Харківський окружний адміністративний суд
61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
з питання повернення позову
28 квітня 2026 року справа № 520/8957/26
Cуддя Харківського окружного адміністративного суду Сліденко А.В., розглянувши питання прийняття до розгляду позову ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник) до Державної установи "Харківський слідчий ізолятор" (далі за текстом - відповідач, суб'єкт владних повноважень, владний суб'єкт, орган публічної адміністрації, адміністративний орган, ГУ, Управління) про: 1) визнання протиправною бездіяльності Державної установи «Харківський слідчий ізолятор» щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації вартості за неотримане речове майно протягом служби до дати підписання наказу про виключення зі списків особового складу за цінами предметів обмундирування, станом на 01.01.2025 року; 2) зобов'язання Державної установи Харківський слідчий ізолятор» нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за належне, але неотримане речове майно протягом служби до дати підписання наказу про виключення зі списків особового складу в повному обсязі без застосування пропорції часу, що минув з дня виникнення права на отримання цього майна до дати підписання наказу про виключення зі списків особового складу за цінами предметів обмундирування, станом на 01.01.2025 року,
встановив:
Предметом позову є вимога про виплату публічному службовцю Державної установи «Харківський слідчий ізолятор» грошової компенсації за належне, але неотримане за час проходження публічної служби речове майно до дати підписання наказу про виключення зі списків особового складу в повному обсязі без застосування пропорції часу, що минув з дня виникнення права на отримання цього майна до дати підписання наказу про виключення зі списків особового складу за цінами предметів обмундирування, станом на 01.01.2025 року.
За викладеними у позові твердженнями, ОСОБА_1 проходила службу у Державній установі «Харківський слідчий ізолятор» до 05.05.2025 р.
Позивач звернувся до відповідача через адвоката з питання з приводу грошової компенсації вартості неодержаного під час проходження військової служби речового майна, та у відповідь за це звернення за листом суб"єкта владних повноважень від 19.03.2026 року отримав довідку про належність до виплати сум грошової компенсації у - 14.183,78 грн. без проведення грошового платежу.
Крім того, за твердженням представника заявника, зазначені у довідці ціни предметів обмундирування вказані не станом на 01.01.2025р., який є роком звільнення позивача, а станом на дату набуття права на них.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 16.04.2026р. твердження представника ОСОБА_1 про непропуск строку звернення до суду були визнані необґрунтованими, а позов було залишено без руху у зв'язку із поданням поза межами строку згідно з ч. 2 ст. 122 КАС України без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до суду та без доказів поважності причин пропуску строку на звернення до суду.
До суду 20.04.2026 надійшла заява представника позивача про усунення недоліків, у якій представник просив суд визнати поважними причини пропуску позивачем строку звернення до суду, поновити такий строк та відкрити спрощене провадження без виклику сторін.
Аргументуючи подану заяву зазначив, що у спірних правовідносинах відсутня чітка законодавча норма щодо початку перебігу спеціального місячного строку, а відповідно до ч.3 ст.122 КАС України він має обчислюватися з моменту, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права, тобто з дати отримання відповіді на подану заяву. При цьому Порядок №578 передбачає обов'язковість досудового звернення, але не встановлює строків для його ініціювання, що свідчить про можливість реалізації такого права у будь-який час, а отже, до моменту розгляду заяви право на звернення до суду фактично не виникає. Крім того, оскільки предметом спору є триваюча протиправна бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації, строк звернення не може обмежуватися датою звільнення, що узгоджується з практикою Верховного Суду, зокрема у справі №540/2001/21, де визначено, що перебіг строку пов'язується з моментом остаточного розрахунку, який у даному випадку не проведено. З урахуванням того, що позивач не мав можливості впливати на строки розгляду його заяви, а звернувся до суду в межах одного місяця з дня отримання відповіді від 19.03.2026р., причини пропуску строку є поважними та підлягають поновленню.
