ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
29.04.2026 м. Івано-ФранківськСправа № 909/358/26
Господарський суд Івано-Франківської області у складі судді Шкіндера П. А. , розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін справу
за позовом: Фізичної особи-підприємця Артьомової Юлії Станіславівни
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Бест Сервіс ІФ"
про стягнення безпідставно набутих грошових коштів у розмірі 40000,00 грн.
встановив, що фізична особа-підприємець Артьомова Юлія Станіславівна звернулася до Господарського суду Івано-Франківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Бест Сервіс ІФ" про стягнення безпідставно набутих грошових коштів у розмірі 40000,00 грн.
Позовні вимоги мотивовані тим, що ФОП Артьомова Ю. С. перерахувала вказані кошти на рахунок відповідача, що підтверджується платіжною інструкцією № 69 від 25.03.2025, у зв'язку з усною домовленістю з відповідачем щодо укладення договору оренди, однак договір між сторонами укладено не було. Стверджує, що між сторонами відсутні будь-які договірні відносини, інших домовленостей щодо перерахування коштів не було. Вказує, що направила відповідачу претензію про повернення безпідставно набутих коштів, проте відповіді не отримала і кошти відповідачем не повернуто, відтак перераховані кошти підлягають поверненню як безпідставно набуте майно. Свою позицію обґрунтовує приписами ст. 530, 1212 ЦК України. Подала заяву вх.№7009/26 від 16.04.26 про стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу у розмірі 5000,00грн, до якої подала докази понесення цих витрат.
18.03.26 суд постановив ухвалу про прийняття позовної заяви до розгляду, відкриття провадження у справі та здійснення розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. У цій ухвалі суд звернув увагу відповідача на приписи ст.6 ГПК України, згідно яких адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, зареєстровані за законодавством України як юридичні особи, їх територіальні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи, зареєстровані за законодавством України, реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов'язковому порядку.
Відповідно до ч. 5 ст. 176 ГПК України ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи в порядку, встановленому ст. 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог ч. 4 ст. 120 цього Кодексу.
Документ в електронному вигляді "Ухвала про відкриття провадження (СПРОЩЕНЕ)" від 18.03.26 у справі №909/358/26 (суддя Шкіндер П. А.) надісланий позивачу - фізичній особі-підприємцю Артьомовій Юлії Станіславівні в її електронний кабінет та доставлений 18.03.26.
Відповідач є юридичною особою, відтак згідно з ч.6 ст. 6 ГПК України зобов'язаний зареєструвати електронний кабінет. В порушення вищезазначеної правової норми відповідач в підсистемі "Електронний суд" не зареєстрований, відтак ухвала про відкриття провадження від 18.03.26 надсилалася на його адресу, зазначену у позовній заяві та ЄДРПОУ (відповідь з ЄДРПОУ №2476180 від 18.03.26 за запитом суду), засобами поштового зв'язку, однак відповідачу не вручено (повернуто до суду).
Відповідно до п. 5 ч. 6 ст. 242 ГПК України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Отже, у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії суд направив за належною адресою, тобто повідомленою суду стороною, внесеною до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, і повернуто підприємством зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата за адресою місцезнаходження, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.
Відповідно до ч. 7 ст. 120 ГПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають електронного кабінету та яких неможливо сповістити за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає чи не перебуває.
Отже, відповідач самостійно, у власних інтересах, повинен забезпечити належне приймання кореспонденції, яка направляється на його адресу, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Інформація про іншу адресу відповідача у суду відсутня. Крім того, у цьому випадку суд враховує, що за приписами ч. 1 ст. 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 3 Закону України "Про доступ до судових рішень" для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень ( автоматизованої системи збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень).
Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному вебпорталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").
Ухвала суду у даній справі оприлюднена в Єдиному державному реєстрі судових рішень. Таким чином, відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з ухвалою суду у даній справі в Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
В контексті викладеного, суд дійшов висновку, що відповідач належним чином, у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України, повідомлений про розгляд цієї справи.
Відзиву на позов відповідач не подав.
Відповідно до частини четвертої статті 13 ГПК України, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно з ч. 1 ст. 118 ГПК України, право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку.
Статтею 178 ГПК України передбачене право відповідача подати суду відзив на позовну заяву. Разом з тим, як визначено в ч. 3 цієї статті, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Поряд з цим, одним із принципів господарського судочинства відповідно до статті 2 Господарського процесуального кодексу України, є розумність строків розгляду справи судом.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку; розумним вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
Враховуючи те, що клопотань про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін до суду не надходило, та з огляду на відсутність у суду підстав для виклику сторін з власної ініціативи, згідно з ч. 5 ст. 252 ГПК України справа розглядається за наявними у ній матеріалами.
За приписами ч.2 ст.252 ГПК України розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.
Частиною 3 статті 252 ГПК України передбачено, що якщо для розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження відповідно до цього Кодексу судове засідання не проводиться, процесуальні дії, строк вчинення яких відповідно до цього Кодексу обмежений першим судовим засіданням у справі, можуть вчинятися протягом тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Відповідно до ч. 4 ст. 240 ГПК України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.
