28 квітня 2026 року м. Київ справа №320/19173/23
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дудіна С.О. розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної податкової служби України, Міністерства доходів і зборів України, Головного управління ДФС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі та Державної фіскальної служби України про стягнення заробітної плати, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.
Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі по тексту також позивач, ОСОБА_2 ) з позовом до Державної податкової служби України (далі по тексту також відповідач-1, ДПС України), в якому просить суд:
- стягнути з відповідача-1 на користь позивача заробітну плату за період з 01.03.2014 по 16.03.2015 у розмірі 60380,88 грн;
- стягнути з відповідача-1 на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 17.03.2015 по 04.11.2021 у розмірі 384314,00 грн;
- стягнути з відповідача на користь позивача моральну шкоду (компенсацію) у розмірі 200000,00 грн;
- зобов'язати відповідача оподаткувати єдиним соціальним внеском і сплатити у порядку, передбаченому частиною другою статті 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» грошові кошти у вигляді середньої заробітної плати за вимушений прогул, стягнуті з відповідача на користь позивача судовими рішеннями за 2014 - 2021 роки.
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач повідомив, що був звільнений 16.03.2015 з посади заступника начальника ГУ Міндоходів в АР Крим з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади».
В межах адміністративної справи №826/6764/15 постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 04.11.2021 позивач був поновлений на посаді заступника начальника ГУ Міндоходів в АР Крим.
Позивач стверджує, що працюючи на означеній посаді в ГУ Міндоходів в АР Крим, яке входило до Міндоходів і зборів України, починаючи з березня 2014 року по дату протиправного звільнення, не отримував заробітну плату (з 01.03.2014 по 16.03.2015), на отримання якої мав право.
Крім того, позивач зазначає про наявність у нього права на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з дати його незаконного звільнення (17.05.2015) до 04.11.2021 - дата поновлення відповідно до постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 04.11.2021.
Позивач також стверджує про наявність у нього права у випадку задоволення позову на сплату відповідачем єдиного соціального внеску для зарахування трудового стажу.
Щодо позовної вимоги про стягнення моральної шкоди, на переконання позивача, він має право на відшкодування моральної шкоди у заявленому розмірі, оскільки зазнав душевних страждань через незаконне звільнення, приниження людської честі і гідності у зв'язку з неотриманням протягом тривалого часу заробітної плати, що, в свою чергу, призвело до зниження рівня життя позивача та членів його сім'ї, суперечок у сім'ї, відсутності змоги забезпечити базові потреби. Позивач, вказує, що з 2003 року будував кар'єру в органах податкової служби і станом на дату звільнення займав високу посаду, а тому таке звільнення призвело до неможливості продовження будувати кар'єру у податкових органах та зростання заробітної плати.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 14.06.2023 відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Відповідач-1, заперечуючи проти позовних вимог, зазначив, що заявлення вимог до ДПС України є передчасним з огляду на те, що спір у справі не стосується виконання публічно-владних функцій, що були передані від ДФС України до ДПС України, і до ЄДРПОУ не був внесений запис про припинення ДФС України.
Відповідач вказує, що з постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 04.11.2021 у справі №826/6764/15 не вбачається, кого суд визнав належним відповідачем, який зобов'язаний вчинити дії щодо поновлення позивача.
Також відповідач стверджує, що не здійснює ведення обліку робочого часу, нарахування заробітної плати працівникам територіальних органів ДПС, відтак вимога про стягнення заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу не може бути заявлена до ДПС України. Зазначає, що такі дії вчинялися ГУ Міндоходів в АР Крим, правонаступником якого є ГУ ДФС у Херсонській області АР Крим та м. Севастополі (код ЄДРПОУ 39394259) та ГУ ДФС у Херсонській області АР Крим та м. Севастополі (код ЄДРПОУ 43995495), відомості про припинення яких не внесені до ЄДРПОУ.
Щодо нарахування та сплати єдиного внеску, відповідач зауважує, що жодним судовим рішенням ДПС України не було зобов'язано сплатити будь-які кошти на користь позивача.
Щодо стягнення моральної шкоди, відповідач стверджує, що позивачем не надано жодних доказів на підтвердження завдання такої моральної шкоди.
Таким чином, на думку відповідача, позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Позивачем подано відповідь на відзив, в якій зазначено щодо процесуального правонаступництва, що він займав посаду заступника начальника ГУ Міндоходів в АР Крим, тобто, перебував на публічній службі в органах, які здійснювали владну функцію у сфері реалізації державної податкової політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового законодавства. Саме даними державно-владними функціями наділена на сьогодні ДПС України.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 09.01.2024 залучено до участі у справі в якості співвідповідачів Міністерство доходів і зборів України (далі - відповідач-2, Міндоходів) та Головне управління ДФС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі (далі - відповідач-3).
