Харківський окружний адміністративний суд 61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
місто Харків
28.04.2026 р. справа №520/5651/26
Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом
ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)
до Військової частини НОМЕР_1 (далі за текстом - відповідач, суб'єкт владних повноважень, владний суб'єкт, орган публічної адміністрації)
провизнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
встановив:
Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо відмови у належному розгляді та задоволенні рапорту ОСОБА_1 від 17.12.2025 р. про звільнення з військової служби; 2) зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 повторно та належним чином розглянути рапорт ОСОБА_1 від 17.12.2025 р. з урахуванням наданих доказів про інвалідність батька та його потребу у постійному догляді; 3) у разі ухвалення позитивного рішення - зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 оформити документи щодо звільнення ОСОБА_1 та направити особову справу до ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Аргументуючи ці вимоги, зазначив, що суб"єктом владних повноважень була створена штучна перешкода у припиненні подальшого проходження військової служби.
Відповідач із поданим позовом не погодився.
Аргументуючи заперечення проти позову, зазначив, що відмова у звільненні позивача з військової служби була прийнята відповідно до вимог Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», з дотриманням встановленої процедури та в межах наданих повноважень. При розгляді рапорту встановлено, що у батька позивача, який є особою з інвалідністю ІІ групи, наявні інші члени сім'ї другого ступеня споріднення, щодо яких відсутні докази неможливості здійснення ними догляду або наявності у них потреби у постійному догляді, що виключає підстави для звільнення за підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону №2232-ХІІ. Крім того, відповідач діяв у межах дискреційних повноважень, надав належну відповідь у визначений законом строк, а суд не уповноважений підміняти орган військового управління у вирішенні питання щодо звільнення з військової служби, у зв'язку з чим підстав для задоволення позову не вбачається.
Позов було отримано судом - 16.03.2026р.
Рішення про відкриття провадження в адміністративній справі було прийнято - 17.03.2026р.
Відзив на позов було отримано судом - 31.03.2026р.
Відповідь на відзив на позов була отримана судом - 17.04.2026р.
Оскільки добуті судом докази повно та всебічно висвітлюють обставини спірних правовідносин, відомі учасникам спору і у даному конкретному випадку відсутні будь-які перешкоди у наданні доказів відносно таких відомостей, строки подачі процесуальних документів збігли і сторони не заяви ані про намір на подачу відповідних процесуальних документів, ані про існування нездоланних перешкод у реалізації такого наміру, завдання адміністративного судочинства згідно з ч.1 ст.2 та ч.4 ст.242 КАС України полягає саме у захисті прав приватної особи від незаконних управлінських волевиявлень органу публічної адміністрації, то спір підлягає вирішенню на підставі наявних у справі доказів.
Тому суд, повно виконавши процесуальний обов'язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
З приєднаних до матеріалів справи доказів судом з"ясовано, що заявник народився - ІНФОРМАЦІЯ_2 ; належить до громадянства України; документований паспортом громадянина України серії НОМЕР_2 ; у межах спірних правовідносин проходить військову службу на штатній військовій посаді у Військовій частині НОМЕР_1 .
Згідно з витягом з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №212 від 21.07.2025 молодшого сержанта ОСОБА_2 , призначеного наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 19 липня 2025 року № 124-РС на посаду командира ІНФОРМАЦІЯ_8 військової частини НОМЕР_1 , який прибув із військової частини НОМЕР_3 , з 21 липня 2025 року зарахувати до списків особового складу, на всі види забезпечення, на котлове забезпечення з 22 липня 2025 року і вважати таким, що з 21 липня 2025 року справи та посаду прийняв І приступив до виконання службових обов'язків за посадою з посадовим окладом згідно з тарифним розрядом 9 у сумі 3170 гривень, шпк "молодший сержант".
За твердженнями сторони позивача, батько заявника, ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), є особою з інвалідністю II групи безстроково (діагноз: хвороба Паркінсона). Згідно з витягом ЕКОПФ №62/25/1322/В від 08.10.2025р. та висновком ЛКК №501 від 13.05.2025 р. він потребує постійного стороннього догляду.
Заявником до відповідача був поданий рапорт від 17.12.2025 про звільнення з військової служби на підставі підпункту "г" пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992 № 2232-ХІІ, а саме у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за його батьком - ОСОБА_3 , який є особою з інвалідністю ІІ групи.
