27 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 757/9330/22
провадження № 61-8982св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Уповноважений Верховної Ради України з прав людини,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 березня 2025 року у складі судді Бусик О. Л. та постанову Київського апеляційного суду від 08 липня 2025 року у складі колегії суддів: Березовенко Р. В., Лапчевської О. Ф., Мостової Г. І.,
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Уповноваженого Верховної ради України з прав людини про відшкодування моральної шкоди.
Позовну заяву обґрунтував тим, що у зв'язку з порушенням органом державної влади - Уповноваженим Верховної ради України з прав людини, гарантованих статті 40 Конституції України прав, що полягають у наданні необґрунтованої відповіді на його звернення від 15 квітня 2021 року, нездійснення заходів щодо притягнення винних осіб до відповідальності згідно норм чинного законодавства, останньому було завдано моральну шкоду, яку ОСОБА_1 оцінює в розмірі 1 000 000,00 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 10 березня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження факту спричинення йому моральних страждань бездіяльністю Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, не зазначив, в чому конкретно полягають його немайнові втрати, їх характер, тривалість періоду спричинення, причинний зв'язок між неправомірними діями (бездіяльністю) Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і заподіяння ним шкоди.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 08 липня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 березня 2025 року - без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що суд першої інстанції, встановивши та дослідивши обставини справи дійшов обґрунтованого висновку про правомірність дій відповідача, а отже недоведеність позивачем факту спричинення йому моральних страждань бездіяльністю Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в чому конкретно полягають його немайнові втрати, їх характер, тривалість періоду спричинення, відсутність прямого причинного зв'язку між діями відповідача та визначеною позивачем моральною шкодою. Доводи апеляційної скарги правильність висновків суду першої інстанції не спростовують, а фактично зводиться до переоцінки доказів, яким судом надана належна оцінка.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У липні 2025 року ОСОБА_1 звернувся через підсистему «Електронний суд» до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 березня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 липня 2025 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі.
Касаційна скарга мотивована неправильним застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме: 10, 12, 78, 81, 263, 264, 265, 382 ЦПК України, щодо того, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
У відзиві на касаційну скаргу Уповноважений Верховної Ради України з прав людини просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Печерського районного суду від міста Києва від 10 березня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 липня 2025 року - без змін. В обґрунтування відзиву посилається на те, що суди дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки позивач не надав належних доказів на підтвердження порушення його прав та факту завдання йому моральної шкоди.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 15 липня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 01 серпня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстав визначених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із суду першої інстанції матеріали справи № 757/9330/22-ц; надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву.
У вересні 2025 року матеріали справи № 757/9330/22-ц надійшли до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Фактичні обставини справи
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 15 квітня 2021 року ОСОБА_1 направив Уповноваженому Верховної ради України з прав людини скаргу на бездіяльність посадових осіб Печерського районного суду м. Києва, що полягала у ненаправленні йому судового рішення.
Листом від 23 квітня 2021 року за вихідним №11547.4/Б-6957.3/21/27.3 директор департаменту моніторингу процесуальних прав Секретаріату Уповноваженого Верховної ради України з прав людини повідомив позивача, що на підставі статті 101 Конституції України та пункту 3 частини третьої статті 17 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» для перевірки інформації, викладеної у зверненні та вжиття відповідних заходів реагування направлено відповідний лист до Печерського районного суду міста Києва. Про результати перевірки буде поінформовано додатково.
Листом від 17 травня 2021 року за вихідним №13929.4/Б-6957.3/21/27.3 директор департаменту моніторингу процесуальних прав Секретаріату Уповноваженого Верховної ради України з прав людини надав відповідь позивачу, що Печерський районний суд міста Києва листом від 12 травня 2021 року №2013/21 повідомив про те, що супровідним листом від 12 листопада 2020 року за вихідним № 757/24808/20-к, що прикріплений до обліково-стaтистичної картки на провадження № 757/24808/20-к, завірена копія ухвали слідчого судді від 20 серпня 2020 року по провадженню за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність уповноважених посадових осіб Офісу Генерального прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, була направлена на адресу позивача, а саме: АДРЕСА_1 .
