Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М.
№ 22-ц/824/7396/2026
м. Київ Справа №759/19709/25
26 березня 2026 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Ратнікової В.М.
суддів - Кирилюк Г.М.
- Рейнарт І.М.
при секретарі - Уляницькій М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 25 грудня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Петренко Н.О., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про усунення перешкод у здійсненні поховання,-
У серпні 2025 року ОСОБА_5 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про усунення перешкод у здійсненні поховання.
Позовні вимоги обгрунтовувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її син ОСОБА_6 . На момент смерті у КМКЛ № 7 м. Києва знаходилася його дружина ОСОБА_2 - відповідач у справі. Про факт смерті та передачу тіла в морг у КНП «Київська міська клінічна лікарня № 6» ОСОБА_2 її не повідомила.Питання щодо кремації чи традиційного способу поховання у труні, відповідач ОСОБА_2 з нею (з сім?єю) не узгоджувала.
19.07.2025 року о 10-00 відбулася кремація тіла її сина у Київському крематорії на території Байкового кладовища.
04 серпня 2025 року вона від працівника ТОВ «Сяйво» довідалася, що ОСОБА_7 забрала урну з прахомОСОБА_6 .
Вона намагалася у досудовому порядку домовитись з відповідачкою про поховання урни з прахом сина, для чого 13 серпня 2025 року звернулась до приватного нотаріуса Біловола С.М. та просила нотаріуса передати ОСОБА_2 її заяву про необхідність зустрітися в приміщенні нотаріальної контори нотаріуса Біловола С.М. 22.08.2025 року для обговорення питань поховання та спадкування. На зустріч відповідач у справі ОСОБА_2 не прибула.
Позивач зазначала, що після народження її син ОСОБА_6 був хрещений за православним християнським обрядом.
Волевиявлення щодо кремації, як і згоди членів його сім'ї не було. Навпаки, вона, як мати, а також батько - ОСОБА_9 та брат ОСОБА_3 хотіли щоб тіло їх сина та брата було поховане у труні і предане землі за християнським звичаєм.
Тому усі наступні дії дружини ОСОБА_2 вважала самоправством. Одночасно з цим зазначала, що враховуючи те, що урна з прахом законом прирівнюється до тіла померлого, яке має бути поховане, тримання урни з прахом вдома є недопустимим і має наслідком поховання.
Посилаючись на те, що усі громадяни мають право на поховання їхнього тіла та волевиявлення про належне ставлення до тіла після смерті; волевиявлення про належне ставлення до тіла після смерті може бути виражене у побажанні бути похованим у певному місці, за певними звичаями, поруч з певними раніше померлими чи бути підданим кремації, позивач ОСОБА_1 просила суд зобов'язати ОСОБА_2 усунути перешкоди у здійсненні нею права на поховання шляхом поховання урни з прахом її сина ОСОБА_10 на кладовищі (колумбарії) у м. Києві з дотриманням православного християнського обряду, за її участю, в строк, що не може перевищувати тридцять днів від дня набрання судовим рішенням законної сили.
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 25 грудня 2025 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи ОСОБА_4 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні поховання.
Не погоджуючись з ухваленим рішенням суду першої інстанції, позивач ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій за результатом апеляційного перегляду справи просить скасувати рішення Святошинського районного суду міста Києва від 25 грудня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким зобов'язати ОСОБА_2 усунути перешкоди у здійсненні нею права на поховання шляхом поховання урни з прахом сина ОСОБА_10 на кладовищі (колумбарії) у м. Києві, за участю позивача, у строк, що не може перевищувати тридцять днів від дня набрання судовим рішенням законної сили.
В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції не спрямоване на вирішення саме тих вимог, про які просила позивач у своєму позові (по суті не стосується предмету спору), не обґрунтоване доказами або відповідними нормами закону, що регулюють дані правовідносини, не враховує положення норм ЦК України, а саме - ст. 13 щодо того, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції не враховано, що позивачем підстава позову обгрунтована положеннями ст. 26 «Види поховання померлих» Закону України «Про поховання та похоронну справу» і містить норму згідно з якою: «спалювання в крематорії труни з тілом померлого та закопування в могилі чи розміщення в колумбарній ніші урни з прахом померлого». Отже, спалювання тіла не є кінцевим похованням. Після кремації залишки тіла мають бути поховані або в могилі, або шляхом розміщення урни в колумбарії.
