27 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 947/22870/24
провадження № 61-15970св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - акціонерне товариство «Сенс Банк»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
представник відповідача - адвокат Сурін Семен Валерійович,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Суріна Семена Валерійовича, на рішення Київського районного суду м. Одеси від 14 січня 2025 року у складі судді Куриленко О. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 16 вересня 2025 року у складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Сєвєрової Є. С., Погорєлової С. О.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2024 року акціонерне товариство «Сенс Банк» (далі - АТ «Сенс Банк», банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просило суд стягнути
з останньої на свою користь заборгованість за невиконання зобов'язання,
яке виникло на підставі судового рішення, у розмірі 817 627,38 грн, а також вирішити питання понесених ним судових витрат.
В обґрунтування позову зазначило, що 21 вересня 2007 року акціонерно-комерційний банк соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБСР «Укрсоцбанк»), правонаступником якого було акціонерне товариство «Альфа-Банк»
(далі - АТ «Альфа-Банк»), а в подальшому - АТ «Сенс Банк», та ОСОБА_2 уклали кредитний договір № 2007/24-24/177, за яким банк надав позичальнику в тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності
та цільового характеру використання грошові кошти у сумі 110 000,00 доларів США.
Крім того, 21 вересня 2007 року на забезпечення виконання вищевказаного кредитного зобов'язання було укладено відповідні договори поруки, зокрема:
між банком та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 укладено договір поруки
№ 03-24/714, між банком та ОСОБА_2 , ОСОБА_1 укладено договір поруки № 03-24/715.
Відповідно до виконавчого листа від 20 травня 2014 року у справі № 755/6662/15-ц, виданого Дніпровським районним судом м. Києва на підставі рішення третейського суду, стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на користь банка заборгованість по договору кредиту від 21 вересня 2007 року
№ 2007/24-24/177 у розмірі 2 383 837,74 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 ,
ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на користь банка третейський збір у сумі 6 325,28 грн із кожного. Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на користь банка 243,60 судового збору.
Банк указував, що в результаті невиконання рішення третейського суду,
на виконання якого були видано відповідний виконавчий лист, у ОСОБА_1 виникла заборгованість за невиконання грошового зобов'язання, встановленого рішенням суду, розрахована на підставі частини другої статті 625
ЦК України, яка станом на 23 лютого 2022 року складала 817 627,38 грн
(3 % річних - 213 726,55 грн, інфляційні втрати -603 900,83 грн).
З урахуванням наведеного, АТ «Сенс Банк» просив суд позов задовольнити.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 14 січня 2025 року позовну заяву АТ «Сенс Банк» задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Сенс Банк» заборгованість за невиконання зобов'язання, встановленого рішенням суду, станом на 23 лютого 2022 року
у розмірі 817 627,38 грн, яка складається із 3 % річних - 213 726,55 грн,
та інфляційних втрат - 603 900,83 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Сенс Банк» сплачений при поданні позову судовий збір у сумі 9 811,53 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що наявність судового рішення
про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав,
не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника
від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення. При цьому зобов'язання відповідача, як поручителя, сплатити заборгованість за кредитним договором не припинилося та триває до моменту фактичного виконання грошового зобов'язання.
Позивач надав суду розрахунок 3 % річних (213 726,55 грн) та інфляційних втрат
(603 900,83 грн), здійснений за період із 24 лютого 2019 року по 23 лютого
2022 року, який відповідачем у визначений процесуальним законом спосіб
не спростовано.
Крім того, відсутні правові підстави для застосування позовної давності до спірних правовідносин (стаття 257 ЦК України), про що просив представник відповідача,
так як строки позовної давності, передбачені ЦК України, продовжуються на період воєнного стану й вони продовжувалися на період дії в Україні карантину (COVID-19).
Суд першої інстанції застосував відповідні норми ЦК України, судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, зокрема, у справах щодо застосування частини другої статті 625 ЦК України та позовної давності.
Постановою Одеського апеляційного суду від 16 вересня 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Суріна С. В., залишено
без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 14 січня 2025 року залишено
без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що районний суд дійшов правильного висновку про стягнення з поручителя на користь кредитора заборгованості за невиконання зобов'язання, встановленого рішенням суду, станом на 23 лютого 2022 року, зокрема, 3 % річних та інфляційних втрат (частина друга статті 625 ЦК України).
