27 квітня 2026 рокуЛьвівСправа № 500/5257/24 пров. № А/857/29247/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Обрізко І.М.,
суддів Пліша М.А., Шинкар Т.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2024 року, прийняте суддею Осташ А.В., м. Тернопіль у справі № 500/5257/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області про визнання протиправними дій,
встановив :
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області (далі - ГУ ПФУ, відповідач), у якому просила:
- визнати протиправною бездіяльність щодо невиплати їй заборгованості з пенсійних виплат за період з 01.01.2017 по 28.02.2017 та з 01.11.2022 по 01.10.2023;
- зобов'язати виплатити їй нараховану пенсію за період з 01.01.2017 по 28.02.2017 та з 01.11.2022 по 01.10.2023;
- зобов'язати нарахувати та виплатити їй компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати пенсії за період з 01.01.2017 по 28.02.2017 та з 01.11.2022 по 01.10.2023.
Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2024 позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність ГУ ПФУ в Тернопільській області щодо невиплати ОСОБА_1 нарахованої пенсії за період з 01.01.2017 по 28.02.2017 та з 01.11.2022 по 01.10.2023 в розмірі 44037,68 грн.
Стягнуто з ГУ ПФУ в Тернопільській області на користь ОСОБА_1 нараховану, але не виплачену, пенсію в сумі 44037,68 грн.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ПФУ в Тернопільській області в користь ОСОБА_1 понесені судові витрати на сплату судового збору в сумі 1211,20 грн.
Суд, зазначив, що сума пенсії за спірні періоди часу є нарахованою, але не виплаченою, та обліковується у відповідача.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу. Вважає вказане судове рішення таким, що прийняте з порушенням норм матеріального права.
В апеляційній скарзі зазначає, що згідно даних електронної пенсійної справи за окремою бюджетною програмою відповідно до Порядку затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.11.2021 №1165 (далі - Порядок №1165) позивачці було нараховано борг за період з 01.01.2017 по 28.02.2017 в сумі 2807,28 грн, із якого виплачено частину боргу в сумі 1307,72 грн, а саме: у жовтні 2023 - 1303,00 грн; у листопаді 2023 - 4,10 грн; у грудні 2023 - 0,62 грн.
За період з 01.11.2022 по 01.10.2023 проведено поновлення виплати пенсії та нараховано борг в сумі 42538,12 грн, а саме: за листопад 2022 - 3245,13 грн; за грудень 2022 - 3252,09 грн; за січень 2023 - 3252,09 грн; за лютий 2023 - 3252,09 грн; за березень 2023 - 3692,09 грн; за квітень 2023 - 3692,09 грн; за травень 2023 - 3692,09 грн; за червень 2023 - 3692,09 грн; за липень 2023 - 3692,09 грн; за серпень 2023 - 3 692,09 грн; за вересень 2023 - 3692,09 грн; за жовтень 2023 - 3692,09 грн.
Зазначає, що виплату нарахованого боргу буде проведено після виділення коштів на ці витрати.
Просить скасувати рішення суду та винести постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Колегія суддів заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до наступного.
Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що місцевий суд у повній мірі дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази.
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 є внутрішньо переміщеною особою, що підтверджується довідкою №6116-5002971898 від 25.09.2023.
Позивач перебуває на обліку в ГУ ПФУ в Тернопільській області та отримує пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
За період з 01.01.2017 по 28.02.2017 та з 01.11.2022 по 01.10.2023 позивачу не виплачувалась пенсія та за даний період відповідачем було нараховано суму боргу, який становить 44037,68 грн, що підтверджується даними з електронної пенсійної справи.
У березні 2024 ОСОБА_1 звернулась до ГУ ПФУ в Тернопільській області щодо виплати заборгованості.
Листом ГУ ПФУ в Тернопільській області 1900-0202-8/15139 від 26.03.2024 відповідач повідомив позивача про розрахунок заборгованості по виплаті їй пенсії.
Вважаючи порушеним право на належне пенсійне забезпечення, позивач звернулася до суду з даним позовом.
Згідно із положеннями ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Як передбачено частинами 1 та 2 статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03.05.1996, ратифікована Законом України від 14.09.2006 № 137-V, яка набрала чинності з 01.02.2007 (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов'язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.
Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов'язаннями України.
Статтями 2 та 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (далі - Закон № 1706-VII) визначено, що Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні.
Відповідно до статті 7 Закону № 1706-VII, для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.