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 17.12.2024 залучено до участі у справі в якості співвідповідача Державну фіскальну службу України (відповідач-4).
Відповідач-2, відповідач-3 та відповідач-4 правом на подання відзиву на позов не скористалися, про залучення до участі у справі були проінформовані належним чином рекомендованою кореспонденцією.
Відповідно до частини шостої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Згідно з частиною другою статті 175 КАС України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Відповідно до частини п'ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.
З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
ОСОБА_1 є громадянином України, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією паспорта НОМЕР_1 , виданого Московським РУГУ МВС України в м. Києві 18.02.1999.
Відповідно до запису у трудовій книжці №44 позивач з 22.10.2013 призначений в порядку переведення на посаду заступника начальника ГУ Міндоходів АР Крим, як такого, що перебуває у кадровому резерві.
Згідно даних про нараховану заробітну плату (дохід, грошове забезпечення), позивачу було нараховано заробітну плату Головним управлінням Міндоходів в АР Крим у січні та лютому 2014 року. За період з березня по грудень 2014 року відповідно до даних про нараховану заробітну плату (дохід, грошове забезпечення) заробітна плата не нараховувалась. Відомості про нарахування заробітної плати за період з січня по 16.03.2015 в матеріалах справи відсутні.
Наказом Міністерства доходів і зборів України від 16 березня 2015 року №179-10 позивача звільнено з посади з 16.03.2015 з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» (пункт 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України, частина третя статті 4 Закону України «Про очищення влади», доповідна записка від 13.03.2015 №601/99-99-04-01-02-18.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.07.2021 у справі №826/6764/15 визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства доходів і зборів України від 16 березня 2015 року №179-о «Про звільнення ОСОБА_1 ».
Поновлено ОСОБА_1 в Головному управлінні ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі на посаді рівнозначній тій, яку він обіймав на момент звільнення, а саме: посаді заступника начальника Головного управління Міндоходів в Автономній Республіці Крим.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 04.11.2021 у справі №826/6764/15 рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.07.2021 скасовано в частині поновлення позивача в Головному управлінні ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі на посаді рівнозначній тій, яку він обіймав на момент звільнення, а саме: посаді заступника начальника Головного управління Міндоходів в Автономній Республіці Крим, та прийнято в цій частині нове рішення.
Поновлено позивача на посаді заступника начальника Головного управління Міндоходів в Автономній Республіці Крим.
Водночас, в межах адміністративної справи №826/6764/15 не вирішувалося питання стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а також заборгованості по заробітній платі за період з 01.03.2014 по 16.03.2015.
Досліджуючи питання нарахування та виплати заробітної плати позивачу за період з 01.03.2014 по 16.03.2015, суд зазначає таке.
Як стверджує позивач, виплата йому заробітної плати була припинена з 01.03.2014.
Наведене підтверджується наявними в матеріалах справи даними про нараховану заробітну плату (дохід, грошове забезпечення), які містяться у складі індивідуальних відомостей про застраховану особу в Реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, який ведеться Пенсійним фондом України.
Згідно з цими даними у 2014 році страхувальником з кодом 38710437 (ГУ Міндоходів в АР Крим) був виплачений позивачеві дохід: у січні - 4430,86 грн. (31 день), у лютому - 4919,70 грн. (28 днів).
Така сама інформація міститься у відомостях форми ОК-5.
Відповідачами протилежного доведено не було.
Отже, суд визнає підтвердженим факт невиплати позивачеві заробітної плати за період з 01.03.2014 по 16.03.2015.
Статтею 43 Конституції України закріплено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці від 01.07.1949 №95 «Про захист заробітної плати», ратифікованої Україною 30.06.1961, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Положеннями статті 12 вказаної Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.
Згідно з частиною першою статті 1 Закону України від 24 березня 1995 року №108/95-ВР «Про оплату праці» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Закон №108/95-ВР) заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Відповідно до частини першої статті 115 Кодексу законів про працю України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - КЗпП України) заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
За змістом статей 4, 13 Закону №108/95-ВР та статті 98 КЗпП України джерелом коштів на оплату праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, є кошти, які виділяються з відповідних бюджетів, а також частина доходу, одержаного внаслідок господарської діяльності та з інших джерел. Оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів, у межах бюджетних асигнувань та інших позабюджетних доходів. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом.