Вирішуючи питання усунення заявником наявних недоліків в оформленні позову, суд виходить з таких підстав та мотивів.
Відповідно до ч. 1 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною 2 цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з ч. 3 ст. 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
У силу ч. 5 ст. 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Суд відзначає, що на спірні правовідносини не може бути поширена дія ч.1 ст.233 Кодексу законів про працю України, позаяк у розумінні ст.1 Закону України "Про оплату праці" та ст.94 Кодексу законів про працю грошовий платіж у вигляді компенсації вартості неодержаного під за час проходження публічної служби речового майна за правовою природою не може бути кваліфікований у якості заробітної плати (грошового забезпечення), бо не є винагородою за працю (службу).
Перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Інститут строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою спонукання учасників адміністративного судочинства до своєчасного вчинення ними процесуальних дій. Регламентування строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Крім цього, строки звернення до суду із адміністративним позовом обмежують час, протягом якого правовідносини можуть вважатися спірними.
При вирішенні питання щодо дотримання строку звернення до адміністративного суду необхідно чітко диференціювати поняття "дізналася" та "повинна була дізнатись".
День, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли їй стало відомо про прийняття певного рішення, вчинення дії чи допущення бездіяльності, внаслідок чого відбулося порушення прав, свобод чи інтересів особи. Якщо цей день встановити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів).
При цьому "повинна" слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов'язок особи дізнатися про порушення своїх прав.
Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо вона знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дії, і у неї не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 28.05.2021 року у справі №380/2355/20.
Предметом позову у даній справі є управлінське волевиявлення суб"єкта владних повноважень з приводу нарахування та виплати грошової компенсації вартості за отримане під час проходження публічної служби речове майно.
Окружний адміністративний суд зауважує, що Судовою палатою з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду Верховного Суду було прийнято постанову від 30.11.2020 у справі №480/3105/19, в якій вирішувалось питанням наявності чи відсутності підстав для застосування статей 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у разі невиплати (несвоєчасної виплати) військовослужбовцям грошової компенсації вартості за неотримане речове майно.
В означеному судовому акті міститься правовий висновок з приводу правової природи грошової компенсації вартості неодержаного під час проходження військової служби речового майна та строки її виплати.
Так, Судова палата, проаналізувавши наведені законодавчі приписи та висновки Конституційного Суду України і Верховного Суду, дійшла висновку, що речове забезпечення не має характеру винагороди за виконану працю, а спрямоване насамперед на задоволення потреб військовослужбовців під час несення ними військової служби.
Такі гарантії щодо забезпечення військовослужбовців доречно порівняти із подібними категоріями трудового законодавства, а саме п. 3 ч. 1 ст. 29 КЗпП України, відповідно до якого власник або уповноважений ним орган зобов'язаний до початку роботи за укладеним трудовим договором забезпечити працівника необхідними для роботи засобами.
Варто також мати на увазі, що речове майно може бути різноманітним: майном особистого користування (предмети військової форми одягу, взуття та спорядження, які видаються у власне користування військовослужбовців) та інвентарним майном, яке є власністю військової частини та використовується особовим складом тимчасово під час проведення спеціальних робіт, несення бойового чергування, варти тощо. Лише перший вид майна, у разі його неотримання, підлягає грошовій компенсації.
Отже, речове майно не можна ототожнювати із заробітною платою (грошовим забезпеченням) військовослужбовця (п.50 постанови Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30.11.2020 у справі №480/3105/19).
Цей висновок є цілком застосовним відносно спору у справі №520/8957/26.
Щодо правової природи компенсації за неотримане речове майно, судова палата зазначила, що таку слід розглядати як особливий, окремий вид належних військовослужбовцю сум.
Як уже зазначено, ст. 116 КЗпП оперує поняттям «всі суми, що належать працівнику», а ст.117 цього Кодексу передбачає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.