У рішенні Верховного Суду у зразковій справі про припинення виплати пенсії внутрішньо переміщеній особі від 03.05.2018 у справі № 805/402/18 Суд докладно проаналізував статус внутрішньо переміщеної особи та дійшов висновку, що спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не збігається та не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи, та не є окремим конституційно-правовим статусом особи. Проте реєстрація особи як внутрішньо переміщеної надає можливість державним органам врахувати її особливі потреби. Серед таких особливих потреб - доступ до належного житла та правової допомоги, доступ до спеціальних державних програм, зокрема адресних програм для внутрішньо переміщених осіб, тощо. Очевидно, що статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права (або «інші права», як це зазначено у ст. 9 Закону № 1706-VII), не звужуючи, між тим, обсяг конституційних прав та свобод особи та створюючи додаткові гарантії їх реалізації.
Як передбачено статтею 14 Закону № 1706-VII, внутрішньо переміщені особи користуються тими ж правами і свободами відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів України, як і інші громадяни України, що постійно проживають в Україні. Забороняється їх дискримінація при здійсненні ними будь-яких прав і свобод на підставі, що вони є внутрішньо переміщеними особами.
З огляду на вищенаведене, положення Закону № 1706-VII і підзаконних правових актів, прийнятих на його виконання, можуть тлумачитися у світлі розширення гарантій дотримання прав тимчасово переміщених осіб, а не звуження змісту чи обсягу їх прав.
Відповідно до вимог пункту 1 частини 1 статті 8 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-IV (далі - Закон №1058-IV) право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.
Таким чином, як правильно зазначив суд першої інстанції, правовим актом, яким, зокрема, визначено підстави припинення пенсійних виплат, є Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом №1058-IV, можуть застосовуватися за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.
Згідно зі статтею 49 Закону №1058-IV, виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.
Перелік підстав припинення виплати пенсії, визначений частиною1статті 49 Закону № 1058-ІV є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом.
При цьому, відповідно до норм Закону №1058-IV, припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення і лише з підстав, визначених статтею 49 вказаного Закону.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 06.02.2018 (справа № 263/7763/17).
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, органом Пенсійного фонду рішення про припинення виплати пенсії із встановлених законом підстав не приймалося, а право позивача на отримання пенсії відповідачем не заперечується.
Колегія суддів поділяє висновок суду першої інстанції, що припинення виплати та невиплата пенсії за певні періоди суперечить як чинному законодавству, так і Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та порушує права та інтереси позивача.
З огляду на вищевикладене, суд дійшов правильного висновку про наявність протиправної бездіяльності відповідача щодо невиплати ОСОБА_1 заборгованості з пенсійних виплат за період з 01.01.2017 по 28.02.2017 в розмірі 1499,56 грн та з 01.11.2022 по 01.10.2023 в розмірі 42538,12 грн.
Як правильно зазначив суд, що сума пенсії за спірні періоди часу є нарахованою, але не виплаченою, та обліковується у відповідача, що не оспорюється сторонами.
Разом з тим, згідно з частиною 1 статті 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Фактично суд зв'язаний предметом і розміром заявлених особою вимог, проте може вийти за межі вимог адміністративного позову у випадках, якщо обраний позивачем спосіб захисту є недостатнім для повного захисту його прав, свобод та інтересів або якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. Вихід за межі позовних вимог можливий у випадку помилкового обрання особою неналежного способу захисту порушеного права, у цьому випадку можливо на підставі частини другої статті 9 КАС України вийти за межі позовних вимог та застосувати той спосіб захисту порушеного права позивача, який відповідає фактичним обставинам справи і відновлює порушене право особи. Фактично, необхідною передумовою застосування частини другої статті 9 КАС України є саме порушення прав позивача та необхідність захисту порушеного права шляхом його відновлення.
З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що з метою захисту порушеного права позивача слід вийти за межі позовних вимог та стягнути з ГУ ПФУ в Тернопільській області нараховану, але не виплачену, пенсію в сумі 44037,68 грн.
Крім того, колегія суддів зазначає, що інші зазначені скаржником в апеляційній скарзі обставини, крім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи, норм матеріального права та висновків Верховного Суду, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи нових переконливих доводів, які б були безпідставно залишені без розгляду судом першої інстанції.
Апеляційний суд при прийнятті даного рішення також застосовує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в п. 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії», заява №303-A, п. 29).
Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Порушень норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права поза межами вимог апелянта та доводів, викладених у апеляційній скарзі, у ході апеляційного розгляду справи встановлено не було.
З огляду на викладене суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції, правильно встановив фактичні обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а, відтак, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Судові витрати розподілу не підлягають з огляду на результат вирішення апеляційної скарги та виходячи з вимог ст. 139 КАС України.
Керуючись ст. 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,-
постановив:
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області залишити без задоволення, рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2024 року у справі № 500/5257/24, - без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку у випадках, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя І. М. Обрізко
судді М.А. Пліш
Т. І. Шинкар