Справа № 638/9219/25 Головуючий суддя І інстанції Тімонова В. М.
Провадження № 22-ц/818/1046/26 Суддя доповідач Яцина В.Б.
Категорія: споживчого кредиту
27 квітня 2026 року м. Харків.
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого судді Яцини В.Б.
суддів колегії: Мальованого Ю.М., Тичкової О.Ю.,
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Балаклійського районного суду Харківської області від 10 вересня 2025 року у справі №638/9219/25 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІДЖИ ФІНАНС» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,
У травні 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ДІДЖИ ФІНАНС» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 а про стягнення заборгованості за кредитним договором №103517011 від 15.06.2021 у сумі 52 725,00 грн, а також судового збору у розмірі 2 422,40 грн та витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 6 000,00 грн.
Позовна заява мотивована тим, що 15.06.2021 між ТОВ «МІЛОАН» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №103517011, відповідно до умов якого відповідачу було надано кредит у розмірі 15 000,00 грн.
30.09.2021 між ТОВ «МІЛОАН» та ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» був укладений Договір відступлення прав вимоги №09Т. У зв'язку з цим до ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» перейшло право грошової вимоги за вказаним кредитним договором.
Разом з тим, як зазначено у позові, відповідач не виконав свої зобов'язання, передбачені вищевказаним кредитним договором. У зв'язку з цим ОСОБА_1 має непогашену заборгованість перед ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» за кредитним договором у сумі 52 725,00 грн, які ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» просило стягнути з відповідача, а також судові витрати, пов'язані зі сплатою судового збору, та витрати на професійну правничу (правову) допомогу.
Рішенням Балаклійського районного суду Харківської області від 10 вересня 2025 року позов задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» заборгованість у розмірі 52 725,00 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» витрати зі сплати судового збору у розмірі 2 422,40 грн та витрати на професійну правничу (правову) допомогу у розмірі 4 000,00 грн.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Крім того, просить стягнути з позивача суму понесених судових витрат, пов'язаних зі сплатою судового збору у розмірі 4 542,00 грн.
Вказує, що позивачем не доведено погодження кредитних умов, зокрема копія кредитного договору не містить його підпису як позичальника.
Просить звернути увагу на те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що наявний у матеріалах справи договір було створено у порядку, визначеному Законом України «Про електронні документи та електронний документообіг».
Наголошує на тому, що він не укладав кредитний договір у редакції, яку було долучено позивачем.
Вказує, що в матеріалах справи відсутня довідка про ідентифікацію та хронологія вчинення дій щодо укладення кредитного договору у формі електронного правочину з використанням одноразового ідентифікатора.
Вважає, що неукладеність кредитного договору свідчить про безпідставність нарахування первісним кредитором відсотків, які, до речі, продовжували нараховуватися після спливу строку дії договору (15.07.2021) за відсутності доказів про пролонгацію кредиту.
Крім того, наголошує, що вимоги позивача про стягнення з нього заборгованості за комісією також є безпідставними та задоволенню не підлягають.
Звертає увагу, що матеріали справи не містять доказів переходу до нового кредитора прав вимоги за кредитним договором.
Разом із цим вказує, що у справі відсутні докази перерахування коштів за кредитним договором. Розрахунки заборгованості, на які посилається позивач, не є первинними документами, які б підтверджували отримання кредиту та користування ним.
Відповідач також заперечує проти покладення на нього витрат на правову допомогу у розмірі 4000,00 грн, вважаючи, що такі витрати не доведені належними доказами, а заявлена до стягнення сума є неспівмірною зі складністю справи.
Крім того, до суду апеляційної інстанції надійшов відзив на апеляційну скаргу, поданий представником ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» Романенком М.Е., у якому він просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки вона є необґрунтованою.
Вказує, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та надав їм належну правову оцінку. Зазначає, що 15.06.2021 ОСОБА_1 з власним волевиявленням, з повним розумінням умов кредитування та усвідомленням рівня відповідальності, в особистому кабінеті на офіційному вебсайті ТОВ «МІЛОАН» подав заявку на отримання кредиту №103517011.
Наголошує, що підписання кредитного договору здійснювалося електронним підписом позичальника, відтвореним шляхом використання одноразового ідентифікатора, який було надіслано на номер мобільного телефону, вказаний позичальником при укладенні Договору про споживчий кредит №103517011 від 15.06.2021.
Зазначає, що одноразовий ідентифікатор зафіксовано у кредитному договорі, переданому первісним кредитором позивачу у pdf-форматі, проте він є зашифрованим, а тому, щоб він відобразився необхідно відкрити файл через функціонал підсистеми «Електронний суд», зокрема у цьому режимі відображається одноразовий ідентифікатор - W36440.
Долучає скріншот першої сторінки кредитного договору та наголошує, що з нього вбачається, що Договір про споживчий кредит №103517011 від 15.06.2021 підписаний фізичною особою ОСОБА_1 із застосуванням електронного підпису одноразовим ідентифікатором - W36440.
Щодо доводів про відсутність доказів перерахування коштів зазначає, що позивач надав суду документи щодо надання кредитних коштів позичальнику, які складені відповідно до вимог ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», а саме: кредитний договір, який містить підписи обох сторін і у кредитних правовідносинах є первинним бухгалтерським документом, та платіжне доручення №28777014 від 15.06.2021 про перерахування коштів на картку № НОМЕР_1 , зазначену відповідачем при укладенні кредитного договору.
Звертає увагу, що представником позивача у відповіді на відзиві було заявлено клопотання про витребування доказів за картковим рахунком відповідача. З витребуваної судом у АТ «ДЕРЖАВНИЙ ОЩАДНИЙ БАНК УКРАЇНИ» інформації встановлено, що на ім'я ОСОБА_1 була емітована банківська платіжна картка № НОМЕР_1 .
Разом з цим банком надано суду виписку за особовим рахунком банківської картки № НОМЕР_1 за період з 15.06.2021 по 20.06.2021, з якої вбачається, що 16.06.2025 на вказаний рахунок було зараховано 15 000,00 грн.
Наголошує, що відповідач не був позбавлений можливості надати виписку з власного рахунку, яка спростовувала б факт отримання будь-яких кредитних коштів.
Щодо нарахування відсотків зазначає, що у даному випадку, згідно з умовами п.2.2.3 кредитного договору, відбулася автопролонгація, яка не може перевищувати 60 днів, оскільки відповідач не повернув кредит у встановлений строк та не здійснював платежів за Договором.
Робить висновок, що заборгованість за кредитним договором, нарахована за період користування кредитом (з урахуванням пролонгації), становить 52 725,00 грн, з яких: заборгованість за тілом кредиту - 15 000,00 грн, заборгованість за відсотками - 36 225,00 грн, заборгованість за комісією - 1 500,00 грн.
