ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
21.04.2026Справа № 910/349/23
Господарський суд міста Києва у складі судді Ягічевої Н.І., за участю секретаря судового засідання Вілінської О.О., розглянувши матеріали справи
за позовом ОСОБА_1
до Федерації велосипедного спорту України
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: ОСОБА_2 (третя особа 1), ОСОБА_3 (третя особа 2), Громадська спілка "Українська федерація велосипедного спорту України" (третя особа 3),
про визнання рішення недійсним.
Представники учасників справи: згідно протоколу судового засідання.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 08.04.2025, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.09.2025, у справі № 910/349/23 у задоволенні позову відмовлено у повному обсязі.
Постановою від 17.12.2025 у справі № 910/349/23 Верховний Суд касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково; рішення господарського суду міста Києва від 08.04.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.09.2025 у справі № 910/349/23 скасував; справу № 910/349/23 направив на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
23.01.2026 року матеріали справи № 910/349/23 надійшли до господарського суду міста Києва та за результатами автоматизованого розподілу судової справи між суддями передані на розгляд судді Ягічевій Н.І.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.01.2026 суддя Ягічева Н.І. відкрила провадження по справі та призначила підготовче засідання на 24.02.2026.
28.01.2026 у системі "Електронний суд" представником позивача сформовано додаткові пояснення по справі в яких вказує, наявними в матеріалах доказами підтверджується, що позивач починаючи з 2012 року входив до органів управління ФВСУ, сплачував членські внески, при цьому, відсутнє рішення уповноваженого органу управління ФВСУ про його вихід з неї (припинення членства, виключення, позбавлення).
23.02.2026 у системі "Електронний суд" представником відповідача сформовано додаткові пояснення по справі в яких зазначає в наданих позивачем протоколах не вирішувалося питання про членство позивача у ФВСУ. Крім того, особа має активну ліцензію (яка видається на рік) яка підтведжується членським квитком/карткою учасника («ліцензія») та є відповідним ідентифікаційним документом, що підтверджує зобов'язання його власника дотримуватися Статуту ФВСУ, регламенту UCI, Європейського Союзу велосипедистів. Витяг з системи ДатаРайд UCI наданий позивачем у 2022 році вказує на те, що позивач останній раз оформлював членський квиток/ліцензію ФВСУ у 2020 році, а тому не мав статусу члена ФВСУ станом на 2022 рік.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.02.2026 відкладено розгляд справи на 10.03.2026.
Ухвалою від 10.03.2026 закрито підготовче провадження та призначено справу по суті на 07.04.2026.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.04.2026 відкладено розгляд справи на 21.04.2026.
В судовому засіданні 21.04.2026 представник позивача підтримав позовні вимоги, представник відповідача заперечив проти задоволення позовних вимог, представники третіх осіб 1, 2, 3 в засідання суду не з'явилися про розгляд справи повідомлені належним чином.
У судовому засіданні 21.04.2026 було закінчено розгляд справи по суті та оголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
15.11.2022 відбулося засідання звітно-виробничої конференції Федерації велосипедного спорту України (далі- відповідач, Федерація, ФВСУ), порядком денним якого було:
- вибори Президента ФВСУ;
???- вибори Першого Віце-президента;
???- звіт Президента ФВСУ ОСОБА_2 за 2022 рік;
???- фінансовий звіт ФВСУ за 2022 рік;
???- різне:
1. Звіти тренерів;
2. Внесення змін до Статуту ФВСУ і затвердження Статуту ФВСУ у новій редакції;
3. Надання повноважень представництва Громадській спілці "Українська федерація велосипедного спорту" (ЄДРПОУ: 44285637);
4. Державна реєстрація відповідних змін до відомостей, що містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань у встановленому законодавством порядку.
За наслідком вказаного засідання, було прийнято рішення, яке оформлені протоколом № 16 від 15.11.2022.
ОСОБА_1 (далі - позивач), вказує, що він є членом Федерації, а рішення відповідача від 15.11.2022, оформлене протоколом № 16 порушує його права, прийняте з порушенням законодавства та статуту Федерації та підлягає визнанню недійсним.
За доводами позивача, ФВСУ не оголошувала про місце, дату та час проведення, проект порядку денного Конференції ФВСУ, що відбулась 15.11.2022, на веб-сайті velosport.org.ua; на Конференції ФВСУ були присутні делегати від 11 областей України, хоча ФВСУ має лише 2 відокремлені підрозділи без статусу юридичної особи; рішення Президії від 14.10.2022, оформлене протоколом № 15 від 14.10.2022 ("рішення Президії від 14.10.2022"), на підставі якого скликали рішення Конференції ФВСУ від 15.11.2022, суперечить законодавству України та Статуту ФВСУ.
