27 квітня 2026 року м.Київ 320/43922/25
Київський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Головенка О.Д., суддів: Колеснікової І.С., Перепелиці А.М., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, третя особа Міністерство освіти і науки України про визнання нечинною та скасування постанови в частині,
До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 з позовом до Кабінету Міністрів України, третя особа Міністерство освіти і науки України та просить суд:
визнати нечинною та скасувати п. 4, 6 - 21, 23, 27 - 49 Порядку реалізації експериментального проєкту щодо розвитку автономії деяких закладів вищої освіти, затвердженого п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 06.09.2024 № 1029 "Про реалізацію експериментального проєкту щодо розвитку автономії деяких закладів вищої освіти".
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 08.09.2025 провадження у справі відкрито за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче провадження.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 08.12.2025 закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що положення постанови від 06.09.2024 № 1029 "Про реалізацію експериментального проєкту щодо розвитку автономії деяких закладів вищої освіти" (далі - Постанова № 1029) та затвердженого нею Порядку реалізації експериментального проєкту щодо розвитку автономії деяких закладів вищої освіти не відповідають вимогам положенням Закону України «Про вищу освіту» в нижченаведеній частині, можуть бути застосовані до позивача, як працівника закладу вищої освіти, у разі набуття Уманським державним педагогічним університетом імені Павла Тичини статусу учасника експериментального проєкту, а відтак підлягають визнанню протиправними та скасуванню.
Від представника Кабінету Міністрів України надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого останній проти позову заперечує та просить у задоволенні позову відмовити, оскільки вказані обґрунтування є безпідставними та такими, що задоволенню не підлягають. Крім того наголошує на тому, що позивач не вказав, які саме його права та обов'язки порушено.
Від Міністерства освіти і науки України до суду надійшли пояснення, відповідно до яких проти задоволення позову міністерство заперечує та просить суд відмовити у його задоволенні. Вважає, що право позивача не порушено прийняттям Постанови Кабінету Міністрів України від 06.09.2024 № 1029, позаяк її перебування у трудових відносинах із закладом вищої освіти та перебування на посаді декана не є підставами визнання протиправним окремих пунктів нормативного акту
18.03.2026 судом ухвалено продовжити розгляд справи у порядку письмового провадження.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 на момент подання позову є працівником Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини та з 01.07.2024 по теперішній час перебуває на посаді декана факультету початкової освіти, як обрану за конкурсом.
06.09.2024 Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову № 1029 ".
Пунктом 2 вказаної Постанови № 1029 затверджено Порядок реалізації експериментального проєкту щодо розвитку автономії деяких закладів вищої освітим (далі - Порядок).
Відповідно до п. 2 Порядку метою експериментального проєкту є посилення ролі наглядової ради закладу вищої освіти, що бере участь в експериментальному проєкті, у розв'язанні перспективних завдань розвитку такого закладу, залученні фінансових ресурсів для забезпечення його діяльності з основних напрямів розвитку і здійсненні контролю за використанням зазначених ресурсів, в ефективній взаємодії закладу вищої освіти з державними органами та органами місцевого самоврядування, науковою громадськістю, суспільно-політичними організаціями та суб'єктами господарської діяльності з питань розвитку та підвищення якості конкурентоспроможності закладу вищої освіти.
Згідно п. 4 Порядку учасниками експериментального проєкту визначаються заклади вищої освіти державної форми власності, які за рішенням вченої ради відповідного закладу вищої освіти прийняли рішення щодо участі в експериментальному проєкті.
Не погоджуючись з Постановою № 1029 та вважаючи її протиправною, звернулась з даним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів виходить з такого.
Статтею 113 Конституції України встановлено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади та у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
Відповідно до ст. 3 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» № 794-VII від 27.02.2014 (далі - Закон № 794) діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права та законності.
Згідно з положеннями ст. 4 Закону № 794 Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
Приписами ст. 117 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови та розпорядження, які є обов'язковими до виконання.
Відповідно до ч. 1 ст. 49 Закону № 794 Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.
Частиною другою цієї ж статті встановлено, що акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.