Чинне законодавство передбачає обов'язок виплатити військовослужбовцю, який звільняється зі служби, грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно на день виключення зі списків особового складу.
Умовою для виникнення такого обов'язку є подання військовослужбовцем відповідного рапорту під час проходження служби.
Отже, компенсація вартості за неотримане речове майно належить до складу належних звільненому працівникові сум у розумінні ст. 116 КЗпП України.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 14.08.2013 №578 затверджено Порядок забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби; норми забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби (далі - Порядок №578), за приписами пункту 2 якого речовим забезпеченням є задоволення потреб персоналу у формі одягу, взутті, натільній білизні, теплих і постільних речах, спорядженні, тканинах для пошиття форми одягу, нарукавних знаках і знаках розрізнення, спеціальному одязі та взутті, санітарно-господарському майні, постовому одязі, ремонтних матеріалах (далі - речове майно), що дає змогу створити необхідні умови для виконання персоналом службових завдань.
Згідно з пунктом 27 Порядку №578 під час звільнення із служби особам рядового і начальницького складу за їх бажанням може видаватися речове майно особистого користування, яке не було ними отримано на день звільнення, або виплачуватися грошова компенсація за нього, розрахована із закупівельної вартості, яка діяла на 1 січня року виникнення права на отримання такого майна.
Враховуючи визначену у постанові Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду Верховного Суду від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19, правову природу грошової компенсації за неотримане речове майно визначено, що спеціальним строком звернення до суду з цим позовом є місячний строк, установлений ч. 5 ст. 122 КАС України.
Зазначене відповідає правовій позиції, викладеній Верховним Судом у постановах від 26.05.2021 у справі №380/5093/20, від 30.08.2021 у справі №520/7668/20 та від 12.10.2021 у справі №380/6200/20, від 23.08.2022 у справі №540/2001/21.
У позові представник заявника зазначив, що враховуючи визначену у постанові судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19, правову природу грошової компенсації за неотримане речове майно, спеціальним строком звернення до суду з цим позовом є місячний строк, установлений частиною п'ятою статті 122 КАС України. Зазначене відповідає правовій позиції, викладеній Верховним Судом у постановах від 26 травня 2021 року у справі №380/5093/20, від 30 серпня 2021 року у справі №520/7668/20, від 12 жовтня 20212 року у справі №380/6200/20 та від 23 червня 2022 року у справі №540/1951/20. Так, відповідач на вирішення заяви позивача зі спірного у справі питання надав листа від 19.03.2026. Позов подано через Електронний суд в межах місячного строку після отримання відповіді на звернення. Відтак, строк звернення до суду, визначений частиною п'ятою статті 122 КАС України, позивач не пропустив.
Верховний Суд у постанові від 20.11.2025 у справі №260/1942/24 вказав, що право на компенсацію вартості за неотримане речове майно за період проходження служби військовослужбовці набувають при звільненні і це право реалізується шляхом подання військовослужбовцем відповідної заяви (рапорту) за місцем військової служби. Військовослужбовець після звільнення його з військової служби зберігає право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно, яке реалізується шляхом подання відповідної заяви. У той же час, це не свідчить про можливість подання такої заяви на отримання компенсації поза межами будь-яких строків.
Аналогічні висновки викладені, зокрема, у постановах Верховний Суд від 28 вересня 2023 року у справі № 260/4686/22, від 14 грудня 2023 року у справі № 380/1785/21 та від 10 лютого 2025 року у справі № 240/5940/24, від 03 листопада 2025 року справа № 260/1940/24.
Враховуючи вищевикладене, до позовних вимог щодо нарахування відповідачем компенсації вартості за неотримане речове майно застосовується місячний строк звернення до суду.
При цьому, Верховний Суд у постанові від 14.12.2023 у справі №380/1785/21 зазначив, що суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що про невиплату грошової компенсації за неотримане речове майно позивачка повинна була бути обізнана з часу її звільнення з військової служби та виключення зі списків особового складу військової частини.
