ятки чи її частини у власність або у користування укласти охоронний договір з відповідним органом охорони культурної спадщини.
З огляду на викладене, виходячи з імперативних приписів законодавства, колегія суддів зазначає, що власник об'єкту культурної спадщини (Одеська міська рада) або уповноважений ним орган (Департамент комунальної власності Одеської міської ради) до укладення з відповідачем оспорюваного договору повинні були отримати від уповноваженого органу охорони культурної спадщини (у даному випадку - від Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації) відповідне погодження на передачу такого об'єкту у користування орендареві. Крім того, саме на позивачів приписами закону було покладено обов'язок укладення з вищеназваним уповноваженим органом охорони культурної спадщини охоронного договору на пам'ятку культурної спадщини.
Суд апеляційної інстанції вбачає, що у матеріалах справи відсутні та учасниками справи до місцевого господарського суду не подано доказів отримання Одеською міською радою або Департаментом комунальної власності Одеської міської ради погодження Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації на передачу у користування пам'ятки містобудування та архітектури місцевого значення за адресою: м. Одеса, вул. Віри Інбер, 6.
Крім того, станом на момент укладення оспорюваного правочину жодним з позивачів не було укладено з органом охорони культурної спадщини охоронний договір щодо вищенаведеної пам'ятки, натомість такий договір був укладений між Департаментом культури, національностей, релігій та охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації та Департаментом комунальної власності Одеської міської ради 26.01.2022.
При цьому апеляційним господарським судом враховується, що на момент укладення оспорюваного договору (31.01.2020) Департамент комунальної власності Одеської міської ради був повідомлений про наявність у внутрішньодворової окремо розташованої двоповерхової будівлі загальною площею 572,3 кв.м у складі побудованого у 1870 році житлового будинку за адресою: м. Одеса, вул. Віри Інбер, 6 статусу пам'ятки містобудування та архітектури місцевого значення, що підтверджується адресованим вказаному позивачеві листом Департамент культури, національностей, релігій та охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації №01-12/1501 від 26.09.2019.
Водночас докази обізнаності Громадської організації "Соціально-правозахисна" станом на момент укладення оспорюваного правочину про наявність у складі об'єкта оренди будівлі зі статусом пам'ятки містобудування та архітектури місцевого значення у матеріалах справи відсутні, а відтак доводи апелянтів про недобросовісність орендаря є недоведеними, тим більше, що відповідач, вступаючи у договірні відносини з державою, від імені якої у спірних правовідносинах діяв орган місцевого самоврядування (виконавчий орган останнього), мав законні очікування розраховувати на відсутність будь-яких обмежень/перешкод для оренди майна комунальної форми власності та дотримання позивачами всіх необхідних процедур, які мають передувати укладенню договору оренди і активною роллю в яких наділені саме власник цього майна (Одеська міська рада) або уповноважений ним орган (Департамент комунальної власності Одеської міської ради).
Крім того, колегія суддів зазначає, що відповідно до статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є втручання держави у право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи власності на майно.
Концепція "майна" у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак, і "майном". До таких активів може відноситися право оренди (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Ятрідіс проти Греції" від 25.03.1999, заява №311107/96); у справі "Меллахер та Інші проти Австрії" (1989 року), Європейський суд з прав людини вказав, що право на укладення договору оренди є частиною права власності (право володіння та користування), і тому дане право є одним із аспектів права власності.
Виходячи зі змісту рішення Європейського суду з прав людини "Стретч проти Сполученого Королівства" від 24.06.2003, майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року (далі - Конвенція) вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. У рішенні Європейський суд з прав людини зазначив, що наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила.
У наведеній справі Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції".
Пунктом 21 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Федоренко проти України" суд акцентує увагу на рішенні Європейського суду з прав людини від 24.06.2003 у справі "Стретч проти Об'єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії", виходячи зі змісту пунктів 32-35 якого, звертаючись із заявою до уповноважених органів та, виконуючи визначені чинним законодавством умови, та, дотримуючись відповідного порядку, відповідач мав право очікувати на набуття майнового права в значенні статті 1 Першого Протоколу Конвенції.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Пайн Велі Девелопмент Лтд" та інші проти Ірландії" від 23.10.1991 зазначено, що статтю 1 Першого протоколу Конвенції можна застосувати до захисту "правомірних очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. "Правомірні очікування" виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати, що таке рішення є дійсним та розраховувати на певний стан речей.