До рапорту від 17.12.2025р. заявником було долучено: паспорт ОСОБА_1 ; картка фізичної особи - платника податків ОСОБА_1 ; свідоцтво про народження ОСОБА_1 ; паспорт ОСОБА_3 ; картка фізичної особи - платника податків ОСОБА_3 ; витяг з реєстру територіальної громади ОСОБА_3 ; пенсійне посвідчення ОСОБА_3 ; витяг ЕКОПФО №62/25/1322/В; свідоцтво про смерть ОСОБА_4 ; повний витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження; акт обстеження матеріально-житлових умов.
Згідно листа відповідача від 06.02.2026р. №1656/3656, адресованого до начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 , до командування Військової частини НОМЕР_1 звернувся молодший сержант ОСОБА_5 з проханням звільнення з військової служби через сімейні обставини - необхідність здійснення постійного догляду за своїм батьком, ОСОБА_6 , 1962 р.н., який є особою з інвалідністю II групи (безстроково) та за рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи потребує постійного стороннього догляду. Підставами для звільнення визначено відсутність інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.
У зв'язку з цим та на виконання пункту 26 частини п'ятої додатку 19 до Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадинами України військової служби у Збройних Силах України (затверджена наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 №170) Відповідач виклав прохання провести обстеження сімейного стану вказаного військовослужбовця та направити до військової частини НОМЕР_1 відповідний акт із зазначенням інформації про наявність чи відсутність інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення у ОСОБА_7 , 1962 р.н.
Листом за підписом ТВО начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 від 23.02.2026р. №1077 до командування Військової частини НОМЕР_1 направлено акт про обстеження сімейного стану військовослужбовця ОСОБА_1 №3 від 18.02.2026р.
Відповідно до акту обстеження сімейного стану № 3 від 18.02.2026, складеного ТВО начальника ІНФОРМАЦІЯ_5 , у громадянина ОСОБА_3 , який є особою з інвалідністю ІІ групи, згідно відомостей Державного реєстру актів цивільного стану є сестри (другий ступінь споріднення): ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , пенсіонер за віком, та ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , пенсіонер за віком, стосовно яких відсутні висновки медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я про те, що вони потребують постійного догляду.
За Рапортом заявника суб'єктом владних повноважень було вчинено відмову, оформлену листом Військової частини НОМЕР_1 від 09.03.2026р. №1656/6740.
Стверджуючи про протиправність управлінського волевиявлення суб'єкта владних повноважень саме у формі бездіяльності з приводу неналежного розгляду та задоволення Рапорту (а не з приводу реально вчиненого управлінського волевиявлення у формі відмови), заявник ініціював даний спір.
Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення суб"єкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є суб"єктом владних повноважень.
Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України.
Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб'єкти права (учасники суспільних відносин) зобов'язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб'єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов'язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.
Наведене тлумачення змісту перелічених норм права є цілком релевантним правовому висновку постанови Верховного Суду від 09.05.2024р. у справі №580/3690/23, де указано, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб'єкт приватного права зобов'язаний добросовісно виконувати свої обов'язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.
Такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 06.02.2026р. по справі №560/11982/24.
Суд нагадує, що згідно з ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до ст.23 Конституції України кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.
За приписами ст.ст.17 і 65 Конституції України до згаданих вище обов'язків людини перед суспільством належить обов"язок з приводу захисту суверенітету, територіальної цілісності, недоторканності України у спосіб відбуття військової служби відповідно до закону.
Таким законом є Закон України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу", згідно з п.3 ст.1 якого військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; взяття громадян на військовий облік; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов (направлення) на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
Розв"язуючи спір, суд зважає, що за визначенням ч.1 ст.2 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу" військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Тож, військова служба є різновидом державної служби, визначення якої наведено законодавцем у ч.1 ст.1 Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу", а загальні принципи якої сформульовані законодавцем як у положеннях ч.1 ст.4 Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу", так і у положеннях Закону України від 14.10.2014р. №1700-VII "Про запобігання корупції".
Додатково до викладеного спеціальні правила проходження військової служби сформульовані законодавцем у положеннях спеціальних актів права, зокрема, Дисциплінарного статуту Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. №551-ХIV) та Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. №548-ХIV), котрі мають перевагу у застосуванні над загальними принципами державної служби, проте у разі відсутності неузгодженностей (суперечностей) не виключають застосування загальних правил проходження державної служби.
Тож, прогалини у нормативному регулюванні відносин з проходження військової служби можуть усуватись і приписами загальних актів права, а саме: Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу", Кодексу законів про працю України, Закону України від 24.03.1995р. №108/95-ВР "Про оплату праці", Закону України від 15.11.1996р. №504/96-ВР "Про відпустки" тощо, але виключно в частині, котра не суперечить самій правовій природі та суті військової служби.