У справі, що розглядається позивач був звільнений зі служби наказом т.в.о. начальника Державної установи "Харківський слідчий ізолятор" від 05.05.2025 №107/ОС-25.
Нормативно-правові акти з питань права на отримання грошової компенсації неодержаного під час проходження військової служби речового майна, процедури реалізації названого права, механізму обчислення означеного грошового платежу є офіційно оприлюдненими та загально доступними.
Сукупність викладених вище міркувань призводить до виникнення підстав вважати позивача обізнаним стосовно непроведення спірного розрахунку з грошової компенсації неодержаного під час проходження військової служби речового майна саме при звільненні з публічної служби - 05.05.2025р., при тому, що відлік строку звернення до суду процесуальний закон пов'язує саме з обізнаністю стосовно порушеного права, а не відколи особа з'ясувала для себе, що певні рішення, дії чи бездіяльність суб"єкта владних повноважень відносно неї є порушенням її власних прав.
Отже, заявника у межах спірних правовідносин було звільнено з публічної служби 05.05.2025р., а позов до суду подано - 15.04.2026р., тобто поза межами місячного строку звернення до суду згідно з ч.5 ст.122 КАС України.
При цьому будь-яких належних обставин на підтвердження поважності причин його пропуску у позові заявник не указав.
Доказів дотримання позивачем строку звернення до суду згідно з ч.2 ст.233 КАС України матеріали справи не містять.
До того ж з урахуванням правового висновку постанови Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду Верховного Суду від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 суд вважає, що спеціальною нормою процесуального права стосовно спірних правовідносин є положення ч.5 ст.122 КАС України.
Тривалість пропуску строку звернення до суду у межах спірних правовідносин є значною.
При цьому, звернення із відповідним запитом представника позивача до відповідного органу публічної адміністрації не змінює моменту, з якого позивач мав бути обізнаним про порушення власного права (позаяк і право на отримання грошової компенсації вартості неодержаного під час проходження публічної служби речового майна, і механізм обчислення грошової виплати передбачені положеннями офіційно оприлюднених та загально доступних актів права, а обставиною, котра беззаперечно та неспростовно доводить факт обізнаності із порушенням цього права є подія неотримання відповідного грошового платежу під час звільнення з публічної служби), а свідчить лише про час, з якого він почав вчиняти активні дії щодо реалізації свого права, що не пов'язано з початком перебігу строку звернення до суду з цим позовом.
У цьому контексті суд зауважує, що Верховний Суд послідовно дотримується позиції, що реалізація позивачем права на звернення до суду з позовною заявою в рамках строку звернення до суду залежить виключно від нього самого, а не від дій чи бездіяльності посадових осіб відповідача. Позивач, необґрунтовано не дотримуючись такого порядку, позбавляє себе можливості реалізовувати своє право на звернення до суду в межах строків звернення до суду, нереалізація цього права зумовлена його власною пасивною поведінкою.
Слід відмітити, що при зверненні до суду особа повинна довести той факт, що вона не могла дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернулася за його захистом до суду упродовж встановленого процесуального строку звернення до суду. На противагу, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів. Тому у цьому аспекті потребують підтвердження обставини, які завадили реальній, об'єктивній можливості позивача виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії з метою отримання інформації щодо проведеного розрахунку спірних сум, виплачених при звільненні зі служби, принаймні у межах місячного строку звернення до суду у цій категорії спорів.
Суд зазначає, що у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 01.06.2023р. по справі №300/4156/22 суд не наділений повноваженнями щодо самостійного визначення чи пошуку обставин, що зумовили об'єктивну неможливість позивачем у визначений законодавством строк реалізувати своє право на подання позову. Такі обставини наводяться позивачем у відповідній заяві, підтверджуються доказами та оцінюються судом на предмет об'єктивної неможливості подати позов за правилами, визначеними КАС України.