Відповідно до ст. 21 Закону № 794 Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які забезпечують проведення державної політики у відповідних сферах суспільного і державного життя, виконання Конституції та законів України, актів Президента України, додержання прав і свобод людини та громадянина.
Крім того, Уряд спрямовує свою діяльність на виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.
Порядок проведення засідань Кабінету Міністрів України, підготовки та прийняття рішень, визначення інших процедурних питання його діяльності у мирний час і в умовах правового режиму воєнного стану встановлено Регламентом Кабінету Міністрів України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 18.07.2007 № 950 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 09.11.2011 № 1156) (далі - Регламент).
Пунктом 1 параграфу 32 Регламенту передбачено, що проєкти актів Кабінету Міністрів готуються на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів, доручень Прем?єр-міністра, а також за ініціативою членів Кабінету Міністрів, центральних органів виконавчої влади, державних колегіальних органів, Ради міністрів Автономної Республіки вимог цього Регламенту. Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій з дотриманням вимог цього Регламенту.
Відповідно до п. 7 параграфу 32 Регламенту передбачено, що проєкти актів Кабінету Міністрів, що стосуються реалізації експериментальних проектів, повинні містити:
мету експериментального проекту, яка стосується виключно питань, що потребують законодавчого врегулювання у сферах, відповідальність за які несе Кабінет Міністрів, крім випадків, визначених ст. 92 Конституції України;
строк реалізації проекту, який не повинен перевищувати двох років;
перелік координаторів та учасників експериментального проекту, умови участі у такому проекті; - обсяг та джерела фінансових, матеріально-технічних, людських та інших ресурсів, необхідних для реалізації експериментального проекту; строк подання Кабінетові Міністрів звіту за результатами реалізації експериментального проекту.
Проект акта Кабінету Міністрів, поданий з порушенням вимог цього пункту, підлягає поверненню в порядку, встановленому п. 4 § 52 цього Регламенту.
Про результати реалізації експериментального проекту керівник органу, який є головним розробником, звітує на засіданні Кабінету Міністрів не пізніше ніж через два місяці після його завершення та інформує про необхідність внесення змін до законодавчих актів за результатами реалізації експериментального проекту.
Судом досліджено та встановлено, що всі вимоги, передбачені Регламентом, щодо прийняття проєкту акта Уряду України, який стосується реалізації експериментального проєкту, в даному випадку - реалізація експериментального проєкту із розширеної автономії врядування деяких закладів вищої освіти, були дотримані.
Пунктом 5 параграфу 33 Регламенту визначено, що проект акта Кабінету Міністрів підлягає обов?язковому погодженню всіма заінтересованими органами, а також Мінфіном, Мінекономіки та Мінцифри.
Також, п. 1 параграфу 44 Регламенту встановлено, що проект акта Кабінету Міністрів розробник подає Мін?юсту для проведення правової експертизи разом з пояснювальною запискою, матеріалами погодження (листами із зауваженнями пропозиціями та висновками, передбаченими п. 5 та 5 § 33 цього Регламенту), а також порівняльною таблицею (якщо проектом акта передбачено внесення змін до інших актів Кабінету Міністрів).
Метою проєкту оскаржуваної постанови Кабінету Міністрів України № 1029 є реалізація експериментального проекту із розширеної автономії врядування деяких закладів вищої освіти.
Проєкт акта розроблено Міністерством освіти і науки України відповідно до абзацу 5 ч. 3 ст. 3 Закону України «Про вищу освіту». закладів вищої освіти.
Реформування системи вищої освіти в Україні побудовано на засадах автономії закладів вищої освіти.
Відповідно до Закону України «Про вищу освіту» автономія закладів вищої освіти передбачає рівень необхідного самоврядування в прийнятті рішень, що стосуються розвитку академічних свобод, організації освітнього процесу, наукових досліджень, внутрішнього управління, економічної та іншої діяльності, самостійного добору і розстановки кадрів у межах, встановлених цим Законом.
Автономія підвищує відповідальність керівника закладу освіти за прийняття рішень. Розширення самостійності створює для закладів вищої освіти нові ризики, що неминуче вимагають підвищення якості управлінського складу.
