23 квітня 2026 року
м. Київ
cправа № 54/239
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Булгакової І.В. (головуючий), Власова Ю.Л., Малашенкової Т.М.
за участю секретаря судового засідання - Ксензової Г.Є.,
представників учасників справи:
позивача - публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" - Шутова О.О. (в порядку самопредставництва),
відповідача-1 - товариства з обмеженою відповідальністю "Степ-УА" - адвоката Томашевського Р.М. (ордер ВН № 1681673 від 26.03.2026),
відповідача-2 - товариства з обмеженою відповідальністю "Півострів Пілот" - не з'явилися,
третьої особи - ОСОБА_1 - адвоката Галюрова М.Ю. (ордер ВН № 1660913 від 15.02.2026),
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" (далі - Банк)
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.01.2026 (головуючий суддя: Тищенко А.І., судді: Михальська Ю.Б. і Мальченко А.О.), прийняту за наслідками перегляду ухвали Господарського суду міста Києва від 12.07.2011 про затвердження мирової угоди та припинення провадження у справі
у справі № 54/239
за позовом Банку
до: 1) товариства з обмеженою відповідальністю "Степ-УА" (далі - ТОВ "Степ-УА");
2) товариства з обмеженою відповідальністю "Півострів Пілот" (далі - ТОВ "Півострів Пілот"),
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-1 - ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ),
про стягнення 4 031 961,64 грн.
За результатами розгляду касаційної скарг Верховний Суд
Банк звернувся до суду з позовом до ТОВ "Степ-УА" та ТОВ "Півострів Пілот" про солідарне стягнення 4 031 961,64 грн за рахунок майна відповідача-2 за договором застави товарів в обороті № K-2006385/S1 від 29.04.2011, з яких: 4 000 000,00 грн заборгованості за кредитом та 31 961,64 грн заборгованості за відсотками за користування кредитом.
Позов обґрунтовано тим, що на порушення умов кредитного договору № К-2006385 від 29.04.2011 ТОВ "Степ-УА" використано кредитні кошти не за цільовим призначенням, визначеним договірними умовами, у зв'язку з чим у Банку виникло право вимагати дострокового повернення кредиту та сплату процентів за користування кредитом. З огляду на неможливість дострокового виконання відповідачем-1 зобов'язання за кредитним договором, позивач просить стягнути солідарно з відповідачів 4 031 961,64 грн за рахунок майна відповідача-2 за договором застави товарів в обороті № K-2006385/S1 від 29.04.2011.
У подальшому, до прийняття судового рішення у справі судом першої інстанції, сторони на підставі статті 78 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15.12.2017; далі - ГПК України) подали до суду на затвердження мирову угоду від 21.06.2011, у редакції, погодженій сторонами.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.07.2011: затверджено мирову угоду від 21.06.2011, укладену Банком, ТОВ "Степ-УА" та ТОВ "Півострів Пілот", в редакції викладеній в резолютивній частині ухвали; провадження у справі № 54/239 припинено.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що подана мирова угода відповідає фактичним матеріалам і обставинам справи та не суперечить вимогам чинного законодавства України, а тому суд вважав за можливе затвердити її в наданій редакції.
Не погоджуючись із зазначеною ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.07.2011, ОСОБА_1 , яка не була учасником справи, звернулась до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просила скасувати оскаржувану ухвалу та направити справу для продовження розгляду до Господарського суду міста Києва, мотивуючи свої вимоги порушенням судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, оскільки на момент прийняття оскаржуваної ухвали, ОСОБА_1 була власником земельної ділянки, яка розташована під нежитловим приміщенням площею 2 612 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , переданого ТОВ "Степ-УА" у власність Банку за мировою угодою, а відтак судом порушено право власності ОСОБА_1 на землю.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 13.01.2026: апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено; зазначену ухвалу Господарського суду міста Києва від 12.07.2011 скасовано; у задоволення заяви про затвердження мирової угоди від 21.06.2011 відмовлено; матеріали справи № 54/239 повернуто до Господарського суду міста Києва для продовження розгляду справи по суті.
За висновками суду апеляційної інстанції; мирова угода затверджена судом першої інстанції із порушенням прав ОСОБА_1 як дійсного власника землі, а саме: умови мирової угоди виходять за межі позову; майно, що надавалося за мировою угодою Банку в погашення кредиту, не перебувало у заставі; майно та земельна ділянка, як встановлено апеляційним судом, не було власністю боржника, а третіх осіб, що підтверджується доказами, наданими суду (нежитлове приміщення перебувало у власності ТОВ "ТОРГОВИЙ ЦЕНТР "ПІВДЕННИЙ", єдиним засновником якого була апелянт ОСОБА_1 , земельна ділянка була власністю ОСОБА_1 ).
Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, Банк звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену абзацом другим частини другої статті 287 ГПК України, посилається на порушення апеляційним судом норм процесуального права, зокрема, статей 2,12,17, 77, 78, 86, 89, 254, 264, 267, 268, 269, 270, 357, 358, 362, 363 ГПК України та неправильне застосування норм матеріального права, а саме: статті 377 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на момент затвердження мирової угоди судом; далі - ЦК України), статті 120 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент затвердження мирової угоди судом; далі - ЗК України).
У контексті цих доводів скаржник посилається на практику Верховного Суду у питаннях щодо: стандартів доказування переходу права власності на землю за наслідками набуття особою прав на нерухоме майно, на якій воно розміщене, а також щодо оскарження судових рішень незалученою до участі у справі особою.
Просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.
Узагальнено у касаційній скарзі Банк зазначає про те, що:
- затверджена судом першої інстанції мирова угода жодним чином та безпосередньо не порушує права та/або законні інтереси ОСОБА_1 , не впливає на її обов'язки. Предметом мирової угоди є нежитлове приміщення першого поверху та підвалу, загальною площею 2 612 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Водночас, як зі змісту оскаржуваної ухвали, так і затвердженої нею мирової угоди, не вбачається вирішення судом питання про перехід до Банку права власності на земельну ділянку, як помилково вважає ОСОБА_1 та з чим необґрунтовано погодився апеляційний суд;
- вирішуючи питання, пов'язані з укладенням мирової угоди, суд першої інстанції встановив, що станом на час укладення мирової угоди, нерухоме майно, яке передавалося за нею ТОВ "Степ-УА" Банку належало відповідачу-1 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 21.03.2011, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Виходцевим І.А. та зареєстрованого 23.03.2011 в реєстрі за № 657. Зазначені обставини підтверджуються наявною в матеріалах справи копією витягу про державну реєстрацію прав від 23.03.2011 № 29396154, виданого комунальним підприємством "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості";
- питання переходу прав на землю, у разі набуття особою права власності на нерухоме майно, розміщене на ній, врегульовані статтею 377 ЦК України та статтею 120 ЗК України, за змістом яких (у редакції, чинній на момент затвердження мирової угоди судом), до особи, яка набула право власності на будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача);
- упродовж розгляду справи апеляційним судом Банк неодноразово зазначав про відсутність матеріалів справи № 54/239, у зв'язку із закінченням строків її зберігання, однак апеляційний суд розглянув справу за втраченим судовим провадженням, що не дозволило встановити фактичні обставини ухвалення судом першої інстанції оскаржуваної ухвали;
- жоден з наявних у матеріалах справи доказів не підтверджує обставин позбавлення ОСОБА_1 права власності на землю в силу приписів статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України, однак суд апеляційної інстанції не дослідив наявні у справі докази та не навів жодного мотиву відхилення відповідних доводів та аргументів Банку, а також не розглянув по суті заяву Банку про закриття апеляційного провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 264 ГПК України;
- висновки апеляційного суду гуртуються на доказах, які не містять інформацію щодо предмета доказування (неналежних доказах), яким суд надав перевагу порівняно з доказами, які згідно з чинним законодавством підтверджують право власності на нерухоме майно.
ОСОБА_1 у відзиві на касаційну скаргу заперечує проти доводів скаржника, зазначаючи про їх помилковість та про законність і обґрунтованість постанови суду апеляційної інстанції, просить залишити її без змін, а скаргу - без задоволення.
Від ТОВ "Степ-УА" та ТОВ "Півострів Пілот" відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходили.
Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, враховуючи підстави відкриття касаційного провадження, заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представників учасників справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що Банк звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ "Степ-УА" та ТОВ "Півострів Пілот" про солідарне стягнення 4 031 961,64 грн за рахунок майна відповідача-2 за договором застави товарів в обороті № K-2006385/S1 від 29.04.2011, з яких: 4 000 000,00 грн заборгованості за кредитом та 31 961,64 грн заборгованості за відсотками за користування кредитом.
Позов обґрунтовано тим, що на порушення умов кредитного договору № К-2006385 від 29.04.2011 ТОВ "Степ-УА" використано кредитні кошти не за цільовим призначенням, визначеним договірними умовами, у зв'язку з чим у Банку виникло право вимагати дострокового повернення кредиту та сплату процентів за користування кредитом. З огляду на неможливість дострокового виконання відповідачем-1 зобов'язання за кредитним договором, позивач просить стягнути солідарно з відповідачів 4 031 961,64 грн за рахунок майна відповідача-2 за договором застави товарів в обороті № K-2006385/S1 від 29.04.2011.
У подальшому, до прийняття судового рішення у справі судом першої інстанції, сторони на підставі статті 78 ГПК України (в редакції, чинній до 15.12.2017) подали до суду на затвердження мирову угоду від 21.06.2011, в такій редакції:
"Мирова угода
м. Київ 21 червня 2011 року
Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк", в особі Голови Ради Директорів Олени Юріївни Попової, яка діє на підставі Статуту (надалі - Позивач), з однієї сторони та
Товариство з обмеженою відповідальністю "СТЕП-УА", в особі директора Мустафаєва Заура Алексер Огли, який діє на підставі Статуту (надалі - Відповідач-1), з другої сторони, та
Товариство з обмеженою відповідальністю "Півострів Пілот", в особі директора Копилова Івана Миколайовича, який діє на підставі Статуту (надалі - Відповідач-2), з третьої сторони,
уклали цю мирову угоду про наступне:
1. Відповідач-1 передає у власність Позивачу нежитлове приміщення першого поверху та підвалу, загальною площею 2 612 квадратних метрів, що знаходиться за адресою: місто Одеса, проспект академіка Глушка, будинок 19, та належить Відповідачу-1 на праві приватної власності згідно договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Виходцевим І.А., від 23.03.2011 р. за номером в реєстрі 657 та витягу про державну реєстрацію прав № 29396154 від 23.03.201 1 р« виданого Комунальним підприємством "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості", з метою задоволення вимог Позивача (надалі - вимоги):
(а) сплатити 4 089 156,17 гривень боргу за кредитним договором № К-2006385 (кредитний договір), що укладений між Позивачем (кредитор) та Відповідачем-1 (позичальник) від 29.04.2011 р, в тому числі суму кредиту 4 000 000,00 гривень та 89 156,17 гривень відсотків;
(б) сплатити відшкодування Позивачу 25 500,00 гривень державного мита, 236 гривень витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду господарської справи.