Зобов'язання відповідача, як поручителя, перед позивачем за договором поруки
не припинилися, це встановлено судовим рішенням, що набрало законної сили.
Крім того, позичальником та поручителями в добровільному порядку не була сплачена заборгованість за договором кредиту, виконавчі листи про стягнення заборгованості не містять інформації про часткове чи повне виконання рішення суду, натомість містять відмітку про повернення стягувачу виконавчого документа.
Банком обґрунтовано здійснено розрахунок 3 % річних та інфляційних втрат, який позивачем не спростовано.
Районний суд вірно вказав про те, що у спірних правовідносинах відсутні підстави для застосування позовної давності (стаття 257 ЦК України), про що просив представник відповідача, оскільки під час дії карантину та в умовах дії воєнного стану позовну давність продовжено. Тобто на час звернення до суду з позовом
у липні 2024 року банк не пропустив позовну давність, яка залишається зупиненою.
Суд апеляційної інстанції застосував відповідні норми ЦК України та судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду у справах
щодо застосування позовної давності (стаття 257 ЦК України), частини другої
статті 625 ЦК України.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до Верховного Суду
У жовтні 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Сурін С. В., вперше звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Київського районного суду м. Одеси від 14 січня 2025 року та постанову Одеського апеляційного суду від 16 вересня 2025 року.
Ухвалою Верховного Суду від 05 листопада 2025 року вказану касаційну скаргу повернуто заявникові з підстав, передбачених пунктом 1 частини четвертої
статті 393 ЦПК України (провадження № 61-13629ск25).
У грудні 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Сурін С. В., повторно звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Київського районного суду м. Одеси від 14 січня 2025 року та постанову Одеського апеляційного суду від 16 вересня 2025 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову
АТ «Сенс Банк» відмовити.
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування судами норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених
у постановах Верховного Суду; судами належним чином не досліджено зібрані
у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2026 року клопотання представника
ОСОБА_1 - адвоката Суріна С. В., про поновлення строку на касаційне оскарження задоволено, поновлено заявникові строк на касаційне оскарження судових рішень. Відкрито касаційне провадження у справі, після усунення недоліків касаційної скарги, вказаних в ухвалі Верховного Суду від 29 грудня 2025 року. Витребувано справу з суду першої інстанції. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено право подати відзив на касаційну скаргу, надано строк для його подання.
У лютому 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Суріна С. В., мотивована тим, що суди попередніх інстанцій зробили помилкові висновки по суті спору,
не встановили всі обставини у справі.
Судами не враховано, що боржник і поручитель несуть солідарну відповідальність перед кредитором. Поручитель не може самостійно відповідати за зобов'язання боржника, так як у поручителя відсутнє власне грошове зобов'язання перед кредитором. При цьому відповідальність поручителя обмежується основним зобов'язанням. Невиконання судового рішення боржником не породжує наслідків для поручителя, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.
Обсяг відповідальності поручителя визначений у договорі поруки, положення якого судами не досліджувалося.
Крім того, судами попередніх інстанцій зроблено помилкові висновки
про відсутність правових підстав для застосування позовної давності до спірних правовідносин. Судами не з'ясовано, з якого саме часу банк дізнався про порушення своїх прав щодо невиконання виконавчого листа, виданого у травні 2014 року
на виконання рішення третейського суду.
Посилається на відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду
та Верховного Суду, яку, на думку заявника касаційної скарги, не враховано судами попередніх інстанцій.
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшов.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
21 вересня 2007 року АКБСР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 уклали кредитний договір № 2007/24-24/177, відповідно до умов якого кредитор надав
позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення,
строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти
у розмірі 110 000,00 доларів США.
21 вересня 2007 року АКБСР «Укрсоцбанк» таОСОБА_2 (позичальник),
ОСОБА_3 (поручитель) уклали договір поруки № 03-24/714, АКБСР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 (позичальник), ОСОБА_1 (поручитель) уклали договір поруки № 03-24/715.
Відповідно до виконавчого листа від 20 травня 2014 року у справі №755/6662/15-ц, виданого Дніпровським районним судом м. Києва на підставі рішення третейського суду, стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на користь АКБСР «Укрсоцбанк»заборгованість по договору кредиту від 21 вересня 2007 року № 2007/24-24/177 у розмірі 238 3837,74 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь АКБСР «Укрсоцбанк» третейський збір у сумі 6 325,28 грн. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь АКБСР «Укрсоцбанк» третейський збір у сумі 6 325,28 грн. Стягнуто
з ОСОБА_1 на користь АКБСР «Укрсоцбанк»третейський збір
у сумі 6 325,28 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1
на користь АКБСР «Укрсоцбанк»243,60 грн судового збору.
Постановою державного виконавця від 22 березня 2016 року повернуто виконавчий документ стягувачу на підставі пункту 9 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження».
Постановою державного виконавця від 30 серпня 2017 року відкрито виконавче провадження № 54572525 про стягнення з ОСОБА_2 на користь
АКБСР «Укрсоцбанк»грошової суми у розмірі 2 390 406,62 грн за виконавчим листом від 20 травня 2015 року № 755/6662/15-ц.
20 грудня 2021 року державним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документу стягувачу на підставі пункту 1 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».
Під час проведення виконавчих дій в рамках указаного виконавчого провадження виконавчий збір та витрати з боржника не стягувалися.
Постановою приватного виконавця від 29 жовтня 2020 року відкрито виконавче провадження № 63452870 про стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
ОСОБА_1 на користь АКБСР «Укрсоцбанк»заборгованості за кредитним договором від 21 вересня 2007 року № 2007/24-24/177 у розмірі 2 383 837,74 грн; стягнення з ОСОБА_3 на користь АКБСР «Укрсоцбанк»третейського збору
у сумі 6 325,28 грн; стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1
на користь АКБСР «Укрсоцбанк»243,60 грн судового збору щодо боржника
ОСОБА_3 .
У межах виконавчого провадження № 63452870 було стягнуто 101 870,66 грн
(91 700,63 грн - перераховано стягувачу в рахунок погашення боргу; 9 170,03 грн - стягнуто основної винагороди приватного виконавця; 1 000,00 грн - стягнуто витрат виконавчого провадження).
Рішенням АКБСР «Укрсоцбанк» від 15 жовтня 2019 року № 5/2019 було припинено товариство шляхом приєднання до АТ «Альфа-Банк». АТ «Альфа-Банк»
є правонаступником АКБСР«Укрсоцбанк» із 15 жовтня 2019 року.
12 серпня 2022 року позачерговими загальними зборами акціонерів
АТ «АльфаБанк» прийнято рішення про зміну найменування банку
з АТ «Альфа-Банк» на АТ «Сенс Банк», а також про внесення змін до статуту
АТ «Альфа-Банк» шляхом затвердження його в новій редакції.
30 листопада 2022 року внесено зміни до відомостей про юридичну особу,
які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних
осіб-підприємців та громадських формувань, а саме змінено найменування банку
з АТ «Альфа-Банк» на АТ «Сенс Банк».
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій
статті 389 ЦПК України.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Суріна С. В., задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції відповідає.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних
або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні
та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася
до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно
до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода
на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує
при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду
за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Щодо застосування частини другої статті 625 ЦК України.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, спір стосується стягнення
з поручителя заборгованості за невиконання зобов'язання, яке виникло на підставі судового рішення (частина друга статті 625 ЦК України), зокрема, рішення третейського суду.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням
є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити
на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами,
але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки (частина перша статті 11 ЦК України).
Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків визначені частиною другою статті 11 ЦК України.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.
Відповідно до частини п'ятої статті 11 ЦК України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.
Згідно зі статтями 524, 533-535, 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати.
Такі висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18).
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів
не встановлений договором або законом.
Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються
як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України),
так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5
ЦК України).
Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року у справі
№ 910/10156/17 (провадження № 12-14гс18) вказала, що приписи статті 625
ЦК України поширюються на всі види грошових зобов'язань, та погодилася
з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 01 червня
2016 року у справі № 3-295гс16, за змістом яких грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, але й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема, і з факту завдання шкоди особі.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, предметом позову є стягнення
на підставі статті 625 ЦК України 3 % річних та інфляційних втрат за невиконання грошового зобов'язання щодо стягнення з відповідача, як поручителя, на користь позивача грошових сум, підтверджених судовими рішеннями.
Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник
і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша та друга статті 554
ЦК України).
Отже, порука є спеціальним додатковим майновим заходом впливу, спрямованим на забезпечення виконання основного зобов'язання.
Рішення суду про стягнення заборгованості, у тому числі з поручителя, не змінює змісту відповідного правовідношення - характер та обсяг прав і обов'язків сторін залишаються незмінними, додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання. До моменту здійснення такого виконання
або до припинення зобов'язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов'язання продовжує існувати. Отже, саме по собі набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості
за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору,
ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20)).
У разі невиконання рішення суду діє загальне правило про настання відповідальності за прострочення грошового зобов'язання, передбаченої
статтею 625 ЦК України.
Оскільки поручителем не виконано рішення суду про стягнення боргу за договором позики, яке є його грошовим зобов'язанням, тому на нього може бути покладена відповідальність, передбачена статтею 625 ЦК України.
Такі правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 31 березня
2021 року у справі № 200/20991/14-ц (провадження № 61-9694св19).
Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом, позивач має право
на пред'явлення позову до поручителя про стягнення заборгованості відповідно
до частини другої статті 625 ЦК України, яка виникла з невиконання судового рішення. Вказане спростовує відповідні доводи касаційної скарги.
При цьому у матеріалах справи відсутні докази виконання рішення третейського суду, що не заперечується відповідачем.
Верховний Суд зазначає, що зобов'язання ОСОБА_1 перед позивачем
за договором поруки не припинилися. Тому відповідач має невиконане грошове зобов'язання перед позивачем.
Позивач надав суду розрахунок 3 % річних (213 726,55 грн) та інфляційних втрат
(603 900,83 грн), здійснений за період із 24 лютого 2019 року по 23 лютого 2022 року, якому судами попередніх інстанцій надано належну правову оцінку. У свою чергу відповідачем у визначений процесуальним законом спосіб указаний розрахунок
не спростовано.
Як уже було зазначено вище, спірні правовідносини стосуються наслідків невиконання судового рішення, а не стягнення заборгованості. Ці питання уже вирішено судом, і саме невиконання відповідного судового рішення стало підставою для звернення позивача до суду з позовом у справі, яка переглядається.
Оскільки предметом позову у цій справі є стягнення на підставі статті 625
ЦК України 3 % річних та інфляційних втрат за невиконання грошового зобов'язання, підтвердженого судовим рішенням, тому до цих правовідносин застосовуються положення статті 625 ЦК України.
Доводи касаційної скарги у цій частині спростовуються вищенаведеними нормами матеріального права, судовою практикою Великої Палати Верховного Суду
та Верховного Суду, а тому відхиляються Верховним Судом.
Щодо позовної давності.
Верховний Суд ураховує, що доводи відповідача в основному зводяться
до наявності підстав для застосування позовної давності до спірних правовідносин.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, вказав про те, що у спірних правовідносинах відсутні правові підстави для застосування позовної давності (стаття 257 ЦК України), про що просив представник відповідача,
так як строки позовної давності, передбачені ЦК України, продовжуються на період воєнного стану й вони продовжувалися на період дії в Україні карантину (COVID-19).
Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій.
Унаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням.
Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16 (провадження № 14-254цс19).
У постанові Верховного Суду від 24 липня 2025 року у справі № 161/5405/24 (провадження № 61-2772св25) вказано про те, що у розумінні наведених положень закону позивач, як кредитор, вправі вимагати стягнення в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов'язання, підтвердженого судовим рішенням. Право на позов про стягнення передбачених статтею 625 ЦК України триває з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
У главі 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися
до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.
За змістом статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права
або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
До правових наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених
у статті 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю
у три роки (стаття 257 цього Кодексу).
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України).
Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності,
про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16 (провадження № 14-254цс19) дійшла висновку, що невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, у зв'язку
з чим право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання і до моменту його усунення, однак обмежується останніми трьома роками, що передували поданню такого позову.
Законодавство може визначати певні обставини, які впливають на перебіг позовної давності і змінюють порядок її обчислення. До таких обставин відноситься зупинення перебігу позовної давності та її переривання, що передбачено
статтями 263 та 264 ЦК України.