Невід'ємною складовою ефективного управління закладом вищої освіти, відповідно до Закону України «Про вищу освіту», є наглядова рада, яка створюється за рішенням засновника для здійснення нагляду за управлінням майном закладу вищої освіти, додержанням мети його створення.
Функціонування наглядових рад є одним із механізмів контролю за фактично абсолютною автономією діяльності закладів вищої освіти, елементом упровадження державно-громадського управління у цій сфері.
Розширення повноважень наглядової ради як органу, який несе відповідальність за розвиток закладів вищої освіти, за їхній позитивний вплив на життєдіяльність суспільства, суттєво позначиться на автономії закладів вищої освіти, взаємодії з менеджментом закладів вищої освіти та сприятиме реформуванню вищої освіти (ст. 37 Закону України «Про вищу освіту»).
Проєкт акта було надіслано для визначення необхідності проведення антикорупційної експертизи до НАЗК листом МОН від 06.08.2024 № 1/14004-24 (вх. НАЗК № 82909/0/03-32 від 06.08.2024).
Слід звернути увагу, що до проєкту оскаржуваної Постанови Уряду № 1029 були висловлені зауваження (пропозиції) Міністерством фінансів України, Міністерством цифрової трансформації України та Міністерством економіки України, які були враховані.
Так, висновок Міністерства юстиції України від 07.08.2024 проєкт акта відповідний із зауваженнями щодо недотримання вимог нормопроєктувальної техніки, які враховано.
Відповідно до висновку Міністерства юстиції України за результатами правової експертизу проєкту Постанови № 1029 зазначено, що даний нормативно-правовий акт відповідає актам законодавства - Конституції України та законів України, іншим актам законодавства (чек-лист I) та відповідає принципу недискримінації (чек-лист 2).
Згідно висновку Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини щодо відповідності положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини зазначено, що проєкт акта:
відповідає положенням (статті) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яких стосується проєкт НПА (ст. 8 - право на повагу до приватного і сімейного життя, ст. 10 - свобода вираження поглядів; ст. 1 Першого протоколу - захист власності);
відповідає положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини.
Існуюча судова практика свідчить про те, що недодержання вимог правових норм, а також правил, які регулюють порядок прийняття акта, у тому числі стосовно його форми, строків прийняття тощо, може бути підставою для визнання такого акта недійсним (протиправним) лише у тому разі, коли відповідне порушеня причинило приняття неправильного акту.
Окремі процедурні порушення прийняття нормативно-правового акту не впливають на правомірність прийнятого нормативно-правового акту і не є достатньою підставою для визнання її незаконною.
Якщо ж акт в цілому узгоджується з вимогами чинного законодавства і прийнятий відповідно до обставин, що склалися, тобто є вірним по суті, то окремі порушення встановленої процедури прийняття акта не можуть бути підставою для визнання його недійсним.
Аналогічна правовапозиція міститься в постановах Верховного Суду від 15.03.2018 у справі № 817/429/16 та від 16.07.2020 у справі № 826/13664/18.
Недодержання вимог правових норм, а також правил, які регулюють порядок прийняття акта, у тому числі стосовно його форми, строків прийняття тощо може бути підставою для визнання такого акта недійсним (протиправним) лише у тому разі, коли відповідне порушення спричинило прийняття протиправного акта.
Таким чином, підставами визнання нормативно-правового акта незаконним (чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили), повністю або в окремій його частині, можуть бути:
а) повна або часткова невідповідність нормативно-правового акта органу виконавчої влади акту вищої юридичної сили, тобто закону України;
б) перевищення повноважень органом виконавчої влади при прийнятті нормативно- правового акту, тобто видання акту з перевищенням встановленої законодавством компетенції або з перебиранням на себе повноважень інших державних органів;
в) дійсне та реальне порушення у зв?язку з прийняттям нормативно-правового акта прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин.
Крім того, як вбачається з висновку Міністерства юстиції України проєкт акта відповідає Конституції України, чинним міжнародним договорам України, стандартам ради Європи у сфері демократії, верховенства права та прав людини, положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, а також із Законами України та узгоджується з ними, узгоджується з актами такої ж юридичної сили.