Європейський суд з прав людини у рішенні "Стретч проти Об'єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії" також зазначив про те, що є неприпустимими визнання недійсним договору, відповідно до якого покупець отримав певні права від держави, та подальше позбавлення його цього права на підставі того, що державний орган порушив закон.
Так, Європейський суд з прав людини у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства та знаходять засоби для їх вирішення (наприклад, рішення у справах "Хендісайд проти Сполученого Королівства" від 07.12.1976, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.01.1986).
Відповідно до пункту 71 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Рисовський проти України" (заява №29979/04) від 20.10.2011 ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
Усталена практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що будь-яке втручання держави у сферу майнових прав повинно одночасно відповідати трьом взаємопов'язаним вимогам - законності, легітимній меті та пропорційності. Ці критерії не є декларативними, а підлягають реальному та суворому застосуванню, причому їх недотримання хоча б у одному аспекті тягне констатацію порушення гарантій статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Такий підхід унеможливлює формальне виправдання втручання лише посиланням на порушення внутрішніх процедур, якщо наслідки такого втручання є несправедливими або надмірними для приватної особи.
У даній справі апелянти фактично ототожнюють сам факт недодержання органом публічної влади передбаченої законом процедури із безумовною підставою для припинення майнового права відповідача, однак такий підхід суперечить змісту конвенційних стандартів. Законність втручання не зводиться до формальної наявності норми, а передбачає її передбачуваність та належне застосування. Ситуація, за якої держава спершу створює для особи правомірні очікування щодо набуття права, а згодом сама ж їх руйнує, посилаючись на власні процедурні порушення, не відповідає критерію правової визначеності та підриває довіру до публічної влади.
Що стосується легітимної мети, то відновлення законності у сфері охорони культурної спадщини саме по собі є суспільно значущою ціллю, однак її досягнення не може здійснюватися шляхом покладення непропорційного тягаря виключно на добросовісного учасника цивільного обороту. Держава має широкий простір розсуду у визначенні публічного інтересу, проте цей розсуд не є необмеженим і підлягає контролю з точки зору дотримання балансу між інтересами суспільства та правами конкретної особи.
Вирішальним у цьому контексті є критерій пропорційності, який вимагає забезпечення справедливої рівноваги між заявленою метою та засобами її досягнення. Позбавлення відповідача права оренди за відсутності будь-якої його вини, виключно з підстав порушень, допущених органом місцевого самоврядування, є заходом, що явно виходить за межі необхідного. Такий підхід не лише перекладає на приватну особу наслідки недбалості держави, а й створює для неї індивідуальний і надмірний тягар, що є несумісним із принципом справедливої рівноваги.
Тобто саме по собі недодержання органом місцевого самоврядування (його виконавчим органом) встановленої законом процедури розпорядження об'єктом культурної спадщини не є безумовною та автоматичною підставою для визнання укладеного договору недійсним, якщо таке порушення не призвело до порушення публічного порядку, не спричинило реальної шкоди об'єкту охорони та не супроводжувалося недобросовісною поведінкою контрагента. Такий підхід відповідає усталеній практиці Верховного Суду, відповідно до якої інститут недійсності правочинів має застосовуватись не формально, а з урахуванням принципів справедливості, добросовісності та розумності.
При вирішенні спорів щодо недійсності правочинів суд повинен оцінювати не лише формальне порушення вимог закону, а і його істотність, наслідки такого порушення, а також поведінку сторін правочину, зокрема, їх добросовісність.
У даному випадку встановлені обставини свідчать про те, що порушення вимог статті 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини" було допущене саме позивачами як суб'єктами владних повноважень, на яких покладено обов'язок забезпечити дотримання відповідної процедури, тоді як відповідач не був наділений владними повноваженнями впливати на отримання відповідних погоджень чи укладення охоронного договору до моменту передачі майна у користування. Натомість, відповідач, вступаючи у правовідносини з органом місцевого самоврядування, обґрунтовано розраховував на правомірність дій останнього та дотримання ним вимог законодавства. Такий підхід відповідає принципу правової визначеності як складової верховенства права та принципу "належного урядування", який неодноразово підкреслювався у практиці Європейського суду з прав людини.