Посилаючись на Постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі №496/3134/19, провадження №14-44цс21, вважає, що Законом України «Про споживче кредитування» передбачено право кредитодавця встановлювати у кредитному договорі комісію за обслуговування кредиту.
Крім того, вказує, що матеріали справи містять належні та допустимі докази, що підтверджують факт відступлення права вимоги до відповідача від ТОВ «МІЛОАН» до ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» за Договором про споживчий кредит №103517011 від 15.06.2021.
Щодо заперечень відповідача стосовно стягнення з нього витрат на правову допомогу зазначає, що позивач разом із позовом надав усі необхідні докази отримання професійної правничої допомоги у справі, які підтверджують співмірність та обґрунтованість витрат на професійну правничу допомогу зі складністю справи, часом, обсягом та ціною позову, у зв'язку з чим стягнення з відповідача витрат на професійну (правничу) допомогу адвоката є правомірним.
За правилами ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Як вбачається зі змісту позовної заяви, предметом позову є вимоги про стягнення боргу в сумі, меншій ніж тридцять розмірів прожиткового мінімуму. За таких обставин апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження відповідно до приписів ч.13 ст.7 ЦПК України, якою передбачено, що розгляд справи здійснюється за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Колегія суддів, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно з п.п.1-4 ч.1 ст.376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ч.ч.1-5 ст.263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним вимогам рішення суду не зовсім відповідає.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що Договір №103517011 від 15.06.2021 між ТОВ «МІЛОАН» та ОСОБА_1 було укладено в електронному вигляді із застосуванням електронного підпису одноразовим ідентифікатором - W36440, відповідно до вимог Закону України «Про електронну комерцію». Зазначене, на думку суду, свідчить про те, що сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов та укладено кредитний договір.
Суд послався на те, що згідно з даними платіжного доручення №28777014 від 15.06.2025, ТОВ «МІЛОАН» було перераховано грошові кошти на банківську картку ОСОБА_1 № НОМЕР_2 за кредитним договором №103517011 у сумі 15 000,00 грн.
Також, з витребуваної судом у АТ «ДЕРЖАВНИЙ ОЩАДНИЙ БАНК УКРАЇНИ» інформації вбачається, що на ім'я ОСОБА_1 була емітована банківська платіжна картка № НОМЕР_1 .
Разом з цим, банком надано суду виписку за особовим рахунком банківської картки № НОМЕР_1 за період з 15.06.2021 до 20.06.2021, з якої вбачається, що 16.06.2025 на вказаний рахунок було зараховано 15 000,00 грн з призначенням платежу: зарахування переказу на рахунок CH Payment: MasterCard Acq - Our EuroCard/MasterCard $UKR$KYIV$CASH2CARD P2PCREDIT$845078$15000.00$980$ #$20210615095951 $6536$E$NNK$W808913 $ НОМЕР_3 $700$$.
Так, суд дійшов висновку, що грошові кошти були перераховані на платіжну картку, яка зазначена у Договорі №103517011 від 15.06.2021.
За таких обставин суд дійшов висновку, що зобов'язання відповідача за кредитним договором на момент звернення до суду не були виконані; суми, які підлягають стягненню, повністю відповідають умовам вказаного Договору та строку його дії.
У зв'язку з цим суд стягнув з відповідача заборгованість у розмірі 52 725,00 грн, з яких: 15 000,00 грн - сума заборгованості за основною сумою боргу; 36 225,00 грн - сума заборгованості за відсотками; 1 500,00 грн - сума заборгованості за комісією.
Разом з тим колегія суддів не може повністю погодитися з такими висновками суду першої інстанції.
Судом відповідно до наявних у справі доказів встановлено, що 15.06.2021 між ТОВ «МІЛОАН» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №103517011, за умовами якого банк надав позичальнику грошові кошти в сумі 15 000,00 грн, з процентною ставкою у розмірі 1,25 % від фактичного залишку кредиту за кожен день користування, із терміном користування 30 днів.
Крім того, ОСОБА_1 також підписано Паспорт споживчого кредиту, додатком до якого є Графік платежів і розрахунок загальної вартості кредиту (а.с.70-73).
Відповідно до норм чинного законодавства ТОВ «МІЛОАН» на виконання умов Договору про споживчий кредит №103517011 від 15.06.2021 перерахувало відповідачу кредитні кошти на картковий рахунок № НОМЕР_4 у сумі 15 000,00 грн, що підтверджується платіжним дорученням №28777014 від 15.06.2021 (а.с.74).
30.09.2021 між ТОВ «МІЛОАН» та ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» укладено Договір факторингу №09Т, відповідно до якого ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» набуло права грошової вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором №103517011 від 15.06.2021.
Згідно з Договором факторингу, сума боргу відповідача перед ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» становить 52 725,00 грн, з яких: 15 000,00 грн - сума заборгованості за основною сумою боргу, 36 225,00 грн - сума заборгованості за відсотками, 1 500,00 грн - сума заборгованості за комісією (а.с.76-85).
За правилом частини першої статті 205 ЦК України, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до частин 1, 2 статті 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.
За змістом статей 626, 628 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Загальні правила щодо форми договору визначено статтею 639 ЦК України, згідно з якою: договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлено законом; якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для такого виду договорів не вимагалася; якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі; якщо сторони домовилися укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлено письмової форми, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами; якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріального посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.
Аналізуючи викладене, слід дійти висновку про те, що будь-який вид договору, який укладається на підставі Цивільного кодексу України, може мати електронну форму. Договір, укладений в електронній формі, є таким, що укладений у письмовому вигляді (статті 205, 207 ЦК України).
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі №732/670/19, від 23 березня 2020 року у справі №404/502/18, від 07 жовтня 2020 року у справі №127/33824/19.
У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно зі статтею 1055 ЦК України, кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Матеріали справи свідчать про те, що у даному випадку кредитний договір був укладений в електронній формі.
Порядок укладення договорів в електронній формі регламентується також Законом України «Про споживче кредитування» та Законом України «Про електронну комерцію».
Зокрема, у ст.13 Закону України «Про споживче кредитування» зазначено, що договір про споживчий кредит, договори про надання додаткових та/або супутніх послуг кредитодавцем і третіми особами та зміни до них укладаються у письмовій формі (у паперовому вигляді або у вигляді електронного документа, створеного згідно з вимогами, визначеними Законом України «Про електронні документи та електронний документообіг», а також з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про електронну комерцію». Кожна сторона договору отримує по одному примірнику договору з додатками до нього. Примірник договору, що належить споживачу, має бути переданий йому невідкладно після підписання договору сторонами.
Згідно із п.6 ч.1 ст.3 Закону України «Про електронну комерцію», електронний підпис одноразовим ідентифікатором - дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору.