Приписами пунктів 1, 5 Положення про Міністерство доходів і зборів України, затвердженого Указом Президента України від 18 березня 2013 року №141/2013 (далі - Положення №141/2013), закріплено, що Міндоходів України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міндоходів України з метою організації своєї діяльності, зокрема: організовує роботу Міністерства, його територіальних органів, підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління; надає територіальним органам Міндоходів України методичну і практичну допомогу в організації роботи, проводить перевірку стану такої роботи; координує діяльність своїх територіальних органів та організовує їх взаємодію з державними органами та органами місцевого самоврядування; здійснює прогнозування та планування видатків на матеріально-технічне забезпечення і розвиток діяльності Міндоходів України; здійснює відомчий контроль та внутрішній аудит за додержанням вимог законодавства і виконанням службових, посадових обов'язків у Міндоходів України, його територіальних органах, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління; організовує планово-фінансову роботу в Міндоходів України, його територіальних органах, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління, здійснює контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечує організацію та вдосконалення бухгалтерського обліку тощо.
Відповідно до пункту 7 Положення №141/2013 Міндоходів України здійснює повноваження безпосередньо та через територіальні органи. До територіальних органів Міндоходів України належать його територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, міжрегіональні територіальні органи (повноваження яких поширюються на кілька адміністративно-територіальних одиниць), митниці, спеціалізовані департаменти та спеціалізовані органи Міндоходів України, державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах, об'єднані та спеціалізовані державні податкові інспекції.
У пункті 1 Положення про Головне управління Міндоходів в Автономній Республіці Крим, затвердженого Наказом Міндоходів України від 17 квітня 2013 року №43, визначено, що ГУ Міндоходів в АР Крим є територіальним органом Міндоходів України, який підпорядковується Міндоходів України.
Згідно з підпунктом 33 пункту 11 Положення №141/2013 Міністр як керівник Міністерства приймає рішення щодо розподілу бюджетних коштів, головним розпорядником яких є Міндоходів України.
За змістом статті 22 Бюджетного кодексу України для здійснення програм та заходів, які реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня. Головними розпорядниками бюджетних коштів за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України, можуть бути, зокрема міністерства в особі їх керівників. Головний розпорядник бюджетних коштів, крім іншого: отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет); приймає рішення щодо делегування повноважень на виконання бюджетної програми розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та/або одержувачами бюджетних коштів, розподіляє та доводить до них у встановленому порядку обсяги бюджетних асигнувань; затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством; здійснює управління бюджетними коштами у межах встановлених йому бюджетних повноважень та оцінку ефективності бюджетних програм, забезпечуючи ефективне, результативне і цільове використання бюджетних коштів, організацію та координацію роботи розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів у бюджетному процесі тощо.
Постановою від 21 травня 2014 року №160 «Про утворення Державної фіскальної служби України» Кабінет Міністрів України постановив утворити Державну фіскальну службу як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України, реорганізувавши Міністерство доходів і зборів шляхом перетворення.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 липня 2014 року №651-р «Питання Державної фіскальної служби» відповідно до частини сьомої статті 5 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» підтримано пропозицію голови Державної фіскальної служби про завершення здійснення заходів з утворення зазначеної Служби та можливість виконання нею функцій і повноважень Міністерства доходів і зборів, що припиняється.
У зв'язку із Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 липня 2014 року №651-р «Питання Державної фіскальної служби» та керуючись Положенням про Державну фіскальну службу України, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року №236, голова ДФС України 18 липня 2014 року видав наказ №2 «Про початок діяльності Державної фіскальної служби України», яким наказано розпочати виконання ДФС України покладених на неї Постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року №236 «Про Державну фіскальну службу України» функцій і повноважень Міндоходів України, що припиняються.
Постановою від 06 серпня 2014 року №311 «Про утворення територіальних органів Державної фіскальної служби та визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Кабінету Міністрів України» Кабінет Міністрів України постановив утворити як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної фіскальної служби за переліком згідно з додатком 1 та реорганізувати територіальні органи Міністерства доходів і зборів шляхом їх приєднання до відповідних територіальних органів Державної фіскальної служби за переліком згідно з додатком 2.
Згідно з додатком 2 до вказаної Постанови головні управління Міндоходів в АР Крим та у місті Севастополі реорганізовуються шляхом приєднання до ГУ ДФС у Херсонській області, яке створено на території Херсонської області згідно з додатком 1.
Законом України від 15 квітня 2014 року №1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» територію АР Крим та міста Севастополя визнано тимчасово окупованою територією і частина перша статті 18 цього Закону гарантує громадянам України дотримання у повному обсязі їхніх прав і свобод, передбачених Конституцією України, у тому числі соціальних, трудових, виборчих прав та права на освіту, після залишення ними тимчасово окупованої території.