Колегія суддів звертає увагу, що позивачем оскаржуються п. 4, 6 - 21, 23, 27 - 49 Порядку, затвердженого Постановою № 1029, твердження викладені в позовній заяві ніяким чином не спростовують законність та обґрунтованість зазначеного вище Порядку Закону України «Про вищу освіту».
Відповідно до п. 4 Порядку № 1029 передбачено, що учасниками експериментального проєкту визначаються заклади вищої освіти державної форми власності, які за рішенням вченої ради відповідного закладу вищої освіти прийняли рішення щодо участі в експериментальному проєкті.
В ч. 2 ст. 36 Закону України «Про вищу освіту» передбачені повноваження вченої ради закладу вищої освіти.
Пунктом 1 та 16 ч. 2 ст. 36 Закону України «Про вишу освіту» передбачено, що вчена рада визначає стратегію і перспективні напрями розвитку освітньої, наукової та інноваційної діяльності закладу вищої освіти та розглядає інші питання діяльності вищого закладу вищої освіти відповідно до його статуту, а тому в даному випадку і може приймати рішення щодо участі в експериментальному проєкті
В розрізі цього Уряд України зазначає, що Закон України «Про вищу освіту» та Порядок не мають містити положення, які дублюють одна одну, адже б тоді не було необхідності приймати підзаконні нормативно-правові акти, які встановлюють порядок для реалізації положень вищих актів законодавства.
Крім того, що повноваження вченої ради розглядати інші питання діяльності вищого закладу освіти може визначатися його статутом.
Відповідно до п. 6 - 21 Порядку передбачається створення дорадчого органу для реалізації експериментального проєкту, його склад, завдання, форми діяльності, порядок прийняття рішення, припинення повноважень його членів, процедуру обрання членів комітету, а також процедуру проведення конкурсного відбору.
Отже, відповідно до п. 6 та 7 Порядку зазначається, що для забезпечення реалізації експериментального проєкту Міністерства освіти та науки України утворює дорадчий орган - комітет з відбору членів наглядових рад учасників експериментального проєкту у складі шести членів.
До складу комітету входять три особи, визначені Міністерством освіти та науки України, і три особи, визначені Міністерством освіти та науки України на підставі пропозицій міжнародних організацій, з якими Україна співпрацює у сфері вищої освіти відповідно до міжнародних договорів України.
В ч. 1 ст. 37 Закону України «Про вищу освіту» зазначається, що наглядова рада закладу вищої освіти створюється за рішенням засновника (засновників) для здійснення нагляду за управлінням майном закладу вищої освіти, додержанням мети його створення.
Відповідно до ч. 3 ст. 37 Закону України «Про вищу освіту» передбачено, що члени наглядової ради мають право здійснювати інші права, визначені установчими документами закладу вищої освіти.
Отже, наглядова рада (ст. 37 Закону України «Про вищу освіту») та дорадчий орган - комітет з відбору членів наглядових рад учасників експериментального проекту (п. 6 Порядку) не є тотожними органами, не переймають функції один в одного, а також звертаємо увагу, що наглядова рада створюється за рішенням засновника, який в даному випадку є Міністерство освіти і науки України, що підтверджує те, що Порядок не суперечить Закону України «Про вишу освіту».
Відповідно до п. 23 Порядку передбачаються завдання наглядової ради, в тому числі щодо обрання кандидата на посаду керівника учасника експериментального проекту, внесення Міністерством освіти та науки України документів щодо укладення з ним контракту та прийняття рішення про затвердження кандидатур проректорів, деканів (начальників) факультетів та/або навчально-наукових інститутів.
Пунктом 27 - 41 Порядку передбачено обрання кандидата на посаду керівника учасника експериментального проєкту (на підставі конкурсу), процедуру оголошення та проведення зазначеного вище конкурсу, вимоги до кандидата на посаду керівника закладу вищої освіти, порядок призначення керівника та укладання з ним контракту.
