Справа №760/32032/24 2/760/9507/22/760/9507/26
24 квітня 2026 року Солом'янський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді - Усатової І.А.,
при секретарі - Омельяненко С.В.,
розглянувши цивільну справу в порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,-
Позивач звернулась з позовом до відповідачки та просила визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
Свої вимоги обґрунтовує тим, що вона разом з ОСОБА_4 , ОСОБА_3 є власниками в рівних частинах квартири АДРЕСА_2 .
Разом з нею у вказаній квартирі зареєстровані ОСОБА_3 (син), ОСОБА_2 (онука).
Відповідачка ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 зареєстрована з травня 2017 року, проте ніколи не проживала у вказаній квартирі, квартирою не цікавиться, не несе витрат на утримання зазначеного житлового приміщення.
Позивач вважає, що відповідачка втратила право користування спірним житловим приміщенням, оскільки у квартирі не з'являлася, не сплачує комунальні платежі.
На підставі вищевикладеного просила позов задовольнити.
Ухвалою судді Солом'янського районного суду м. Києва від 19.12.2024 у справі відкрито спрощене позовне провадження.
Заперечення щодо розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження до суду не надходили.
Клопотань від сторін про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін не надходило.
Відповідачем відзиву на позовну заяву не подано.
Оскільки розгляд справи відбувається в порядку спрощеного позовного провадження учасники справи в судове засідання не викликались.
Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує зокрема: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини випливають зі встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Судом встановлено, що позивач, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 є власниками в рівних частинах квартири АДРЕСА_2 , що підтверджується копією свідоцтва про право власності на житло від 17.04.1997.
У вказаному приміщенні зареєстровані позивач, ОСОБА_3 (син), ОСОБА_2 (онука).
Позивач просила визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_2 , на що слід зазначити наступне.
Встановлено, що відповідачка ОСОБА_2 зареєстрована у квартирі АДРЕСА_2 з 11.05.2017, на час реєстрації у спірній квартирі була малолітньою, дана обставина сторонами не спростована.
Позивачка, звертаючись до суду з позовом, зазначає, що відповідачка була зареєстрована у квартирі без її згоди, ніколи в ній не проживала, не сплачує комунальні платежі, а тому втратила право користування квартирою, внаслідок її відсутності без поважних причин понад один рік.
На доказ непроживання відповідачки позивачка надає акт про обстеження матеріально - побутових умов домогосподарства/ фактичного місця проживання особи від 14 жовтня 202.
Так, з указаного акту від 14.10.202 вбачається, що даний акт складений на звернення позивачки Управлінням соціальної та ветеранської політики Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації для отримання державної виплати (оформлення субсидії).
З указаного акту вбачається, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 зареєстровані, але фактично не проживають. Фактичне місце проживання сина та онуки не відоме( зі слів заявниці).
Згідно з п. 6 ст. 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність і розумність.
Тлумачення як ст. 3 ЦК загалом, так і п. 6 ст. 3 ЦК свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер та інші джерела правового регулювання, в першу чергу акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є за своєю суттю нормами прямої дії. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається п. 1 ст. 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього і тривалого зв'язку з певним місцем. За ст. 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (Globa v. Ukraine, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05.07.2012).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного і безпечного місця в суспільстві.
Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб (ч. 1 ст. 383 ЦК).
Члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником (ч. 1 ст. 405 ЦК).
У частинах 1, 2 ст. 355 ЦК визначено, що майно, яке є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.
Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожної з них у праві власності є спільною частковою власністю (ч. 1 ст. 356 ЦК).
Відповідно до ст. 358 ЦК право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен зі співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Спільна часткова власність є специфічною конструкцією, оскільки існує: (а) множинність суб'єктів. Для права власності характерна наявність одного суб'єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Часткова власність, навпаки, завжди відзначається множинністю суб'єктів (наприклад, один будинок - два співвласники); (б) єдність об'єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна.
Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.
Стаття 319 ЦК установлює право власника володіти, користуватися, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, не вчиняючи щодо свого майна дій, які суперечать закону.
Співвласник має право самостійно розпоряджатися своєю часткою майна, яка перебуває у спільній частковій власності (ст. 361 ЦК).
Права власника житлового будинку, квартири визначені також ст. 383 ЦК і ст. 150 Житлового кодексу України, за якими власник має право використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб, розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) (ст. 64 ЖК) належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом із наймачем і ведуть із ним спільне господарство. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені у ч. 2 ст. 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин із власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст. 162 ЖК (ч. 4 ст. 156 ЖК).
Особи, що вселилися у жиле приміщення відповідно до цієї статті як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування приміщенням, якщо при їх вселенні між цими особами, наймодавцем, наймачем і членами його сім'ї, які проживають разом із ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
За ст. 13 Конституції України власність не повинна використовуватися на шкоду людині та суспільству.
Згідно з ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (ст. 386 ЦК).
Суд може захистити цивільне право чи інтерес іншим способом, що встановлений договором, законом або судом у визначених законом випадках (абз. 12 ч. 2 ст. 16 ЦК).