2. З моменту затвердження господарським судом даної мирової угоди вимоги Позивача за кредитним договором № К-2006385 від 29.04.2011 р., що укладений між Позивачем (кредитор) та Відповідачем-1 (позичальник), та за договором товарів застави в обороті № К-2006385/81, що укладений між Позивачем (заставодержатель) та Відповідачем-2 (заставодавець) від 29.04.2011 р., є погашеними, а зазначені договори визнаються сторонами повністю виконаними та припиняють свою дію.
3. Дана мирова угода вступає в силу з моменту її затвердження Господарським судом міста Києва та діє до виконання її сторонами взятих на себе зобов'язань за цією мирової угодою.
4. З моменту набрання законної сили ухвали Господарського суду міста Києва про затвердження цієї мирової угоди Позивач набуває права власності на нежитлове приміщення, зазначене в п. 1 цієї мирової угоди, а саме на нежитлове приміщення першого поверху та підвалу, загальною площею 2612 квадратних метрів, що знаходиться за адресою: місто Одеса, проспект академіка Глушка, будинок 19.
5. На підтвердження зазначеного вище дана мирова угода підписана та скріплена печатками в чотирьох екземплярах українською мовою, по одному для кожної сторони та один для Господарського суду міста Києва".
Судом першої інстанції встановлено, що станом на час укладення мирової угоди нерухоме майно, а саме: нежитлове приміщення першого поверху та підвалу, загальною площею 2 612 кв.м., що знаходиться за адресою: місто Одеса, проспект академіка Глушка, будинок 19, належить ТОВ "Степ-УА" на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 21.03.2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Виходцевим І.А., та зареєстрованого в реєстрі за № 657, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією витягу № 29396154 про державну реєстрацію прав, виданого комунальним підприємством "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості", та не обтяжене забороною на відчуження, що підтверджується витягом № 31919065 з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна.
Зважаючи на викладене та враховуючи, що подана мирова угода, за висновком суду першої інстанції, відповідає фактичним матеріалам і обставинам справи та не суперечить вимогам чинного законодавства України, суд вважав за можливе затвердити її в наданій редакції.
У судовому засіданні 12.07.2011, роз'яснивши сторонам наслідки затвердження мирової угоди, Господарський суд міста Києва ухвалив затвердити мирову угоду від 21.06.2011, укладену Банком, ТОВ "Степ-УА" та ТОВ "Півострів Пілот", в редакції викладеній в резолютивній частині ухвали (в наданій учасниками справи редакції); провадження у справі № 54/239 припинити.
Суд апеляційної інстанції з таким висновком суду першої інстанції не погодився та за наслідками перегляду справи в апеляційному порядку за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка не брала участі у справі, однак вважає, що суд першої інстанції, затверджуючи мирову угоду, вирішив питання про її права, виснував наявність підстав для відмови у задоволенні заяви про затвердження мирової угоди від 21.06.2011 та розгляду справи по суті, скасувавши ухвалу Господарського суду міста Києва від 12.07.2011.
Зазначені висновки суду апеляційної інстанції обґрунтовані таким.
На обґрунтування порушення своїх прав у зв'язку із затвердженням судом першої інстанції мирової угоди ОСОБА_1 у апеляційній скарзі зазначила, що:
- на момент затвердження судом оскаржуваної мирової угоди, вона була власником земельної ділянки площею 0,1400 га з цільовим призначенням "для експлуатації та обслуговування магазину", кадастровий номер 5110136900:31:002:0049, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку, серія ОД № 044249, виданого Одеським міським управлінням земельних ресурсів 25.05.2004 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 04.02.2003, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рюміною О.О. за реєстровим № 925, та рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01.07.2003;
- саме на цій земельній ділянці розташоване вбудовано-прибудоване нежитлове приміщення, яке було передано у власність Банку на підставі оскаржуваної мирової угоди. Право власності ОСОБА_2 підтверджується договором купівлі-продажу нежитлового приміщення, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , укладеним 03.03.2017 ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (далі - ОСОБА_3 ), посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Мозолєвою О.В. та зареєстрованим в реєстрі за № 880, у пункті 1 якого зазначено, що вказане нежитлове приміщення площею 2 612 кв.м. розташоване на земельній ділянці площею 0,1400 га, кадастровий № 5110136900:31:002:0049, що відчужується одночасно із земельною ділянкою;
- одночасно із договором купівлі-продажу нежитлового приміщення, 03.03.2017, між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладений і договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,1400 га, кадастровий номер 51 10136900:31:002:0049, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Мозолєвою О.В. та зареєстрований в реєстрі за № 882, з пункту 2 якого вбачається, що вона належить продавцю - ОСОБА_1 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку, серія ОД № 044249, виданого Одеським міським управлінням земельних ресурсів 25.05.2004 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 04.02.2003, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рюміною О.О. за реєстровим № 925, та рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01.07.2003.