В ч. 2 та 3 ст. 37 Закону України «Про вищу освіту» передбачені повноваження та права наглядової ради закладу вищої освіти.
Статтею 42 Закону України «Про вищу освіту» визначено порядок обрання, призначення та звільнення з посади керівника закладу вищої освіти. Додатково зазначаємо, що в абзаці 13 ч. 3 ст. 42 Закону України «Про вищу освіту» передбачається, що керівник закладу вищої освіти може бути звільнений з посади засновником (засновниками) або уповноваженим ним (ними) органом (особою), а також у зв?язку з прийняттям рішення про його відкликання вищим колегіальним органом громадського самоврядування, який його обрав на посаду з підстав, визначених законодавством про працю, за порушення статуту закладу вищої освіти та умов контракту.
Частиною 2 та 3 ст. 37 Закону України «Про вищу освіту», передбачено, що:
наглядова рада закладу вищої освіти сприяє розв'язанню перспективних завдань його розвитку, залученню фінансових ресурсів для забезпечення його діяльності з основних напрямів розвитку і здійснення контролю за їх використанням, ефективній взаємодії закладу вищої освіти з державними органами та органами місцевого самоврядування, науковою громадськістю, суспільно-політичними організаціями та суб'єктами господарської діяльності в інтересах розвитку та підвищення якості освітньої діяльності і конкурентоспроможності закладу вищої освіти, здійснює громадський контроль за його діяльністю тощо;
члени наглядової ради мають право брати участь у визначенні стратегії розвитку закладу вищої освіти та контролювати її виконання;
члени наглядової ради мають право здійснювати інші права, визначені установчими документами закладу вищої освіти.
Однак у п. 41 Порядку передбачено, що Міністерство освіти та науки України, як засновник, після проведення спеціальної перевірки переможця конкурсу на визначення відсутності обмежень (заборон), установлених ч. 2 ст. 42 Закону України «Про вищу освіту», укладає з ним контракт строком на два роки.
В розрізі цього Уряд України зазначає, що Закон України «Про вищу освіту» та Порядок не мають містити положення, які дублюють одна одну, адже б тоді не було необхідності приймати підзаконні нормативно-правові акти, які встановлюють порядок для реалізації положень вищих актів законодавства, але Порядок був прийнятий з дотриманням Закону України «Про вишу освіту», адже норми підзаконного нормативно-правового акту зазначають та відсилають до норм акту вищої юридичної сили.
Крім того,наглядова рада має право здійснювати інші права, визначені установчими документами закладу вищої освіти.
Відповідно до п. 42 - 48 Порядку визначено порядок формування та діяльності ректорату закладу вищої освіти.
Разом з тим, позивач зазначає, що ці пункти Положення суперечать приписам ст. 38 Закону України «Про вищу освіту», при цьому не обгрунтовується яким чином відбулося це порушення.
Пункт 42 Порядку встановлює, що для здійснення поточного управління діяльністю учасника експериментального проекту утворюється ректорат.
В п. 43 Порядку передбачено, що права, обов?язки та повноваження проректорів встановлюються контрактом та статутом учасника експериментального проекту, а також умови контракту визначаються відповідною наглядовою радою.
Частина 1 ст. 38 Закону України «Про вищу освіту» передбачає, що для вирішення поточних питань діяльності закладу вищої освіти утворюються робочі органи - ректорат, деканати, приймальна комісія, адміністративна рада тощо.
Згідно ч. 2 ст. 38 Закону України «Про вищу освіту» з метою вироблення стратегії та напрямів провадження освітньої та/або наукової діяльності закладу вищої освіти керівник закладу вищої освіти має право утворювати на громадських засадах дорадчі (дорадчо-консультативні) органи (раду роботодавців, раду інвесторів, раду бізнесу, студентську, наукову раду тощо), якщо інше не передбачено статутом закладу вищої освіти.
Суд не вбачає, що норми Закону України «Про вищу освіту» та Порядок суперечать одна одній, адже в них зазначається про одне й те саме правове регулювання, а саме створення робочого органу, який здійснює поточне управління діяльністю учасника експериментального проєкту.