Позивач зазначає, що, ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції проігнорував її пояснення, проголошені у судовому засіданні і додані до матеріалів справи, щодо відсутності будь якого волевиявлення померлого щодо його поховання. При цьому, посилаючись на свідків, як можливий доказ, про допит цих осіб в судовому засіданні відповідачка клопотання не заявляла. Відповідно, такого доказу суд не отримав. А просто посилання на існування доказу не є самим доказом.
Отже, наявність волі померлого, як і її відсутність, судом першої інстанції не встановленаі, всилу норм цивільного процесу, суд не має права перекладати обов'язок доказування на позивача саме тих обставин, які мають бути доведені відповідачем.
Оскільки письмового волевиявлення померлого ОСОБА_6 відповідач ОСОБА_2 не надала, а наявність усного - доказати не змогла, вона, як мама померлого ОСОБА_11 , має таке ж право, як і його дружина ОСОБА_2 (відповідач у справі) на поховання урни з прахом сина.
Зазначає, що суд першої інстанції оскаржуваним рішенням позбавив ОСОБА_4 - батька померлого, ОСОБА_3 - брата померлого, інших родичів померлого (в тому чисті і його колег та друзів), проститися з прахом померлого ОСОБА_6 під час поховання.
Тобто, суд першої інстанції фактично узаконив прах померлого за його дружиною, як її власність, що недопустимо.
Посилається на те, що з урахуванням ситуації, що склалася, відповідачка у справі може у будь який час самовільно розвіяти прах з урни по вітру, закопати, утопити, тощо, без будь якого поховання та належної шани тілу померлого ОСОБА_6 . З приводу цього, власне, і був спір.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Горват Іван Іванович просить апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення Святошинського районного суду міста Києва від 25 грудня 2025 року - залишити без змін,посилаючись на те, що рішення суду першої інстанції, яким відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні поховання (треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_3 ) є законним, обґрунтованим та таким, що не порушує норми матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги не підлягають задоволенню.
Зазначає, що покійний ОСОБА_6 однозначно визначив за життя, що бажає кремації свого тіла після смерті. Ця остання воля була повідомлена ним дружині та підтверджена свідками. Отже, відповідачка, як дружина, діяла як виконавець волевиявлення померлого, забезпечивши саме той спосіб поховання (кремацію), якого бажав покійний. Враховуючи норму ст. 6 Закону, така форма вираження волі (усно, у присутності свідків) є належною і юридично дійсною, а тому жодних додаткових письмових заяв від померлого не вимагалося. Принцип поваги до тіла померлого (втілений у ст. 298 Цивільного кодексу України) теж означає передусім обов'язок оточуючих поставитися до вибору покійного з належною шаною. Таким чином, виконання дружиною усно висловленого побажання чоловіка щодо кремації його тіла цілком відповідає вимогам законодавства і моральним засадам.
Стаття 11 Закону України «Про поховання та похоронну справу» визначає коло осіб, на яких покладається обов'язок і право здійснювати поховання. Право здійснити поховання переходить до найближчих родичів померлого у чітко встановленій послідовності: чоловік (дружина), батьки (усиновителі), діти, сестра, брат, дід або баба, онук (правнук), інша особа, яка зобов'язалася поховати померлого. Таким чином, дружина померлого, за відсутності іншого призначеного виконавця волі, є першою серед тих, хто має право та обов'язок здійснювати поховання.
Отже, посилання позивача на власну волю (бажання поховати урну в землю) не може переважати над волею покійного та правом його дружини цю волю виконати. Це узгоджується і з положеннями статті 4 Закону України «Про поховання та похоронну справу», де серед основних принципів поховання визначено: у разі відсутності волі самого померлого - зважати на волю родичів. Тут же мала місце пряма воля покійного, а тому її виконання є першочерговим і законним обов'язком дружини.
Тому у даному випадку суд першої інстанції правомірно вказав, що саме дружина (відповідач) є першочерговою особою, яка має законне право на здійснення волевиявлення щодо способу та місця поховання її чоловіка ОСОБА_6 .