Суд зважає, що у положеннях ст.19 Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу" законодавцем згадано саме про право особи на державну службу.
Водночас із цим, згідно з ч.1 ст.39 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу" призов резервістів та військовозобов'язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".
На військову службу під час мобілізації призиваються резервісти та військовозобов'язані, які перебувають у запасі і не заброньовані в установленому порядку на період мобілізації, незалежно від місця їх перебування на військовому обліку.
Звідси слідує, що у контексті спірних правовідносин проходження військової служби може бути кваліфіковано як у якості випадку реалізації особою права на державну службу (у випадку вступу особи на військову службу за власною ініціативою), так і у якості випадку виконання особою обов'язку (у випадку вступу особи на військову службу за ініціативою органу військового управління у формі призову за мобілізацією, на особливий період у порядку Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію").
При цьому, слід ураховувати, що за хоча змістом ч.3 ст.43 Конституції України використання примусової праці забороняється, але військова служба не вважається примусовою працею.
Розв"язуючи спір, суд зауважує, що у силу спеціального застереження ч.5 ст.1 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу" від виконання військового обов'язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.
До згаданих підстав можуть бути віднесені, зокрема, положення ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу" (коли громадяни звільняються від виконання військового обов"язку у спосіб припинення проходження військової служби); положення ст.17 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу" (коли громадяни отримують відстрочку від направлення на проходження базової військової служби); положення ст.18 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу" (коли громадянам надається звільнення від проходження базової військової служби); ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (коли громадяни отримують відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації), положення ч.6 ст.37 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу" (коли відбувається виключення з військового обліку громадян України, які: 1) померли або визнані в установленому законом порядку безвісно відсутніми або оголошені померлими; 2) припинили громадянство України; 3) визнані непридатними до військової служби; 4) досягли граничного віку перебування в запасі).
Суд зауважує, що положення ст.37 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (в усіх редакціях) в частині такої підстави як визнання непридатним до військової служби не містять ані підстав для абсолютного та незворотного у часі скасування чи припинення військового обов"язку з причин непридатності до військової служби, ані застереження про те, що майбутня законодавча зміна медичних вимог до стану здоров"я військовозобов"язаного унеможливлює відновлення військового обліку громадянина України чоловічої статі, який раніше помилково (безпідставно) або на підставі раніше діючого законодавства був виключений з військового обліку з причини визнання непридатним до військової служби у минулому.
При цьому, оскільки військовий обов'язок за змістом ст.ст.17 і 65 Конституції України не може бути кваліфікований ані у якості міри юридичної відповідальності, ані у якості покарання, то приписи ст.58 Конституції України слід визнати незастосовними до суспільних відносин з приводу саме порядку виконання військового обов"язку (а не юридичних наслідків вчинення протиправних діянь), а відтак, усі управлінські волевиявлення суб"єктів владних повноважень з приводу порядку виконання громадянином України чоловічої статі військового обов"язку повинні грунтуватись виключно на нормах чинного на конкретну календарну дату національного закону України без ретроспективного застосування приписів законодавства, котре є недіючим.
Розв'язуючи спір, суд ураховує, що згідно з ч.7 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу" звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Відповідно до п.3 ч.12 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу" під час дії воєнного стану військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах, зокрема: необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи (тож в абз.13 п.3 ч.12 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу" законодавець веде мову про членів сім'ї без використання такої кваліфікуючої ознаки як працездатність); необхідність здійснювати постійний догляд за членом сім'ї другого ступеня споріднення, який є особою з інвалідністю I або II групи, за умови відсутності інших членів сім'ї першого та другого ступенів споріднення такої особи або якщо інші члени сім'ї першого та другого ступенів споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи (тож в абз.14 п.3 ч.12 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу" законодавець веде мову про членів сім'ї без використання такої кваліфікуючої ознаки як працездатність).
Суд вважає, що у контексті ст.ст.17, 65 Конституції України загадану законодавцем у положеннях п.3 ч.12 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу" словоформу - "відсутність інших членів сім"ї" слід розуміти виключно або як фізичну відсутність таких осіб як на території України, так і поза межами території України (тобто за кордоном), або як фізичну відсутність у таких осіб змоги виконувати обов'язок з утримання власного родича унаслідок позбавлення волі чи інших нездоланних чи непереборних причин.
Оскільки норми Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу" не містять визначення юридичної категорії - "член сім'ї першого ступеня споріднення" та "член сім'ї другого ступеня споріднення", то суд вважає за необхідне керуватись приписами п.14.1.263 ст.14 Податкового кодексу України, де указано, що членами сім'ї фізичної особи першого ступеня споріднення вважаються її батьки, її чоловік або дружина, діти такої фізичної особи, у тому числі усиновлені, а членами сім'ї фізичної особи другого ступеня споріднення вважаються її рідні брати та сестри, її баба та дід з боку матері і з боку батька, онуки.