Абзацом 9 п. 49 Порядку визначено, що вчена рада учасника експериментального проєкту за поданням факультетів таємним голосуванням обирає на посади деканів (начальників) факультетів, завідувачів кафедр.
Відповідно до абзацу 2 ч. 5 ст. 35 Закону України «Про вищу освіту» зазначається, що керівник кафедри повинен мати науковий ступінь та/або вчене (почесне) звання відповідно до профілю кафедри. Керівник кафедри обирається за конкурсом таємним голосуванням вченою радою закладу вищої освіти строком на п?ять років з урахуванням пропозицій трудового колективу факультету (навчально-наукового інституту) та кафедри. Керівник закладу вищої освіти укладає з керівником кафедри контракт.
Частина 2 ст. 43 Закону України «Про вищу освіту» передбачає, що керівник факультету (навчально-наукового інституту) може бути звільнений з посади керівником закладу вищої освіти за поданням вченої ради закладу вищої освіти або органу громадського самоврядування факультету з підстав, визначених законодавством про працю, статутом закладу вищої освіти, умовами контракту.
Кабінет Міністрів України наголошує на тому, що ст. 35 та 43 Закону України «Про вищу освіту» встановлює загальні вимоги для призначення керівника кафедри та його звільнення, положення п. 49 Порядку передбачають спеціальні вимог для призначення деканів (начальників) факультетів, завідувачів кафедр, які входять до складу учасника експериментального проєкту, які не суперечать акту вищої юридичної сили.
Отже, Порядок був прийнятий Урядом України та розроблений Міністерством освіти та науки України відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 3 Закону України «Про вищу освіту», яким передбачено, що формування і реалізація державної політики у сфері вищої освіти забезпечуються шляхом розвитку автономії закладів вищої освіти та академічної свободи учасників освітнього процесу. Автономія закладу вищої освіти зумовлює необхідність таких самоорганізації та саморегулювання, які є відкритими до критики, служать громадському інтересові, встановленню істини стосовно викликів, що постають перед державою і суспільством, здійснюються прозоро та публічно.
Повноваження мати інші права та розглядати інші питання діяльності у вченої ради, наглядової ради, робочих та дорадчих органів регулюється, окрім Закону України «Про вищу освіту», статутом, установчими документами закладу вищої освіти, а тому ці повноваження не є обмеженими.
Зазначені вище повноваження необхідно також встановлювати на підставі статуту та установчих документів закладу вищої освіти.
Слід також звернути увагу, що Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини, деканом якого являється позивач, не є учасником експериментального проєкту щодо розвитку автономії деяких закладів вищої освіти (п. 3 Постанови) і немає підтверджень чи застережень, що цей заклад вищої освіти буде в майбутньому брати участь у реалізації зазначеного вище проєкту, що вказує на відсутність порушеного права та неефективного способу захисту, що свідчить про необґрунтованість позову.
Дослідивши та надавши оцінку наявним у матеріалах справи письмовим доказам і поясненням сторін (їх представників) за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про наступне.
Відповідно до ч. 1 КАС України порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
За приписами ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно з ч. 3 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Статтею 5 КАС України встановлено право на судовий захист та його способи і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Таким чином, в порядку адміністративного судочинства можуть розглядатися спори щодо будь-яких рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень без обмежень, але відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови, що такі рішення, дії (бездіяльність) є юридично значимими для позивача, тобто порушують його права та інтереси шляхом обмежень у реалізації суб'єктивних прав чи покладення на нього необґрунтованих обов'язків.
У розумінні ст. 19 КАС України, предметом розгляду по суті в порядку адміністративного судочинства є не будь-які рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а лише ті, що породжують права та обов'язки учасників спірних відносин.
Згідно з п.п. 1, 2, 7, 8 ч. 1 ст. 4 КАС України у цьому Кодексі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні, окрім іншого, адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи; суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг; позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду.
З аналізу вказаних норм вбачається, що публічно-правовим спором за КАС України є не будь-який публічно-правовий спір, а лише той, який випливає із здійснення суб'єктом владних повноважень своїх владних управлінських функцій та предметом якого є рішення, дія чи бездіяльність, що на думку особи порушує його права, свободи або законні інтереси.