З урахуванням таких доводів ОСОБА_1 , апеляційний суд виснував, що вона була власником вказаної земельної ділянки з 04.02.2003 і до 03.03.2017, тобто на момент прийняття Господарським судом міста Києва оскаржуваної ухвали від 12.07.2011, саме ОСОБА_1 була власником земельної ділянки, яка розташована під нежитловим приміщенням площею 2 612 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 . Державний акт на право власності на земельну ділянку АДРЕСА_1 на момент прийняття господарським судом оскаржуваної ухвали був чинним, а право власності належало ОСОБА_1 .
Окрім того, за висновком апеляційного суду, ОСОБА_1 надано докази того, що остання була засновником ТОВ "ТОРГОВИЙ ЦЕНТР "ПІВДЕННИЙ", у власності якого перебувало нежитлове приміщення першого поверху та підвалу, загальною площею 2 612 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яке в подальшому, а саме 24.02.2017 було оформлено за ОСОБА_1 на праві приватної власності на підставі ліквідаційного балансу, акту приймання-передачі та протоколу загальних зборів ТОВ "ТОРГОВИЙ ЦЕНТР "ПІВДЕННИЙ" від 22.02.2017.
На підтвердження своїх висновків, апеляційний суд послався на витяги з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо ТОВ "ТОРГОВИЙ ЦЕНТР "ПІВДЕННИЙ" станом на 12.07.2011, 22.10.2016 та 25.10.2017.
Апеляційний суд звернув увагу на те, що суд першої інстанції взагалі не перевірив, кому саме належить земельна ділянка, на якій розташований об'єкт нерухомості, що передався у власність позивачу на підставі мирової угоди сторін, зазначивши в оскаржуваній ухвалі, що дослідивши текст мирової угоди, останній встановив що її умови стосуються лише прав та обов'язків сторін щодо предмету позову, мирова угода укладена в інтересах сторін, не зачіпає інтересів третіх осіб і не суперечить вимогам чинного законодавства.
З посиланням на те, що суд відмовляє у затвердженні мирової угоди, якщо остання порушує права й законні інтереси осіб, які не є сторонами спору, апеляційний суд зазначив, що:
- приймаючи ухвалу про затвердження мирової угоди, на підставі якої до Банку перейшло право власності на нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , судом першої інстанції було порушено право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, на якій було розташоване це нежитлове приміщення, оскільки ОСОБА_1 , в силу приписів статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України була позбавлена свого права власності на землю;
- за мировою угодою до Банку переходило право на нежитлове приміщення, яке на момент укладення мирової угоди, було власністю ТОВ "ТОРГОВИЙ ЦЕНТР "ПІВДЕННИЙ", засновником якого була ОСОБА_1 ;
- у матеріалах справи відсутні докази, що спірне майно перебувало у заставі за договором кредиту.
З таких обставин апеляційний суд виснував, що мирова угода затверджена судом першої інстанції із порушенням прав ОСОБА_1 як дійсного власника землі, а саме: умови мирової угоди виходять за межі позову; майно, що надавалося за мировою угодою Банку в погашення кредиту, не перебувало у заставі; майно та земельна ділянка, як встановлено апеляційним судом, було не власністю боржника, а третіх осіб, що підтверджується доказами, наданими суду (нежитлове приміщення перебувало у власності ТОВ "ТОРГОВИЙ ЦЕНТР "ПІВДЕННИЙ", єдиним засновником якого була ОСОБА_1 , земельна ділянка була власністю ОСОБА_1 ).
Проте, з урахуванням доводів касаційної скарги, Верховний Суд вважає такі висновки суду апеляційної інстанції передчасними з огляду на таке.
Предметом касаційного оскарження у цій справі є постанова апеляційного суду прийнята за наслідками перегляду ухвали Господарського суду міста Києва від 12.07.2011 про затвердження мирової угоди, укладеної між позивачем та відповідачами-1, 2, та припинення провадження у цій справі, прийнята за наслідками розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 , яка не брала участі у справі, однак вважає порушеними свої права у зв'язку із затвердженням судом першої інстанції мирової угоди.
Згідно зі статтею 129 Конституції України забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення є однією із основних засад судочинства.
Зазначена конституційна норма конкретизована законодавцем у статті 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", згідно з якою учасники судового процесу та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Реалізація конституційного права на оскарження судового рішення згідно із зазначеним Законом ставиться в залежність від положень процесуального закону.
У силу положень частини третьої статті З ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини першої статті 17 ГПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Згідно з частиною першою статті 254 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.
Отже, наведеними нормами статей 17, 254 ГПК України визначено коло осіб, які наділені процесуальним правом на оскарження судового рішення, а саме учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків.
Щодо оскарження судового рішення, постановленого до 15.12.2017 та яке не переглядалося в апеляційному порядку за правилами ГПК України в редакції до 15.12.2017, Верховний Суд висловився у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - ОП КГС ВС) від 12.11.2018 у цій справі № 54/239.
Так, у зазначеній постанові від 12.11.2018 ОП КГС ВС, зокрема, зазначила, що згідно з пунктом 13 частини першої Розділу XI "Перехідні положення" ГПК України (в редакції, чинній з 15.12.2017) судові рішення, ухвалені судами першої інстанції до набрання чинності цією редакцією Кодексу, набирають законної сили та можуть бути оскаржені в апеляційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Разом з тим, судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи (частина третя статті З ГПК України).
Судові рішення, що ухвалені до 15.12.2017, тобто до набрання чинності ГПК України в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VIII, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, проте розгляд таких скарг здійснюється за правилами, встановленими ГПК України в редакції, чинній з 15.12.2017.