При цьому одноразовий ідентифікатор - це алфавітно-цифрова послідовність, яку отримує особа, що прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, шляхом реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб'єкта електронної комерції, який надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб'єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв'язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти договір (п.12 ч.1 ст.3 Закону).
Відповідно до ч.3 ст.11 Закону України «Про електронну комерцію», електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.
Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-комунікаційних системах (ч.4 ст.11 Закону).
Згідно із ч.6 ст.11 Закону України «Про електронну комерцію», відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом:
надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону;
заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону;
вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз'яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз'яснення логічно пов'язані з нею.
За правилом ч.8 ст.11 Закону України «Про електронну комерцію», у разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-комунікаційній системі суб'єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору.
Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа (ч.12 ст.11 Закону).
Стаття 12 Закону України «Про електронну комерцію» визначає, яким чином підписуються угоди у сфері електронної комерції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання:
електронного підпису відповідно до вимог законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги», за умови використання засобу електронного підпису усіма сторонами електронного правочину;
електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом;
аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Із системного аналізу положень вищевказаного законодавства вбачається, що укладення договорів в електронному вигляді через інформаційно-комунікаційну систему позивача можливе за допомогою електронного цифрового підпису відповідача лише за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами цього правочину.
В іншому випадку електронний правочин може бути підписаний сторонами електронним підписом одноразового ідентифікатора та/або аналогом власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Електронні документи (повідомлення), пов'язані з електронним правочином, можуть бути подані як докази сторонами та іншими особами, які беруть участь у судовому розгляді справи (ч.13 ст.11 Закону).
Відповідно до п.1 ч.1 ст.512 ЦК України, кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Згідно зі статтею 514 ЦК України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до положень статей 1077, 1078 ЦК України, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).
Згідно зі статтею 1081 ЦК України, клієнт відповідає перед фактором за дійсність грошової вимоги, право якої відступається, якщо інше не встановлено договором факторингу.
Частиною 3 статті 12 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Як встановлено судом, ОСОБА_1 , уклавши кредитний договір №103517011 від 15.06.2021 в електронній формі шляхом підписання за допомогою електронного підпису одноразовим ідентифікатором - W36440, погодився з умовами, які вважав зручними для себе, та підтвердив умови отримання кредиту. Відтак укладення кредитного договору у запропонованій формі відповідало внутрішній волі відповідача, а тому цей правочин відповідно до Закону України «Про електронну комерцію» вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі.
Електронний підпис, призначений для ідентифікації особи, яка підписує електронний документ, та накладається за допомогою особистого ключа і перевіряється за допомогою відкритого ключа.
Оскільки кредитний договір укладений шляхом накладення електронного підпису відповідача, який ідентифікує його особу, він вважається укладеним.
При цьому суд правильно встановив, що кредитний договір №103517011 від 15.06.2021 був підписаний зі сторони відповідача з використанням одноразового ідентифікатора - W36440, оскільки такі обставини відповідають матеріалам справи, зокрема підтверджуються доказом - скріншотом, долученим представником позивача до відповіді на відзив при розгляді справи в суді першої інстанції (а.с.53).
Відповідач чи його представник не надали суду доказів щодо спростування зазначеного доказу.
Згідно з абзацом 2 частини 2 статті 639 ЦК України, договір, укладений за допомогою інформаційно-комунікаційних систем за згодою обох сторін, вважається укладеним в письмовій формі.
Метою підписання договору є необхідність ідентифікації підписанта, підтвердження його згоди з умовами договору, а також підтвердження цілісності даних в електронній формі.
Без отримання листа на електронну пошту чи SMS-повідомлення, без входу на вебсайт товариства за допомогою логіна та пароля особистого кабінету або без обміну електронними документами (офертою та акцептом) укласти договір між позичальником і кредитором в електронній формі неможливо. У цьому полягає особливість укладення договору в електронній формі.
Відповідно до принципу змагальності, позивач має довести, що зазначені події (обставини) дійсно мали місце у відповідній послідовності та порядку, як це зазначено ним у позовній заяві. Лише після доведення факту укладення договору у відповідача виникає обов'язок спростування цих обставин.
Так, відповідно до ст.100 ЦПК України, електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет).
Електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, на яку накладено кваліфікований електронний підпис відповідно до вимог законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги». Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу.
Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом.
Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу.
Якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
Таким чином, кредитний договір був укладений на сайті позикодавця та підписаний відповідачем електронним підписом одноразовим ідентифікатором - W36440, отриманим у SMS-повідомленні на номер його мобільного телефону.
Без отримання SMS-повідомлення та без здійснення входу на сайт товариства зазначений кредитний договір між ОСОБА_1 та ТОВ «МІЛОАН» не був би укладений.
Номер мобільного телефону, за допомогою якого отримано одноразовий ідентифікатор, співпадає з інформацією, що міститься в анкеті-заяві на кредит №103517011 від 15.06.2021, яка містить особисту інформацію відповідача.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 23 березня 2020 року у справі №404/502/18; від 09 вересня 2020 року у справі №732/670/19; від 12 січня 2021 року у справі №524/5556/19; від 10 червня 2021 року у справі №234/7159/20; від 02 листопада 2021 року у справі №243/6552/20, які відповідно до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України суд враховує при виборі і застосуванні норми права до цих спірних правовідносин.
Отже, відповідно до вимог ч.6, ч.8 ст.11 та ст.12 Закону України «Про електронну комерцію» суд першої інстанції правильно встановив доведеним факт того, що відповідач ознайомився та погодився з умовами кредитного договору, а тому сторони досягли усіх істотних умов щодо суми кредиту, строків кредитування, сплати відсотків за користування кредитом, розміру і типу процентних ставок та уклали в належній формі кредитний договір, з чим погоджується і колегія суддів.
Відтак позивач, відповідно до покладеного на нього процесуального обов'язку доказування, надав належні та допустимі докази, які підтверджують, що між сторонами було узгоджено використання позичальником відповідного одноразового ідентифікатора як його підпису у порядку та формі, передбачених законом.
У зв'язку з цим посилання відповідача на те, що матеріали справи не містять жодних підтверджень того, що кредитний договір був укладений сторонами в порядку, передбаченому законом, є необґрунтованими та безпідставними, оскільки спростовуються наведеними судом обставинами та дослідженими доказами.
Доводи апеляційної скарги про відсутність оригіналу кредитного договору та невідповідність наданої копії вимогам законодавства також є безпідставними.
Кредитний договір укладений в електронній формі шляхом підписання одноразовим ідентифікатором, отриманим відповідачем у SMS-повідомленні на зазначений ним номер телефону.
Відповідно до положень статей 11, 12 Закону України «Про електронну комерцію», електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями та підписаний електронним підписом, у тому числі одноразовим ідентифікатором, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього електронним підписом є оригіналом такого документа.