Посилання позивача на відсутність «згоди членів сім'ї» або на їхню незгоду з кремацією не мають юридичного значення за наявності посмертного волевиявлення самого ОСОБА_11 . Закон не вимагає отримання колективної згоди всіх родичів на спосіб поховання - достатньо волі покійного або рішення того, хто за законом здійснює поховання (в даному разі - дружини).
Твердження позивача про нібито «недопустимість» тримання урни з прахом вдома, сторона відповідача вважає безпідставним, посилаючись на те, що Закон не містить прямої заборони тимчасового зберігання урни з прахом, особливо коли остаточне місце поховання ще не визначене або очікується.
В даному випадку урна з прахом була правомірно отримана відповідачкою, як замовником послуги кремації та виконавцем волі покійного чоловіка. Вона зберігається у відповідачки тимчасово, до визначення місця остаточного упокоєння. Жодних протиправних дій у цьому немає - навпаки, відповідачка вжила заходів для забезпечення належного зберігання праху, не допускаючи його пошкодження чи осквернення, що повністю узгоджується зі ст. 298 ЦК України про шанобливе ставлення до тіла померлого та місця поховання.
На переконання сторони відповідача, суд першої інстанції в рішенні правильно наголошує на тому, що питання обрання конкретного обряду (у тому числі проведення християнського обряду за певним каноном) та місця поховання є справою особистого та сімейного вибору. Суд не вправі втручатися у приватне та сімейне життя особи та зобов'язувати сторону проводити ритуальні дії у спосіб, який вимагає інша сторона, якщо дії виконавця поховання не суперечать закону.
Стосовно аргументів позивача щодо невідповідності рішення предмету спору, сторона відповідача зазначає, що суд першої інстанції повною мірою оцінив як законність кремації (яка є невід'ємною частиною поховання), так і відсутність підстав для примусового зобов'язання відповідачки до поховання урни в спосіб та строки, визначені позивачкою. Суд вірно встановив, що кремація вже реалізувала волю померлого, а подальше поховання урни є правом виконавця волевиявлення (дружини), а не обов'язком за вимогою інших родичів. Вимога позивачки фактично спрямована на перегляд уже виконаної волі померлого, що суперечить закону. Суд не втручається у приватне сімейне життя та не зобов'язує до релігійних обрядів проти волі виконавця поховання.
Сторона відповідача вважає, що позивачкою не доведено порушення її прав відповідачкою, оскільки її суб'єктивне бажання способу поховання не може переважати над законним правом дружини та волею померлого.
В судовому засіданні апеляційного суду позивачка ОСОБА_1 , її представник адвокат Сахно Олександр Віталійович, треті особи: ОСОБА_4 та ОСОБА_3 повністю підтримали доводи апеляційної скарги та просили скаргу задвольнити.
Представник відповідачки ОСОБА_2 адвокат Горват Іван Іванович в судовому засіданні проти доводів апеляціцйної скарги заперечував, посилаючись на їх безпідставність. Просив скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду - без змін.
Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення учасників справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданим Київським відділом державної реєстрації смерті.
ОСОБА_1 є матір'ю померлого ОСОБА_6 , що підтверджується свідоцтвом про народження ОСОБА_6 а, серії НОМЕР_2 .
На момент смерті ОСОБА_6 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2.
18 липня 2025 року відповідач ОСОБА_2 , діючи як дружина померлого та виконавець його усного волевиявлення, уклала договір-замовлення з ТОВ «Сяйво» на організацію поховання та надання ритуальних послуг шляхом кремації тіла померлого ОСОБА_18
19 липня 2025 року в крематорії Байкового кладовища в м.Києві було здійснено кремацію тіла ОСОБА_6 . В подальшому урна з прахом померлого ОСОБА_6 була передана замовнику поховання його дружині (відповідачці у справі) ОСОБА_2 .
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про усунення перешкод у здійсненні поховання, суд першої інстанції свій висновок мотивував тим, що позивачем не було надано суду належних та допустимих доказів (зокрема, письмового розпорядження, засвідченого в установленому законом порядку), які б свідчили про те, що померлий ОСОБА_6 за життя виявив іншу волю щодо свого поховання, ніж кремація, яка і була реалізованайого дружиною - відповідачкою у справі ОСОБА_2 . Позивачка, як мати, треті особи, як батько та брат, хоч і є близькими родичами, за наявності дружини не мають законного права диктувати спосіб поховання (кремація чи захоронення в труні) або вимагати передачі їм праху проти волі виконавця поховання.
