Справа № 454/70/26 Головуючий у 1 інстанції: Адамович М. Я.
Провадження № 22-ц/802/564/26 Доповідач: Киця С. I.
28 квітня 2026 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Киці С. І.,
суддів Данилюк В. А., Шевчук Л. Я.,
секретар судового засідання Черняк О. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Львівського апеляційного суду, Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 13 січня 2026 року,
У січні 2026 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Львівського апеляційного суду, Держави України в особі Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ) про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Просить стягнути з Держави Україна в його користь 2000000,00 грн на відшкодування моральної шкоди та 345,00 грн матеріальної шкоди, завданої в результаті незаконних дій судді Львівського апеляційного суду, що спричинило приниження честі, гідності та ділової репутації. Вимоги мотивує тим, що діями Львівського апеляційного суду під час розгляду його апеляційної скарги, необхідності направлення звернень та касаційної скарги (за надіслання яких ним витрачено 345,00 грн) йому заподіяно матеріальну та моральну шкоду.
Ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 13 січня 2026 року відкрито провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Постановлено розгляд справи провести в порядку загального позовного провадження. Призначено підготовче засідання на 17.03.2026 о 11.00 год в залі Сокальського районного суду Львівської області (м. Сокаль, пл. Січових Стрільців, 19, Львівської обл.)
Ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 13 січня 2026 року відмовлено у відкритті провадження у цивільній справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Львівського апеляційного суду про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що спір в частині позовних вимог до Личаківського районного суду м. Львова не носить цивільно-правового характеру, що виключає можливість вирішення його у порядку ЦПК України, а відтак у відповідності до статті 186 ЦПК України належить відмовити у відкритті провадження у цій частині вимог.
ОСОБА_1 оскаржив ухвалу суду про відмову у відкритті провадження, подавши через систему «Електронний суд» в січні 2026 року апеляційну скаргу, в якій просить ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 13 січня 2026 року скасувати, направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Апеляційна скарга мотивована тим, що відмовляючи у відкритті провадження у справі в частині позовних вимог до Львівського апеляційного суду, суд не врахував, що суд відноситься до органів державної влади, на спори з якими поширюється юрисдикція судів, адже він як позивач має право на відшкодування за рахунок держави моральної шкоди, завданої органом державної влади при здійсненні ним своїх повноважень. Вказує на те, що у пред'явленому ним позові не заявлено позовні вимоги про оскарження дій судді, оскільки такі вже ним оскаржено, за результатами чого винесено відповідне рішення. Судом не роз'яснено до юрисдикції якого суду віднесено вирішення спору в частині позовних вимог у відкритті провадження щодо яких відмовлено. Апеляційна скарга містить клопотання про внесення подання до Конституційного Суду України щодо тлумачення статей 8, 55, 56, 124 Конституції України та щодо конституційності пункт 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 № 8 «Про незалежність судової влади».
Відзив на апеляційну скаргу від учасників справи не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Учасники справи належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи в суді апеляційної інстанції, що підтверджується матеріалами справи.
Якщо належним чином повідомлені сторони чи їх представники не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.
Такий висновок узгоджується з постановами Верховного Суду від 02 жовтня 2024 року в справі № 757/61314/18-ц, від 17 липня 2024 року в справі № 182/3021/21, від 25 червня 2024 року в справі № 496/5051/19.
Апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя статті 124 Конституції України).
Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).
Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України).
Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституція України).
Відповідно до частини одинадцятої статті 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» за шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом.
У постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі № 6-3139цс16 вказано, що «згідно із статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист в суді свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, зокрема, шляхом відшкодування моральної шкоди. Проте, у справі, яка переглядається, між позивачем та судом (суддею) зазначені правовідносини не виникли, тому такі справи не можуть бути підсудні судам загальної юрисдикції. Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві. Отже, чинне законодавство дає можливість особі повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення. Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Аналогічну позицію висловлено у пункті 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини. У Висновку № 3 (2002 ) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави. За таких обставин, слід дійти висновку, що належним відповідачем у таких спорах може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року в справі № 711/2652/17 вказано, що «частиною п'ятою статті 1176 ЦК України, на яку, зокрема, посилався позивач, передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. На спірні правовідносини в частині позовних вимог до судді Придніпровського районного суду м. Черкас не поширюється юрисдикція судів з розгляду заявлених позивачем вимог, оскільки ні суддя як посадова особа, що здійснює правосуддя, ні суд як орган, що здійснює правосуддя, не може бути відповідачем або іншою стороною, котра бере участь у цивільній справі, за винятком випадків, коли суддя виступає як представник цієї установи, а не орган, що здійснює правосуддя. […] Ураховуючи наведене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, зробив обґрунтований висновок про відмову у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України (у редакції, чинній на момент постановлення ухвали), оскільки така позовна заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року в справі № 489/5045/18 вказано, що «Велика Палата Верховного Суду вже зазначала, що можливість розгляду судом позовних вимог про зобов'язання іншого суду вчинити певні процесуальні дії та (або) ухвалити рішення, пов'язане з розглядом іншої судової справи, Закони України не передбачають. Оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов'язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені (пункт 78-80 постанови від 8 травня 2018 року в справі № 521/18287/15-ц; пункти 61-65 постанови від 21 листопада 2018 року в справі № 757/43355/16-ц)».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року в справі № 454/3208/16-ц зазначено, що «на законодавчому рівні встановлено імунітет суду, і він не може бути відповідачем у цивільній справі. Наявність імунітету, за своєю суттю, є засобом, який гарантує належне функціонування системи правосуддя і дозволяє судам виконувати свою судову функцію незалежно та неупереджено. Європейський суд з прав людини зауважив, що питання імунітету суддів вже зустрічалося при розгляді однієї зі справ, і в ній Суд дійшов висновку, що такий імунітет мав законну мету, оскільки був засобом забезпечення належного здійснення правосуддя. Суд також постановив, що з огляду на обставини тієї справи таке обмеження було пропорційним (Плахтєєв та Плахтєєва проти України (Plakhteyev and Plakhteyeva v. Ukraine), № 20347/03, § 36, від 12 березня 2009 року). Висновок про недопустимість суду бути відповідачем у цивільній справі дозволяє зробити і тлумачення статей 1174 і 1176 ЦК України. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду, покладається на державу, а не на суд. Схожий висновок було зроблено і Верховним Судом України. Зокрема, у постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі № 6-3139цс16 вказано, що законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Належним відповідачем у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної судом, може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне відповідальність, установлену законом (частини перша та третя статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції, чинній до 30 вересня 2016 року; аналогічні приписи закріплені у частинах першій і третій статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції, чинній з 30 вересня 2016 року)».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року в справі № 688/2479/16-ц вказано, що «спір в частині вимог до суду не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, і звертає увагу на те, що приписи «суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України у редакції, чинній з цієї дати, передбачає аналогічний припис), «суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції, чинній з вказаної дати) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (див. близькі за змістом висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 21 листопада 2018 року в справі № 757/43355/16-ц (пункти 42, 66), від 20 березня 2019 року в справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року в справі № 761/35803/16-ц (пункт 36))».
Отже, суд (суддя) як орган (особа), що здійснює правосуддя, не може бути відповідачем у цивільній справі.
Аналіз матеріалів справи свідчить, що ОСОБА_1 звернувся в суду з позовними вимогами до Львівського апеляційного суду про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої, на думку ОСОБА_1 , в результаті незаконних дій судді Львівського апеляційного суду, що спричинило приниження честі, гідності та ділової репутації під час розгляду його апеляційної скарги та зумовлення в нього необхідності направлення звернень та касаційної скарги (за надіслання яких ним витрачено 345,00 грн).
Ураховуючи наведене, суд першої інстанції, з яким погоджується колегія суддів, дійшов правильного висновку про відмову у відкритті провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Личаківського районного суду м. Львова, оскільки такі не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.
Подібний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 17 травня 2023 року в справі № 459/2566/21 та від 25 вересня 2023 року в справі № 454/423/15, а також в ухвалах цього суду від 22 березня 2023 року в справі № 454/2856/22 та від 12 січня 2026 року в справі № 462/6333/25.
Суд звертає увагу позивача на те, що в таких випадках як у справі, котра переглядається, суд не зобов'язаний роз'яснювати позивачу до юрисдикції якого суду віднесено вирішення спору в частині позовних вимог у відкритті провадження щодо яких відмовлено в його відкритті, адже такий взагалі не підлягає розгляду судом.
Апеляційний суд у складі колегії суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про неврахування місцевим судом висновків, викладених у Рішеннях Конституційного Суду України від 03 жовтня 2001 року № 12-рп/2001, від 25 листопада 1997 року № 6-зп, від 25 грудня 1997 року № 9-зп, від 09 липня 2002 року № 15-рп, оскільки у вказаних справах Конституційний Суд України не вирішував питання щодо юрисдикційності спору, відповідачем у якому зазначено суд (суддю).
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції помилково не врахував висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 15 грудня 2020 року в справі № 752/17832/14-ц, є необґрунтованими, оскільки у вказаній справі предметом позовних вимог було відшкодування майнової та моральної шкоди внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності та незаконного взяття під варту, а у справі, що переглядається пред'явлено вимоги про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, спричиненої судом у спосіб відмови заявнику у доступі до правосуддя.
Судом першої інстанції правильно враховано, що офіційне тлумачення наведених положень здійснено у Рішенні Конституційного суду України №19-рп/2004 від 01.12.2004 року, зокрема, положення ч.1 ст.126 Конституції України "незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України" у взаємозв'язку з іншими положеннями розділу VIII Основного Закону України треба розуміти так, що незалежність суддів є невід'ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Крім цього, положення частини другої статті 126 Конституції України "вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється" треба розуміти як забезпечення незалежності суддів у зв'язку із здійсненням ними правосуддя, а також як заборону щодо суддів будь-яких дій незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, фізичних та юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов'язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення тощо. Згідно з ч. 3 ст. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою впливу на безсторонність суду забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом. Скарги на дії чи бездіяльність судів при розгляді ними судових справ у порядку передбачених законом випадках розглядаються також органами і посадовими особами, які мають право ініціювати питання про дисциплінарну відповідальність. Згідно п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13.06.2007 №8 «Про незалежність судової влади», оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом. Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суду, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Намагання зробити це в конкретній справі шляхом подання окремого позову проти суду чи судді є протиправним втручанням у здійснення правосуддя і посяганням на процесуальну незалежність суду. Здійснення правосуддя в Україні врегульовано конституційними нормами окремо від діяльності інших органів державної влади. Відповідно до ст.62 Конституції України матеріальна і моральна шкода, завдана безпідставним засудженням, відшкодовується державою лише в разі скасування вироку як неправосудного. Проте й в цьому разі за заподіяну особі шкоду відповідає не суд або суддя, а держава. Положеннями ст.ст. 62, 126, 129 Конституції України визначено, що рішення суду і відповідно до цього дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя, пов'язаних з підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях тощо, можуть оскаржуватись у порядку, передбаченому процесуальними законами, а не шляхом оскарження їх дій (чи відшкодування матеріальної і моральної шкоди одночасно із оскарженням таких дій) до іншого суду, так як це буде порушувати принцип незалежності судів і заборону втручання в її вирішення незалежним судом.
Розгляд судом позовних вимог, незалежно від їх викладення та змісту, предметом яких є, по суті, оскарження процесуальних дій судді (суду), пов'язаних з розглядом справи (від стадії відкриття провадження у справі до розгляду по суті, перегляду судових рішень у передбачених процесуальним законом порядках і їх виконання) нормами ЦПК України чи іншими законами України - не передбачено.
Щодо клопотань ОСОБА_1 про звернення до Конституційного Суду України з конституційним поданням.
Відповідно до частини шостої статті 10 ЦПК України, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.
Відповідно до Конституції України суб'єктами права на конституційне подання є: Президент України, щонайменше сорок п'ять народних депутатів України, Верховний Суд, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим (частина перша статті 52 Закону України «Про Конституційний Суд України»). За наслідками розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 , наявність обґрунтованих підстав для звернення до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо тлумачення відповідних статей Конституції України, зазначених в апеляційній скарзі, колегія суддів не встановила. Немає також підстав для внесення конституційного подання щодо конституційності відповідного положення постанови Пленуму Верховного Суду України, оскільки Законом України «Про Конституційний Суд України» визначено, що конституційне подання може бути подано стосовно визнання акта (його окремих положень) неконституційним, офіційного тлумачення Конституції України. Актами, які можуть бути предметом розгляду щодо відповідності Конституції України, є: закони та інші правові акти Верховної Ради України, акти Президента України, акти Кабінету Міністрів України правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Постанови пленуму суду касаційної інстанції у цьому переліку відсутні.
Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, апеляційний суд доходить висновку, що оскаржувану ухвалу належить залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки її доводи правильних висновків суду не спростовують, ухвала постановлена з додержанням норм процесуального права.
З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції щодо залишення апеляційної скарги без задоволення, підстави для здійснення розподілу судових витрат за розгляд справи судом апеляційної інстанції, відсутні.
Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 382 - 384 ЦПК України, суд,
Клопотання ОСОБА_1 про звернення до Конституційного Суду України з конституційними поданнями залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 13 січня 2026 року про відмову у відкритті провадження у цивільній справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Львівського апеляційного суду про відшкодування матеріальної та моральної шкоди залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Повний текст постанови складено 28 квітня 2026 року.
Головуючий - суддя
Судді