Справа № 163/719/25 Провадження №11-кп/802/285/26 Головуючий у 1 інстанції: ОСОБА_1
Доповідач: ОСОБА_2
23 квітня 2026 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд в складі:
головуючого судді - ОСОБА_2 ,
суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
з участю секретаря - ОСОБА_5 ,
прокурора - ОСОБА_6 ,
обвинуваченого - ОСОБА_7 ,
захисника - ОСОБА_8 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції матеріали кримінального провадження № 12024030560000319 за апеляційною скаргою обвинуваченого ОСОБА_7 на вирок Любомльського районного суду Волинської області від 08 грудня 2025 року щодо нього,
Вказаним вироком суду ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця міста Прага Чеської Республіки, проживаючого по АДРЕСА_1 , громадянин України, середньої освіти, одружений, фізичної особи-підприємця, раніше не судимий,
засуджений за ст.336 КК України та на підставі ч.1 ст.69 КК України, призначено йому покарання у виді обмеження волі на строк 2 (два) роки.
Документ - повістку про виклик військовозобов'язаного ОСОБА_7 - залишено в матеріалах кримінального провадження №12024030560000319.
Згідно вироку суду ОСОБА_7 , перебуваючи на обліку в ІНФОРМАЦІЯ_2 , будучи військовозобов'язаним та придатним до проходження військової служби, 19 липня 2024 року в категоричній формі відмовився отримувати під особистий підпис персональну повістку про призов на військову службу під час мобілізації, оголошеної Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022, та про явку о 14:45 годині 20 липня 2024 року до ІНФОРМАЦІЯ_3 , що по АДРЕСА_2 , для відправки по мобілізації у складі команди НОМЕР_1 ЦПП для проходження військової служби у Збройних Силах України за мобілізацією. Всупереч приписам ст.65 Конституції України, ст.22 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 65/2022, не маючи правових підстав на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, ОСОБА_7 без поважних причин ухилився від призову під час мобілізації і о 14 годині 20 липня 2024 року до пункту збору для відправки для проходження військової служби не з'явився.
В поданій апеляційній скарзі обвинувачений вважає вирок суду необґрунтованим. Вказує на те, що його поведінка не носила характеру ухилення, а була послідовною реалізацією свободи совісті, що виключає наявність умислу - обов'язкової ознаки складу злочину за ст.336 КК України. Посилається на те, що він не відмовлявся служити державі, а лише відмовлявся від служби зі зброєю, оскільки він є членом релігійної групи Свідки Єгови та його віра забороняє брати зброю або позбавляти життя, однак ТЦК не запропонував йому жодної альтернативи. Зазначає, що його батько практично осліп і не може функціонувати без сторонньої допомоги. Просить вирок суду скасувати у зв'язку з відсутністю у діях складу кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України, у разі якщо суд не дійде висновку про можливість виправдання - змінити вирок суду та застосувати ст.75 КК України.
Заслухавши доповідача, який виклав зміст оскаржуваного вироку суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, обвинуваченого та його захисника, які подану апеляційну скаргу підтримували і просили скасувати вирок суду і закрити кримінальне провадження, думку прокурора, яка подану апеляційну скаргу заперечувала і просила вирок суду залишити без змін, перевіривши матеріали кримінального провадження, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового з таких підстав.
Згідно правил ст.404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Відповідно до вимог ст.370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим, тобто ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, ухвалене на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оцінені судом відповідно до ст.94 цього Кодексу, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Із цього випливає, що суд при розгляді справи повинен дослідити докази, як ті, що викривають, так і ті, що виправдовують підсудного, проаналізувати їх та дати остаточну оцінку кожному доказу з точки зору його належності, допустимості, достовірності, і достатності, у їх сукупності оцінки з точки зору достатності для висновку про доведеність вини.
Приписами статті 392 КПК України регламентовано, що рішення суду першої інстанції перевіряється апеляційним судом з точки зору його законності і обґрунтованості, тобто відповідності нормам матеріального і процесуального закону фактичним обставинам справи, доказам, дослідженим у судовому засіданні.
Висновки суду про доведеність винуватості обвинуваченого ОСОБА_7 , у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України, є обґрунтованими, відповідають фактичним обставинам справи і підтверджені наявними в матеріалах справи та наведеними у вироку доказами, дослідженими в судовому засіданні, яким дана належна оцінка.
Винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України, тобто в ухиленні від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, за обставин, викладених у вироку, суд обґрунтував доказами, які містяться у матеріалах кримінального провадження і які досліджені місцевим судом відповідно до ст.94 КПК України.