Одночасно, суд акцентує увагу, що за змістом наведених норм Конституції України та КАС України судова юрисдикція поширюється не загалом на всі суспільні відносини, а лише на такі, що врегульовані нормами права, тобто на правовідносини. У свою чергу, неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб'єктивне право особи та її юридичний обов'язок. Відтак, судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах, в межах яких виник спір.
При цьому, порушенням суб'єктивного права особи є створення будь-яких перепон у реалізації нею свого суб'єктивного права, що унеможливлюють одержання особою того, на що вона вправі розраховувати в разі належної поведінки зобов'язаної особи. Так само протиправним є покладення на особу додаткового обов'язку, який не випливає зі змісту конкретних правовідносин за участі цієї особи.
Отже, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб'єктивних прав та обов'язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.
Таким чином, здійснюючи передбачене ст. 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Натомість, вирішуючи спір, суд зобов'язаний надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Відсутність порушеного права встановлюється при розгляді справи по суті, та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Також, аналіз вищезгаданих норм права дає підстави вважати, що судовому захисту підлягають порушені права, свободи та інтереси, належні безпосередньо заявнику.
Аналогічна правова позиція знайшла своє відображення в постановах Верховного Суду України, зокрема від 01.12.2015 у справі № 800/134/15, від 15.12.2015 у справі № 800/206/15, в яких зазначено, окрім іншого, що судовому захисту підлягають порушені права, свободи та інтереси, належні безпосередньо заявникам, та таке порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення, що не дозволяє скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно лише тому, що заявники вважають начебто певні положення норм законодавства впливають на їх правове становище.
Також, Верховний Суд в постанові від 20.02.2019 у справі № 522/3665/17 констатував, що з огляду на вимоги ст. 2, 5 КАС України, об'єктом судового захисту в адміністративному судочинстві є не будь-який законний інтерес, а порушений суб'єктом владних повноважень.
Крім того, Верховний Суд встановив, що в контексті завдань адміністративного судочинства (ст. 2 КАС України) звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача. Тому особа повинна довести (а суд - встановити), що їй належать права, свободи або законні інтереси, за захистом яких вона звернулася до суду. Права, свободи та законні інтереси, які належать конкретній особі (особам) є предметом судового захисту. При цьому, заінтересованість повинна мати правовий характер, який виявляється в тому, що рішення суду повинно мати правові наслідки для позивача.
Проаналізувавши зміст наведених норм та судової практики, у взаємозв'язку з доводами та вимогами позивача, викладеними у позові та наявними у справі доказами, суд дійшов висновку про те, що, позивачем не доведено, а судом не встановлено, що відповідачами порушені права та/або інтереси, що належать безпосередньо позивачу та, які підлягають судовому захисту і можуть бути відновлені у заявлений ним спосіб, що свідчить про відсутність правових підстав для задоволення адміністративного позову.
У тому числі, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, що викладена у його рішенні від 30.10.2014 у справі «Швидка проти України» у п. 54 якого вказано, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод покликана гарантувати не якісь теоретичні або ілюзорні права, а права, які є ефективними на практиці.
В той же час, суд при вирішенні даної справи виходить з того, що позивачем не надано жодного допустимого доказу про допущення Кабінетом Міністрів України протиправної бездіяльності, що в сукупності свідчить про необґрунтованість позовних вимог.
Відповідно до положень ч. 1 та 2 ст. 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно положень ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Частинами 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, матеріалів справи, суд приходить до висновку про те, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони - суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз.
Відповідач не надав суду доказів понесення ним судових витрат, тому підстави для присудження на його користь судових витрат відсутні.
Керуючись ст. 9, 14, 73 - 78, 90, 139, 143, 242- 246, 250, 255 КАС України, суд
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, третя особа Міністерство освіти і науки України про визнання нечинною та скасування постанови в частині - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Головуючий - суддя Головенко О.Д.
Судді: Колеснікова І.С.
Перепелиця А.М.