Застосовуючи положення наведених вище норм права до установлених обставин спірних правовідносин, суд доходить до переконання про те, що використання законодавцем у п.2 ч.12 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу" та у абз.10 п.3 ч.12 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу" кваліфікуючої умови - "працездатна особа" та не використання законодавцем такої кваліфікуючої умови як - "працездатна особа" у абз.13 п.2 ч.12 ст.26 та у абз.14 п.2 ч.12 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу" беззаперечно та неспростовно доводить той факт, що у межах спірних правовідносин працездатність або непрацездатність кровних членів сім"ї першого чи другого ступеня спорідненості не має жодного юридичного значення (тобто не є юридично значимим фактором, котрий відповідно до ч.2 ст.73 КАС України входить до предмету доказування у спорі).
Окремо суд вважає за необхідне проаналізувати відмінності у сформульованих законодавцем у ч.12 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу" підставах для припинення військової служби та сформульованих законодавцем у ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" підставах для надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Так, згідно з п.9 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані, зайняті постійним доглядом за хворою дружиною (чоловіком), дитиною та/або своїми батьком чи матір'ю (батьком чи матір'ю дружини (чоловіка), якщо вона сама (особа, під якою слід розуміти - іншого члена подружжя) потребує постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи, померла (загинула), визнана зниклою безвісти або безвісно відсутньою, оголошена померлою, і батько чи мати дружини не має інших працездатних членів сім'ї, які зобов'язані та можуть здійснювати за ними догляд), які за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, чи рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи потребують постійного догляду.
Згідно з п.13 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані, які мають одного із своїх батьків з інвалідністю I чи II групи або одного з батьків дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших осіб, які не є військовозобов'язаними та відповідно до закону зобов'язані їх утримувати (крім випадків, якщо такі особи самі є особами з інвалідністю, потребують постійного догляду, перебувають під арештом (крім домашнього арешту), відбувають покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі). У разі відсутності невійськовозобов'язаних осіб здійснювати догляд за особою з інвалідністю I чи II групи може лише одна особа з числа військовозобов'язаних за вибором такої особи з інвалідністю.
Згідно з п.14 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані - члени сім'ї другого ступеня споріднення особи з інвалідністю I або II групи, зайняті постійним доглядом за нею (не більше одного та за умови відсутності членів сім'ї першого ступеня споріднення або якщо члени сім'ї першого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи). У разі відсутності членів сім'ї першого та другого ступеня споріднення норма цього пункту поширюється на членів сім'ї третього ступеня споріднення особи з інвалідністю I або II групи.
Тож, використання законодавцем у п.9 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" кваліфікуючої умови - "працездатна особа" та не використання законодавцем такої кваліфікуючої умови як - "працездатна особа" у абз.13 п.2 ч.12 ст.26 та у абз.14 п.2 ч.12 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу" опосередковано також доводить той факт, що у межах спірних правовідносин працездатність або непрацездатність кровних членів сім"ї першого чи другого ступеня спорідненості не має жодного юридичного значення (тобто не є юридично значимим фактором, котрий відповідно до ч.32 ст.73 КАС України входить до предмету доказування у спорі).
Розглядаючи справу, суд нагадує, що підстави для звільнення з військової служби сформульовані законодавцем у приписах ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу", а процедури та механізми вчинення суб"єктами владних повноважень відповідних управлінських волевиявлень з приводу звільнення з військової служби деталізовані нормами Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (затверджене Указом Президента України від 10.12.2008р. №1153/2008; далі за текстом - Положення №1153), Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (затверджена наказом Міністерства оборони України від 10.04.2009р. №170, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 19.08.2009р. за №438/16454; далі за текстом - Інструкція №170).
Згідно з п.п.2 п.225 Положення №1153/2008 звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п'ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу": у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.
Пунктом 233 Положення №1153/2008 передбачено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) ІНФОРМАЦІЯ_9, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
За правилами п.234 Положення №1153/2008 перед звільненням військовослужбовців уточнюються дані про проходження ними військової служби, документально підтверджуються періоди служби, що підлягають зарахуванню до вислуги в календарному та пільговому обчисленні, проводиться розрахунок вислуги років військової служби.
Вислуга років військової служби військовослужбовців розраховується не пізніше ніж за два місяці до дати, на яку планується звільнення.