Оскільки дії ОСОБА_2 не суперечать закону (кремація є офіційно дозволеним способом поховання в Україні, що підтверджується договором-замовленням від 18.07.2025 року), суд не має правових підстав зобов'язувати відповідачку проводити будь-які обряди за вимогою позивачки.
Суд апеляційної інстанції в повній мірі не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення Святошинського районного суду міста Києва від 25 грудня 2025 року в частині підстав відмови в задовленні позову не відповідає.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до частини п'ятої статті 12 ЦПК України суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
У частині першій статті 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Як вбачається з матеріалів справи позивачкою ОСОБА_1 було подано позовну заяву, в якій вона просиласуд зобов'язати ОСОБА_2 усунути їй перешкоди у здійсненні нею права на поховання шляхом поховання урни з прахом її сина ОСОБА_6 на кладовищі (колумбарії) у м. Києві з дотриманням православного християнського обряду за її участю в строк, що не може перевищувати тридцять днів від дня набрання судовим рішенням законної сили.
З позовної заяви не вбачається, що позивачкою оспорювались дії відповідачки щодо кремації тіла померлого ОСОБА_6 .
В суді апеляційної інстанції позивач підтвердила, що дії відповідачки щодо кремації тіла померлого ОСОБА_6 не є предметом спору у даній справі.
Відповідно до частини другої статті 264 ЦПК України при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
Таким чином, суд першої інстанції, обгрунтовуючи свої висновки про відмову в позові тим, що дії ОСОБА_2 щодо кремації тіла померлого ОСОБА_6 є офіційно дозволеним способом поховання в Україні, що підтверджується договором-замовленням від 18.07.2025 року, вийшов за межі позовних вимог, чим порушив наведені вище норми процесуального законодавства.
З огляду на викладене колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції у даній справі підлягає зміні в його мотивувальній частині, оскільки прийняте з порушенням норм процесуального права.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ЦПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та/або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Особа, яка звертається до суду з позовом вказує у позові власне суб'єктивне уявлення про її порушене право та/або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Колегія суддів вважає, що права позивачкиОСОБА_1 відповідачкою ОСОБА_2 не порушені, з огляду на таке.
У справі, яка переглядається, фактичні обставини справи, встановлені судом, свідчать про те, що воля померлого щодо способу його упокоєння (кремації) вже була виконана уповноваженою на те особою, його дружиною, будь-який примус з боку суду щодо зміни цього стану або нав'язування іншої волі (волі батьків) є недопустимим. Суд не вправі перебирати на себе функції розпорядника поховання та визначати релігійну чи технічну форму вшанування пам'яті, якщо діюча процедура була проведена у межах правового поля.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про поховання та похоронну справу» місце поховання - кладовище, крематорій, колумбарій або інша будівля чи споруда, призначена для організації поховання померлих; могила - місце на кладовищі, у крематорії, колумбарії або в іншій будівлі чи споруді, призначеній для організації поховання померлих, де похована труна з тілом померлого чи урна з прахом; урна з прахом - ємність, призначена для збереження праху померлого; кладовище - відведена в установленому законом порядку земельна ділянка з облаштованими могилами та/або побудованими крематоріями, колумбаріями чи іншими будівлями та спорудами, призначеними для організації поховання та утримання місць поховань; колумбарій - сховище для урн із прахом померлих; поховання померлого - комплекс заходів та обрядових дій, які здійснюються з моменту смерті людини до поміщення труни з тілом або урни з прахом у могилу або колумбарну нішу, облаштування та утримання місця поховання відповідно до звичаїв та традицій, що не суперечать законодавству; користувач місця поховання (місця родинного поховання) - особа, яка здійснила перше поховання на відведеному місці поховання (родинного поховання) та/або має відповідне свідоцтво про смерть похованого і свідоцтво про поховання, передбачене статтею 25 цього Закону.