Відповідач, у відзиві на заяву про зміну підстав позову, заперечуючи проти задоволення позовних вимог вказує, що позивач не був членом ФВСУ станом на 15.11.2022, а тому у нього немає права на звернення до суду. Легітимним керівником ФВСУ був ОСОБА_2 , який і підписав оскаржуване рішення звітно-виробничої Конференції Федерації велосипедного спорту України від 15.11.2022. На думку відповідача, ОСОБА_4 не займав посаду Генерального директора ФВСУ станом на 15.11.2022, оскільки суд визнав недійсним та скасував наказ позивача про призначення ОСОБА_4 на посаду Генерального директора ФВСУ № 2 від 01.07.2022. Відповідач наголошує на тому, що єдиним допустимим доказом правового статусу члена ФВСУ, в розумінні ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, є членський квиток/ліцензія ФВСУ, як це передбачено відповідними положеннями Статуту, а копія протоколу засідання позачергової Конференції ФВСУ № 7 від 20.07.2018, копії платіжних доручень № 1194297580 та № 2037224320, копія листа Генерального директора ФВСУ ОСОБА_4 від 17.07.2019 № 396/1 є неналежними доказами, що не відповідають вимогам ст. 76 Господарського процесуального кодексу України.
ОСОБА_2 (далі - третя особа 1), надаючи пояснення по суті спору вказував, що у нього були наявні повноваження на проведення засідання Президії відповідача 14.10.2022 та ініціювання скликання Конференції 15.11.2022, а підстави для визнання недійсним рішення відповідача від 15.11.2022, оформлене протоколом № 16, відсутні.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 08.04.2025 у даній справі №910/349/23 у задоволенні позовних вимог відмовлено в повному обсязі. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.09.2025 рішення Господарського суду міста Києва від 08.04.2025 у справі № 910/349/263 залишено без змін.
Водночас, постановою Верховного Суду від 17.12.2025 рішення Господарського суду міста Києва від 08.04.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.09.2025 скасовано, справу направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
При направлені справи на новий розгляд суд касаційної інстанції зауважив, що суди попередніх судових інстанцій для того, щоб стверджувати, що у позивача відсутнє право/законний інтерес щодо Федерації, оскільки останній не є членом такої, мали встановити обставини втрати/припинення членства ОСОБА_1 у Федерації на час проведення спірної конференції.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно ч. 1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Частиною 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням
Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Верховним Судом у постанові від 19.01.2022 по справі №924/316/21 вказано, що наведена норма визначає об'єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.
Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Аналогічний правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 10.11.2021 по справі №910/8060/19.
Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Cпособи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб'єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 р. "Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України".
У постанові Об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 зауважено, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Верховний Суд у постанові від 21.12.2021 по справі №917/664/19 зауважив, що гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Таким чином, виходячи зі змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством - ефективність), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Отже, ОСОБА_1 при зверненні до суду з позовом про визнання недійсним оскаржуваного рішення необхідно довести суду обставини порушення його прав та законних інтересів унаслідок прийняття вказаного рішення, невідповідність прийнятого рішення вимогам чинного законодавства, а також ефективність обраного способу захисту, а саме обставини того, що у разі задоволення позовних вимог порушені права та законні інтереси позивача буде відновлено.
Верховний Суд у постанові від 13.01.2022 по справі №921/591/20 зауважив, що додатково, в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (пункт 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).
Суд зазначає, що предметом спору у справі є визнання недійсними рішення звітно-виробничої Конференції Федерації велосипедного спорту України від 15.11.2022, оформлене протоколом № 16.
Однак, суд акцентує увагу позивача, що застосуванню певного способу захисту передує встановлення порушення матеріального права позивача, а саме порушення його прав та законних інтересів унаслідок прийняття оскаржуваного рішення.
Тобто, у даному випадку право та його порушення повинні перебувати у логічній та часовій послідовності, а саме первинним є виникнення у позивача відповідного матеріального права, законного інтересу та наступне його порушення, невизнання, оспорення.
Як встановлено судом, 13.05.1998 було створено та зареєстровано Громадську організацію "Федерація велосипедного спорту України".
02.11.2016 черговим засіданням конференції Громадської організації "Федерації велосипедного спорту України" затверджено нову редакцію статуту організації (далі також - Статут).