Водночас під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.
Із 12 березня 2020 року на усій території України установлений карантин
із подальшим продовженням відповідними постановами його строку до 30 червня 2023 року (пункт 1 постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року
№ 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2»).
Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 ЦК України, продовжуються на строк дії такого карантину (пункт 12 «Прикінцевих та перехідних положень» ЦК України
в редакції Закону № 540-ІХ, який набрав чинності 02 квітня 2020 року).
Тобто, строки давності щодо вимог про стягнення сум за статтею 625 ЦК України, які не спливли на момент набрання чинності Законом № 540-ІХ (02 квітня 2020 року), продовжуються на строк дії такого карантину.
На вказаному наголошено у пункті 100 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22),
а також у постановах Верховного Суду: від 07 вересня 2022 року в справі
№ 679/1136/21 (провадження № 61-5238св22), від 16 листопада 2023 року у справі № 487/1342/21 (провадження № 61-4298св23), від 20 квітня 2023 року у справі
№ 728/1765/21 (провадження № 61-6640св22).
У цій справі грошове зобов'язання, підтверджене рішенням третейського суду, відповідачем не виконано, таке прострочення є триваючим правопорушенням, тому у позивача право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникло
за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Однак стягнення сум за статтею 625 ЦК України підлягає обмеженню строком давності, який підлягає обрахуванню з урахуванням Закону № 540-ІХ.
Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.
Крім того, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022
«Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан в Україні
із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану
в Україні неодноразово продовжувався Указами Президента України, цей стан триває до теперішнього часу.
Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін
до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (далі - Закон № 2120-ІХ) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Закон № 2102-IX набрав чинності 17 березня 2022 року.
Надалі Законом України від 08 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття
та оформлення спадщини» (далі - Закон № 3450-ІХ) пункт 19 розділу «Прикінцеві
та перехідні положення» ЦК України викладено в новій редакції, відповідно до якої
у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України
«Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX
«Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану
в Україні», перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється
на строк дії такого стану. Закон № 3450-ІХ набрав чинності 30 січня 2024 року.
Таким чином, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року, а після 30 січня 2024 року перебіг такого строку зупинився і такий стан триває дотепер.
Підсумовуючи, Верховний Суд зазначає, що в разі якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану.
Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом, оскільки станом на 02 квітня 2020 року позовна давність щодо вимог про стягнення інфляційних втрат
та 3 % річних, починаючи з 24 лютого 2019 року, не спливла і перебіг цього строку на час звернення до суду з позовом залишався зупиненим (внаслідок продовження на строк дії карантину та воєнного стану й подальшого зупинення його перебігу
на строк дії воєнного стану), тому стягнення відповідних сум, нарахованих за період із 24 лютого 2019 року по 23 лютого 2022 року, відбулося без пропуску позовної давності.
Подібні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 26 березня 2026 року у справі № 639/469/24 (провадження № 61-10921св25).
Доводи касаційної скарги вказаних висновків не спростовують, вони зводяться
до власного тлумачення норм процесуального права, а тому відхиляються Верховним Судом.
Висновки Верховного Суду
Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій по суті вирішення спору, а вказане не може бути правовою підставою
для скасування рішення районного суду та постанови суду апеляційної інстанції.
Зроблені судами висновки по суті вирішення спору узгоджуються з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених
у постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України), застосовані правові позиції є релевантними, а судова практика Верховного Суду
з указаного питання є сталою та сформованою.
У зв'язку з цим, безпідставними є посилання заявника касаційної скарги
на неврахування судами відповідної судової практики Верховного Суду. У кожній справі суд виходить з конкретних обставин та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, судами під час розгляду справи
не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
У силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судами всебічно, повно
та об'єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхиленняє мотивованими.
Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400
ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення.
Щодо судових витрат
Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржувані судові
рішення - без змін, розподіл судових витрат Верховим Судом не здійснюється.
Керуючись статтями 396, 400, 401, 402, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Суріна Семена Валерійовича, залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 14 січня 2025 року та постанову Одеського апеляційного суду від 16 вересня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,
є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Д. Д. Луспеник
Г. В. Коломієць
Ю. В. Черняк