З огляду на наведене, у суду відсутні підстави вважати, що заробітна плата позивачеві у спірний період не мала нараховуватись і матеріали справи не містять доказів, які б спростовували право позивача на отримання заробітної плати за спірний період.
При цьому суд враховує підпорядкованість територіальних органів, у тому числі Міндоходів в АР Крим - Міндоходів України, яке є головним розпорядником бюджетних коштів і правонаступником якого є ДФС України.
Зважаючи на викладене, враховуючи виключність обставин цієї справи, відсутність у 2014 році правового механізму виплати заробітної плати працівникам територіальних органів Міндоходів України на тимчасово окупованій території України, а також те, що територіальний орган міністерства утворюється в межах коштів, передбачених на утримання відповідного міністерства, суд дійшов висновку про те, що ДФС України як правонаступник Міндоходів України є державним органом, відповідальним за виплату заборгованості по заробітній платі позивачеві.
Водночас суд вважає, що ГУ ДФС у Херсонській області не несе майнових прав та обов'язків щодо виплати заробітної плати позивачеві.
Саме такий правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 30 вересня 2020 року у справі №826/4227/18 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 91884038), який підлягає обов'язковому врахуванню при розгляді даної справи.
Постановою Кабінету Міністрів України від 01.03.2014 №67 «Про ліквідацію Міністерства доходів і зборів» ліквідовано Міндоходів і відновлено діяльність Державної податкової служби України та Державної митної служби України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 21.05.2014 №160 «Про утворення Державної фіскальної служби України» визнано такою, що втратила чинність, постанову від 01 березня 2014 року № 67 «Про ліквідацію Міністерства доходів і зборів» і вирішено реорганізувати Міндоходів у ДФС України шляхом перетворення.
Постановою Кабінету Міністрів України від 21.05.2014 №236 «Про Державну фіскальну службу України» затверджено Положення про ДФС України, відповідно до якого ДФС є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17.07.2014 № 651-р «Питання Державної фіскальної служби України» підтримано пропозицію голови ДФС України про завершення здійснення заходів з утворення зазначеної служби та можливість виконання нею функцій і повноважень Міндоходів, що припиняється.
Наказом ДФС України від 18.07.2014 № 2 розпочато виконання ДФС України покладених на неї постановою Кабінету Міністрів України від 21.05.2014 №236 «Про Державну фіскальну службу України» функцій і повноважень Міндоходів.
Постановою Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 №1200 (далі - Постанова КМУ №1200) утворено ДПС України та Державну митну службу України, реорганізувавши ДФС України шляхом поділу.
Цією ж постановою встановлено, що: 1) ДПС України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується КМУ через Міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок), державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску; 2) Державна митна служба є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується КМУ через Міністра фінансів і який реалізує державну митну політику, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування митного законодавства; 3) ДПС України та Державна митна служба є правонаступниками прав та обов'язків реорганізованої ДФС України у відповідних сферах діяльності; 4) забезпечення діяльності ДПС України та Державної митної служби у 2018 та 2019 роках здійснюватиметься в межах видатків, передбачених ДФС України; 5) ДФС України продовжує здійснювати повноваження та виконувати функції у сфері реалізації державної податкової політики, державної політики у сфері державної митної справи, державної політики з адміністрування єдиного внеску, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску до завершення здійснення заходів з утворення ДПС України та Державної митної служби.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21.09.2019 №682-р (далі - Розпорядження КМУ №682-р) вирішено погодитися з пропозицією Міністерства фінансів щодо можливості забезпечення здійснення ДПС України покладених на неї постановою Кабінету Міністрів України від 06 березня 2019 року №227 «Про затвердження положень про Державну податкову службу України та Державну митну службу України» функцій і повноважень ДФС України, що припиняється, з реалізації державної податкової політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та законодавства з інших питань, контроль за дотриманням якого покладено на ДПС України.
У постановах Верховного Суду від 11.02.2021 в справі № 826/9815/18, від 13.10.2021 у справі № 803/130/16, від 02.11.2021 у справі № 816/1231/15, від 26.05.2022 у справі № 807/3591/14, від 28.07.2022 у справі № 807/3656/14, від 03.05.2023 у справі № 260/4620/21, від 01.06.2023 у справі № 803/746/15-а визначено, що положення КАС України, на відміну від чинного цивільного чи господарського процесуального законодавства, не пов'язують процесуальне правонаступництво з обов'язковою наявністю факту припинення юридичної особи. Ключовим, за правилам КАС України, є доведення обставин вибуття сторони - суб'єкта владних повноважень з відносин, щодо яких виник спір. Такі правила КАС України встановлені, ураховуючи специфіку публічно-правових відносин, а саме: повноваження відповідних державних органів не є статичними і можуть передаватися від одного органу до іншого у випадку зміни законодавства. Водночас такий перехід може не збігатися у часі з юридичним припиненням суб'єкта владних повноважень унаслідок реорганізації чи ліквідації.