Інформація про розраховану вислугу років військової служби доводиться військовослужбовцю під підпис перед оформленням документів для його звільнення з військової служби. У разі незгоди з розрахунком вислуги років військової служби військовослужбовець повинен письмово обґрунтувати свої заперечення на аркуші з розрахунком вислуги років і засвідчити їх своїм підписом. У разі відмови військовослужбовця підписати розрахунок вислуги років про це робиться відповідний запис на цьому ж аркуші та засвідчується підписами осіб, які були присутні під час бесіди.
Заперечення військовослужбовців щодо розрахунку вислуги років військової служби розглядаються командирами (начальниками) військових частин перед оформленням документів для звільнення з військової служби. Спірні питання щодо заліку вислуги років окремих періодів служби для призначення пенсії розглядаються спеціальною комісією Міністерства оборони України.
Згідно з п.242 Положення №1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) ІНФОРМАЦІЯ_9 за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов'язані у п'ятиденний строк прибути до районних (міських) ІНФОРМАЦІЯ_9 для взяття на військовий облік.
Відповідно до п.14.10 Інструкції №170 звільнення з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини здійснюється за наявності оригіналів документів, що підтверджують таку підставу звільнення.
Документи на звільнення військовослужбовців направляються безпосередньо до посадових осіб, які мають право їх звільнення з військової служби. Наказ по особовому складу про звільнення цих військовослужбовців повинен бути виданий і доведений до ІНФОРМАЦІЯ_9 за місцем взяття громадянина на військовий облік та до військової частини за місцем проходження військової служби в строки, що забезпечуватимуть вчасне здавання справ і посад і розрахунок військовослужбовців, а також виконання строків звільнення, визначених Президентом України (абз.13 п.14.10 Інструкції №170).
Відповідно до п.26 Переліку документів, що подаються з поданням до звільнення військовослужбовця з військової служби, який є Додатком 19 до Інструкції №170, у разі необхідності здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи:
документи, які підтверджують відповідні родинні зв'язки з цією особою (особами);
один із документів, що підтверджує відсутність в особи інших членів сім'ї першого ступеня споріднення (батьків, її чоловіка або дружини, дітей, у тому числі усиновлених) чи другого ступеня споріднення (рідних братів, сестер та онуків): один із документів, що підтверджує інвалідність особи першого чи другого ступеня споріднення, її потребу у постійному догляді та акт перевірки сімейного стану військовослужбовця із зазначенням інформація про наявність чи відсутність інших осіб, які здійснюють або можуть здійснювати такий догляд, затвердженого керівником ІНФОРМАЦІЯ_9;
один із документів, що підтверджує інвалідність особи, яка потребує догляду: довідка до акта огляду медико-соціальною експертною комісією, або витяг з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи за формою згідно з наказом МОЗ від 10.12.2024 №2067, або копія посвідчення, яке підтверджує відповідний статус, або копія пенсійного посвідчення чи копія посвідчення, що підтверджує призначення соціальної допомоги відповідно до Законів України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю», «;Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю», в яких зазначено групу та причину інвалідності, або довідка для отримання пільг особами з інвалідністю, які не мають права на пенсію чи соціальну допомогу, за формою згідно з наказом Мінсоцполітики від 21.09.2015 №946;
висновок медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або витяг з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи за формою згідно з наказом МОЗ від 10.12.2024 №2067, про потребу в постійному догляді.
Отже, умовою звільнення військовослужбовця з військової служби за сімейними обставинами під час воєнного стану є: 1) встановлення одному із батьків чи батьків дружини військовослужбовця, статусу особи з інвалідністю І чи ІІ групи; 2) встановлення необхідності постійного нагляду, за цією особою з інвалідністю; 3) відсутність у особи з інвалідністю, інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.
З наведених вище міркувань суд зазначає, що відносно згаданих інших осіб - кровних родичів, особи, котра потребує постійного догляду не застосовується кваліфікаційна ознака - "працездатності".
Статтею 14 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. №548-ХIV передбачено, що із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити - до наступного прямого начальника.
Згідно з ст.110 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. №551-ХIV) усі військовослужбовці мають право надсилати заяви чи скарги або особисто звертатися до посадових осіб, органів військового управління, органів управління Служби правопорядку, органів, які проводять досудове слідство, та інших державних органів у разі: прийняття незаконних рішень, дій (бездіяльності) стосовно них командирами (начальниками) або іншими військовослужбовцями, порушення їх прав, законних інтересів та свобод; незаконного покладення на них обов'язків або незаконного притягнення до відповідальності.