Отже, з огляду на правову природу електронного договору, відсутність паперового примірника з власноручними підписами сторін не свідчить про його неукладеність чи недійсність, оскільки законом прямо передбачено можливість укладення договорів у письмовій (електронній) формі.
Таким чином, твердження про неналежність поданої електронної копії як доказу укладення кредитного договору є безпідставними та не впливають на правильність висновків суду першої інстанції про наявність між сторонами зобов'язальних правовідносин та погодження ними усіх істотних умов кредитування.
Крім того, відповідач в апеляційній скарзі посилається на те, що у матеріалах справи відсутні докази перерахування коштів за кредитним договором. Проте такі доводи не можуть бути прийняті до уваги апеляційним судом з огляду на наступне.
На підтвердження надання відповідачу кредитних коштів у розмірі 15 000,00 грн позивачем надано суду платіжне доручення № 28777014 від 15.06.2025.
Дійсно, зазначене платіжне доручення, яке фактично є розпорядженням ТОВ «МІЛОАН» на користь надавача платіжних послуг для здійснення переказу коштів, не є достатнім доказом на підтвердження здійснення фінансової операції щодо переказу грошових коштів ОСОБА_1 , оскільки зазначена в ньому інформація не відповідає вимогам бухгалтерського обліку, воно не є первинним бухгалтерським документом, що фіксує здійснення платежів і є необхідним для підтвердження таких юридичних фактів.
Відповідно до приписів пункту 6 розділу І Інструкції про безготівкові розрахунки в національній валюті користувачів платіжних послуг, затвердженої Постановою Правління Національного банку України від 29.07.2022 за №163 (далі за текстом - Інструкція №163), платіжна інструкція - розпорядження ініціатора надавачу платіжних послуг щодо виконання платіжної операції; платіжна операція - будь-яке внесення, переказ або зняття коштів незалежно від правовідносин між платником і отримувачем, які є підставою для цього; платник - особа, з рахунку якої ініціюється платіжна операція на підставі платіжної інструкції; сума платіжної операції - відповідна сума коштів, яка в результаті виконання платіжної операції повинна бути зарахована на рахунок отримувача або видана отримувачу в готівковій формі.
Суд також враховує положення пункту 37 розділу ІІ Інструкції №163 (зі змінами) про те, що платіжна інструкція, оформлена платником в електронній або паперовій формі, повинна містити такі обов'язкові реквізити: 1) дату складання і номер; 2) унікальний ідентифікатор платника або найменування/прізвище, власне ім'я, по батькові (за наявності), код платника та номер його рахунку; 3) найменування надавача платіжних послуг платника; 4) суму цифрами та словами; 5) призначення платежу; 6) підпис(и) платника; 7) унікальний ідентифікатор отримувача або найменування/прізвище, власне ім'я, по батькові (за наявності), код отримувача та номер його рахунку; 8) найменування надавача платіжних послуг отримувача.
Вказівки щодо особливостей заповнення реквізитів платіжної інструкції, оформленої в паперовій або електронній формі (додаток до Інструкції №163 (пункт 10 розділу I)), передбачають наявність такої інформації у платіжних інструкціях, зокрема: платіжна інструкція засвідчується підписами [власноручним(ими)/електронним(ими)] уповноваженого працівника надавача платіжних послуг, який оформив платіжну інструкцію, та працівника, на якого покладено функції контролера. У разі перерахування коштів на рахунки отримувачів (фізичних та юридичних осіб), які відкриті в іншого надавача платіжних послуг, платіжна інструкція засвідчується підписом(ами) [власноручним(ими)/електронним(ими)] уповноваженого(их) працівника(ів) надавача платіжних послуг, визначеного(их) внутрішніми документами надавача платіжних послуг (п.19 Інструкції №163).
Надане позивачем платіжне доручення за відсутності в ньому відповідної відмітки банку про проведення зазначеної грошової операції не є первинним бухгалтерським документом, який фіксує здійснення платежу та є необхідним для підтвердження таких юридичних фактів. Сам по собі факт складання або подання платіжного доручення (інструкції), без підтвердження реального проведення такої операції у безготівковій формі через банківську установу, - не є належним підтвердженням зарахування коштів кредитора на рахунок їх отримувача.
Згідно з правовою позицією, висловленою у постанові Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі №161/16891-15 (провадження №61-517св18) про стягнення заборгованості за кредитним договором, банк зобов'язаний довести отримання позичальником грошових коштів у розмірі та на умовах, установлених договором, що підтверджують наявність заборгованості та її розмір, за допомогою первинних документів, оформлених відповідно до ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».
Відповідно до зазначеної норми Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Згідно з п.62 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року №75, виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або надсилання клієнту.
Відтак виписка з рахунку особи, яка відповідає зазначеним вимогам та надана відповідно до вимог закону, є документом, що може бути доказом і який суд має оцінити відповідно до вимог цивільного процесуального закону при перевірці доводів щодо реального виконання кредитного договору.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі №200/5647/18, від 25 травня 2021 року у справі №554/4300/16-ц, від 26 травня 2021 року у справі №204/2972/20, від 13 жовтня 2021 року у справі №209/3046/20, від 01 червня 2022 року у справі №175/35/16-ц, від 04 вересня 2024 року у справі №426/4264/19.
Разом з цим ухвалою Балаклійського районного суду Харківської області від 22.07.2025 було задоволено клопотання представника позивача про витребування доказів; витребувано у АТ «ДЕРЖАВНИЙ ОЩАДНИЙ БАНК УКРАЇНИ»: інформацію щодо наявності у ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_5 ) карткового рахунку, відкритого у банку, станом на 15.06.2021; виписку за рахунком за номером картки № НОМЕР_4 за період з 15.06.2021 по 20.06.2021.
На виконання зазначеної ухвали було надано підтвердження, що на ім'я ОСОБА_1 емітована банківська платіжна картка № НОМЕР_1 (а.с.60).
Разом з цим, АТ «ДЕРЖАВНИЙ ОЩАДНИЙ БАНК УКРАЇНИ» надано суду виписку за особовим рахунком банківської картки № НОМЕР_1 за період з 15.06.2021 по 20.06.2021, з якої вбачається, що 16.06.2025 на вказаний рахунок було зараховано 15 000,00 грн з призначенням платежу: зарахування переказу на рахунок CH Payment: MasterCard Acq - Our EuroCard/MasterCard $UKR$KYIV$CASH2CARD P2PCREDIT$845078$15000.00$980$ #$ НОМЕР_6 $6536$E$NNK$ НОМЕР_7 $ НОМЕР_3 $700$$ (а.с.61).
Зазначене спростовує доводи відповідача про те, що в матеріалах справи відсутні первинні бухгалтерські документи, які б підтверджували здійснення господарської операції з видачі кредитних коштів. Надана банківська виписка містить усі необхідні реквізити та в розумінні ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» є первинним документом.