Отже, якщо спір виник з приводу реалізації суб'єктом владних повноважень, що припиняється, його компетенції, підстави для правонаступництва виникають з моменту його вибуття з правовідносин, щодо яких виник спір, унаслідок, зокрема, передачі розпорядчим актом Кабінету Міністрів України його адміністративної компетенції іншому/іншим суб'єктам владних повноважень. Якщо ж спір виник у відносинах, що не пов'язані з реалізацією суб'єктом владних повноважень його компетенції, підстави для правонаступництва виникають з моменту припинення сторони - суб'єкта владних повноважень.
У цьому контексті суд зазначає, що спір у цій справі виник у відносинах публічної служби, зокрема стягнення заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Після звільнення позивача з державної служби Міндоходів та його територіальні органи були припинені, натомість було створено Державну фіскальну службу України, на яку покладено виконання функцій ліквідованого Міндоходів.
У подальшому Постановою КМУ №1200 ДФС було реорганізовано шляхом поділу з утворенням ДПС України та Державної митної служби України.
Аналізуючи зміст Постанови №1200 та Розпорядження № 682-р, Верховний Суд у вже згаданій постанові від 11.02.2021 в справі № 826/9815/18 зазначив, що вони свідчать про компетенційне адміністративне (публічне) правонаступництво ДПС України, тобто про перехід до ДПС України функцій ДФС України у сфері реалізації державної податкової політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску. У такому випадку ДПС України (її територіальні органи) може бути відповідачем у спорі, що виник у відносинах публічної служби, виключно у випадку фактичного вибуття ДФС України (її територіальних органів) унаслідок припинення.
Аналогічний висновок викладено у постанові від 18.04.2022 у справі № 826/18481/14, у якій Верховний Суд зазначив, що правонаступником Міністерства доходів і зборів є Державна фіскальна служба України і в цьому випадку Міністерство доходів і зборів не може бути замінено на Державну податкову службу України до фактичного вибуття ДФС України внаслідок припинення.
Судом встановлено, що на момент розгляду справи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відсутній запис про припинення Державної фіскальної служби України, натомість там наявна інформація, що з 17.05.2019 ДФС України перебуває у стані припинення, тобто ДФС України наразі не ліквідовано.
Беручи до уваги, що ДФС України не вибула із спірних правовідносин належним відповідачем за вимогами позивача про стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні є ДФС України.
Аналогічний висновок щодо застосування норм права викладений в постанові Верховного Суду від 03.10.2023 у справі №826/5470/15.
Суд зауважує, що відповідачами як суб'єктами владних повноважень, належних і достатніх доказів, які б свідчили про відсутність підстав для стягнення з ДФС України на користь позивача заборгованості по заробітній платі за спірний період, надано не було.
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення на користь позивача заборгованості по заробітній платі за спірний період з ДФС України.
Суд звертає увагу на те, що позивач просить стягнути заробітну плату за період з 01.03.2014 по 16.03.2015 у розмірі 60380,88, обчислену на підставі Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100).
Відповідно до пункту 1 Порядку №100 цей Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадках:
а) надання працівникам усіх видів відпусток, передбачених законодавством (крім відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами) (далі - відпустка), або виплати їм компенсації за невикористані відпустки;
в) виконання працівниками державних і громадських обов'язків у робочий час;
г) переведення працівників на іншу легшу нижчеоплачувану роботу за станом здоров'я;
д) переведення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, на іншу легшу роботу;
е) надання жінкам додаткових перерв для годування дитини;
є) виплати вихідної допомоги;
ж) службових відряджень (крім службових відряджень державних службовців);
з) вимушеного прогулу та за час затримки виконання рішення суду;
и) направлення працівників на обстеження до медичних закладів;
і) звільнення працівників-донорів від роботи;
ї) залучення працівників до виконання військових обов'язків;
й) тимчасового переведення працівника у разі виробничої потреби на іншу нижчеоплачувану роботу;
л) інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.
Натомість у даному випадку період з 01.03.2014 по 16.03.2015 є періодом перебування позивача у трудових відносинах (відносинах публічної служби) з ГУ Міндоходів в АР Крим, а тому з метою захисту свого порушеного права позивач має право на отримання заробітної плати, а не середньої заробітної плати, обчисленої на підставі Порядку №100.