Відповідно до ст.111 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. №551-ХIV) заява чи скарга з інших питань службової діяльності подається безпосередньому командирові (начальникові) тієї особи, дії якої він оскаржує, а в разі, якщо особи, які подають скаргу, не знають, з чиєї вини порушені їх права, заява чи скарга подається в порядку підпорядкованості. У такому самому порядку подаються пропозиції.
Як то указано у ст.115 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. №551-ХIV), вимоги до звернення військовослужбовця, порядок розгляду пропозицій, заяв та скарг, строки розгляду, права військовослужбовця під час розгляду заяви чи скарги, обов'язки командирів, органів військового управління щодо розгляду звернень військовослужбовців регулюються законодавством України про звернення громадян, нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів спеціального призначення, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України.
За змістом ст.117 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. №551-ХIV) пропозиція, заява чи скарга вважаються вирішеними, якщо розглянуто всі порушені в них питання, вжито необхідних заходів або надано вичерпні відповіді.
Відмова у вирішенні питань, викладених у пропозиції, заяві чи скарзі, доводиться до відома військовослужбовців, які їх подали, у письмовій формі з посиланням на акти законодавства із зазначенням причин відмови та роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
Відносини з приводу розгляду звернень військовослужбовців та документообігу у Збройних Силах України додатково деталізовані нормами Інструкції про організацію розгляду звернень та проведення особистого прийому громадян у Міністерстві оборони України та Збройних Силах України (затверджена наказом міністерства оборони України від 28.12.2016р. №735, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 23.01.2017р. за №94/29962; далі за текстом - Інструкція №735) та нормами Інструкції з діловодства у Збройних Силах України (затверджена наказом Генерального Штабу Збройних Сил України від 31.01.2024р. №40; далі за текстом - Інструкція №40).
У ході розгляду справи судом не відшукано локального підзаконного нормативно-правового акту з аналогічних питань, котрий би поширював дію на суспільні відносини за участю державних органів системи Національної гвардії України.
Проте, указана обставина не має юридичного значення для правильного вирішення даного спору, адже до спірних правовідносин підлягають застосуванню саме положення ст.ст.110, 111, 115, 117 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. №551-ХIV), а тому застосовуючи положення ст.40 Конституції України, норм Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян", ст.ст.14, 28, 35, 58 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. №548-ХIV, ст.ст.110, 111, 115, 117 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. №551-ХIV) та наведених вище норм Положення №1153/2008 і норм Інструкції №170 до установлених обставин спору, суд відзначає, що за результатами розгляду рапорту військовослужбовця про звільнення з військової служби компетентні військові посадові особи (тобто командир, до повноважень якого віднесено вирішення питання про звільнення з військової служби військовослужбовця відповідної категорії) зобов'язані видати наказ по особовому складу про звільнення такого військовослужбовця з військової служби чи надати обґрунтовану письмову відмову у задоволенні рапорту (заяви); розглянутим вважається рапорт, по якому прийнято рішення та це рішення (відповідь) доведена до військовослужбовця належним чином.
У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 25.09.2025р. по справі №480/13255/23 одним із критеріїв, яким повинно відповідати рішення суб'єкта владних повноважень, є обґрунтованість.
У постанові від 08.08.2024р. у справі № 420/7076/20 Верховний Суд вказав, що загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії як актів правозастосування, є їх обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб'єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.
На додаток варто також згадати усталену позицію Верховного Суду про те, що вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови прийняття обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за адміністративними актами суб'єкта владних повноважень. І навпаки, ненаведення мотивів прийнятих рішень «суб'єктивізує» акт державного органу і не дає змоги суду встановити дійсні підстави та причини, з яких цей орган дійшов саме таких висновків, надати їм правову оцінку, та встановити законність, обґрунтованість, пропорційність рішення (постанови Верховного Суду від 18.09.2019 у справі № 826/6528/18, від 10.04.2020 у справі № 819/330/18, від 10.01.2020 у справі № 2040/6763/18).
Також у постанові Верховного Суду від 16.03.2023 у справі № 160/18668/21 зазначено, що стосовно вимог до адміністративного акта суб'єкта владних повноважень у судовій практиці склалася правова позиція, відповідно до якої такий акт має бути детально обґрунтованим (мотивованим).
Вимога про те, що адміністративний акт повинен містити мотиви, на яких він ґрунтується, на додаток до принципів справедливої адміністративної процедури, що регулюють адміністративні акти, встановлена також у Рекомендації № R(91)1 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам про адміністративні санкції (прийнято Комітетом Міністрів 13 лютого 1999 року) на 452-му засіданні заступників міністрів) (Council of Europe Committee of ministers Recommendation No. R(91)1 of the Committee of Ministers to member states on administrative sanctions).