Інших доказів щодо походження цих коштів відповідачем не надано, що свідчить про їх отримання саме у рамках зазначеного кредитного договору.
Отже, із наведеного очевидно випливає, що кредитні кошти були надані та фактично отримані відповідачем, внаслідок чого у нього виникли зобов'язання їх повернути на підставі вимог кредитора.
У своїй апеляційній скарзі відповідач наголосив, що позивач не надав розрахунку заборгованості, який би відповідав вимогам законодавства, та звернув увагу на безпідставність нарахування первісним кредитором відсотків, які, на його думку, продовжували нараховуватися після спливу строку дії договору (15.07.2021) за відсутності доказів про пролонгацію кредиту, проте зазначені доводи є необґрунтованими та спростовуються матеріалами справи.
Колегія суддів приймає розрахунок заборгованості, наданий позивачем, оскільки вказана ним сума заборгованості встановлена судом першої інстанції на підставі наявних у справі доказів. Відповідачем чи його представником доказів щодо спростування суми заборгованості надано не було.
Дійсно, сторони обумовили у письмовому вигляді сплату процентів за користування кредитними коштами (погодили їх розмір) та умови про автопролонгацію кредитного договору.
Як вбачається з кредитного договору №103517011 від 15.06.2021, сума кредиту становить 15 000,00 у валюті гривня (пункт 1.2). Кредит надається строком на 30 днів з 15.06.2021 (строк кредитування) (пункт 1.3). Термін (дата) повернення кредиту і сплати комісії за надання кредиту та процентів за користування кредитом - 15.07.2021 (пункт 1.4). Орієнтовна загальна вартість кредиту для позичальника, що складається з суми загального розміру кредиту та загальних витрат позичальника за кредитом складає 22 125,00 грн (пункт 1.5). Проценти за користування кредитом - 5 625,00 грн, які нараховуються за ставкою 1,25 % від фактичного залишку кредиту за кожен день строку користування кредитом (пункт 1.5.2). Стандартна (базова) процентна ставка за користування кредитом становить 5,00 % від фактичного залишку кредиту за кожен день користування кредитом (пункт 1.6). Тип процентної ставки за цим Договором: фіксована. Особливості нарахування процентів визначені п.п.2.2, 2.3 цього Договору (пункт 1.7).
Згідно з п.2.2.1 Договору, позичальник сплачує кредитодавцю комісію за надання кредиту та проценти за користування кредитом у розмірах, зазначених в п.п.1.5.1-1.5.2 Договору, в термін (дату), вказаний в п.1.4. У випадку, якщо позичальник продовжує строк кредитування, вказаний в п.1.3 Договору, він додатково має сплатити комісію за управління та обслуговування кредиту, проценти за ставкою, визначеною п.1.5.2, або проценти за стандартною (базовою) ставкою, визначеною п.1.6 Договору, в сумі та на умовах, визначених п.2.3 Договору.
Пролонгація строку кредитування визначена пунктом 2.3 кредитного договору №103517011.
Позичальник має право неодноразово продовжувати строк кредитування за умови, що кредитодавцем надана така можливість позичальнику відповідно до розділу 6 Правил надання фінансових кредитів (послуг) товариством, що розміщені на вебсайті товариства tengo.com.ua і є невід'ємною частиною цього Договору. Для продовження строку кредитування за цим пунктом позичальник має вчинити дії, передбачені розділом 6 Правил, у т.ч. сплатити комісію за управління та обслуговування кредиту та певну частку заборгованості по кредиту. Якщо позичальник здійснює продовження строку кредитування (пролонгацію) на пільгових умовах, проценти за користування кредитом протягом періоду, на який продовжено строк кредитування, нараховуються за ставкою, визначеною пунктом 1.5.2 Договору (пункт 2.3.1.1).
Пунктом 2.3.1.2 визначено, що позичальник може збільшити строк кредитування на 1 (один) день шляхом продовження користування кредитними коштами після завершення строку кредитування (з урахуванням всіх пролонгацій). Таке збільшення (продовження) строку кредитування відбувається кожен раз, коли позичальник продовжує користуватись кредитними коштами після спливу раніше визначеного строку кредитування, але загалом не може перевищувати 60 днів. У випадку, якщо внаслідок чергового продовження строку кредитування позичальником у спосіб, вказаний цим пунктом, загальний період пролонгації на стандартних (базових) умовах перевищить 60 днів, таке продовження здійснюється на кількість днів, що залишилась до досягнення загальним строком пролонгації на стандартних (базових) умовах 60 днів. Користування кредитними коштами припиняється, якщо у позичальника відсутня заборгованість перед кредитодавцем за кредитом (тілом кредиту). Якщо позичальник здійснює продовження строку кредитування (пролонгацію) на стандартних (базових) умовах, проценти за користування кредитом протягом періоду, на який продовжено строк кредитування, нараховуються за стандартною (базовою) ставкою, наведеною в пункті 1.6 цього Договору.
Позичальник зобов'язується повернути кредит, сплатити комісію за надання кредиту та проценти за користування кредитом не пізніше терміну, передбаченого п.1.4 Договору, а у випадку пролонгації - не пізніше дати завершення періоду, на який продовжено строк кредитування (пункт 2.4.1).
З наведеного вбачається, що сторони у кредитному договорі погодили умови про автопролонгацію, відтак правовідносини щодо продовження строку кредитування регулюються умовами щодо порядку автопролонгації строку кредиту, які мають бути виконані належним чином відповідно до умов Договору, вимог Цивільного кодексу України, інших актів законодавства, а за їх відсутності - відповідно до звичаїв ділового обороту або вимог, що звичайно ставляться (ст.526 ЦК України). Колегія суддів також констатує, що відповідно до ст.629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Таким чином, станом на дату закінчення строку кредиту, передбаченого п.1.4 Договору (15.07.2021), у відповідача була наявна заборгованість за кредитом, відтак згідно з п.2.3.1.2 Договору відбулася автопролонгація строку кредитування. Загальна кількість автопролонгацій за цим Договором обмежується загальною кількістю календарних днів користування кредитом, яка не може бути більшою за 60 календарних днів (пункт 2.3.1.2).
З відомості про щоденні нарахування та погашення, наданої ТОВ «МІЛОАН», вбачається, що нарахування відсотків здійснювалося з 16.06.2021 по 13.09.2021. Цей період становить 90 календарних днів, а тому нарахування відсотків відбувалося у межах строків, визначених п.1.4 та п.2.3.1.2 Договору. При цьому з 16.06.2021 по 15.07.2021 (30 днів) нарахування відсотків здійснювалося відповідно до п.1.5.2 Договору за ставкою 1,25 % від фактичного залишку кредиту за кожен день строку користування кредитом. Станом на тридцятий день користування кредитом заборгованість за відсотками становила 5 625,00 грн. Проте відповідач продовжив користуватися кредитними коштами після завершення строку кредитування згідно з п.2.3.1.2 Договору, а тому відсотки продовжували нараховуватися з 16.07.2021 по 13.09.2021 (60 днів) відповідно до умов кредитного договору, та за цей період їх сума становила 30 600,00 грн (а.с.75).