При цьому суд зважає, що за правовою позицією, сформульованою у постанові Верховного Суду від 14.09.2023р. у справі №520/12477/22: 1) поновлення встановленого процесуальним законом строку для звернення до адміністративного суду здійснюється у розумних межах та лише у виняткових, особливих випадках, виключно за наявності обставин об'єктивного і непереборного характеру (підтверджених доказами), які істотно ускладнили або унеможливили своєчасну реалізацію права звернення до адміністративного суду за захистом порушених прав, свобод або законних інтересів.; 2) Порівняльний аналіз словоформ «дізналася» та «повинна була дізнатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх прав. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.; 3) Для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час, коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів. При зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом шести місяців від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду. В той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання такою особою строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.; 4) Суд наголошує, що поважними причинами пропуску строку звернення до суду можуть бути визнані лише ті обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов'язані з дійними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами.
Також суд зважає, що за правовою позицією постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.10.2023р. у справі №990/139/23 «Аналіз практики ЄСПЛ свідчить, що у процесі прийняття рішень про поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення, Суд виходить таких міркувань: 1) поновлення пропущеного строку звернення до суду або оскарження судового рішення є порушенням принципу правової визначеності, відтак у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних причин, унаслідок непереборних, незалежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; 4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала, що поважними причинами визнаються лише ті обставини, що були об'єктивно непереборними, тобто не залежали від волевиявлення особи, яка звернулася з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду.
Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
Стосовно посилань представника позивача на обов'язкове досудове врегулювання у даній категорії спорів суд зазначає, що ані норми Закону України від 23.06.2005р. №2713-IV "Про Державну кримінально-виконавчу службу України", ані норми Порядку виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України (затверджений наказом Міністерства юстиції України від 28.03.2018р. №925/5, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 28.03.2018р. за №377/31829; далі за текстом - Порядок №925/5) не передбачають обов'язкового досудового порядку вирішення спорів з приводу проходження публічної служби в органах Державної кримінально-виконавчої служби України та з приводу нарахування та виплати як грошового забезпечення, так і грошової компенсації за неотримане під час проходження згаданої публічної служби речове майно.
Відтак, подія подання рапорту чи іншого письмового звернення з приводу виплати грошової компенсації за неотримане під час проходження публічної служби речове майно не є визначеним національним законом України моментом, від якого залежить можливість подальшого судового оскарження, і не впливає на обчислення строків звернення до суду в таких спорах.
Суд відмічає, що у даному конкретному випадку позивачем не наведено поважних та об'єктивних причин пропуску строку звернення до суду, а доказів на їх підтвердження не подано.
Навпаки, представник позивача наполягав, що позов подано в межах процесуального строку. За таких обставин суд дійшов висновку, що позивач не виконав вимоги ухвали про залишення позовної заяви без руху.
Відповідно до п. 1 ч. 4 ст. 169 КАС України, позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк.
Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4, 12, 121-123, 160, 161, 169, 171, 241-243, 248, 257, 262, 256, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ухвалив:
1. Викладені в заяві від 17.04.2026р. доводи визнати недостатніми підставами для визнання поважними причин пропуску строку звернення до суду.
Заяву про поновлення строку звернення до суду від 17.04.2026р. - залишити без задоволення.
2. Вимоги ухвали Харківського окружного адміністративного суду від 16.04.2026р. у справі №520/8957/26 - визнати невиконаними.
3. Позов - повернути заявникові.
4. Роз"яснити, що повернення позову не позбавляє права повторного звернення у порядку, встановленому законом.
5. Копію ухвали надіслати заявникові.
6. Роз'яснити, що судове рішення підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги у строк згідно з ч. 1 ст. 295 КАС України, тобто протягом 15 днів з дати складення повного судового рішення, а набирає законної сили відповідно до ст. 256 КАС України, тобто негайно після підписання.
Суддя А.В. Сліденко