Таким чином, обґрунтованість рішення суб'єкта владних повноважень означає, що таке рішення має бути вмотивованим, тобто у ньому повинні відображатися мотиви (позиція) суб'єкта владних повноважень.
Саме умотивованість рішення суб"єкта владних повноважень дає особі можливість зрозуміти: чи були враховані її доводи при прийнятті рішення, або з яких підстав (причин) вони були відхилені (тобто чи була особа почутою).
Тож, невідповідність рішення суб"єкта владних повноважень положенням ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року в частині умотивованості рішення органу публічної адміністрації та в частині такої вимоги як якість закону" призводить до набуття реально вчиненим управлінським волевиявленням органу публічної адміністрації ознак свавілля, адже рішення суб"єкта владних повноважень, котре не містить детальних, конкретних та таких, що можуть бути піддані судовому контролю у порядку ч.1 ст.2, ч.2 ст.2 КАС України мотивів вчинення відповідного управлінського волевиявлення за жодних умов не може бути визнано правомірним, бо не задовольняє принципу юридичної визначеності як невід"ємному елементу запровадженого ст.8 Конституції України верховенства права.
Суд повторно наголошує, що на суспільні відносини з приводу реалізації відповідачем функцій суб"єкта владних повноважень повною мірою поширюється дія приписів ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст. 2 КАС України.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Тлумачення змісту ч.2 ст.19 Конституції України міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 12.12.2023р. у справі №160/7116/19, де указано, що "52. Водночас судова палата наголошує на тому, що одним із конституційних принципів, на якому повинна базуватися діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, є принцип, відповідно до якого ці органи, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України).
53. Аналіз цієї норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється відповідно до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, яке побудовано на основі принципу "заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом". Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб'єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
54. Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у не передбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.".
Нормами чинного національного закону України не передбачено такого способу реалізації кадрової функції суб"єкта владних повноважень - військового формування як проставлення на рапорті військовослужбовця письмових резолюцій без надання умотивованих письмових відповідей по суті такого рапорту.
При цьому, суд вважає, що за суттю запровадженого ст.8 Конституції України принципу верховенства права негативні наслідки, спричинені неоднозначністю, суперечливістю чи прогалинами в законодавстві у сфері публічно-правових відносин, не можуть застосовуватись на шкоду приватній особі чи бути підставою для розширеного тлумачення повноважень суб"єктів владних повноважень, а натомість - в окресленому випадку підлягає застосуванню принцип «найбільш сприятливого становища для особи» (favor libertatis).
Подібні за суттю правові позиції викладені у постанові Верховного Суду від 02.04.2025р. у справі №280/7446/24.
Як убачається з матеріалів справи, за результатами розгляду рапорту позивача від 17.12.2025 року Військовою частиною НОМЕР_1 було підготовлено та направлено письмовий лист від 09.03.2026 року №1656/6740, яким заявнику (через його представника) повідомлено про відмову у задоволенні рапорту з посиланням на конкретні норми Інструкції №170, а також у зв'язку із наявністю двох інших членів сім'ї другого ступеня споріднення, а саме сестри батька заявника - ОСОБА_10 та сестри батька заявника - ОСОБА_11 , які можуть здійснювати догляд за ним.
Таким чином, суд констатує, що рапорт позивача був прийнятий до розгляду Відповідачем; по суті порушених у ньому питань Відповідачем сформовано правову позицію; ця позиція викладена Відповідачем у письмовій формі; відповідь доведена Відповідача до відома заявника (через його представника).
Факт надання письмової відповіді, що містить мотиви прийнятого рішення, свідчить про вчинення суб'єктом владних повноважень активних управлінських дій, спрямованих на вирішення порушеного у рапорті питання.
Отже, за встановлених обставин відсутні підстави вважати, що Відповідач допустив протиправну бездіяльність у формі нерозгляду рапорту або неприйняття рішення за результатами його розгляду. Незгода позивача зі змістом наданої відповіді та з її правовими висновками сама по собі не свідчить про бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а може бути предметом оцінки суду виключно з точки зору правомірності та обґрунтованості прийнятого рішення.
Суд вкотре зазначає, що "відсутність інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи" означає реальну відсутність таких осіб, які фактично могли б здійснювати постійний догляд за особою з інвалідністю, яка цього потребує. У випадку ж «юридичної наявності» інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи, які, при цьому, реально не можуть здійснювати постійний догляд за такою особою з об'єктивних причин (перебування у полоні, відбування покарання у місцях позбавлення волі, проходження військової служби, тощо), то така особа відсутня у розумінні приписів абз.13 п.3 ч.12 ст.26 Закону №2122-IX.