Тому твердження апелянта про те, що він не відмовлявся служити державі, а лише відмовлявся від служби зі зброєю, оскільки він є членом релігійної групи Свідки Єгови та його віра забороняє брати зброю або позбавляти життя, на переконання апеляційного суду, є необґрунтованими і спростовуються сукупністю досліджених судом доказів.
Так, відповідно до ч.3 ст.22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» під час мобілізації та переведення Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту на штати воєнного часу, громадяни (крім тих, які проходять службу у військовому резерві) зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти військових комісаріатів у строки, зазначені в отриманих ними документах.
Об'єктивна сторона кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України (ухилення від призову за мобілізацією), проявляється в ухиленні від призову на військову службу шляхом дії або так званої змішаної бездіяльності (ухилення від виконання певного обов'язку вчинюється шляхом вчинення певних дій). Ухилення від призову за мобілізацією у формі бездіяльності полягає у неявці до місця, визначеного у повістці або наказі військового комісара, зокрема до військового комісаріату для відправлення до військової частини. Злочин є закінченим з моменту неявки військовозобов'язаного до такого місця.
Суб'єктивна сторона вказаного кримінального правопорушення характеризується прямим умислом, тобто коли військовозобов'язаний усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачав його суспільно небезпечні наслідки і бажав їх настання.
Суд першої інстанції перевірив в судовому засіданні доводи обвинуваченого, у тому числі і зазначені в апеляційній скарзі.
Винуватість обвинуваченого ОСОБА_7 у вчиненні, інкримінованому йому кримінального правопорушення, повністю доведена, дослідженими в судовому засіданні доказами, зокрема:
- кримінальне провадження за ознаками ст.336 КК України зареєстровано в Єдиному реєстрі досудових розслідувань 23.07.2024 за №12024030560000319, що підтверджено відповідним витягом.
Підставою для внесення відповідних відомостей в ЄРДР було повідомлення в.о.начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 про вчинення кримінального правопорушення від 22.07.2024, що зареєстроване у відділенні поліції № 1 (м.Любомль) Ковельського РУП ГУНП у Волинській області за №3690 від 22.07.2024.
- військовим квитком серії НОМЕР_2 стверджено, що ОСОБА_7 є військовозобов'язаним та перебуває на військовому обліку з 18.01.2006;
- карткою обстеження та медичного огляду від 18 липня 2024 року та довідкою військово-лікарської комісії № 893 від 18 липня 2024 року ОСОБА_7 визнаний придатним до військової служби;
- повісткою, врученою ОСОБА_7 19 липня 2024 року о 13:00 годині за підписом начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 , завірену гербовою печаткою, про явку на 14:00 годину 20.07.2024 до ІНФОРМАЦІЯ_4 , що по АДРЕСА_2 , від одержання якої ОСОБА_7 відкрито в присутності свідків відмовився, що підтверджується копією даної повістки та акту про відмову військовозобов'язаного отримати бойову повістку від 19.07.2024;
- наявною, на списку резервістів (військовозобов'язаних), які призвані і відправлені ІНФОРМАЦІЯ_5 від 20 липня 2024 року, де ОСОБА_7 включений в поіменний список, відміткою з якої вбачається, що у пункт збору на 20 липня 2024 року він не прибув;
- рапортом начальника відділення обліку мобілізаційної роботи ІНФОРМАЦІЯ_3 від 20 липня 202 року, згідно якого повідомлено начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 про факт неявки ОСОБА_7 у пункт збору та складення відповідного акту;
Оцінивши наведені та інші зібрані докази відповідно ст.94 КПК України з точки зору їх належності, достовірності й допустимості, а сукупність цих зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв'язку, суд першої інстанції, здійснивши судовий розгляд у межах пред'явленого обвинувачення, дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України.
Погоджується апеляційний суд і з висновками суду першої інстанції щодо безпідставності доводів обвинуваченого про відсутність у його діях складу кримінального правопорушення.
Судом першої інстанції правильно встановлено фактичні обставини кримінального провадження, що ОСОБА_7 , будучи військовозобов'язаним, належним чином поставленим на військовий облік, після проходження військово-лікарської комісії, якою його визнано придатним до військової служби, відмовився від отримання повістки та умисно не прибув у визначений час до ІНФОРМАЦІЯ_6 для відправки на військову службу під час мобілізації, чим ухилився від призову.