ОП КГС ВС зазначила про те, що строки оскарження судових рішень суду першої інстанції, ухвалених до 15.12.2017, врегульовані у статті 93 ГПК України (в редакції, чинній до 15.12.2017; відповідно до якої, апеляційна скарга подається на рішення місцевого господарського суду протягом десяти днів, а на ухвалу місцевого господарського суду - протягом п'яти днів з дня їх оголошення місцевим господарським судом. У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення, зазначений строк обчислюється з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 цього Кодексу).
Таким чином, суд апеляційної інстанції, вирішуючи питання про можливість відкриття апеляційного провадження за апеляційними скаргами, поданими на судові рішення, що ухвалені до 15.12.2017, керується, в тому числі, приписами частини другої статті 261 ГПК України (в редакції, чинній з 15.12.2017).
Відтак, встановивши відсутність винятків, визначених у пунктах 1, 2 частини другої статті 261 ГПК України, суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження, якщо апеляційну скаргу подано після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, незалежно від поважності причин пропуску строку скаржником на апеляційне оскарження.
Водночас, одним з таких винятків, передбаченим пунктом 1 частини другої статті 261 ГПК України, є подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, інтереси та (або) обов'язки.
Верховний Суд зазначає, що правові висновки щодо питання оскарження судового рішення особою, яка не брала участі у справі викладено, зокрема, у постановах ОП КГС ВС від 14.08.2019 у справі № 62/112, від 16.01.2020 у справі № 925/1600/16 та від 17.10.2022 у справі № 904/6084/21.
Так, у наведених постановах ОП КГС ВС дійшла висновків, що за приписами процесуального законодавства судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав та обов'язків цієї особи, що випливають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків.
Разом з тим, пунктом 3 частини першої статті 264 ГПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося.
При розгляді апеляційної скарги, поданої особою, яка не брала участі в розгляді справи судом першої інстанції і яка вважає, що місцевим господарським судом вирішено питання про її права та обов'язки, суд апеляційної інстанції, перевіривши матеріали апеляційної скарги на предмет їх відповідності статтям 258, 259 ГПК України, та за відсутності підстав для залишення апеляційної скарги без руху, повернення апеляційної скарги чи для відмови у відкритті апеляційного провадження з інших підстав, відкриває апеляційне провадження за апеляційною скаргою такої особи та має належним чином дослідити і встановити, чи вирішив суд в оскаржуваному рішенні питання про права, інтереси та (або) обов'язки заявника апеляційної скарги.
Після прийняття апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі, суд апеляційної інстанції з'ясовує, чи прийнято оскаржуване судове рішення безпосередньо про права, інтереси та (або) обов'язки скаржника, який подав апеляційну скаргу, та про які конкретно. Встановивши такі обставини, суд вирішує питання про залучення скаржника до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору та, як наслідок, скасовує судове рішення на підставі пункту 4 частини третьої статті 277 ГПК України, оскільки таке порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, якщо господарський суд прийняв судове рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.
Отже, суд апеляційної інстанції насамперед має з'ясувати, чи стосується оскаржуване судове рішення безпосередньо прав та обов'язків скаржника, та лише після встановлення таких обставин, вирішити питання про процесуальний статус такої особи та про скасування судового рішення, а у випадку встановлення, що права заявника оскаржуваним судовим рішенням не порушені та питання про її права і обов'язки стосовно сторін у справі судом першої інстанції не вирішувалися - закрити апеляційне провадження за такою апеляційною скаргою, оскільки в останньому випадку така особа не має права на апеляційне оскарження рішення суду.
Стала та послідовна правова позиція з відповідного питання вже неодноразово викладалася Верховним Судом у постановах від 10.05.2018 у справі № 910/22354/15, від 17.05.2018 у справі № 904/5618/17, від 11.07.2018 у справі № 911/2635/17, від 11.07.2018 у справі № 5023/4734/12, від 04.10.2018 у справі № 5017/461/2012, від 29.1 1.2018 у справі № 918/115/16, від 04.12.2018 у справі № 906/1764/15, від 06.12.2018 у справі № 910/22354/15, від 11.12.2018 у справі № 916/2878/14, від 15.01.2019 у справі № 7/74, від 11.04.2019 у справі № 8/71-НМ, від 03.06.2019 у справі № 910/6767/17, від 09.07.2019 у справі № 905/257/18, від 12.09.2019 у справі № 905/946/18, від 12.09.2019 у справі № 905/947/18, від 11.09.2019 у справі № 4/2023-10, від 05.05.2020 у справі № 910/9254/18, від 28.09.2021 у справі № 908/2899/13 тощо.
Окрім того, у питанні про те, що таке рішення суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи, Верховний Суд вважає за необхідне, в порядку частини четвертої статті 300 ГПК України, звернутися до висновків Великої Палати Верховного Суду (далі - ВП ВС), викладених у постанові від 04.03.2026 у справі № 922/5241/21.
Так, у зазначеній постанові ВП ВС стосовно поняття "рішення суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи", зокрема, розмежувавши висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи на ті, що містяться у мотивувальній, а також ті, що містяться у резолютивній частинах судового рішення, зазначила таке:
"10.9. Відповідаючи на питання про те, що є рішенням суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи можуть міститись в мотивувальній та резолютивній частині рішення. Ці висновки мають різне значення.
Процесуальний закон містить норми, які забезпечують, аби судове рішення, ухвалене у справі, не було протиставлене особі, яка не брала участі в цій справі.
Висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи у мотивувальній частині рішення
10.10. Згідно з частиною четвертою статті 238 ГПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються: 1) перелік обставин, які є предметом доказування у справі; 2) перелік доказів, якими сторони підтверджують або спростовують наявність кожної обставини, яка є предметом доказування у справі; 3) висновок суду про те, яка обставина, що є предметом доказування у справі, визнається судом встановленою або спростованою з огляду на більшу вірогідність відповідних доказів; 4) мотиви визнання доказів більш вірогідними щодо кожної обставини, яка є предметом доказування у справі; 5) мотивована оцінка кожного аргументу наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику; б) чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду, та мотиви такого висновку; 7) норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування; 8) норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував, та мотиви їх незастосування.
10.11. Тобто мотивувальна частина містить мотиви рішення суду - відповіді на питання факту (висновки про встановлені обставини, які мають значення для вирішення справи) і питання права (юридична кваліфікація цих обставин, висновки про наслідки, з якими право пов'язує встановлені обставини).
10.12. Процесуальний закон не допускає, аби ці висновки були протиставлені особі, яка не брала участь у розгляді справи.
10.13. Дійсно, певні висновки суду, викладені у мотивувальній частині рішення, можуть мати обов'язкове (преюдиціальне) значення поза справою, у якій вони зроблені судом.
10.14. Правила про преюдицію викладені у статті 75 ГПК України.
Відповідно до частин четвертої та п'ятої статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляд/ іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Відповідно до частини сьомої цієї статті правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для господарського суду
10.15. Аналізуючи положення частини сьомої статті 75 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду в постанов/ від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17 (пункт 32) дійшла висновку що преюдиціальне значення у справі надається саме обставинам, установленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють лише обставини, які належали до предмета доказування у відповідній справі, безпосередньо досліджувались і встановлювались у ній судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (підпункт 9.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20).
10.16. Правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв'язку з установленими судом обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов'язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо (підпункт 9.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20).
10.17. Тобто за положеннями статті 75 ГПК України висновки суду про встановлені обставини не мають зобов'язуючого (преюдиціального) значення для особи, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини встановлені, а правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, взагалі не є обов'язковою для господарського суду.
10.18. Отже, будь-які висновки про права, інтереси та (або) обов'язки особи у рішенні суду, яким вирішується приватноправовий спір, з огляду на норми статті 75 ГПК України не мають для особи, яка не брала участь у розгляді справи, зобов'язуючого значення, тобто не є рішенням про права, інтереси та (або) обов'язки цієї особи.
10.19. При цьому Велика Палата Верховного Суду зауважує, що неприпустимим є втручання особи в остаточне рішення суду з тих лише підстав, що вона вважає помилковими викладені у мотивувальній частині цього рішення судження, які не мають стосовно неї обов'язкової сили...
... Висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки особи у резолютивній частині рішення
10.20. Відповідно до частини п'ятої статті 238 ГПК України у резолютивній частині рішення зазначаються, зокрема, висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної із заявлених вимог; розподіл судових витрат.
10.21. За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому, серед іншого, робить висновок про задоволення позову чи відмову в задоволенні позову, вирішуючи питання про права та обов'язки сторін (позивача та відповідача) (див. зокрема постанову КЦС ВС від 04.12.2023 у справі № 707/157/22).
10.22. Тобто резолютивна частина рішення містить присуд, який в силу обов'язковості судового рішення як конституційної засади судочинства (пункт 9 частини другої статті 129, стаття 129-1 Конституції України) є обов'язковим до виконання.
10.23. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України (частина друга статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
10.24. Закон не встановлює механізму, який виключав би особу, яка не брала участь у справі, з-під дії судового рішення, якщо таке містить присуд про її права, інтереси та (або) обов'язки (стягує з неї кошти, зобов'язує її вчинити певні дії або утриматись від них, змінює чи припиняє правовідносини з її участю, визнає недійсним або скасовує документ, який посвідчує право особи, тощо).
Однак процесуальний закон встановлює право на перегляд справи та оскарження судового рішення для особи, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про її права, інтереси та (або) обов'язки (частина перша статті 17 ГПК України).
10.25. При цьому подання апеляційної скарги особою, не залученою до участі в справі, якщо суд ухвалив рішення про її права, інтереси та (або) обов'язки становить виняток із правила, за яким незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного судового рішення (пункт 1 частини другої статті 261 ГПК України). Такий же підхід застосовано і для касаційного оскарження (пункт 1 частини четвертої статті 293 ГПК України).
10.26. Тобто законодавець визнав очевидно виправданим втручання в остаточне рішення суду для його перегляду з метою не допустити спрямування обов'язкової сили рішення суду на особу, яка не була залучена до участі у справі.
10.27. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що у такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а і їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав / обов'язків (пункт 108 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2024 у справі № 916/4093/21). Аналогічний висновок, викладеній у постанові об'єднаної пала ти КГС ВС від 21.02.2019 у справі № 908/1141/15-г.
10.28. Окрім того, що особа, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про її права, інтереси та (або) обов'язки, має право на перегляд справи та оскарження судового рішення, і для забезпечення цього права процесуальний закон також встановлює виняток з правила, спрямованого на забезпечення остаточності судового рішення, процесуальний закон надає також суду повноваження, які спрямовані на усунення цього порушення і які суд здійснює ex officio".