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного чи оспореного права, свободи або інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частин 1, 2 ст. 5 Цивільного процесуального кодексу України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) власника порушені, невизнані або оспорені та за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до їх порушення (п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК).
Згідно зі ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11.09.1997, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням або злочинам, захисту здоров'я чи моралі або прав і свобод інших осіб.
Суд вважає необґрунтованими доводи позивачки про те, що реєстрація відповідачки була здійснена без попереднього узгодження з нею як співвласником квартири, оскільки її вселення і реєстрація здійснювалася як члена сім'ї іншого співвласника.
Суд зазначає, що, за змістом ст. 369 ЦК, співвласники майна, яке є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, яке є спільною сумісною власністю, здійснюється за згодою всіх співвласників. Проте ЖК визначає обов'язковість згоди всіх співвласників (наймачів) квартири лише у тому випадку, коли квартира відноситься до державного і громадського житлового фонду. Зокрема ст. 65 ЖК визначає, що в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом із ним, наймач може вселити у займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначена згода не потрібна. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем і членами його сім'ї, які проживають із ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Правила користування жилими приміщеннями у будинках (квартирах) приватного житлового фонду визначаються гл. 6 ЖК України.
Із досліджених доказів по справі вбачається, що спірне житло не належить до державного і громадського житлового фонду, форма власності на квартиру - приватна спільна часткова.
Згідно зі ст. 156 ЖК члени сім'ї власника житлового приміщення, які проживають разом із ним у приміщенні, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником такого приміщення, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Згідно із частиною третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає (частина друга статті 3 СК України).
Частиною другою статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
Відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Таким чином, якщо частина квартири (будинку) належить співмешканцю на праві приватної власності, то він може без згоди інших співмешканців вселити до цієї квартири (будинку) батьків, своїх дітей і дружину.
Як вбачається з пояснень позивачки відповідачка є дочкою третьої особи ОСОБА_3 співвласника спірної квартири.
Європейський суд із прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди надавати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення і спричиненим цими діяннями наслідкам.
Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19.
Позивачка, звертаючись до суду з позовом до відповідачки зазначає, що реєстрація останньої створює для неї додаткові матеріальні витрати, на що суд зазначає, що позивачка, у разі сплати комунальних платежів за усіх зареєстрованих у спірній квартир, або стягнення таких за рішенням суду, не позбавлена можливості регресного позову до осіб, що такі платежі не сплачують.
Позбавлення права користування житловим приміщенням або виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя і право на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену п. 2 ст. 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Разом із тим у спірних правовідносинах права позивача як власника квартири захищені і ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. У практиці ЄСПЛ напрацьовані три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання у право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою ст. 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде дотримано.
Право спільної часткової власності може стосуватися як подільних/неподільних речей, так і майнових прав та обов'язків. Частка у праві спільної часткової власності, що належить кожному зі співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка у праві спільної часткової власності не стосується частки майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 442/7505/14-ц, провадження № 61-4536св18).
Суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ч. 1, 3 ст. 13 ЦПК).
У частинах 1, 3 ст. 12, частинах 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, окрім випадків, установлених цим Кодексом. Докази надаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Одночасно суд зазначає, що питання стосовно законності вселення у квартиру має вирішуватися як підстава позову у спорі про виселення.
Разом з тим, з ЄДРСР вбачається, що між сторонами даного спору існують інші спори у справах № 367/8199/20, 2-332/12,367/2027/16-ц, що свідчить про конфліктну ситуацію між сторонами .
Також судом не приймається до уваги акт, що складений на звернення позивачки Управлінням соціальної та ветеранської політики Солом'янскої районної в місті Києві державної адміністрації для отримання державної виплати (оформлення субсидії), оскільки з даного акту не вбачається дата його складання та указаний акт, з точки зору суду, у будь-якому випадку, є неналежним доказом.
Крім того, суд звертає увагу на наступну обставину.
Позивачка, звертаючись до суду з позовом, зазначає, що на момент подачі позову відповідачка не проживає у спірній квартирі понад рік.
З позову вбачається, що відповідачка ІНФОРМАЦІЯ_1 , з позовом же позивачка звернулася 10.12.2024, тобто на момент подачі позову відповідачка була неповнолітньою, а тому є необґрунтованою позиція позивача щодо того, що відповідачка не сплачує комунальні платежі та таким чином перешкоджає позивачці користуватися спільним майном.
Згідно вимог ст. ст. 76, 77, 79, 80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
За таких обставин, враховуючи усю сукупність встановлених обставин, суд дійшов висновку, що позивач не довела ті обставини, на які посилалась, як на підставу своїх позовних вимог, судом не встановлено порушення її права, а тому позов не підлягає задоволенню.
Керуючись ст. 71, 72, 155 ЖК України, ч.1 ст.ст. 6, 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в України», ст.ст. 2, 4, 5, 10, 12, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 82, 83, 133, 141, 209-211, 223, 247, 258, 259, 263-265, 268, 280, 281, 282, 354 ЦПК України, суд,-
У задоволенні позову відмовити.
Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя: І.А. Усатова