Відповідно до п. 1.1. Статуту, Громадська організація "Федерація велосипедного спорту України" є всеукраїнською громадською організацією спортивної спрямованості, яка об'єднує спортсменів, тренерів, суддів, інших фахівців досягненні мети і завдань, передбачених статутом.
Федерація діє на засадах добровільності, спільності інтересів, рівноправності її членів (учасників), самоврядування, законності та гласності, обов'язковості виконання рішень, прийнятих згідно зі статутом (п. 1.2. Статуту).
Відповідно до п. 1.3. Статуту, федерація є всеукраїнською громадською організацією зі статутом юридичної особи, діяльність якої поширюється на територію всієї України. Федерація створена та здійснює свою діяльність відповідно до Конституції України, Законів України "Про громадські об'єднання" та "Про фізичну культуру і спорт", інших законів та нормативно-правових актів України, а також цього статуту.
Рішення керівних органів федерації, видані в межах її компетенції, обов'язкові для виконання всіма її членами (п. 1.6. Статуту).
Відповідно до п. 3.1. Статуту, основною метою діяльності федерації є сприяння розвитку видів велосипедного спорту в Україні, підвищенню ролі фізичної культури та спорту у всебічному і гармонійному розвитку особистості, зміцненню здоров'я громадян, формуванню та пропагуванню здорового способу життя, фізичного та духовного розвитку як своїх членів, так і всього населення України; сприяння розвитку велосипедного спорту в Україні в цілому і захист законних прав та інтересів кожного окремого члена федерації, а також сприяння утвердженню міжнародного авторитету України, як велосипедної держави у світовому співтоваристві.
Відповідно до п. п. 4.1., 4.2. Статуту, членство у федерації є добровільним і не накладає на її членів ніяких обмежень щодо підприємницької, громадської та будь-якої іншої діяльності, що не заборонена законодавством. Кількість членів федерації необмежена.
Пунктом 5.1. Статуту визначено, що органами управління федерації є: конференція, президія, президент, перший віцепрезидент, дирекція, ревізійна комісія.
Відповідно до п. 5.2. Статуту, вищим керівним статутним органом федерації є конференція федерації, яка скликається не рідше, ніж один раз на рік.
Президент федерації очолює федерацію в період між конференціями і здійснює поточне керівництво всіма напрямками її діяльності протягом строку, встановленого цим статутом, та відповідно до своїх повноважень. Президентом федерації може бути обрана будь-яка дієздатна особа, яка є громадянином України і членом федерації. Президент обирається конференцією строком на чотири роки та є вищою посадовою особою, яка очолює федерацію (п. п. 5.4.1.-5.4.3 Статуту).
Відповідно до п. 5.5.1. Статуту, перший віцепрезидент федерації обирається конференцією за подання президента федерації.
З матеріалів справи вбачається, що 20.08.2019 на засіданні позачергової конференції громадської організації "Федерації велосипедного спорту України" прийнято рішення, оформлене протоколом №3, про визнання роботи ОСОБА_1 , як президента федерації, незадовільною та про припинення повноважень президента ОСОБА_1 з 20.08.2019 відповідно до частини 3 статті 99 Цивільного кодексу України.
За результатами розгляду справи про оскарження вказаного рішення, рішенням Господарського суду міста Києва від 25.07.2023, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.11.2023 та постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.04.2024 у справі №757/230/20-ц у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відповідно до частини 4 статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Таким чином, як на момент звернення до суду з даним позовом так і під час розгляду справи та ухвалення рішення судом, ОСОБА_1 не був президентом федерації, а отже, у нього відсутнє матеріальне право, яке підлягає захисту.
Суд зазначає, що захисту підлягає лише наявне право, проте за обставин даної справи та враховуючи наявність чинного рішення про припинення повноважень президента, судом не встановлено взагалі наявність у позивача права на управління юридичною особою-відповідача, та як наслідок - можливість порушення такого права будь-яким чином.
Також, під час розгляду справи судом не встановлено, що ОСОБА_1 є індивідуальним членом Федерації велосипедного спорту України (не в складі виконавчого органу).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (п.81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц, п.9.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2021 у справі №904/2104/19).
Крім того, суд зауважує доводи позивача про те, що він є членом Федерації, на підтвердження чого надавав суду докази, зокрема і про сплату членських внесків, не приймається судом до уваги, оскільки, сама лише наявність платіжних доручень не може підтверджувати факт членства у Федерації, оскільки такі доручення лише фіксують фінансові операції з переказу коштів.