Також повідомлено, що супровідним листом повторно від 11 травня 2021 року за вихідним № 757/24808/20-к, що прикріплений до обліково-статистичної картки на провадження № 757/24808/20-к, завірена копія ухвали слідчого судді від 20 серпня 2020 року по провадженню за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність уповноважених посадових осіб Офісу Генерального прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, була направлена на адресу позивача, а саме: АДРЕСА_1 .
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним критеріям оскаржувані судові рішення відповідають у повній мірі з огляду на таке.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У справі, яка переглядається, ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про відшкодування моральної шкоди.
Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив із недоведеності факту спричинення позивачу моральних страждань бездіяльністю Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Суд апеляційної інстанції додатково зазначив, що визначення позивачем розміру моральної шкоди у сумі 1 000 000,00 грн, виходячи з характеру порушеного права та обсягу, глибини і тривалості завданих душевних страждань, приниженні ділової репутації, не може бути єдиним та достатнім доказом заподіяння позивачу моральної шкоди та її розміру.
Верховний Суд погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанції.
Статтею 56 Конституції України встановлено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
З огляду на цей припис шкоду, завдану органом державної влади чи його посадовими і службовими особами, відшкодовує саме держава.
Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування майнової та моральної (немайнової) шкоди (стаття 16 ЦК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19) зроблено висновок, що, виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб'єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.
За загальним правилом зобов'язання з відшкодування шкоди (майнової та немайнової) є прямим наслідком правопорушення, тобто порушення охоронюваних законом суб'єктивних особистих немайнових і майнових прав та інтересів учасників цивільних відносин. При цьому одне і те ж правопорушення може призводити до негативних наслідків як у майновій, так і немайновій сферах, тобто виступати підставою для відшкодування майнової та моральної шкоди одночасно.
Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами статті 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України.
Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
За загальним правилом підставою виникнення зобов'язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов'язання про компенсацію моральної шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні своїх повноважень, виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою.
У пунктах 5.6 і 5.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року в справі № 920/715/17 зазначено, що шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України).
У пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року в справі № 916/1423/17 вказано, що застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
У справі, яка переглядається, позивач пов'язував завдання йому шкоди із наданням Уповноваженим Верховної ради України з прав людини необґрунтованої, на його думку, відповіді на його звернення, нездійснення заходів щодо притягнення винних осіб до відповідальності.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року у справі №477/874/19 вказано, що розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України). По своїй суті зобов'язання з компенсації моральної шкоди є досить специфічним, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов'язку особи, яка завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір цієї особи з потерпілим, у якому сторони домовилися, зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, - рішення суду, у якому визначені спосіб і розмір такої компенсації (див. висновок Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, сформульований у постанові від 1 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц).
З урахуванням викладеного, суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову про відшкодування моральної шкоди, оскільки позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт завдання йому моральної та майнової шкоди, а також причинний зв'язок між діями Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України та настанням такої шкоди.
Доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих висновків судів щодо відмови у задоволенні позовних вимог. Такі доводи зводяться до переоцінки доказів, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
Посилання заявника як на підставу касаційного оскарження на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки Верховний Суд неодноразово висловлював подібні за змістом висновки.
Виходячи з наведеного, касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги спростовуються матеріалами справи, змістом оскаржуваних судових рішень, зводяться до незгоди з висновками судів, переоцінки доказів у справі, що в силу приписів статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, чи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявниками норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленим рішенням суду про часткове задоволення позову.
ЄСПЛ вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE , № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
У контексті вказаної практики Верховний Суд уважає наведене обґрунтування цієї постанови достатнім.
Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані рішення судів - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 402, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 березня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 липня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. Ю. Гулейков
Р. А. Лідовець
Д. Д. Луспеник