При цьому слід зазначити, що після укладення Договору відступлення прав вимоги №09Тміж ТОВ «МІЛОАН» та ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» нарахування відсотків за кредитним договором після закінчення строку його дії не здійснювалося.
Таким чином, нарахування процентів здійснювалося в межах строків та за ставками, передбаченими кредитним договором. Суд перевірив надані розрахунки та правильно визначив суму заборгованості за відсотками, яку належить стягнути з відповідача.
Позовна вимога щодо стягнення з відповідача процентів за користування кредитами ґрунтується на вимогах закону та узгоджена сторонами кредитного договору.
Отже, ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» пред'явило вимоги про стягнення тіла кредиту та процентів за користування кредитними коштами, передбачених кредитним договором.
Крім того, відповідач стверджує, що матеріали справи не містять доказів переходу до нового кредитора прав вимоги за кредитним договором, проте колегія суддів відхиляє зазначені доводи з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, 30.09.2021 між ТОВ «МІЛОАН» та ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» укладено Договір факторингу №09Т, п.2.1 якого передбачено, що згідно з умовами цього Договору клієнт зобов'язується відступити фактору права вимоги, зазначені у відповідному реєстрі прав вимоги, а фактор зобов'язується їх прийняти та передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату на умовах, визначених цим Договором.
У п.1.3 Договору факторингу №09Т визначено, що право вимоги - всі права клієнта за кредитними договорами, в тому числі права грошових вимог до боржників по сплаті суми боргу за кредитними договорами, строк платежу за якими настав, а також права вимоги, які виникнуть у майбутньому.
Пунктом 1.2 Договору факторингу №09Т визначено, що перелік кредитних договорів наводиться у відповідних Додатках до Договору, а саме в реєстрах прав вимоги.
Право вимоги переходить від клієнта до фактора в день підписання цього Договору (п.4.1 Договору факторингу №09Т).
Цей Договір набуває чинності та всі права і обов'язки сторін за цим Договором набувають повної юридичної сили з дати його підписання уповноваженими представниками сторін, та скріплення печатками (за наявності її у сторони) (п.8.1 Договору факторингу №09Т).
Слід зазначити, що у п.1.5 Договору факторингу №09Т визначено, що реєстр прав вимог фактично є переліком прав вимог до боржників, що відступається за цим Договором. Тобто підписаний сторонами та скріплений їхніми печатками Витяг з реєстру прав вимоги підтверджує факт переходу від клієнта до фактора прав вимоги та є невід'ємною частиною Договору факторингу.
Відповідно до Витягу з Додатку до Договору факторингу №09Т від 30.09.2021, укладеного між ТОВ «МІЛОАН» та ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС», зазначено боржника ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 ), кредитний договір №103517011 від 15.06.2021, загальна заборгованість 52 725,00 грн, з яких: 15 000,00 грн - сума заборгованості за основною сумою боргу; 36 225,00 грн - сума заборгованості за відсотками; 1 500,00 грн - сума заборгованості за комісією(а.с.80).
Зазначені Договір факторингу та Витяг з Додатку до цього Договору підписані уповноваженими особами сторін та скріплені їхніми печатками.
Крім того, позивачем до матеріалів справи було долучено докази оплати за Договором факторингу №09Т від 30.09.2021, а саме відповідні платіжні інструкції (а.с.81-84).
Таким чином, ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» набуло права грошової вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором №103517011 від 15.06.2021 в день підписання Договору факторингу №09Т від 30.09.2021.
Разом із тим, розглядаючи обґрунтованість рішення суду першої інстанції щодо стягнення комісії за надання кредиту, апеляційний суд зазначає наступне.
Доводи апеляційної скарги відповідача щодо неправомірності стягнення комісії за надання кредиту спростовують висновки суду.
10 червня 2017 року набув чинності Закон України «Про споживче кредитування», у зв'язку з чим у Законі України «Про захист прав споживачів» текст ст.11 викладено в такій редакції: «Цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування».
Положення ч.ч.1, 2, 5 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» з набуттям чинності Закону України «Про споживче кредитування» залишилися незмінними.
За п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про споживче кредитування», загальні витрати за споживчим кредитом - витрати споживача, пов'язані з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов'язкові платежі за додаткові та/або супутні послуги кредитодавця, кредитного посередника (за наявності) та третіх осіб.
Згідно з ч.2 ст.8 Закону України «Про споживче кредитування», до загальних витрат за споживчим кредитом включаються, зокрема, комісії кредитодавця, пов'язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, юридичне оформлення тощо.
Закон України «Про споживче кредитування» розмежовує оплатність та безоплатність надання інформації про кредит залежно від періодичності звернення споживача із запитом щодо надання такої інформації.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.11 Закону України «Про споживче кредитування», після укладення договору про споживчий кредит кредитодавець на вимогу споживача, але не частіше одного разу на місяць, у порядку та на умовах, передбачених договором про споживчий кредит, безоплатно повідомляє йому інформацію про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої кредитодавцю, надає виписку з рахунку/рахунків (за їх наявності) щодо погашення заборгованості, зокрема інформацію про платежі за цим договором, які сплачені, які належить сплатити, дати сплати або періоди у часі та умови сплати таких сум (за можливості зазначення таких умов у виписці), а також іншу інформацію, надання якої передбачено цим Законом, іншими актами законодавства, а також договором про споживчий кредит.
Згідно з ч.5 ст.12 Закону України «Про споживче кредитування», умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними.
З урахуванням викладеного, комісія за обслуговування кредитної заборгованості може включати плату за надання інформації про стан кредиту, яку споживач вимагає частіше одного разу на місяць. Умова договору про споживчий кредит, укладеного після набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування» (10 червня 2017 року), щодо оплатності інформації про стан кредитної заборгованості, яку споживач вимагає один раз на місяць, є нікчемною відповідно до ч.ч.1, 2 ст.11, ч.5 ст.12 Закону України «Про споживче кредитування».
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 21 жовтня 2020 року у справі №194/1387/19, провадження № 61-7416св20.
Нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (ч.2 ст.215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов'язків.
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Такі висновки зроблені в постанові Верховного Суду від 08 лютого 2023 року у справі №359/12165/14-ц.
Тлумачення ч.1 ст.203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених у ст.4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.
Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 18 травня 2022 року в справі №613/1436/17.