Крім того, належним способом захисту порушеного права є зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу заробітну плату за спірний період, а не стягнення її з відповідача, враховуючи, що заробітна плата не була нарахована позивачу органом доходів і зборів, а відповідачами під час розгляду даної справи не було надано суду розрахунок заробітної плати позивача за період з 01.03.2014 по 16.03.2015, незважаючи на численні ухвали суду.
У зв'язку з наведеним, суд вважає, що порушені права позивача у зазначеній частині підлягають захисту шляхом зобов'язання ДФС України нарахувати та виплатити позивачу заробітну плату за період з 01.03.2014 по 16.03.2015.
Стосовно позовних вимог про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 17.03.2015 по 04.11.2021 у розмірі 384314,00 грн суд зазначає таке.
Як було вказано вище, наказом Міністерства доходів і зборів України від березня 2015 року №179-10 позивача звільнено з 16.03.2015 з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» (пункт 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України, частина третя статті 4 Закону України «Про очищення влади», доповідна записка від 13.03.2015 №601/99-99-04-01-02-18.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.07.2021 у справі №826/6764/15 визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства доходів і зборів України від 16 березня 2015 року №179-о «Про звільнення ОСОБА_1 ».
Поновлено ОСОБА_1 в Головному управлінні ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі на посаді рівнозначній тій, яку він обіймав на момент звільнення, а саме: посаді заступника начальника Головного управління Міндоходів в Автономній Республіці Крим.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 04.11.2021 у справі №826/6764/15 рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.07.2021 скасовано в частині поновлення позивача в Головному управлінні ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі на посаді рівнозначній тій, яку він обіймав на момент звільнення, а саме: посаді заступника начальника Головного управління Міндоходів в Автономній Республіці Крим, та прийнято в цій частині нове рішення.
Поновлено позивача на посаді заступника начальника Головного управління Міндоходів в Автономній Республіці Крим.
Водночас, в межах адміністративної справи №826/6764/15 питання стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу не розглядалось.
Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.06.2018 у справі №826/808/16 зазначила, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу, а законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.
Пленум Верховного Суду України у пункті 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» зазначив, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично пропрацьований час. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1995 року № 348).
Згідно з підпунктом «з» пункту 1 Порядку №100 цей Порядок застосовується, у тому числі, у випадку вимушеного прогулу.
Відповідно до положень пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць.
У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Пунктом 3 Порядку №100 визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.
Суми нарахованої заробітної плати враховуються у тому місяці, за який вони нараховані та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Відповідно до пункту 5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Пунктом 8 Порядку №100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів.
Отже, справляння і сплата податку на доходи фізичних осіб та військового збору є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, а тому суд повинен визначати зазначену суму без утримання цього податку та збору, про що вказує в резолютивній частині рішення.
Саме до такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 18.07.2018 по справі №359/10023/16-ц.
Враховуючи вищевказані норми та приймаючи до уваги те, що позивача було звільнено з посади з 16.03.2015, при обчисленні середньоденної заробітної плати слід враховувати заробітну плату позивача за січень та лютий 2015 року (два місяці, що передують звільненню).
ДФС України, не зважаючи на вимоги суду, викладені в ухвалі від 17.12.2024, не надала довідку про середньоденну заробітну плату позивача, обчислену відповідно до положень постанови КМУ №100 від 08.02.1995, з урахуванням періодів для розрахунку (двох місяців): січень та лютий 2015 року.
Натомість, з наявних у справі відомостей з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, вбачається, що у 2014 році страхувальником з кодом 38710437 (ГУ Міндоходів в АР Крим) був виплачений позивачеві дохід: у січні - 4430,86 грн. (31 день), у лютому - 4919,70 грн. (28 днів).
Такі саме відомості містяться в Формі ОК-5
Відповідно до листа Міністерства праці та соціальної політики України від 04.09.2013 № 9884/0/14-13/13 у січні 2014 року кількість робочих днів складала 21, а у лютому 2014 року - 20.
З урахуванням означеного, розмір середньоденної заробітної плати позивача становить 228,06 грн: 9350,56 грн (4430,86 грн + 4919,70 грн) : 41 дн.