Застосування наслідків недійсності правочину у вигляді припинення права користування майном фактично покладає негативні наслідки порушення закону виключно на відповідача, який не вчинив протиправних дій, у той час як самі позивачі, допустивши порушення процедури, прагнуть усунути їх за рахунок іншої сторони правочину. Такий підхід суперечить як принципу справедливості, так і правовій позиції Європейського суду з прав людини щодо недопустимості покладення ризику помилок державних органів на приватних осіб.
Сам факт наявності у складі об'єкта оренди пам'ятки культурної спадщини не свідчить автоматично про обізнаність орендаря щодо спеціального правового режиму такого майна, особливо з урахуванням того, що обов'язок з перевірки правового статусу об'єкта та забезпечення дотримання спеціальної процедури покладено законом саме на власника майна або уповноважений ним орган. Суд виходить із презумпції добросовісності учасника цивільного обороту та принципу довіри до дій органів публічної влади. Саме орган місцевого самоврядування як власник майна та його уповноважений орган були наділені повноваженнями і обов'язками щодо дотримання спеціального режиму розпорядження об'єктом культурної спадщини, а тому перекладення негативних наслідків їх недбалості або неналежного виконання функцій на іншу сторону договору є юридично неприйнятним.
Твердження апелянтів про обов'язок орендаря самостійно перевіряти дотримання органом влади спеціальних процедур виходить за межі принципу розумної обачності та фактично покладає на приватну особу функції державного контролю, що суперечить самій природі публічно-правового регулювання. Такий підхід не відповідає принципу правової визначеності та створює непропорційний тягар для учасників цивільного обороту.
Покладення на приватну особу негативних наслідків у вигляді втрати набутого майнового права можливе лише за умови доведення її протиправної або недобросовісної поведінки. В іншому випадку це фактично означало б встановлення для учасників цивільного обороту обов'язку контролювати дотримання органами публічної влади їх внутрішніх процедур, що не передбачено законом і суперечить принципу розподілу функцій між державою та приватними особами.
Застосовуючи принцип пропорційності, колегія суддів дійшла висновку, що задоволення позову та визнання договору недійсним призвело б до надмірного втручання у право відповідача на мирне володіння майном, оскільки негативні наслідки були б покладені виключно на нього за відсутності його вини. При цьому мета відновлення законності могла бути досягнута менш обтяжливими засобами, зокрема, шляхом усунення порушень у сфері публічно-правових відносин без знищення самого договірного зв'язку, а за допомогою внесення змін до оспорюваного договору. Так, на момент розгляду справи порушення, на яке посилаються апелянти, фактично усунуте шляхом укладення охоронного договору, що свідчить про відсутність загрози об'єкту культурної спадщини та додатково підтверджує непропорційність такого способу захисту, як визнання правочину недійсним.
Посилання скаржників на порушення публічного інтересу у сфері охорони культурної спадщини колегія суддів оцінює критично, оскільки сам по собі факт недодержання встановленої законом процедури не свідчить про реальне чи потенційне заподіяння шкоди об'єкту культурної спадщини або створення загрози його знищення чи пошкодження. Навпаки, з матеріалів справи вбачається, що об'єкт оренди фактично використовується, утримується та перебуває під контролем, а після укладення охоронного договору - і під спеціальним режимом охорони, визначеним законом. Отже, втручання у спірні правовідносини шляхом знищення договірного зв'язку не є необхідним для досягнення задекларованої мети захисту публічного інтересу.
Застосування інституту недійсності правочинів у публічно-правових спорах повинно здійснюватися з дотриманням балансу між принципом законності та принципом правової визначеності. Визнання правочину недійсним у ситуації, коли порушення допущено виключно органом публічної влади, а інша сторона діяла добросовісно та покладалася на правомірність його дій, фактично призводить до покладення надмірного та несправедливого тягаря на приватну особу. Такий підхід суперечив би суті інституту недійсності правочинів, який не може використовуватися як засіб виправлення помилок держави за рахунок учасників цивільного обороту.
Тобто визнання договору недійсним у цій справі фактично означало б ретроспективне позбавлення відповідача майнового права, набутого на підставі правочину з органом публічної влади, без встановлення його вини чи протиправної поведінки. Такий наслідок є юридично неприйнятним та несумісним із принципами правової визначеності і справедливості.