Заявник у позові зазначає, що сестри батька, ОСОБА_10 (1957р.н.) та ОСОБА_11 (1959р.н.), не мають реальної можливості здійснювати догляд за ОСОБА_3 (батьком позивача), оскільки є непрацездатними особами пенсійного віку.
Суд зазначає, що відповідно до підпункту 14.1.263 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, членами сім'ї фізичної особи першого ступеня споріднення для цілей розділу IV цього Кодексу вважаються її батьки, її чоловік або дружина, діти такої фізичної особи, у тому числі усиновлені.
Членами сім'ї фізичної особи другого ступеня споріднення для цілей розділу IV цього Кодексу вважаються її рідні брати та сестри, її баба та дід з боку матері і з боку батька, онуки.
Близькі за змістом положення містить Глава 86 Книги шостої Цивільного кодексу України.
Відповідно до чинного законодавства обов'язок утримання та догляду за особами, що потребують сторонньої допомоги, переважно покладається на членів сім'ї та близьких родичів. Водночас неможливість здійснювати постійний догляд за особою з інвалідністю, яка цього потребує, повинна бути реальною та заснована на об'єктивних критеріях (зокрема, але не виключно, перебування у полоні, відбування покарання у місцях позбавлення волі, проходження військової служби, інвалідність, тощо).
З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що сам по собі факт досягнення сестрами батька позивача пенсійного віку не є безумовною підставою для визнання їх такими, що не можуть здійснювати постійний догляд за особою з інвалідністю.
Положення пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України №2232-ХІІ передбачають вичерпний перелік умов, за яких допускається звільнення військовослужбовця за сімейними обставинами, зокрема - у разі відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення або якщо інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.
Разом з тим, позивачем не надано ані відповідачу під час розгляду рапорту, ані суду під час розгляду справи належних і допустимих доказів, які б підтверджували наявність об'єктивних обставин, що унеможливлюють здійснення постійного догляду за батьком з боку його сестер (таких як встановлення інвалідності, потреба у сторонньому догляді, перебування у стані, що виключає можливість здійснення догляду тощо).
Відтак, суд приходить до висновку, що сестри батька позивача як особи другого ступеня споріднення не підпадають під виключення, передбачені пунктом 3 частини 12 статті 26 Закону України №2232-ХІІ, а отже їх наявність виключає можливість застосування відповідної підстави для звільнення позивача з військової служби.
Таким чином, відповідач, врахувавши наявність інших членів сім'ї другого ступеня споріднення та відсутність доказів неможливості здійснення ними догляду, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення рапорту позивача про звільнення з військової служби.
Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб'єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування приватною особою новоствореного обов"язку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем - суб'єктом владних повноважень.
При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб'єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов'язок відповідача - суб'єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов'язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.
Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб'єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб'єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб'єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов'язків, під відмовою суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.
За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.
У межах спірних правовідносин суб"єктом владних повноважень було вчинене управлінське волевиявлення у формі відмови у задоволенні Рапорту, оформлене листом від 09.03.2026р. №1656/6740, а не у формі бездіяльності щодо відмови у належному розгляді Рапорту.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов'язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб'єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.
Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах суб'єкт владних повноважень забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк обставини спірних правовідносин з"ясував із достатньою повнотою, взяв до уваги усі юридично значимі фактори, вірно витлумачив зміст належної норми матеріального права, оскільки наявність у батька позивача інших членів сім'ї другого ступеня споріднення (сестер), стосовно яких не надано належних доказів неможливості здійснення ними постійного догляду за батьком заявника, виключає припинення військової служби заявника унаслідок застосування пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України №2232-ХІІ.
Тож, за наслідками розгляду справи слід визнати доведеним за правилами ч.2 ст.77 КАС України факт відповідності ч.2 ст.2 КАС України реально вчиненого суб"єктом владних повноважень управлінського волевиявлення та навпаки - не доведеним за правилом ч.1 ст.77 КАС України факт існування у заявника порушеного публічного права (інтересу) у межах спірних правовідносин.
Указане є визначеною процесуальним законом підставою для залишення позову без задоволення.
При розв'язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим доводам, факторам та обставинам, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін.
Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.
Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв'язання спору по суті.
Розподіл витрат з оплати судового збору по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".
Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 211, 241-244, 246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Позов - залишити без задоволення.
Роз'яснити, що рішення суду підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.
Суддя А.В. Сліденко