Період вимушеного прогулу позивача - з 17.03.2015 (наступний день після звільнення, враховуючи, що день звільнення є останнім робочим днем) по 04.11.2021 (день постановлення рішення судом апеляційної інстанції у справі №826/6764/15) складає 1662 робочих дні, а саме:
- 201 робочий день у 2015 році, з яких: березень - 11 робочих днів, квітень - 21, травень - 18, червень - 20, липень - 23, серпень - 20, вересень - 22, жовтень - 22, листопад - 21, грудень - 23 (відповідно до листа Міністерства праці та соціальної політики України від 09.09.2014 р. №10196/0/14-14/13);
- 251 робочий день у 2016 році (відповідно до листа Міністерства праці та соціальної політики України від 20.07.2015 №10846/0/14-15/13);
- 249 робочих днів у 2017 році (відповідно до листа Міністерства соціальної політики України від 05.08.2016 р. № 11535/0/14-16/13);
- 250 робочих днів у 2018 році (відповідно до листа Міністерства соціальної політики України від 19.10.2017 р. №224/0/103-17/214);
- 250 робочих днів у 2019 році (відповідно до листа Міністерства праці та соціальної політики України від 08.08.2018 № 78/0/206-18);
- 251 робочий день у 2020 році (відповідно до листа Міністерства праці та соціальної політики України від 29.07.2019 № 1133/0/206-19);
- 210 робочих днів у 2021 році, з яких: у січні - 19, у лютому - 20, у березні - 22, у квітні - 22, у травні - 18, у червні - 20, у липні - 22, у серпні - 21, у вересні - 22, у жовтні - 20, у листопаді - 4 (відповідно до листа Міністерства праці та соціальної політики України від 12.08.2020 №3501-06/219).
З урахуванням цього, на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 17.03.2015 по 04.11.2021 у розмірі 379 035,72 грн (228,06 грн х 1662 дні).
Щодо заявлених позивачем вимог про стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 200000,00 грн, суд зазначає таке.
Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно зі статтею 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Відповідно до пункту 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди від 31.03.1995 №4 під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
За приписами пункту 5 вищезазначеної Постанови Пленуму Верховного Суду України при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з'ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача, вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Пунктом 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України визначено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
З викладеного випливає, що сам факт визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень не є безумовною і достатньою підставою для стягнення з нього моральної шкоди. У кожному випадку позивач повинен обґрунтувати заподіяння йому такої шкоди, зокрема пояснити в чому конкретно проявилося порушення його нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, що саме спричинило йому моральні страждання і в чому проявляється їхній взаємозв'язок з протиправними діями відповідача.
Тобто моральна шкода, як і будь-яка інша позовна вимога, є предметом доказування, а тому обов'язок доказування моральної шкоди покладається саме на ту сторону, яка просить про її стягнення.
Такий правовий висновок висловлений Верховним Судом у постанові від 16.07.2020 у справі №822/3180/15 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 90425178) та від 04.03.2020 у справі №815/2215/15 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 88027776).
При цьому Верховний Суд у постанові від 04.03.2020 у справі № 815/2215/15 зазначив, що доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо.
Обґрунтовуючи вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди, позивач стверджує, що внаслідок протиправної поведінки відповідача, яка полягає у незаконному звільненні та необхідності у зв'язку з цим протягом тривалого часу та виключно у судовому порядку скасовувати незаконний наказ про звільнення, він зазнав душевних страждань, приниження людської честі та гідності у зв'язку із неотриманням заробітної плати протягом значного періоду часу, що призвело до зниження рівня його життя, відсутності забезпечити базові потреби тощо.
При цьому позивачем не надано жодних доказів, які б підтверджували виникнення у нього зазначених розладів після звільнення з посади, як і відсутні докази, зокрема, звернення до медичних установ та довідок з них з відповідними діагнозами, виписки з історії хвороби тощо на підтвердження погіршення стану здоров'я позивача.
Фактично, доводи позивача зводяться виключно до тверджень про заподіяння йому відповідачем моральних страждань, однак жодного доказу в обґрунтування цих тверджень позивач не надає.
На переконання суду не є достатнім лише тверджень позивача про завдання йому моральної шкоди для задоволення відповідної вимоги. Позивач обов'язково має надати суду докази наявності заподіяної йому відповідачем моральної шкоди, а також обґрунтувати її розмір, оскільки у протилежному випадку існує загроза заявлення позивачем безпідставних та необґрунтованих вимог про стягнення моральної шкоди лише з посиланням на винесення відповідачем протиправного рішення та вчинення протиправних дій, та без надання доказів завдання такими рішенням та діями втрат немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань.
Наведене, у свою чергу, суперечитиме положенням частини першої статті 77 КАС України, якою визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
При цьому суд зауважує, що згідно з частиною другою цієї ж статті на відповідача лише покладено обов'язок по доведенню правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності, а тому саме позивач має довести суду факт заподіяння йому моральної шкоди поведінкою відповідача.
Суд також звертає увагу позивача на положення частини першої статті 9 КАС України, якою визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Засади змагальності покладають на позивача обов'язок довести суду правомірність вимог, викладених у позовній заяві, зокрема, у даному випадку, щодо заподіяння моральної шкоди.