Також, апеляційний суд не може погодитися з доводами апелянта про відсутність у діянні ОСОБА_7 складу кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України, з огляду на те, що матеріалами справи підтверджується наявність у нього істинних релігійних переконань з огляду на таке.
Статтею 336 КК України передбачено відповідальність за ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Об'єктом вказаного кримінального правопорушення є суспільні відносини, що забезпечують обороноздатність України, зокрема комплектування її Збройних Сил, на які відповідно до ч.2 ст.17 Конституції України покладаються найважливіші функції: оборона держави, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості.
Об'єктивна сторона полягає у бездіяльності ухиленні будь-яким способом від призову за мобілізацією.
Суспільна небезпечність ухилення від призову за мобілізацією обумовлена тим, що мобілізація пов'язана з умовами особливого періоду в державі із загрозою нападу, небезпекою незалежності держави. Тому ухилення від призову до Збройних Сил з числа військовозобов'язаних громадян під час воєнних дій, які розпочались або передбачаються, створює загрозу для безпеки держави у сфері оборони.
Суб'єктом є особа, що підлягає мобілізації. Відповідно до ст.19 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» це: військовозобов'язані, що знаходяться в запасі, та громадяни, що підлягають на час мобілізації призову на військову службу і отримали мобілізаційні посвідчення (повістки).
Суб'єктивна сторона характеризується прямим умислом, тобто військовозобов'язаний усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачав його суспільно небезпечні наслідки і бажав їх настання.
Із матеріалів провадження вбачається, що ОСОБА_7 , будучи військовозобов'язаним та придатним за станом здоров'я для проходження військової служби, знаючи про відсутність будь-яких рішень щодо заміни йому військової служби на невійськову, не маючи підстав на альтернативну службу під час мобілізації на особливий період, відмовився від отримання повістки 19 липня 2024 року, без поважних причин не прибув до ІНФОРМАЦІЯ_3 20 липня 2024 року для проходження військової служби в Збройних Силах України за призовом під час мобілізації, на особливий період, чим ухилився від призову за мобілізацією.
Відповідно до ст.35 Конституції України кожному гарантується право на свободу світогляду і віросповідання. Разом із тим, відповідно до ч.2 ст.35 Конституції України здійснення цього права може бути обмежене законом в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Аналогічні положення містяться у ст.9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві, зокрема, в інтересах громадської безпеки.
Суд апеляційної інстанції бере до уваги практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справі «Bayatyan v. Armenia», в якому Суд визнав, що відмова від військової служби з мотивів релігійних переконань підпадає під сферу захисту ст.9 Конвенції.
Разом із тим, у зазначеному рішенні ЄСПЛ наголосив, що держави мають право встановлювати правові механізми реалізації такого права, зокрема шляхом запровадження альтернативної (невійськової) служби, а також визначати порядок і умови її проходження.
При цьому ЄСПЛ у своїй подальшій практиці неодноразово зазначав, що свобода релігії не є абсолютною та може зазнавати обмежень, якщо такі обмеження є законними, переслідують легітимну мету та є пропорційними.
Апеляційний суд виходить із того, що право на свободу світогляду і віросповідання, гарантоване Конституцією України, не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема в умовах воєнного стану, в інтересах національної безпеки та територіальної цілісності держави.
Як убачається з матеріалів справи, обвинувачений дійсно звертався до РТЦК та СП та Любомльської місцевої державної адміністрації про заміну йому виконання військового обов'язку альтернативної службою у зв'язку із релігійними переконаннями.
Крім того, чинне законодавство України не передбачає можливості звільнення від призову під час мобілізації з підстав релігійних переконань, як не передбачено і механізму заміни військової служби під час мобілізації альтернативною (невійськовою) службою в умовах особливого періоду.
Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією, висловленою Об'єднаною палатою Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду в постанові від 27 жовтня 2025 року у справі № 573/838/24, згідно з якою законодавство України не передбачає можливості відмови від виконання обов'язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яка ґрунтується на релігійних або інших переконаннях. Такі переконання не можуть бути підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності у разі її ухилення від мобілізації у значенні статті 336 КК України. Призов на військову службу під час мобілізації не скасовує права на сумлінну відмову від носіння та/або використання зброї.
Апеляційний суд наголошує, що сам по собі факт невизнання обвинуваченим своєї винуватості не спростовує сукупності доказів, які підтверджують його винуватість у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення.
За таких обставин апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого статтею 336 КК України, поза розумним сумнівом, а тому підстав для скасування вироку у зв'язку з відсутністю в діях ОСОБА_7 складу кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України, не вбачає.