З урахуванням наведених висновків Верховного Суду у складі ОП КГС ВС та ВП ВС, колегія суддів зазначає, що у розгляді питання про те чи містить оскаржувана ОСОБА_1 в апеляційному порядку ухвала Господарського суду міста Києва від 12.07.2011 про затвердження мирової угоди та припинення провадження у цій справі висновки про її права, інтереси та (або) обов'язки, як особи, яка не брала участь у цій справі, апеляційному суду необхідно було з належною повнотою, на підставі належних та допустимих доказів з'ясувати обставини:
- чи стосуються оскаржуване судове рішення безпосередньо прав та обов'язків цієї особи, що випливають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків та яких конкретно;
- чи містить таке судове рішення присуд про її права, інтереси та (або) обов'язки (стягує з неї кошти, зобов'язує її вчинити певні дії або утриматись від них, змінює чи припиняє правовідносини з її участю, визнає недійсним або скасовує документ, який посвідчує право особи, тощо).
Так, апеляційний суд, з посиланням на те, що суд відмовляє у затвердженні мирової угоди, якщо остання порушує права й законні інтереси осіб, які не є сторонами спору, зазначив, що:
- приймаючи ухвалу про затвердження мирової угоди, на підставі якої до Банку перейшло право власності на нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , судом першої інстанції було порушено право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, на якій було розташоване це нежитлове приміщення, оскільки ОСОБА_1 , в силу приписів статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України була позбавлена свого права власності на землю;
- за мировою угодою до Банку переходило право на нежитлове приміщення, яке на момент укладення мирової угоди, було власністю ТОВ "ТОРГОВИЙ ЦЕНТР "ПІВДЕННИЙ", засновником якого була ОСОБА_1 ;
- у матеріалах справи відсутні докази, що спірне майно перебувало у заставі за договором кредиту.
Проте такі висновки суду апеляційної інстанції не містять належного обґрунтування щодо мотивів їх формування судом апеляційної інстанції за одночасного не спростування висновків суду першої інстанції, якими обґрунтовано ухвалу суду першої інстанції про затвердження мирової угоди та припинення провадження у справі № 54/239.
За змістом оскаржуваної постанови, на обґрунтування своєї позиції апеляційний суд фактично погодився із доводами ОСОБА_1 про належність саме останній на праві власності земельної ділянки, на якій розміщено нерухоме майно, передане ТОВ "Степ-УА" Банку за мировою угодою, затвердженою судом першої інстанції, а також про належність на праві власності самого нерухомого майна ТОВ "ТОРГОВИЙ ЦЕНТР "ПІВДЕННИЙ", засновником якого була ОСОБА_1 , без належного з'ясування обставин їх доведеності.
Як цілком слушно зазначає скаржник у касаційній скарзі, вирішуючи питання, пов'язані з укладенням сторонами мирової угоди у цій справі, суд першої інстанції встановив, що станом на час укладення мирової угоди, нерухоме майно, яке передавалося за нею ТОВ "Степ-УА" Банку належало відповідачу-1 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 21.03.2011, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Виходцевим І.А. та зареєстрованого 23.03.2011 в реєстрі за № 657. Зазначені обставини підтверджуються наявною в матеріалах справи копією витягу про державну реєстрацію прав від 23.03.2011 № 29396154, виданого комунальним підприємством "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості".
Оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не містить висновків на спростування позиції суду першої інстанції у цьому питанні.
Зазначені обставини залишені поза увагою апеляційного суду, жодної правової оцінки, у тому числі в контексті його ж висновків про порушення ухвалою суду першої інстанції права власності ОСОБА_1 на землю, саме у зв'язку із переходом права власності на нерухоме майно, яке на ній знаходиться, на підставі затвердженої судом мирової угоди, а також про належність самого цього майна (на момент затвердження мирової угоди судом першої інстанції) на праві власності саме ТОВ "ТОРГОВИЙ ЦЕНТР "ПІВДЕННИЙ".
Верховний Суд звертає увагу, що питання переходу прав на землю, у разі набуття особою права власності на нерухоме майно, розміщене на ній, врегульовані статтею 377 ЦК України та статтею 120 ЗК України, за змістом яких (у редакціях, чинних як на момент затвердження мирової угоди судом першої інстанції, так і на момент укладення договору купівлі-продажу від 21.03.2011 посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Виходцевим І.А. та зареєстрованого 23.03.2011 в реєстрі за № 657), до особи, яка набула право власності на будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
У цьому контексті, звертаючи увагу на те, що суд першої інстанції не перевірив, кому саме належить земельна ділянка, на якій розташований об'єкт нерухомості, який передався у власність Банку на підставі мирової угоди сторін, апеляційний суд, з урахуванням з'ясованих судом першої інстанції обставин набуття ТОВ "Степ-УА" права власності на нерухоме майно за договором купівлі-продажу від 21.03.2011, а також з урахуванням доводів ОСОБА_1 , цих обставин також не з'ясував.
Окрім того, з урахуванням практики Верховного Суду щодо застосування норм статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України, якими і врегульовано питання переходу прав на землю, у разі набуття особою права власності на нерухоме майно, розміщене на ній, апеляційний суд не обґрунтував свій висновок про порушення у зв'язку із затвердженням мирової угоди судом першої інстанції у цій справі прав ОСОБА_1 на землю, зокрема, яким чином набуття Банком права власності на нерухоме майно порушує такі права ОСОБА_1 . Не з'ясував обставини переходу прав на землю, на якій знаходиться нерухоме майно, за наслідками укладення договору купівлі-продажу від 21.03.2011, за яким, як виснувано судом першої інстанції, ТОВ "Степ-УА" набуло право власності на нього.