Суд першої інстанції у оскаржуваному рішенні не надав належної оцінки нікчемним умовам кредитного договору щодо нарахування комісії і наявним у справі доказам щодо її нарахування, та не звернув уваги, що в кредитному договорі №103517011 від 15.06.2021 відповідач своїм підписом погодив комісію за надання кредиту, проте позивач не роз'яснив за які конкретні розрахунково-касові дії з відповідача буде взята комісія за обслуговування кредиту. Розмір комісії за обслуговування кредитної заборгованості встановлено без уточнення найменування конкретних послуг та систематичності запиту споживачем інформації щодо обслуговування кредитної заборгованості.
Враховуючи викладене, позивач не зазначив та не надав доказів наявності, переліку послуг з обслуговування кредиту, їх погодження зі споживачем при укладенні кредитного договору.
Так, зазначені умови Договору не містять розмежування платних та безоплатних послуг, а також не визначають найменування таких послуг, а отже, фактично передбачають виключно платні послуги з обслуговування кредиту. При цьому до таких платних послуг, зокрема, слід відносити й послуги щодо надання споживачеві, на його вимогу, не частіше одного разу на місяць інформації про поточний розмір заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої кредитодавцю, а також надання виписки з рахунку/рахунків (за їх наявності) щодо погашення заборгованості, у тому числі інформації про платежі за цим Договором, які сплачені або підлягають сплаті, дати чи періоди сплати та умови такої сплати (за можливості зазначення відповідних умов у виписці).
Разом із тим, включення зазначених послуг до платних суперечить вимогам ч.ч.1, 2 ст.11 Закону України «Про споживче кредитування», відповідно до яких надання таких послуг здійснюється безоплатно.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року в справі №496/3134/19, зроблені наступні висновки: якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину. Якщо ж інша сторона звернулася до суду з вимогою про виконання зобов'язання з правочину в натурі, то відповідач вправі не звертатись з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним (зустрічною чи окремою), а заперечувати проти позову, посилаючись на нікчемність правочину. Суд повинен розглянути такі вимоги i заперечення й вирішити cпip по суті; якщо суд дійде висновку про нікчемність правочину, то суд зазначає цей висновок у мотивувальній частині судового рішення в якості обґрунтування свого висновку по суті спору, який відображається у резолютивній частині судового рішення.
Велика Палата Верховного Суду наголошує, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту.
Надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до ч.1 ст.1054 ЦК України є обов'язком фінансової установи. Виконання цього обов'язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту є обов'язком фінансової установи за кредитним договором, такі дії, як надання фінансового інструменту або моніторинг заборгованості за кредитом, не є самостійними послугами, що замовляються та підлягають оплаті позичальником на користь фінансової установи.
Надання фінансового інструменту фактично є наданням кредиту позичальнику. Операції, такі як моніторинг заборгованості за кредитом, відповідають економічним потребам лише самої фінансової установи та здійснюються у межах виконання прав та обов'язків за кредитним договором. Тому такі дії фінансової установи не є послугами, які об'єктивно надаються позичальнику.
Подібні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року в справі №524/5152/15.
Умови договору про сплату позичальником на користь банку винагороди за надання фінансового інструменту, відсотків за дострокове погашення кредиту та винагороди за проведення додаткового моніторингу, тобто за дії, які банк здійснює на власну користь, що є несправедливим, суперечить принципу добросовісності, є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків на погіршення становища споживача, за своєю природою є дискримінаційним та таким, що суперечить моральним засадам суспільства.
Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 21 квітня 2021 року в справі №677/1535/15, від 21 липня 2021 року в справі №751/4015/15, від 15 грудня 2021 року в справі №209/789/15, від 12 квітня 2022 року в справі №640/14229/15 та від 20 липня 2022 року у справі №343/557/15-ц.
Крім того, у п.п.31.29 та 32.8 Постанови Великої Палати Верховного Суду у справі №496/3134/19 від 13 липня 2022 року зазначено, що комісія за обслуговування кредитної заборгованості може включати плату за надання інформації про стан кредиту, якщо споживач вимагає таку інформацію частіше одного разу на місяць. Умова договору про споживчий кредит, укладеного після набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування» (10 червня 2017 року) щодо оплатності інформації про стан кредитної заборгованості, яку споживач вимагає один раз на місяць, є нікчемною відповідно до ч.ч.1, 2 ст.11, ч.5 ст.12 Закону України «Про споживче кредитування». Враховуючи те, що позивачу встановлено щомісячну плату за послуги банку, які за законом повинні надаватись безоплатно, Велика Палата дійшла висновку про те, що положення пунктів кредитного договору щодо обов'язку позичальника сплачувати плату за обслуговування кредиту щомісячно в терміни та у розмірах, визначених графіком щомісячних платежів за кредитним договором, є нікчемними.
Пунктом 1.5.1 Договору встановлено комісію за надання кредиту - 1 500,00 грн, яка нараховується за ставкою 10,00 % від суми кредиту одноразово, тобто фактично встановлено плату позичальника за послугу, безоплатність надання якої прямо передбачена Законом України «Про споживче кредитування».
Необхідність внесення плати за надання кредиту передбачена й п.3 Паспорту споживчого кредиту, який є Додатком №2 до кредитного договору №103517011 від 15.06.2021.
При цьому з аналізу змісту зазначеного пункту Договору вбачається, що сплату відповідної комісії товариство покладає на позичальника попри те, що дії, за які вона справляється, вчиняються на користь кредитодавця, зокрема, послуги щодо списання та зарахування коштів з метою повернення кредиту, розрахунково-касове обслуговування кредиту.
Враховуючи наведене, оскільки відповідачу було встановлено плату за послуги, які за законом повинні надаватися безоплатно, апеляційний суд вважає, що положення кредитного договору, укладеного між сторонами про зобов'язання позичальника сплачувати комісію за надання кредиту у розмірі 1 500,00 грн, є нікчемними.
Відтак, нарахування позивачем заборгованості за комісією за кредитним договором №103517011 від 15.06.2021 у розмірі 1 500,00 грн є безпідставними, а тому в цій частині позов задоволенню не підлягає.
Виходячи з наведеного та обставин справи, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення щодо спору про стягнення заборгованості за комісією не виконав вимоги ст.263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості такого рішення, а тому апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Відповідач у своїй апеляційній скарзі також заперечує проти покладення на нього витрат на професійну правничу допомогу, заявлених позивачем, вказуючи, що такі витрати не підтверджені належними доказами їх фактичного понесення, а їх розмір не є обґрунтованим та співмірним зі складністю справи.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача не просив про збільшення розміру стягнення витрат на правову допомогу.
Відповідно до частини 1 статті 15 ЦПК України, учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.
За змістом частини 1 пункту 1 частини 3 статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з частинами 2, 3 та 4 статті 137 ЦПК України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншої правничої допомоги, пов'язаної зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Отже, зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.