Статтею 11 Закону України «Про поховання та похоронну справу» визначено, що поховання померлого покладається на виконавця волевиявлення померлого. Якщо у волевиявленні померлого немає вказівки на виконання волевиявлення чи в разі відмови виконавця від виконання волевиявлення померлого поховання померлого здійснюється чоловіком (дружиною), батьками (усиновителями), дітьми, сестрою, братом, дідом або бабою, онуком (правнуком), іншою особою, яка зобов'язалася поховати померлого.
Згідно зі статтею 12Закону України «Про поховання та похоронну справу» особа, яка зобов'язалася поховати померлого, на підставі свідоцтва про смерть звертається згідно із статтею 8 цього Закону до сільського голови або ритуальної служби з приводу укладення відповідного договору-замовлення на організацію та проведення поховання. Ця особа має право вибирати виконавців послуг серед суб'єктів господарської діяльності, які уклали договори із сільським головою або ритуальною службою про надання цих послуг.
Ритуальні послуги надаються за плату згідно з договором-замовленням, крім випадків, передбачених законом.
Виконавець може надавати ритуальні послуги, визначені необхідним мінімальним переліком окремих видів ритуальних послуг. Цей перелік затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства.
Суб'єкти господарювання можуть самостійно на підставі звернення осіб, які зобов'язалися поховати померлого, виготовляти та реалізовувати предмети ритуальної належності, якщо вони відповідають вимогам нормативно-правових актів та затвердженій вартості, де це передбачено законодавством.
Статтею 26 Закону України «Про поховання та похоронну справу» визначено, що поховання померлих може здійснюватися шляхом: закопування в могилі труни з тілом померлого; спалювання в крематорії труни з тілом померлого та закопування в могилі чи розміщення в колумбарній ніші урни з прахом померлого; розвіювання праху померлого.
З урахуванням етнічних, релігійних чи культурних традицій поховання померлих може здійснюватися іншим способом.
Поховання померлих здійснюється з дотриманням вимог санітарно-епідеміологічного законодавства.
Кожне поховання та перепоховання померлих реєструється спеціалізованим комунальним підприємством (а в разі його відсутності - виконавчим органом сільської, селищної, міської ради), державною установою або державним підприємством, що належить до сфери управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері соціального захисту ветеранів війни (у разі поховання на Національному військовому меморіальному кладовищі), у книзі реєстрації поховань померлих, форма якої встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства (стаття 27 Закону України «Про поховання та похоронну справу»).
Власником колумбарної ніші вважається особа, яка придбала її за власні кошти (стаття 29 Закону України «Про поховання та похоронну справу»).
Відповідно до статей 8, 26 Закону України «Про поховання та похоронну справу», з метою удосконалення нормативно-правової бази в галузі наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 08.08.2013 № 373, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 27 серпня 2013 року за № 1469/24001, затверджено Правила користування крематоріями (надалі - Правила).
Відповідно до пунктів 1.2, 3.1, 3.2, 3.3, 3.6. 3.10 Правил виконавець волевиявлення померлого - особа, яка здійснює поховання померлого згідно з волевиявленням останнього, або чоловік (дружина), батьки (усиновителі), діти, сестра, брат, дід або баба, онук (правнук), інша особа, яка зобов'язалася поховати померлого (в разі якщо у волевиявленні померлого немає вказівки на виконання волевиявлення чи в разі відмови виконавця від виконання волевиявлення померлого); громадянська панахида - жалобна церемонія прощання з померлим, що здійснюється виконавцем волевиявлення померлого самостійно або із залученням організатора ритуалу; кремація - спалювання труни з тілом померлого для подальшого вшанування праху померлого відповідно до звичаїв і традицій, що не суперечать чинному законодавству; підпоховання - поховання в установленому порядку в існуючу колумбарну нішу урни з прахом померлого.
Поховання шляхом кремації виконується згідно з волевиявленням померлого, вираженого в усній (у присутності свідків) або в письмовій формі, завіреній в установленому законодавством порядку, та/або за бажанням виконавця волевиявлення померлого, чоловіка (дружини), батьків (усиновителів), дітей, сестри, брата, діда або баби, онука (правнука), іншої особи, яка зобов'язалася поховати померлого.