Відтак визнання недійсним оспорюваного договору фактично призвело б до ситуації, яку Європейський суд з прав людини послідовно визнає неприйнятною, а саме: коли держава, посилаючись на власні порушення, позбавляє особу майнового права, набутого добросовісно, що є несумісним із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Окремо апеляційний господарський суд звертає увагу на те, що застосування статті 203 Цивільного кодексу України вимагає встановлення саме невідповідності змісту правочину вимогам закону, а не будь-якого порушення, яке передувало його укладенню. Оспорюваний договір не містить умов, які б дозволяли використання об'єкта культурної спадщини всупереч його цільовому призначенню, не передбачає зміну правового режиму пам'ятки та, навпаки, покладає на орендаря обов'язки щодо належного утримання майна, у зв'язку з чим відсутні підстави вважати, що зміст зазначеного договору суперечить імперативним нормам законодавства, а відтак встановлені порушення не охоплюються ознаками дефекту змісту правочину.
Поряд з цим, аналіз правової природи погодження, передбаченого статтею 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини", свідчить, що воно є формою превентивного державного контролю за розпорядженням пам'ятками, а не елементом волевиявлення сторін правочину. Відтак відсутність такого погодження не впливає на здатність сторін досягти згоди щодо істотних умов договору і не спотворює їх волевиявлення, що виключає дефект волі при укладенні оспорюваного правочину, тим більше, що державний контроль в подальшому знайшов свій прояв в охоронному договорі.
Враховуючи вищевикладене, здійснивши оцінку спірних правовідносин крізь призму конвенційних стандартів, беручи до уваги неприпустимість порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції через непропорційне втручання у право відповідача на мирне володіння своїм майном, Південно-західний апеляційний господарський суд погоджується з висновком Господарського суду Одеської області про необхідність відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання договору №415/1-19 від 31.01.2020 недійсним.
Подібний висновок Верховного Суду щодо відсутності підстав для визнання недійсним договору та повернення майна територіальній громаді внаслідок того, що допущення порушень зі сторони органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила, відображений у постанові від 14.01.2025 у справі №925/1225/20.
Посилання скаржників на незадовільний технічний стан пам'ятки культурної спадщини колегією суддів до уваги не приймаються, оскільки зазначені твердження апелянтів свідчать про безпідставне ототожнення ними підстав для визнання договору недійсним та підстав для його розірвання, а також підлягають розгляду через призму виконуваності укладеного охоронного договору, що не входить до предмету доказування у цій справі про визнання недійсним договору оренди.
Відмова у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору №415/1-19 від 31.01.2020 зумовлює наявність правових підстав для відмови у задоволенні вимоги про зобов'язання відповідача повернути об'єкт оренди Департаменту комунальної власності Одеської міської ради відповідно до акту приймання-передачі, оскільки позовна вимога про повернення майна має похідний характер від вимоги про визнання недійсним зазначеного договору, при цьому можливість задоволення похідної вимоги безпосередньо залежить від задоволення основної позовної вимоги.
У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах (правова позиція Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16).
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
В силу статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Перевіривши відповідно до статті 270 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції об'єктивно розглянув у судовому процесі обставини справи в їх сукупності; дослідив подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; правильно застосував матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, врахував положення статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, у зв'язку з чим дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову.
Доводи скаржників не спростовують вищенаведених висновків суду першої інстанції; твердження апелянтів про порушення Господарським судом Одеської області норм права при ухваленні рішення від 23.12.2025 у справі №916/938/22 не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування оскаржуваного судового акту колегія суддів не вбачає.
Відповідно до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги заступника керівника Одеської обласної прокуратури покладаються на Одеську обласну прокуратуру, а за подання апеляційної скарги Одеської міської ради - на Одеську міську раду.
Керуючись статтями 129, 145, 232, 233, 236, 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд
Апеляційні скарги заступника керівника Одеської обласної прокуратури та Одеської міської ради залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 23.12.2025 у справі №916/938/22 - без змін.
Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги заступника керівника Одеської обласної прокуратури покласти на Одеську обласну прокуратуру.
Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги Одеської міської ради покласти на Одеську міську раду.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку у строк, який обчислюється відповідно до статті 288 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено та підписано 30.04.2026.
Головуючий суддя С.В. Таран
Суддя Л.В. Поліщук
Суддя К.В. Богатир