На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» у додатках до позову надано: договір про надання правової допомоги адвокатом Білецьким Б.М. №42649746 від 01.01.2025, додаткову угоду №103517011 від 02.04.2025, детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, необхідних для надання правничої (правової) допомоги за позовом ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» щодо стягнення кредитної заборгованості від 31.03.2025, акт №103517011 від 28.03.2025 про підтвердження факту надання правничої (правової) допомоги адвокатом (виконання робіт, надання послуг) у розмірі 6 000,00 грн, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю (а.с.87-92).
Відповідно Детального опису робіт, заявлена до стягнення сума 6 000,00 грн включає: правовий аналіз обставин спірних відносин та надання правових рекомендацій щодо захисту інтересів ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» (2,5 год., 1 500,00 грн/год.) загальною вартістю 3 750,00 грн; складання позовної заяви про стягнення кредитної заборгованості (2,5 год., 1 500,00 грн/год.) загальною вартістю 3 750,00 грн; формування додатків до позовної заяви (1 год., 750,00 грн/год.) загальною вартістю 750,00 грн; консультація щодо документів та доказів (1 год., 750,00 грн/год.) загальною вартістю 750,00 грн.
В Акті про підтвердження факту надання правничої допомоги адвокатом сторони підтвердили, що адвокат надав, а клієнт прийняв правничу (правову) допомогу загальною вартістю 6 000,00 грн, зокрема щодо послуг, зазначених у Детальному описі робіт.
Крім того, зазначено, що клієнт претензій по об'єму, якості та строкам виконання робіт (надання послуг) не має.
Відповідно до частини 3 статті 141 ЦПК України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, а також стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
У разі недотримання вимог частини 4 статті 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини 5 та 6 статті 137 ЦПК України).
У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц вказано, що з аналізу частини 3 статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.
Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин 5 та 6 статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності.
Тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.
Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та необхідності), а також розумності їхнього розміру застосовуються з огляду на конкретні обставини справи, тобто є оціночним поняттям. Вирішення питання оцінки суми витрат, заявлених до відшкодування, на предмет відповідності зазначеним критеріям є завданням того суду, який розглядав конкретну справу та мав визначати суму відшкодування з належним урахуванням особливостей кожної справи й усіх обставин, що мають значення.
При цьому колегія суддів відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України враховує наступні правові висновки Великої Палати Верховного Суду, які були висловлені у постанові від 26 червня 2024 року у справі №686/5757/23 (провадження №14-50цс24):
«139. У розумінні умов частин четвертої - шостої статті 137 ЦПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе винятково на підставі клопотання іншої сторони у разі доведення нею недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
140. Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі №911/3312/21.
141. Водночас у частині третій статті 141 ЦПК України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. У такому випадку суд повинен конкретно визначити, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести обґрунтування такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку
з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну потребу судових витрат для конкретної справи.
142. Близькі за змістом висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року, справа №922/1964/21.
143. У постановах від 19 лютого 2022 року №755/9215/15-ц та від 05 липня 2023 року у справі №911/3312/21 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що під час визначення суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та потрібності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.
144. Отже, у разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Натомість під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частиною третьою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково.
145. Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та неодмінності), а також розумності їхнього розміру застосовують з огляду на конкретні обставини справи, тобто є оціночним поняттям. Вирішення питання оцінки суми витрат, заявлених до відшкодування, на предмет відповідності зазначеним критеріям є завданням того суду, який розглядав конкретну справу і мав визначати суму відшкодування з належним урахуванням особливостей кожної справи та всіх обставин, що мають значення».
Слід зазначити, що під час розгляду справи у суді першої інстанції відповідачем було заявлено клопотання про зменшення судових витрат.
Зважаючи на те, що витрати на правничу допомогу підтверджені належними та допустимими доказами їх фактичного понесення, водночас матеріали справи не містять значного обсягу документів, на дослідження й збирання яких адвокат мав би витратити істотний час; зазначений спір для кваліфікованого юриста є справою незначної складності; судова практика у спорах такої категорії є сталою, а спірні правовідносини не потребують застосування значної кількості нормативно-правових актів, то суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про необхідність часткового задоволення позовних вимог у цій частині та зменшив розмір витрат на правничу допомогу, керуючись критеріями співмірності та розумності судових витрат, з урахуванням конкретних обставин справи, її складності та обсягу фактично виконаної адвокатом роботи, і правомірно стягнув з відповідача 4 000,00 грн.
Згідно п.п.3, 4 ч.1 ст.376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відтак, відповідно до п.п.3, 4 ч.1 ст.376 ЦПК України апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції в частині стягнення заборгованості за комісією у розмірі 1 500,00 грн - зміні.
Згідно з ч.1 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
При поданні позову позивачем ТОВ «ДІДЖИ ФІНАНС» сплачено судовий збір у розмірі 2 422,40 грн (а.с.1).
За подання апеляційної скарги відповідачем сплачено судовий збір у сумі 4 542,00 грн (а.с.125).
Відповідно до вимог ч.1 ст.141 ЦПК України, з урахуванням того, що позовні вимоги задоволено на 97,16 %, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір, сплачений у суді першої інстанції, пропорційно до задоволеної частини позовних вимог, а саме: 2 422,40 грн ? 97,16 % = 2 353,60 грн.
Разом з тим, оскільки у задоволенні позовних вимог відмовлено на 2,84 %, з позивача на користь відповідача підлягають стягненню понесені нею та документально підтверджені судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги пропорційно до частини, у якій у позові відмовлено, а саме: 4 542,00 грн. ? 2,84 % = 128,99 грн.
З урахуванням викладеного та застосовуючи взаємозалік судових витрат, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню: 2 353,60 ? 128,99 = 2 224,61 грн судового збору.
Керуючись п.2 ч.1 ст.374, ст.ст.376, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд апеляційної інстанції
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Балаклійського районного суду Харківської області від 10 вересня 2025 року змінити.
У задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІДЖИ ФІНАНС» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за комісією за надання кредиту згідно з кредитним договором №103517011 від 15.06.2021 у сумі 1 500 (одна тисяча п'ятсот) грн 00 коп. відмовити.
В іншій частині рішення суду першої інстанції про стягнення з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІДЖИ ФІНАНС» заборгованості за тілом кредиту у сумі 15 000 (п'ятнадцять тисяч) грн 00 коп. та заборгованості за відсотками у сумі 36 225(тридцять шість тисяч двісті двадцять п'ять) грн 00 коп. - залишити без змін.
Перерозподілити судові витрати, стягнувши з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІДЖИ ФІНАНС» 2 224 (дві тисячі двісті двадцять чотири) грн 61 коп. компенсації сплаченого судового збору.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду лише у випадках, передбачених п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України.
Повний текст судового рішення складений 27 квітня 2026 року.
Головуючий -
В.Б. Яцина
Судді -
Ю.М. Мальований
О.Ю. Тичкова.