Зокрема, статутом відповідача передбачено, що індивідуальним членом може бути громадянин України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, особа віком від 14 років, яка заявила про своє бажання приймати участь в діяльності федерації та взяла на себе обов'язок виконувати передбачені статутом федерації обов'язки, визнає принципи, мету, завдання та статут федерації, сплачує відповідні вступні та членські внески (п. 4.4. Статуту).
Відповідно до п. 4.6. Статуту, прийом індивідуальних членів до федерації та вихід з неї здійснюється на підставі поданої письмової або електронної заяви, яка має містити інформацію про прізвище, ім'я, по-батькові, дату народження, адресу проживання та реєстрації, контактний телефон, електронну адресу. До заяви додається фотокартка розміром 3 см х 4 см.
Рішення про прийом до складу членів федерації та/або вихід з неї (припинення членства, виключення, позбавлення) приймається відповідним рішенням дирекції (п. 4.10. Статуту).
Всупереч вимог ст. 13 та ст. 74 Господарського процесуального кодексу України (судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень) позивач доказів наявності у нього членства у федерації - не надав; матеріали справи не містять визначені пунктами 4.6. та 4.10. статуту відповідача документи, які б надати можливість суду встановити що позивач є індивідуальним членом відповідача і як наслідок - встановити порушення прав позивача, зокрема, як індивідуального члена.
Лист ФВСУ від 31.10.2022, який підписаний генеральним директором відповідача, ОСОБА_4 та на який посилається позивач у позовній заяві в якості підтвердження членства федерації, також не приймається судом до уваги, виходячи з наступного.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.05.2024 у справі № 910/14453/22 визнано недійсним та скасовано наказ президента Федерації велосипедного спорту України від 01.07.2022 №2 про призначення ОСОБА_4 генеральним директором Федерації велосипедного спорту України.
Вказане рішення набрало законної сили, а тому обставини встановлені у ньому не підлягають повторному доказуванню в силу ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України.
Тобто, з наведеного вбачається, що ОСОБА_4 не мав повноважень підписувати вказаний лист та засвідчувати факт наявності членства позивача у Федерації.
З урахуванням наведеного вище суд зазначає, що відсутність права, на захист якого подано позов, є беззаперечною та виключною підставою для відмови судом в задоволенні позовних вимог.
Крім того, відповідач зазначає, що ОСОБА_1 станом на час розгляду справи новому керівникові відповідача не передав жодних документів про діяльність ФВСУ.
Верховним Судом неодноразово, зокрема, у постановах від 13.05.2021 по справі №910/6393/20, від 08.06.2021 по справі №910/11203/20, від 08.09.2021 по справі №913/690/20, від 21.12.2021 по справі №917/713/19, від 23.12.2021 по справі № 924/1351/20 (924/620/20) вказано, що відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Такої ж позиції дотримується Об'єднана палата Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду у постанові від 16.10.2020 у справі №910/12787/17.
Господарським процесуальним кодексом України закріплені основні засади господарського судочинства. Зокрема, згідно з принципами рівності, змагальності та диспозитивності (ст. 7, 13, 14 Господарського процесуального кодексу України) обов'язок з доведення обставин, на які посилається сторона, покладається на таку сторону.
Основні положення про докази та доказування, наведені у главі 5 Господарського процесуального кодексу України, передбачають, що докази мають бути досліджені та оцінені судом з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та вірогідності.
При цьому відповідно до ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно зі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
У постанові від 28.10.2021 у справі № 910/20229/20 Верховний Суд виклав таку правову позицію щодо застосування ст. 73, 74, 77, 79 Господарського процесуального кодексу України: «Обов'язок доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішенні справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
Вірогідність доказів підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію вказаного стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї їх кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Іншими словами, тлумачення змісту ст. 79 Господарського процесуального кодексу України свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
З'ясування фактичних обставин справи має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності в цілому.
Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказування таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний".
Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Верховний Суд під час касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 14.03.2023 у справі №911/1411/19, від 30.08.2022 у справі №925/778/19, від 16.06.2022 у справі №910/366/21, від 15.07.2021 у справі №916/2586/20, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18.
Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному та повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
З урахуванням вищевикладеного, оцінивши подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді у судових засіданнях всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.
При цьому, суд зазначає, що іншим доводам сторін оцінка судом не надається, адже, вони не спростовують встановлених судом обставин, та не впливають на результат прийнятого рішення.
З урахуванням положень ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір покладається на позивача.
Керуючись ст.ст. 129, 236 - 239, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. У задоволені позову відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.
Повний текст рішення складено та підписано 28.04.2026.
Суддя Наталія ЯГІЧЕВА