З урахуванням тверджень ОСОБА_1 про відчуження на момент апеляційного оскарження ухвали суду першої інстанції у цій справі, як земельної ділянки, так і нерухомого майна за договорами купівлі-продажу ОСОБА_3 , апеляційний суд також не з'ясував яким чином таке судове рішення наразі порушує її права.
Верховний Суд зазначає, що висновки суду апеляційної інстанції ґрунтуються виключно на доводах ОСОБА_1 , без надання оцінки наведеним вище обставинам, якими і обґрунтовувалися заперечення Банку проти задоволення апеляційної скарги.
ВП ВС неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови ВП ВС від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19 (на неврахування якої посилається скаржник у касаційній скарзі в контексті доводів про порушення апеляційним судом у прийнятті оскаржуваної постанови передбачених процесуальним законом стандартів доказування), а також пункт 9.58 постанови ВП ВС від 16.11.2021 у справі № 904/2104/19, провадження № 12-57гс21).
Рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі, при цьому рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні правової кваліфікації відносин сторін, виходячи з фактів, встановлених у процесі розгляду справи, та визначенні правових норм, які підлягають застосуванню для вирішення спору.
У силу положень статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За змістом частини першої статті 237 ГПК України при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
Відповідно до пункту 6 частини четвертої статті 238 ГПК України у мотивувальній частині рішення обов'язково зазначається чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права чи інтереси особи, за захистом яких вона звернулась до суду, та мотиви такого висновку.
Згідно з пунктом "в" частини першої статті 282 ГПК України у постанові апеляційної інстанції мають бути зазначені, зокрема, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу.
Таким чином, приймаючи будь-які доводи сторін суд апеляційної інстанції повинен у мотивувальній частині постанови навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи взято до уваги судом.
Проте оскаржувана постанова апеляційного суду наведеним вимогам не відповідає, оскільки суд не в повній мірі з'ясував обставини, які мають істотне значення для вирішення питання чи містить ухвала суду першої інстанції у цій справі висновки про права, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_1 , відтак, не перевірив належним чином зібрані у справі докази та не встановив пов'язані із цим обставини, які підлягали першочерговому з'ясуванню, у зв'язку з чим постанову суду апеляційної інстанції не можна визнати законною і обґрунтованою внаслідок порушення норм процесуального права.
Усупереч положень процесуального законодавства, якими врегульовано алгоритм дії суду апеляційної інстанції у разі надходження апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі, проте вважала, що суд вирішив питання про її права, інтереси та (або) обов'язки, апеляційний господарський суд не з'ясував того, яким чином оскаржуване апелянтом судове рішення безпосередньо впливає на його права, інтереси та обов'язки, та, відповідно, не дослідив їх конкретного обсягу, наявності правового зв'язку між ними та оскаржуваним рішенням суду першої інстанції, а отже, передчасно здійснив апеляційний перегляд справи по суті за апеляційною скаргою такої особи.
Натомість доводи касаційної скарги Банку в цій частині знайшли своє часткове підтвердження за результатами їх перегляду в касаційному порядку.
Верховний Суд також звертає увагу на недопустимості таких процесуальних порушень судом апеляційної інстанції за умови оскарження особою, навіть яка не брала участі у справі, судового рішення за наслідками спливу значного строку з моменту набрання ним чинності, як має місце у цій справі. Поновивши скаржниці строк на апеляційне оскарження ухвали Господарського суду міста Києва від 12.07.2011 у цій справі, апеляційний суд, окрім того, що дійшов передчасних висновків про наявність підстав для її скасування, не розглянув по суті і заяву Банку про закриття апеляційного провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 264 ГПК України, що у сукупності може свідчити про порушення судом апеляційної інстанції res judicata.
Так, згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного й обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відступ від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (пункт 46 рішення у справі "Устименко проти України", пункт 61 рішення у справі "Брумареску проти Румунії').
Зважаючи на те, що суд касаційної інстанції в силу імперативних приписів статті 300 ГПК України позбавлений процесуальної можливості з'ясовувати та встановлювати зазначені обставини, що мають значення для справи, а їх відсутність перешкоджає прийняттю законного, обґрунтованого та остаточного рішення, колегія суддів приходить до висновку про необхідність направлення справи з наведених мотивів до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
Пунктом 1 частини третьої статті 310 ГПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.?
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Верховний Суд, переглянувши постанову суду апеляційної інстанції, прийняту за результатом перегляду ухвали Господарського суду міста Києва від 12.07.2011 про затвердження мирової угоди та припинення провадження у цій справі, дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанцій та передачі справи на новий розгляд до апеляційного суду.
Під час нового розгляду справи апеляційному суду слід врахувати наведене, з'ясувати відповідні обставини, на які звернуто увагу у цій постанові, дослідити та об'єктивно оцінити аргументи учасників справи і всі зібрані у справі докази в їх сукупності, всебічно і повно з'ясувати фактичні обставини справи та залежно від встановленого розглянути спір, з урахуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
Оскільки постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд, то розподіл судового збору у справі здійснює господарський суд, який ухвалює рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 129, 308, 310, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" задовольнити частково.
2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.01.2026 у справі № 54/239 скасувати.
Справу передати на новий розгляд до Північного апеляційного господарського суду.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя І. Булгакова
Суддя Ю. Власов
Суддя Т. Малашенкова