Фактичні обставини справи, встановлені судом. Оцінка доказів.
З позовної заяви вбачається, що на початку травня 2025 року між Фізичною особою-підприємцем Артьомовою Юлією Станіславівною (далі - ФОП Артьомова Ю.С., позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Бест Сервіс ІФ" (далі - ТОВ "Бест Сервіс ІФ", відповідач) було досягнуто усної домовленості про укладення до кінця травня 2025 Договору оренди нерухомого майна, розташованого за адресою м. Івано-Франківськ, вул. Любомира Гузара, буд. 39 (далі - Договір оренди), за яким Позивач мав виступати орендарем, а ТОВ "Бест Сервіс ІФ" - орендодавцем.
Перед укладанням Договору оренди 21.05.2025 ФОП Артьомовою Ю.С. на підставі виставленого ТОВ "Бест Сервіс ІФ" рахунка-фактури №СФ-00015 від 15.05.2025 перераховано на розрахунковий рахунок відповідача передоплату у таких розмірах: 20000,00 гривень - оренда приміщення за червень 2025; 20000,00 гривень - гарантійний платіж, всього здійснено попередню оплату за майбутню оренду на загальну суму 40000,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 390 від 21.05.2025.
Позивач стверджує, що договір оренди укладений не був, укладання Договору оренди втратило для Позивача інтерес. Докази зворотнього у матеріалах справи відсутні.
30.07.2025 представником Позивача, адвокатом Ружа Ігорем Володимировичем на адресу відповідача направлено вимогу про сплату останнім на розрахунковий рахунок ФОП Артьомової Ю.С. суми попередньої оплати у розмірі 40000,00 грн. (поштове відправлення 4909800092780).
Згідно трекінгу поштове відправлення 4909800092780 отримано відповідачем 01.08.2025.
Станом на момент ухвалення рішення матеріали справи не містять відповіді на вказану вимогу та доказів повернення відповідачем позивачу суми попередньої оплати у розмірі 40000,00 грн.
Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.
Відповідно до ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
За змістом положень глави 83 ЦК України кондикційне зобов'язання виникає за наявності встановленого факту набуття майна без достатньої правової підстави. Якщо ж майно набуто за наявності правової підстави (зокрема, на виконання існуючого зобов'язання), положення ст. 1212 ЦК України до таких правовідносин не застосовуються.
Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином, витребування майна власником із чужого незаконного володіння, повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні, відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Об'єктивними умовами виникнення зобов'язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або не збільшення майна в іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна з боку набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.
Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 753/15556/15-ц).
Частинами 1, 3, 4 статті 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Як вбачається з матеріалів справи, будь-яких договорів у формі єдиного письмового документу сторонами не укладалося, відсутні й окремі листи-домовленості щодо наявності зобов'язань цивільно-правового характеру.
З платіжної інструкції № 390 від 21.05.2025 вбачається факт перерахування позивачем відповідачу грошових коштів в загальному розмірі 40000,00 гривень як оплата за оренду приміщення згідно рахунку-фактури №СФ-00015 від 15.05.2025.
Відповідач не спростував доводи позивача, не надав суду доказів на підтвердження існування між сторонами у справі договірних відносин чи надання позивачу в оренду приміщення, а також доказів повернення коштів у розмірі 40000,00 гривень, чи доказів, які б мали значення для іншого вирішення спору.
В контексті наведеного, суд констатує, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Бест Сервіс ІФ" набуло кошти у розмірі 40000,00грн поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Як зазначалося вище, під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто, набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Таким чином, для виникнення зобов'язання, передбаченого статтею 1212 Цивільного кодексу України, важливим є сам факт безпідставного набуття або збереження, а не конкретна підстава, за якою це відбулося.
Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.
Тобто, у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 Цивільного кодексу України може бути застосована тільки після того, якщо така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена, або була відсутня взагалі.
До подій, за результатами яких можуть виникнути зобов'язання, передбачені статтею 1212 Цивільного кодексу України, відноситься, зокрема, перерахування грошових коштів іншій особі, з якою платник не знаходиться в договірних зобов'язаннях.
Характерною особливістю кондикційних зобов'язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов'язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов'язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так і неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов'язанні не має правового значення, чи вибуло майно з володіння власника за його волею, чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним, чи недобросовісним.
Кондикційне зобов'язання виникає за наявності, зокрема, таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 08.01.2019 у справі № 916/2927/17 та від 14.01.2019 у справі № 912/1188/17.
Згідно усталеної судової практики конструкція ст. 1212 ЦК України, як і загалом норм глави 83 Цивільного кодексу України, свідчить про необхідність установлення так званої "абсолютної" безпідставності набуття (збереження) майна не лише на момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду справи.
Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред'явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов'язаний договірними правовідносинами щодо речі.
Узагальнюючи викладене, можна дійти висновку про те, що кондикція - позадоговірний зобов'язальний спосіб захисту права власності або іншого речового права, який може бути застосований самостійно. Кондикція також застосовується субсидіарно до реституції та віндикації, як спосіб захисту порушеного права у тому випадку, коли певна вимога власника (титульного володільця) майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб'єктним складом підпадає під визначення зобов'язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.
Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 Цивільного кодексу України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна. Вказане вище підтверджується судовою практикою Верховного Суду, викладеною у постановах від 25.03.2020 у справі № 522/14590/16-ц; від 24.02.2021 у справі № 644/8081/17; від 26.01.2022 у справі № 924/1338/19; від 08.02.2022 у справі №910/16102/20; від 31.01.2020 у справі № 161/17945/18.
За приписами частини 1 статті 1213 Цивільного кодексу України, набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі.
Отже, відповідно до статті 1213 Цивільного кодексу України, набувач, яким є відповідач, зобов'язаний повернути потерпілому, яким є позивач, безпідставно набуте майно в натурі - перераховані позивачем грошові кошти у розмірі 40000,00 грн на підставі частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України, як такі, що збережені після припинення існування правової підстави.
Висновок суду.
За змістом ч. 1, 3ст. 74 ГК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
При цьому, відповідно до ст. 73 ГПК доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно зі ст.77 ГПК допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Відповідно до ст. 79 ГПК наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п. ст2 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23 серпня 2016 року у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 86 ГПК України).
В контексті наведеного, суд констатує, що позовні вимоги обґрунтовані та підтверджені відповідними доказами, відтак позов слід задовольнити.
Судові витрати.
Пунктом 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України передбачено, що судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
При зверненні до суду позивач у відповідності до приписів Закону України "Про судовий збір" сплатив судовий збір в сумі 2662,40грн.
Враховуючи той факт, що позов задоволено в повному обсязі, а позовну заяву позивачем подано через підсистему "Електронний суд", у відповідності до ч.3ст.4 Закону України "Про судовий збір" витрати позивача зі сплати судового збору в сумі 2662,40грн суд покладає на відповідача.
За приписами пункту 12 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України, відшкодування судових витрат стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, є однією із засад (принципів) господарського судочинства.
Згідно з ч. 1 ст. 124 Господарського процесуального кодексу України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи.
При поданні позову позивач повідомив суд, що попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат складається з суми судового збору та витрат на професійну правничу допомогу. Крім того, позивач направив суду заяву вх.№7009/26 від 16.04.26 про відшкодування судових витрат з доказами їх понесення.
Відповідно до ч.3 ст.126 ГПК України для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу позивачем подано суду наступні докази (у копіях документів):
- договір №0702/2 від 02.07.25 про надання правової допомоги;
- акт приймання-передачі послуг від 09.04.26;
- платіжна інструкція №@2PL146036 від 15.04.26;
- ордер на надання правничої допомоги від 16.03.26;
- свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.
За змістом ч. 1, 2 ст. 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до ч. 4, 5, 6 ст. 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.
При вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу суд надає оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення (постанова ВП ВС від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц).
Заперечень щодо розміру витрат на професійну правничу допомогу від позивача не надходило.
З огляду на викладене, виходячи із загальних засад законодавства щодо справедливості, добросовісності та розумності, принципу співмірності та розумності судових витрат, враховуючи всі аспекти справи, з огляду на подані позивачем докази щодо характеру та обсягу наданих адвокатом послуг, з урахуванням положень наведених норм, сталої судової практики суду касаційної інстанції у відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу та фактичних обставин справи, суд констатує, що розмір витрат на професійну правничу допомогу відповідає вищевказаним критеріям, відтак належить до включення до судових витрат по справі та розподілу між сторонами відповідно до ст. 129 ГПК України.
Заявлені до стягнення витрати у розмірі 5000,00 грн відповідають наведеним критеріям, оскільки безпосередньо пов'язані з розглядом саме цієї справи, документально підтверджені, повністю відповідають попередньому (орієнтовному) розрахунку, наведеному у позовній заяві, та є співмірними як із характером виконаної адвокатом роботи, так і з ціною позову у розмірі 40 000,00 грн.
Відповідно до ч. 4 ст. 129 ГПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи (до яких у тому числі відносяться й витрати на професійну правничу допомогу), покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки у даній справі позов задоволено у повному обсязі, з відповідача підлягають стягненню понесені позивачем витрати на професійну правничу допомогу в сумі 5000,00грн (пропорційно розміру задоволених позовних вимог).
Керуючись ст. 2, 13, 53, 73, 74, 80, 86, 129, 236, 238, 240, 241, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд
задовольнити позов фізичної особи-підприємця Артьомової Юлії Станіславівни до Товариства з обмеженою відповідальністю "Бест Сервіс ІФ" про стягнення безпідставно набутих грошових коштів у розмірі 40000,00 грн.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Бест Сервіс ІФ" (код ЄДРПОУ 44589244; адреса: вул. Макогона, буд. 31а, м. Івано-Франківськ, Івано-Франківська обл., 76018) на користь фізичної особи - підприємця Артьомової Юлії Станіславівни (РНОКПП НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) безпідставно набуті грошові кошти у розмірі 40000,00 (сорок тисяч) грн, 2662(дві тисячі шістсот шістдесят дві) грн 40 коп. судового збору та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5000 (п'ять тисяч) грн.
Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
Повне рішення складено 29.04.2026
Суддя П. А. Шкіндер