Поховання шляхом кремації проводиться ритуальними службами згідно з укладеним договором-замовленням на організацію та проведення кремації (далі - договір-замовлення) на підставі свідоцтва про смерть, що видається відділом державної реєстрації актів цивільного стану, виконавчим органом сільських, селищних, міських (крім міст обласного значення) рад, консульською установою чи дипломатичним представництвом України.
Договір-замовлення оформлюється на підставі примірного договору-замовлення на організацію та проведення поховання за формою, наведеною у додатку до Необхідного мінімального переліку вимог щодо порядку організації поховання і ритуального обслуговування населення, затвердженого наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 19 листопада 2003 року № 193, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 08 вересня 2004 року за № 1112/9711.
Кремація проводиться не раніше, ніж через 24 години після настання смерті. Цей строк може бути зменшений, якщо труп підлягав судово-медичній експертизі, про що повинна бути зроблена відповідна відмітка в лікарському свідоцтві про смерть.
По прибутті процесії в крематорій виконавець волевиявлення померлого надає ритуальній службі крематорію договір-замовлення на організацію та проведення поховання - у разі його попереднього оформлення, свідоцтво про смерть, документ, що посвідчує особу виконавця волевиявлення померлого та, у разі потреби, письмову згоду органів внутрішніх справ або прокуратури.
Після оформлення всіх документів видається довідка на одержання урни з прахом.
Прах після кремації вміщується у спеціальну урну, яка герметично закривається.
На боковій поверхні урни гравіруються прізвище, ім'я, по батькові померлої особи, дати її народження та смерті.
Урни з прахом направляють у сховище крематорію для тимчасового зберігання.
Урна з прахом видається виконавцю волевиявлення померлого або представнику ритуальної служби через три робочі дні після кремації для захоронення в колумбаріях та родинних похованнях на інших кладовищах або для перевезення до іншого населеного пункту при пред'явленні документа, що посвідчує особу.
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою-другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, прояку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.
Судом встановлено, позивачем в судовому порядку не оскаржується та в судовому засіданні не заперечувалося, що ОСОБА_2 , відповідно до вимог Закону України «Про поховання та похоронну справу» та Правил є особою, яка здійснила поховання померлого ОСОБА_11 згідно з волевиявленням останнього, шляхом кремації, яке проводене ритуальною службою згідно з укладеним договором-замовленням на організацію та проведення кремації від 18.07.2025року.
Відповідачем визнається, позивачем не заперечується той факт, що урну з прахом померлого ОСОБА_11 після проведення кремації було отримано відповідачкою у визначені Правилами строки, як виконавцем волі померлого та замовником поховання.
Поряд з цим, ні положення Закону України «Про поховання та похоронну справу», ні положення Правил не містять жодного застереження щодо того, протягом якого строку з моменту отримання у крематорії урни з прахом померлого, в особи, яка здійснила поховання виникає обов?язок на захоронення урни в колумбаріях та родинних похованнях на інших кладовищах.
З досліджених судом доказів вбачається, що позивачка ОСОБА_1 , в розумінні Закону України «Про поховання та похоронну справу» та Правил, не є особою, яка здійснила поховання померлого ОСОБА_11 згідно з волевиявленням останнього, шляхом кремації, яка проводена ритуальною службою, згідно з укладеним договором-замовленням на організацію та проведення кремації.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003). При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Відтак ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2019 року у справі № 826/7380/15, провадження № 11-778апп18).
Отже, вирішуючи спір у справі, яка переглядається, суд першої інстанції дійшов в цілому правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про усунення перешкод у здійсненні поховання, проте помилився щодо підстав такої відмови.
Відповідно до статті 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
За наведених обставин колегія суддів апеляційного суду вважає за необхідне апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25 грудня 2025 року змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.
Згідно вимог ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат
Оскільки судове рішення змінено тільки в частині мотивів прийняття оскаржуваного рішення, то розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись ст. 15 ЦК України, ст. ст. 2, 8, 11, 12, 26, 29 Закону України «Про поховання та похоронну справу»,пунктами 1.2, 3.1, 3.2, 3.3, 3.6. 3.10 Правил користування крематоріями, ст.ст. 2, 4, 5, 10, 12, 13, 81,89, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 25 грудня 2025 рокузмінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 27 квітня 2026 року.
Головуючий Судді: