28 квітня 2026 року м. Київ справа №640/1283/21
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дудіна С.О. розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної податкової служби України, Державної фіскальної служби України, Міністерства доходів і зборів України, про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні.
Суть спору: до Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась ОСОБА_1 (далі по тексту також позивачка, ОСОБА_1 ) з позовом до Державної податкової служби України (далі по тексту також відповідач, ДПС України), в якому просить суд:
- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток у розмірі 286 611,85 грн без урахування обов'язкових платежів та зборів на час затримки виплати заробітної плати;
- стягнути з відповідача на користь позивача компенсацію втрати частини заробітної плати у розмірі 37 083,28 грн без урахування обов'язкових податків та зборів.
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач повідомила, що рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 09.04.2020 у справі №640/11448/18 стягнуто з ДПС України на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі у розмірі 38 335,50 грн за період з березня 2014 року по грудень 2014 року під час роботи в Державній податковій інспекції у м. Ялті Головного управлінні Міндоходів в Автономній Республіці Крим без урахування обов'язкових податків та зборів.
На виконання означеного рішення відповідачем було здійснено фактичний розрахунок з позивачем шляхом зарахування коштів на її рахунок 13.11.2020.
Оскільки відповідачем не було виплачено позивачу всі належні їй від роботодавця суми в день звільнення, на переконання ОСОБА_1 , в силу положень статті 117 Кодексу законів про працю України на її користь слід стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Позивач зазначає, що оскільки вона звільнилася з ДПІ у м. Ялті ГУ Міндоходів в АР Крим 15.12.2014, а фактично погашення заборгованості по заробітній платі здійснено 13.11.2020, вона має право на отримання середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за означений період.
Крім того, позивач наголошує на наявності у неї права на отримання компенсації втрати частини доходів.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.01.2021 відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
Відповідач, заперечуючи проти позовних вимог, зазначив, що ДПС України не є правонаступником ДФС України, а тому до відповідача не переходять майнові права та обов'язки ДФС України. Крім того, стверджує, що ДФС України станом на час розгляду справи не припинена.
Таким чином, ДПС України вважає, що вона є неналежним відповідачем у справі з огляду на те, що не є правонаступником ДФС України та оскільки станом на момент розгляду цієї справи ДФС України не ліквідована.
13 грудня 2022 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» №2825-IX, статтею 1 якого встановлено ліквідувати Окружний адміністративний суд міста Києва.
Пунктом 1 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону визначено, що цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування.
Згідно з пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону установлено, що з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя; до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.
14 грудня 2022 року вказаний Закон був опублікований в газеті «Голос України» №254 та набрав чинності 15.12.2022.
09 травня 2023 року на адресу Київського окружного адміністративного суду від Окружного адміністративного суду міста Києва надійшли матеріали цієї адміністративної справи та за результатом автоматизованого розподілу були передані на розгляд судді Дудіну С. О.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 19.06.2023 адміністративну справу прийнято до провадження, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання (у порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами.
Відповідно до частини п'ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 14.08.2023 відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про здійснення розгляду справи за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 12.01.2026 вирішено здійснювати розгляд адміністративної справи за правилами спрощеного позовного провадження в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Судове засідання призначено на 29 січня 2026 року о 10 год. 30 хв.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 29.01.2026 залучено в якості співвідповідача Державну фіскальну службу України та Міністерство доходів і зборів України. Відкладено судове засідання до 05 березня 2026 року до 10 год. 00 хв.
У судовому засіданні 05.03.2026 вирішено подальший розгляд справи здійснювати у порядку письмового провадження.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
ОСОБА_1 є громадянкою України, що підтверджується наявною в матеріалах справи копіє паспорта громадянина України.
Відповідно до запису у трудовій книжці ОСОБА_1 №34 наказом Міндоходів від 15.12.2014 №1922-О позивача звільнено з посади першого заступника начальника ДПІ в м. Ялті ГУ Міндоходів в АРК у зв'язку з переведенням на роботу до Васильківської ОДПІ ГУ ДФС у Київській області згідно п. 5 ст. 36 КЗпП України.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 09.04.2020 у справі №640/11448/18, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 10.09.2020, адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено в повному обсязі. Стягнуто з ДПС України на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі у розмірі 38 335,50 грн за період з березня 2014 року по грудень 2014 року під час роботи в Державній податковій інспекції у м. Ялті Головного управлінні Міндоходів в Автономній Республіці Крим без урахування обов'язкових податків та зборів.
Листом ДПС України від 20.11.2020 №5095/С/99-00-10-08-01-09 на звернення позивачки повідомлено, що з метою виконання означеного вище рішення видано наказ ДПС України від 06.10.2020 №99-ф «Про виконання рішення суду», яким уповноважено ГУ ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі здійснити виплату ОСОБА_1 заборгованості по заробітній платі за період з березня 2014 року по грудень 2014 року у розмірі 38 335,50 грн з урахуванням вимог Податкового кодексу України та Закону України від 08.07.2010 №2464-VІ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування». Станом на 13.11.2020 означене рішення суду виконано, що підтверджується платіжними дорученнями ГУ ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі №2088-2091 від 12.11.2020.
Відповідно до наявної в матеріалах справи копії платіжного доручення від 12.11.2020 № 2088 позивачу виплачено заробітну плату у розмірі 30 860,12 грн. (38 335,50 грн за вирахуванням ПДФО у сумі 6900,38 грн. та військового збору у розмірі 575,00 грн).
Звертаючись до суду з позовом у цій справі, позивач зазначає, що розрахунок при звільненні проведений відповідачем несвоєчасно, у зв'язку з чим просить відповідно до положень статті 117 Кодексу законів про працю України зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні.
Надаючи оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з такого.
Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до статті 47 Кодексу законів про працю України (тут і далі КЗпП України, в редакції, чинній на момент звільнення позивача зі служби та виключення зі списків особового складу) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 (реєстраційний номер судового рішення у ЄДРСР 88952400) підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у своєму рішенні від 08.04.2010 у справі «Меньшакова проти України» Європейський суд з прав людини не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.
Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та надавати оцінку наданим їм доказам (рішення у справі «Waite and Kennedy v. Germany»), заява № 26083/94, пункт 54, ЄСПЛ 1999-I).
Відповідно за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (пункт 59 рішення).
За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15).
Аналогічний правовий висновок було викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 у справі №810/451/17 (реєстраційний номер судового рішення у ЄДРСР 89819874), а також Верховним Судом у постанові від 12.08.2020 у справі №400/3365/19 (реєстраційний номер судового рішення у ЄДРСР 90927063).
Відповідно до частин п'ятої та шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Отже, правовий висновок Верховного Суду та його Великої Палати, викладений у вищевказаних постановах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, у тому числі для відповідача, а також підлягає обов'язковому врахуванню судом при вирішенні цієї справи.
Пленум Верховного Суду України у пункті 21 постанови від 24.12.1999 №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» зазначив, що при визначенні середньої заробітної плати слід виходити з того, що в усіх випадках, коли за чинним законодавством вона зберігається за працівниками підприємств, установ, організацій, це слід робити відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8лютого 1995 р. №100. Цей нормативний акт не застосовується лише тоді, коли середня заробітна плата визначається для відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я, та призначення пенсії.
Відповідно до пункту 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів(годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством,- на число календарних днів за цей період.
Відповідно до листа Генічеської ОДПІ ГУ ДФС у Херсонській області від 08.08.2018 №872/8/21-10-05-09 розмір середньоденної заробітної плати позивачки за останні 2 місяці перед звільненням (жовтень та листопад 2014 року) становив 194,06 грн грн (4172,23 грн + 4172,23 грн)/43 робочих дні (23 у жовтні та 20 у листопаді 2014 року).
Враховуючи, що відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України потрібно розраховувати з дня, наступного за днем, коли роботодавець мав здійснити розрахунок з працівником, до дня, що передує припиненню нарахування (пункт 62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСРП 87952206), періодом прострочення повного розрахунку з позивачем при його звільненні є 16.12.2014 - 12.11.2020 включно.
Кількість робочих днів складає:
- у 2014 році - 12 днів (за період з 16.12.2014 по 31.12.2014);
- у 2015 році - 251 робочий день (відповідно до листа Міністерства праці та соціальної політики України від 09.09.2014 р. №10196/0/14-14/13);
- у 2016 році - 251 робочий день (лист Міністерства праці та соціальної політики України від 20.07.2015 №10846/0/14-15/13);
- у 2017 році - 249 робочих днів (лист Мінсоцполітики від 05.08.2016 № 11535/0/14-16/13);
- у 2018 році - 250 робочих днів;
- у 2019 році - 250 робочих днів (лист Мінсоцполітики від 08.08.2018 № 78/0/206-18);
- у 2020 році - 217 робочих днів згідно листа Мінсоцполітики 29.07.2019 № 1133/0/206-19 (січень - 21, лютий - 20, березень - 21, квітень - 21, травень - 19, червень - 20, липень - 23, серпень - 20, вересень - 22, жовтень - 21, листопад - 9). Разом - 1480 робочих днів.
Відповідно, розмір відшкодування за несвоєчасний розрахунок при звільненні позивача, обчислений відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, за період з 16.12.2014 по 12.11.2020 дорівнює 287 208,80 грн (194,06 грн х 1480 днів).
Натомість суд зауважує, що Велика Палата Верховного Суду у вищевказаній постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСРП 87952206) зазначила, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку.
Враховуючи наведене та вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на таке.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Так, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Аналогічний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 (реєстраційний номер судового рішення у ЄДРСР 88952400), а також Верховним Судом у постанові від 12.08.2020 у справі №400/3365/19 (реєстраційний номер судового рішення у ЄДРСР 90927063).
Згідно з частиною п'ятою статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
При цьому Велика Палата Верховного Суду у пункті 94.5 вищевказаної постанови від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСРП 87952206) зазначила, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2009 - 2015 року можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя.
При застосуванні до обставин цієї справи критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, суд враховує таке:
- позивач звернувся до суду з цим позовом 20.01.2021, тобто більш ніж через 6 років після звільнення з посади;
- відповідач заперечував проти права позивачки на отримання виплати заборгованості по заробітній платі, а тому факт порушення цього права та сума відповідної виплати були встановлені лише під час судового розгляду;
- сума середнього заробітку позивача за час затримки її виплати при звільненні (287 208,80 грн) у більш ніж 7 разів перевищує суму заборгованості по заробітній платі (38 335,50 грн).
Надаючи приблизну оцінку розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, суд зазначає, що згідно з даними, які розміщені на офіційному веб-сайті Національного банку України за адресою: «https://bank.gov.ua/ua/statistic/sector-financial/data-sector-financial», середньозважена ставка в річному обчисленні за новими кредитами резидентам є такою:
- у грудні 2014 року - 15%
- у 2015 році - 17,5%
- у 2016 році - 15,9%
- у 2017 році - 14,6%
- у 2018 році - 17,2%
- у 2019 році - 17%
- у січні 2020 року - 14,9%
- у лютому 2020 року - 14,8%
- у березні 2020 року - 15,6%
- у квітні 2020 року - 14,4 %
- у травні 2020 року - 13,7%
- у червні 2020 року - 13,1 %
- у липні 2020 року - 12,6 %
- у серпні 2020 року - 12,2%;
- у вересні 2020 року - 11,9%;
- у жовтні 2020 року - 11,5%;
- у листопаді 2020 року - 12,0%.
Отже, ймовірний розмір майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, за період з 16.12.2014 по 12.11.2020 дорівнює 24 824,86 грн та складається з таких сум:
- у грудні 2014 року - 189,05 грн (38 335,50 грн (розмір заборгованості перед позивачкою із заробітної плати, недоотриманої при звільненні) х 15% (середньозважена ставка за кредитами в річному обчисленні за грудень 2014 року) : 365 дн. х 12 дн. (кількість днів прострочення у грудні 2014 року));
- у 2015 році - 4 613,39 грн (38 335,50 грн х 17,5% : 365 дн. х 251 дн.);
- у 2016 році - 4 180,14 грн (38 335,50 грн х 15,9% : 366 дн. х 251 дн.);
- у 2017 році - 3 818,22 грн (38 335,50 грн х 14,6% : 365 дн. х 249 дн.);
- у 2018 році - 4 516,24 грн (38 335,50 грн х 17,2% : 365 х 250 дн.);
- у 2019 році - 4 463,72 грн (38 335,50 грн х 17% : 365 дн. х 250 дн.);
- у січні 2020 року - 327,74 грн (38 335,50 грн х 14,9% : 366 дн. х 21 дн.);
- у лютому 2020 року - 310,04 грн (38 335,50 грн х 14,8% : 366 дн. х 20 дн.);
- у березні 2020 року - 343,13 грн (38 335,50 грн х 15,6% : 366 дн. х 21 дн.);
- у квітні 2020 року - 316,74 грн (38 335,50 грн х 14,4% : 366 дн. х 21 дн.);
- у травні 2020 року - 272,64 грн (38 335,50 грн х 13,7% : 366 дн. х 19 дн.);
- у червні 2020 року - 274,42 грн (38 335,50 грн х 13,1% : 366 дн. х 20 дн.);
- у липні 2020 року - 303,54 грн (38 335,50 грн х 12,6% : 366 дн. х 23 дн.);
- у серпні 2020 року - 255,57 грн (38 335,50 грн х 12,2% : 366 дн. х 20 дн.);
- у вересні 2020 року - 274,21 грн (38 335,50 грн х 11,9% : 366 дн. х 22 дн.);
- у жовтні 2020 року - 252,95 грн (38 335,50 грн х 11,5% : 366 дн. х 21 дн.);
- у листопаді 2020 року - 113,12 грн (38 335,50 грн х 12,0% : 366 дн. х 9 дн.).
За таких обставин, враховуючи вищенаведені правові позиції Великої Палати Верхового Суду, з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат за період з 16.12.2014 по 12.11.2020 у сумі 24 824,86 грн.
Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.
Разом з тим, щодо суб'єкта, з якого підлягає стягненню середній заробіток, суд вважає за необхідне зазначити таке.
Постановою Кабінету Міністрів України від 01.03.2014 №67 «Про ліквідацію Міністерства доходів і зборів» ліквідовано Міндоходів і відновлено діяльність Державної податкової служби України та Державної митної служби України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 21.05.2014 №160 «Про утворення Державної фіскальної служби України» визнано такою, що втратила чинність, постанову від 01 березня 2014 року № 67 «Про ліквідацію Міністерства доходів і зборів» і вирішено реорганізувати Міндоходів у ДФС України шляхом перетворення.
Постановою Кабінету Міністрів України від 21.05.2014 №236 «Про Державну фіскальну службу України» затверджено Положення про ДФС України, відповідно до якого ДФС є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17.07.2014 № 651-р «Питання Державної фіскальної служби України» підтримано пропозицію голови ДФС України про завершення здійснення заходів з утворення зазначеної служби та можливість виконання нею функцій і повноважень Міндоходів, що припиняється.
Наказом ДФС України від 18.07.2014 № 2 розпочато виконання ДФС України покладених на неї постановою Кабінету Міністрів України від 21.05.2014 №236 «Про Державну фіскальну службу України» функцій і повноважень Міндоходів.
Постановою Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 №1200 (далі - Постанова КМУ №1200) утворено ДПС України та Державну митну службу України, реорганізувавши ДФС України шляхом поділу.
Цією ж постановою встановлено, що: 1) ДПС України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується КМУ через Міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок), державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску; 2) Державна митна служба є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується КМУ через Міністра фінансів і який реалізує державну митну політику, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування митного законодавства; 3) ДПС України та Державна митна служба є правонаступниками прав та обов'язків реорганізованої ДФС України у відповідних сферах діяльності; 4) забезпечення діяльності ДПС України та Державної митної служби у 2018 та 2019 роках здійснюватиметься в межах видатків, передбачених ДФС України; 5) ДФС України продовжує здійснювати повноваження та виконувати функції у сфері реалізації державної податкової політики, державної політики у сфері державної митної справи, державної політики з адміністрування єдиного внеску, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску до завершення здійснення заходів з утворення ДПС України та Державної митної служби.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21.09.2019 №682-р (далі - Розпорядження КМУ №682-р) вирішено погодитися з пропозицією Міністерства фінансів щодо можливості забезпечення здійснення ДПС України покладених на неї постановою Кабінету Міністрів України від 06 березня 2019 року №227 «Про затвердження положень про Державну податкову службу України та Державну митну службу України» функцій і повноважень ДФС України, що припиняється, з реалізації державної податкової політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та законодавства з інших питань, контроль за дотриманням якого покладено на ДПС України.
У постановах Верховного Суду від 11.02.2021 в справі № 826/9815/18, від 13.10.2021 у справі № 803/130/16, від 02.11.2021 у справі № 816/1231/15, від 26.05.2022 у справі № 807/3591/14, від 28.07.2022 у справі № 807/3656/14, від 03.05.2023 у справі № 260/4620/21, від 01.06.2023 у справі № 803/746/15-а визначено, що положення КАС України, на відміну від чинного цивільного чи господарського процесуального законодавства, не пов'язують процесуальне правонаступництво з обов'язковою наявністю факту припинення юридичної особи. Ключовим, за правилам КАС України, є доведення обставин вибуття сторони - суб'єкта владних повноважень з відносин, щодо яких виник спір. Такі правила КАС України встановлені, ураховуючи специфіку публічно-правових відносин, а саме: повноваження відповідних державних органів не є статичними і можуть передаватися від одного органу до іншого у випадку зміни законодавства. Водночас такий перехід може не збігатися у часі з юридичним припиненням суб'єкта владних повноважень унаслідок реорганізації чи ліквідації.
Отже, якщо спір виник з приводу реалізації суб'єктом владних повноважень, що припиняється, його компетенції, підстави для правонаступництва виникають з моменту його вибуття з правовідносин, щодо яких виник спір, унаслідок, зокрема, передачі розпорядчим актом Кабінету Міністрів України його адміністративної компетенції іншому/іншим суб'єктам владних повноважень. Якщо ж спір виник у відносинах, що не пов'язані з реалізацією суб'єктом владних повноважень його компетенції, підстави для правонаступництва виникають з моменту припинення сторони - суб'єкта владних повноважень.
У цьому контексті суд зазначає, що спір у цій справі виник у відносинах публічної служби, зокрема середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Після звільнення позивачки з державної служби Міндоходів та його територіальні органи були припинені, натомість було створено Державну фіскальну службу України, на яку покладено виконання функцій ліквідованого Міндоходів.
У подальшому Постановою КМУ №1200 ДФС було реорганізовано шляхом поділу з утворенням ДПС України та Державної митної служби України.
Аналізуючи зміст Постанови №1200 та Розпорядження № 682-р, Верховний Суд у вже згаданій постанові від 11.02.2021 в справі № 826/9815/18 зазначив, що вони свідчать про компетенційне адміністративне (публічне) правонаступництво ДПС України, тобто про перехід до ДПС України функцій ДФС України у сфері реалізації державної податкової політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску. У такому випадку ДПС України (її територіальні органи) може бути відповідачем у спорі, що виник у відносинах публічної служби, виключно у випадку фактичного вибуття ДФС України (її територіальних органів) унаслідок припинення.
Аналогічний висновок викладено у постанові від 18.04.2022 у справі № 826/18481/14, у якій Верховний Суд зазначив, що правонаступником Міністерства доходів і зборів є Державна фіскальна служба України і в цьому випадку Міністерство доходів і зборів не може бути замінено на Державну податкову службу України до фактичного вибуття ДФС України внаслідок припинення.
Судом встановлено, що на момент розгляду справи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відсутній запис про припинення Державної фіскальної служби України, натомість там наявна інформація, що з 17.05.2019 ДФС України перебуває у стані припинення, тобто ДФС України наразі не ліквідовано.
Беручи до уваги, що ДФС України не вибула із спірних правовідносин належним відповідачем за вимогами позивача про стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні є ДФС України.
Аналогічний висновок щодо застосування норм права викладений в постанові Верховного Суду від 03.10.2023 у справі №826/5470/15.
Щодо позовних вимог в частині компенсації втрати грошових доходів, суд зазначає таке.
Відповідно до статті 1 Закону України від 19.10.2000 № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі по тексту також - Закон №2050-ІІІ) підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Статтею 2 Закону №2050-ІІІ визначено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством); соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення); сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника (абзаци 2, 5, 6, 7, 8 частини 2 статті 2 Закону №2050-ІІІ).
Згідно зі статтею 3 Закону №2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Статтею 4 Закону України №2050-ІІІ визначено, що виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Пунктом 2 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 № 159 (далі по тексту також - Порядок №159) передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
Відповідно до пункту 4 Порядку №159 сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Суд зазначає, що згідно з наведеним нормативним регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж виплачений, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням.
Відтак, саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов'язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
При цьому слід зазначити, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер та спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
Так, у статті 3 Закону №2050-ІІІ та у пункті 4 Порядку №159 є формулювання, що сума компенсації обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць.
Це означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
З аналізу норм Закону №2050-ІІІ і Порядку №159 слідує, що підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких умов:
1) нарахування громадянину належних йому доходів, а саме заробітної плати (грошове забезпечення), пенсії, соціальних виплат, стипендії;
2) доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата);
3) порушення встановлених строків їх виплати (як з вини так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання);
4) затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців;
5) зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги.
При цьому, як вже зазначено, основною умовою для виплати позивачу, передбаченої статтею 2 Закону №2050-ІІІ, компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів і компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.
Таким чином, за наявності визначених Законом №2050-ІІІ умов, присуджена за рішенням суду сума підлягає компенсації у тому ж самому порядку, якщо ці умови настали у зв'язку з несвоєчасним виконанням рішення суду.
З наведеного слідує, що коли суми нараховуються за рішенням суду, то підстава для виплати компенсації виникає у зв'язку з несвоєчасним виконанням рішення суду.
Враховуючи наведене, суд зауважує, що визначальними обставинами для виплати компенсації є дати нарахування та фактичної виплати вказаних доходів, оскільки основною умовою для виплати громадянину компенсації, передбаченої статтею 2 Закону №2050-ІІІ, є порушення встановлених строків саме виплати нарахованих доходів.
За таких обставин, суд вважає, що право на компенсацію позивач набуває після набрання законної сили цим судовим рішенням та у разі несвоєчасної виплати відповідачем сум доходу, які стягнуто на підставі цього рішення.
Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 означеного Закону №2050-ІІІ дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
Вказане узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постановах від 22.06.2018 у справі №810/1092/17 та від 13.01.2020 у справі №803/203/17, від 15.10.2020 у справі №240/11882/19, від 29.04.2021 у справі №240/6583/20.
Крім того, Верховний Суд у своїх постановах від 19.05.2022 у справі №200/3859/21, від 24.01.2023 у справі №200/10176/19-а дійшов висновку, що основними умовами для виплати суми компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати є: порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів та виплата нарахованих доходів. При цьому виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу.
Відповідно до частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З матеріалів справи вбачається, що рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 09.04.2020 у справі №826/11448/18 набрало законної сили 10.09.2020.
Таким чином, саме з 11.09.2020 (наступний день після набрання законної сили рішенням суду) у відповідача виник обов'язок щодо нарахування та виплати позивачу компенсації втрати частини грошових доходів, яка мала бути виплачена при остаточному розрахунку під час звільнення позивача з військової служби.
Однак, виплату позивачу заборгованості із заробітної плати за березень - грудень 2014 року на виконання означеного рішення суду відповідачем проведено лише 13.11.2020.
Таким чином, відповідач зобов'язаний нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів відповідно до Закону №2050-ІІІ та Порядку №159.
Отже, бездіяльність відповідача щодо нарахування та виплати позивачу компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати на виконання рішення суду, що набрало законної сили є протиправною.
З урахуванням викладеного, суд робить висновок, що позивачка має право на виплату компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на виконання рішення суду від 09.04.2020 у справі №826/11448/18 з 16.12.2014 (дня, наступного за днем звільнення) по 12.11.2020 (день, що передує фактичній виплаті заборгованості).
Водночас така компенсація відповідачем не виплачена.
Отже, належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача буде зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини грошових доходів за вказаний період у зв'язку з порушенням термінів виплати позивачці заборгованості по заробітній платі за березень - грудень 2014 року.
При цьому належним способом захисту порушеного права є саме зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів, а не стягнення її з відповідача, враховуючи, що така компенсація не була нарахована позивачці відповідачем.
Інших доводів, що можуть вплинути на правильність вирішення судом спору, що розглядається, матеріали справи не містять.
Таким чином, позов слід задовольнити частково.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, підстави для вирішення питання щодо судових витрат відсутні.
На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Адміністративний позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.12.2014 по 12.11.2020 включно у розмірі 24 824,86 грн (двадцять чотири тисячі вісімсот двадцять чотири грн 86 коп.) з відрахуванням податків, зборів та інших обов'язкових платежів.
3. Зобов'язати Державну фіскальну службу України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходу у зв'язку з порушенням строку виплати заборгованості із заробітної плати за період з 16.12.2014 по 12.11.2020.
4. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Дудін С.О.