Зважаючи на те, що позивачем не надано доказів, що прямо чи опосередковано підтверджують заподіяння йому сильних душевних страждань, шкоди здоров'ю, чи інших втрат немайнового характеру, з яких суд, при обрахуванні розміру компенсації, міг би встановити характер та обсяг моральних страждань і матеріальні витрати, понесені позивачем, підстави для задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди - відсутні.
Стосовно позовних вимог про зобов'язання відповідача оподаткувати єдиним соціальним внеском і сплатити у порядку, передбаченому частиною другою статті 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» грошові кошти у вигляді середньої заробітної плати за вимушений прогул, стягнуті з відповідача на користь позивача судовими рішеннями за 2014 - 2021 роки, суд зазначає таке.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначені Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 8 липня 2010 року № 2464-VI (далі - Закон №2464).
Згідно з частиною першою статті 1 Закону №2464 у цьому Законі нижченаведені терміни вживаються в такому значенні:
- єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування (п.2);
- застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок (п.3);
- страхувальники - роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов'язані сплачувати єдиний внесок (п.10).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону №2464 платниками єдиного внеску є роботодавці, зокрема, підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Пунктом 1 частини першої статті 7 Закону №2464 визначено, що для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, єдиний внесок нараховується на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.
Згідно з частиною другою статті 9 Закону №2464 обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
Обчислення єдиного внеску за минулі періоди, крім випадків сплати єдиного внеску згідно з частиною п'ятою статті 10 цього Закону, здійснюється виходячи з розміру єдиного внеску, що діяв на день нарахування (обчислення, визначення) заробітної плати (доходу), на яку відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок (ч.4 ст. 9 Закону №2464).
Відповідно до частини сьомої статті 9 Закону №2464 єдиний внесок сплачується шляхом перерахування платником безготівкових коштів з його рахунку, відкритого в банку, у небанківського надавача платіжних послуг, або на єдиний рахунок.
Платники єдиного внеску, крім платників, зазначених у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 20 числа наступного місяця, крім гірничих підприємств, які зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 28 числа наступного місяця (ч.8 ст.9 Закону №2464).
Таким чином, з аналізу наведених положень вбачається, що єдиний внесок підлягає нарахуванню та сплаті страхувальником (платником єдиного внеску, у даному випадку - ДФС України) на суму нарахованої застрахованій особі (позивачу) заробітної плати, у той час як при розгляді даної справи було встановлено, що у спірний період заробітна плата (як і середній заробіток за Порядком №100) позивачу не нарахована, а тому відсутні підстави вважати, що у майбутньому, при нарахуванні та виплату позивачу належних сум ДФС України будуть порушені положення Закону №2464.
Оскільки судовому захисту підлягають порушені права чи інтереси особи, а не ті, що можливо/ймовірно будуть порушені у майбутньому, у задоволенні цих позовних вимог слід відмовити, як передчасних.
Аналогічний правовий висновок викладено у рішенні Верховного Суду від 14.09.2020 у зразковій справі № 560/2120/20, яке залишено без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 20.01.2021.
Інших доводів, що можуть вплинути на правильність вирішення судом спору, що розглядається, матеріали справи не містять.
Отже, всебічно та в повному обсязі розглянувши матеріали справи, оцінивши в сукупності наявні у справі докази, суд дійшов висновку, що позов слід задовольнити частково.
Відповідно до положень статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.
У зв'язку з цим суд вважає за необхідне звернути до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з відповідача на користь позивача суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.
Відповідно до частини третьої статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Під час звернення до суду позивачем був сплачений судовий збір у розмірі 6916,74 грн, що підтверджується платіжною інструкцією від 30.05.2023 №0.0.03022869627.1.
Натомість, згідно з пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.
Таким чином, при звернення до суду з позовом у цій справі позивач був звільнений від сплати судового збору, а тому судовий збір у розмірі 6916,74 грн був сплачений ним зайве.
Пунктом 1 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» визначено, що сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.
Таким чином, зайве сплачений позивачем судовий збір може бути повернутий його у разі подання відповідного клопотання.
На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Адміністративний позов задовольнити частково.
2. Зобов'язати Державну фіскальну службу України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 заробітну плату за період роботи в Головному управлінні Міндоходів Автономної Республіки Крим за період з 01.03.2014 по 16.03.2015.
3. Стягнути з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 17.03.2015 по 04.11.2021 у розмірі 379 035,72 грн (триста сімдесят дев'ять тисяч тридцять п'ять грн 72 коп.).
4. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
5. Звернути до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Дудін С.О.