Однак, доводи обвинуваченого ОСОБА_7 в частині пом'якшення йому покарання апеляційний суд вважає слушними, при цьому вимоги про можливість пом'якшення йому покарання, шляхом застосування до інституту звільнення від відбування покарання із застосуванням ст.75 КК України, є необґрунтованими.
Вирішуючи питання про правильність застосування судом першої інстанції закону України про кримінальну відповідальність, суд апеляційної інстанції зазначає таке.
Положеннями частини 2 статті 50 КК України передбачено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
Відповідно до вимог ч.1 ст.65 КК України, суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК України; враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
А згідно правил ч.2 ст.65 КК України особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
Визначені цією нормою Кодексу загальні засади призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного і доцільного заходу примусу, яке б ґрунтувалося на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяло досягненню справедливого балансу між правами і свободами особи та захистом інтересів держави і суспільства. Відповідно до вказаних засад особі, яка вчинила злочин, повинно бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з принципу співмірності, цей захід примусу за своїм видом і розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення і повинні братися до уваги обставини, які його пом'якшують і обтяжують.
З огляду на ці положення кримінального закону при призначенні покарання суд має враховувати не тільки межі караності діяння, встановлені у відповідній санкції статті (частині статті) Особливої частини КК України, а й норми Загальної частини цього Кодексу, в яких регламентуються цілі, система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також регулюються питання, пов'язані з призначенням покарання, що можуть вплинути на вибір (обрання) судом певних його виду і розміру.
Згідно ст.414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення означає з'ясування судом, насамперед, питання про те, до кримінальних правопорушень якої категорії тяжкості відносить закон вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст.12 КК України дається лише видова характеристика ступеня тяжкості кримінального правопорушення, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за кримінальне правопорушення цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.
При цьому під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду першої чи апеляційної інстанції (прокурора, потерпілого, обвинуваченого чи захисника), а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо, що визнається (дискреційні повноваження суду) і ЄСПЛ, який, зокрема, у своєму рішенні в справі «Довженко проти України» зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
З огляду на ці положення кримінального закону при призначенні покарання суд має враховувати не тільки межі караності діяння, встановлені у відповідній санкції статті (частині статті) Особливої частини КК України, а й норми Загальної частини цього Кодексу, в яких регламентуються цілі, система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також регулюються питання, пов'язані з призначенням покарання, що можуть вплинути на вибір (обрання) судом певних його виду і розміру.
Згідно роз'яснень, викладених у п.2 постанови Пленуму Верховного суду України від 24 жовтня 2003 року №7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», вирішуючи питання про вид і розмір покарання в кожному конкретному випадку, суд повинен визначати ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, виходячи із сукупності всіх обставин вчинення злочину (форми вини, мотивів, способу, обстановки і стадії вчинення злочину, тяжкості наслідків, ступеня участі кожного із співучасників у вчиненні злочину та ін.).
За змістом ч.1 ст.69 КК України при наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційний злочин, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за цей злочин.
Тлумачення цієї норми свідчить, що така надає повноваження суду у виключних випадках призначити більш м'яке покарання, ніж мінімальне покарання, передбачене законом за відповідний злочин, лише «за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину», тобто, якщо певні обставини або сукупність обставин одночасно відповідають двом умовам, визначеним в законі: вони можуть бути визнані такими, що пом'якшують покарання відповідно до частин 1 та/або 2 статті 66 КК України; істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. Крім того, ці обставини чи сукупність обставин мають знаходитися в причинному зв'язку з цілями та/або мотивами злочину, поведінкою особи під час вчинення злочину та іншими факторами, які безпосередньо впливають на суспільну небезпеку злочину та/або небезпечність винуватої особи.
Відповідно до положень ч.1 ст.66 КК України, при призначенні покарання обставинами, які його пом'якшують, визнаються в тому числі щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди.
Разом з тим, відповідно до оскаржуваного вироку місцевого суду, обставинами, які пом'якшують покарання обвинуваченого ОСОБА_7 , є те, що він має батька з інвалідністю першої групи; щирі релігійні переконання, що підтверджені в судовому засіданні - з 1992 року він є членом релігійної організації «Свідки Єгови» і протягом усього цього періоду не змінював своїх переконань, має міцні соціальні зв'язки.
В суді апеляційної інстанції ОСОБА_7 зазначив, що здійснює догляд за батьком, який є особою з інвалідністю першої групи.
Відповідно до положень ч.2 ст.66 КК України, при призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом'якшують, і інші обставини, не зазначені в частині першій цієї статті.
Крім того, під час розгляду кримінального провадження апеляційним судом встановлено декілька відомих обставин, яких не можна знехтувати при призначенні обвинуваченому покарання та які належить визнати такими, які пом'якшують покарання обвинуваченого ОСОБА_7 , а саме: притягнення до кримінальної відповідальності вперше, здійснює догляд за батьком, який є особою з інвалідністю першої групи.
Тому, на підставі ч.1 ст.66 КК України слід визнати обставинами, які пом'якшують покарання обвинуваченого ОСОБА_7 , щирі релігійні переконання, що підтверджені в судовому засіданні - з 1992 року він є членом релігійної організації «Свідки Єгови» і протягом усього цього періоду не змінював своїх переконань, міцні соціальні зв'язки, притягнення до кримінальної відповідальності вперше, здійснює догляд за батьком, який особою з інвалідністю першої групи.
Обставин, які обтяжують покарання ОСОБА_7 , апеляційним судом не встановлено.
При призначенні обвинуваченому ОСОБА_7 покарання суд також враховує досудову доповідь органу пробації, складеної з урахуванням соціально-психологічної характеристики обвинуваченого, оцінки ризиків вчинення повторного кримінального правопорушення: обвинувачений не становить високої небезпеки для суспільства чи для окремих осіб.
Апеляційний суд бере до уваги тяжкість вчиненого ОСОБА_7 кримінального правопорушення, яке відноситься до категорії нетяжких злочинів, встановлені у цій справі фактичні обставини, особу винного, який не судимий, має постійне місце проживання, одружений, працює - фізична особа-підприємець, позитивну характеристику обвинуваченого ОСОБА_7 , його сталі соціальні зв'язки, релігійні переконання та життєві орієнтири.
Враховуючи наявність обставин, які пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, враховуючи особу винного, апеляційний суд на підставі ч.1 ст.69 КК України вважає за можливе зменшити ОСОБА_7 призначене йому судом першої інстанції покарання за ст.336 КК України на підставі ч.1 ст.69 КК України, та перейти до покарання не зазначеного в санкції ст.336 КК України, а саме до покарання у виді 1 (одного) року обмеження волі.
Враховуючи ступень тяжкості кримінального правопорушення, яке відноситься до нетяжких злочинів, проте вчинене в умовах особливого періоду під час збройної агресії російської федерації, створює в очах суспільства враження безкарності, та те, що підстав передбачених законодавством на відстрочку від призову чи інших поважних причин ОСОБА_7 не мав, в період особливого стану при оголошеній загальній мобілізації умисно проігнорував свій конституційний обов'язок щодо захисту Батьківщини, апеляційний суд не знаходить переконливих підстав для застосування щодо обвинуваченого інституту звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням.
Тому доводи апеляційної скарги ОСОБА_7 в цій частині до задоволення не підлягають.
Конституційний Суд України у своєму рішенні зазначив: «Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину. Справедливе застосування норм права - є не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного».
На думку апеляційного суду, саме покарання у виді апробаційного нагляду, відповідатиме вимогам ст.ст.50, 65 КК України, буде необхідним і достатнім для виправлення ОСОБА_7 та попередження вчиненню нових кримінальних правопорушень, як самим обвинуваченим, так і іншими особами.
Крім того, визначене обвинуваченому ОСОБА_7 покарання, на переконання суду апеляційної інстанції, відповідатиме принципам законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, а також не є надто суворим чи м'яким.
Апеляційний суд вважає, у даному випадку досягнуто справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи, а також враховано інтереси усіх суб'єктів кримінально-правових відносин.
В силу приписів п.2 ч.1 ст.407 КПК за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право змінити його.
За змістом вимог п.4 ч.1 ст.409 КПК підставою для зміни судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції є неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.
З урахуванням встановлених обставин, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а вирок місцевого суду - зміні в частині призначеного покарання.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.376, 404, 405, 407 КПК України, Волинський апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_7 - задовольнити частково.
Вирок Любомльського районного суду Волинської області від 08 грудня 2025 року щодо нього в частині призначеного покарання - змінити.
Зменшити призначене ОСОБА_7 покарання за ст.336 КК України на підставі ч.1 ст.69 КК України до 1 (одного) року обмеження волі.
В решті вирок суду залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її проголошення.
Головуючий
Судді: