Справа №766/1757/26
Пров. №2/766/8067/26
24 квітня 2026 року м. Херсон
Херсонський міський суд Херсонської області в складі: головуючого судді Ус О.В., секретар судового засідання Зацепілін В.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань міського суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Споживчий центр" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,
встановив:
ТОВ "Споживчий центр" звернулось до суду з позовом про стягнення заборгованості з відповідача, посилаючись на те, що 20.10.2023 року між Товариством та відповідачем укладено кредитний договір (оферти) №20.10.2023-100002099, за умовами якого відповідач отримав кредит у розмірі 5500,00 грн, строком на 42 дні зі сплатою фіксованої процентної ставки в розмірі 2,1%, неустойка. Відповідач не виконав умови договору та має заборгованість за кредитом та відсоткам за користування кредитом в загальній сумі 10351,00 грн, яку позивач просить стягнути з відповідача.
Ухвалою Херсонського міського суду Херсонської області від 20.02.2026 року відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін та призначено судовий розгляд.
17.04.2026 відповідачем ОСОБА_1 поданий відзив на позов, який він не визнає з огляду на те, що позивачем не надано доказів отримання коштів. Крім того, вважає, що не надано доказів того, що він при укладенні договору отримав усю необхідну інформацію згідно із Законом України «Про споживче кредитування». Квитанція не містить відомостей, що саме він отримав 5500,00 грн.
Представником відповідача надана відповідь на відзив, згідно якої акцентовано увагу на укладення електронного договору, який відповідачем підписаний одноразовим ідентифікатором, відповідачем не надано доказів, що на його рахунок не надходили кредитні кошти. Крім того, особа відповідача була ідентифікована системою BankID. Просив задовольнити вимоги в повному обсязі.
Представник позивача в судове засідання не з'явився, в матеріалах справи наявна заява про розгляд справи за відсутності представника, позовні вимоги підтримує у повному обсязі, просить позов задовольнити. Проти ухвалення заочного рішення не заперечує.
Відповідач в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, причини не явки суду не відомі, подавав відзив.
За приписами ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється
Суд, дослідивши матеріали справи, встановив наступні обставини справи та відповідні ним правовідносини.
20.10.2023 року шляхом подання заявки кредитного договору №20.10.2023-100000259, пропозиції про укладення кредитного договору (кредитної лінії) (оферта) між Товариством з обмеженою відповідальністю "Споживчий центр" та відповідачем укладено кредитний договір №20.10.2023-100000259, за умовами якого відповідач отримав кредит в розмірі 5500,00 грн, строком на 42 дні зі сплатою фіксованої процентної ставки в розмірі 2,1% за 1 день користування кредитом.
Згідно квитанції від 20.10.2023 року о 16:11 було перераховано 5500,00 грн на картку № НОМЕР_1 за договором кредиту № 20.10.2023-100002099.
ТОВ "Споживчий центр" свої зобов'язання за договором виконано, а відповідач тривалий час свої зобов'язання за договором не виконував та має заборгованість в загальній сумі 10351,00 грн, яка складається з: тіла кредиту - 5500,00 грн, процентів - 4851,00 грн, що підтверджується розрахунком заборгованості перевіреним в судовому засіданні.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Із вказаних положень прослідковується можливість застосування принципу «affirmanti incumbit probatio» який означає, що «хто стверджує, той і доводить».
Разом з тим, реалізація принципів рівності та змагальності сторін передбачає не лише наявність процесуальних прав, а й обов'язок сторін добросовісно ними користуватися, у тому числі шляхом належного доказового підтвердження своїх вимог і заперечень. Надання відповідачем лише формальних заперечень без будь-якого доказового наповнення фактично порушує баланс процесуальних прав сторін та суперечить самій суті змагального процесу.
Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У даному випадку відповідач, заперечуючи проти позову, не виконав покладений на нього процесуальний обов'язок щодо доказування.
У цьому контексті підлягає застосуванню концепція негативного доказу, відповідно до якої сторона, що заперечує проти доведених іншою стороною фактів, повинна надати докази, які спростовують такі факти, або належним чином обґрунтувати неможливість їх подання. Відсутність будь-яких доказів на підтвердження заперечень відповідача свідчить про їх декларативний характер і позбавляє суд можливості надати їм доказове значення.
Крім того, відповідно до статей 83 та 89 ЦПК України, суд оцінює докази з урахуванням їх належності, допустимості, достовірності та достатності у сукупності, а докази, не подані у встановлений законом строк, не беруться судом до уваги.
Стаття 17 Закону України »Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» наголошує, що суди застосовують Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права при вирішенні справ.
Так, внаслідок неподання урядом запитаних істотних доказів або достатніх пояснень стосовно певних обставин, які підлягали доведенню іншою стороною, Суд вказав на можливість дійти висновків про існування цих обставин (adverse inferences), та ухвалити рішення стосовно таких обставин із застосуванням значно нижчого стандарту переваги доказів (preponderance of evidence) (§ 107 рішення від 10.12.2010 у справі "Трепашкін проти Росії (№ 2)".
Суд підкреслював, що відповідно до його усталеної практики, доведеність може випливати зі співіснування достатньо сильних, чітких та взаємоузгоджених умовиводів або такого ж плану неспростованих презумпцій (§ 481 рішення від 31.05.2018 у справі "Абу Зубайда проти Литви").
Верховний Суд вказував на те, що принципу змагальності у господарському судочинстві найбільшою мірою відповідає стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто, коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний [постанова Верховного Суду від 10.09.2019 у справі № 916/2403/18], і саме цей стандарт, як правило, має застосовуватись при розгляді господарських спорів [постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17; від 14.08.2018 у справі № 905/2382/17].
Слід зазначити, що в господарських справах фактичною різницею від цивільних є фактично суб'єктивний склад сторін. Видається, що, враховуючи близькість принципів господарського і цивільного судочинства, а також відносин, спори з яких вирішуються у судах цих юрисдикцій, цей же стандарт має переважно застосовуватись і у цивільному процесі. При цьому слід бути свідомим, що стандарт доказування залежить від обставин, доведення яких є необхідним, а не суто від юрисдикції.
Про те, що сторона має довести ті обставини, на які вона посилається, і саме такі належним чином вчинені дії позивача, за загальним правилом, є підставою для задоволення його позову йдеться у Постанові ВС від 27.05.2020 року у справі № 2-879/13. Натомість відсутність належного спростування іншою стороною обставин, на які посилається сторона без належного їх доведення, сама по собі не є підставою для задоволення позову, оскільки суперечить загальним принципам доказування у цивільних справах.
Верховний Суд 23 жовтня 2019 року прийняв постанову (справа № 917/1307/18), якою розтлумачив сутність принципу змагальності та неможливість застосування учасником справи концепції «негативного доказу» для обґрунтування власної позиції. Так, Верховний Суд зазначив, що принцип змагальності полягає в обов'язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження або заперечення власних вимог у спорі. Мається на увазі, що позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази, які вважає більш переконливими. В свою чергу суд, дослідивши надані сторонами докази, та з урахуванням переваги однієї позиції над іншою виносить власне рішення. При цьому сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що їх позиція є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу втрачає сенс уся концепція принципу змагальності.
Згідно із закріпленою у статті 204 ЦК України презумпцією правомірності правочину правочин вважається правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача» (Постанова ВС від 17.07.2019 року у справі № 752/11866/16-ц).
Відтак, за повної відсутності будь-яких доказів з боку відповідача, його заперечення проти позовних вимог мають виключно декларативний характер та не спрямовані на спростування конкретних фактичних обставин, доведених позивачем належними і допустимими доказами. Такі заперечення не відповідають вимогам статті 81 ЦПК України щодо обов'язку сторони довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх заперечень, а відтак не є достатніми в силу закону.
Натомість позиція Позивача, що підтверджена поданими доказами, є більш аргументованою та вірогідною на відміну від позиції Відповідача, оскільки останній не скористався наданими йому рівними процесуальними можливостями для їх спростування, поставивши під сумнів їх належність, допустимість чи достовірність не подав альтернативних доказів, для підтвердження своєї позиції.
Таким чином, заперечуючи щодо отримання відповідачем кредитних коштів, сторона відповідача не подала виписки по рахунках відповідача або клопотання про витребування таких доказів, на спростування доказів, наданих стороною позивача.
Суд не зобов'язаний збирати докази замість сторін або компенсувати їх процесуальну пасивність, оскільки це суперечило б принципам змагальності та рівності сторін, закріпленим у статті 12 ЦПК України. Інший підхід призвів би до порушення балансу процесуальних прав та фактичного надання переваг стороні, яка ухиляється від виконання свого обов'язку доказування.
Отже, суд оцінює докази, подані позивачем, як такі, що є достатніми та переконливими у сукупності, а заперечення відповідача як такі, що не впливають на встановлення фактичних обставин справи. За цих умов врахування поданих позивачем доказів при ухваленні судового рішення є наслідком дотримання принципів змагальності, рівності сторін та верховенства права, а ухвалене на їх підставі рішення відповідатиме вимогам законності й обґрунтованості.
Відповідно до ч. 3 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.
Відповідно до ч. 3 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі.
Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.
Відповідно до ч. 13 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» електронні документи (повідомлення), пов'язані з електронним правочином, можуть бути подані як докази сторонами та іншими особами, які беруть участь у судовому розгляді справи. Докази, подані в електронній формі та/або у формі паперових копій електронних повідомлень, вважаються письмовими доказами згідно із статтею 64 Цивільного процесуального кодексу України.
Відтак, між ТОВ «Споживчий центр» та відповідачем було укладено Кредитний договір шляхом: 1) отримання/ознайомлення відповідача з Пропозицією про укладення кредитного договору (оферта) (кредитної лінії); 2) подання відповідачем Заявки кредитного договору (кредитної лінії); 3) надсилання відповідачем Відповіді позичальника про прийняття пропозиції (акцепт) кредитного договору (кредитної лінії).
У справі № 561/77/19 від 16.12.2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив: «Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася (ч.2 ст.639 ЦК України.) Абзац 2 ч.2 ст.639 ЦК України передбачає, що договір, укладений за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем за згодою обох сторін вважається укладеним у письмовій формі. Аналізуючи викладене, слід дійти висновку, що будь-який вид договору, який укладається на підставі Цивільного кодексу України, може мати електронну форму. Договір, укладений в електронній формі, є таким, що укладений у письмовому вигляді (ст.205, 207 ЦК України). Особливості укладення кредитного договору в електронному вигляді визначені Законом України «Про електронну комерцію». Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному ст.12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі».
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 р. у справі № 732/670/19, від 23 березня 2020 р. у справі № 404/502/18, від 07 жовтня 2020 р. у справі №127/33824/19.
Таким чином, спірний кредитний договір укладено у електронній формі, що відповідно до норм чинного законодавства прирівнюється до письмової.
Стороною позивача (Кредитодавця) документи, що складають Кредитний договір підписувались електронним підписом. Стороною відповідача документи, що складають Кредитний договір, підписувались за допомогою одноразового ідентифікатора, який було надіслано у смсповідомленні на номер, вказаний останнім, як фінансовий. Саме його було використано відповідачем для підписання Кредитного договору.
Відповідач не заперечує, що відповідний засіб зв'язку належить йому, або що на час укладення спірних договорів він втратив вказаний засіб зв'язку, що може бути підтверджено відповідними засобами доказування.
Відповідно до п. 12 ч. 1 ст. 3 Закону України "Про електронну комерцію" одноразовий ідентифікатор - алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-комунікаційній системі суб'єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб'єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв'язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти договір.
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 3 Закону України "Про електронну комерцію" електронний підпис одноразовим ідентифікатором - дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору.
Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про електронну комерцію» якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису відповідно до вимог законів України "Про електронні документи та електронний документообіг" та "Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги", за умови використання засобу електронного підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Відповідно до правової позиції Касаційного цивільного суду Верховного Суду, викладеній у його постанові від 12.01.2021 р. у цивільній справі №524/5556/19: «Електронним підписом одноразовим ідентифікатором є … комбінація цифр і літер, або тільки цифр, або тільки літер, яку заявник отримує за допомогою електронної пошти у вигляді пароля, іноді в парі «логін-пароль», або смс-коду, надісланого на телефон, або іншим способом. При оформленні замовлення, зробленого під логіном і паролем, формується електронний документ, в якому за допомогою інформаційної системи (вебсайту інтернет-магазину) вказується особа, яка створила замовлення. Оспорюваний договір про надання фінансового кредиту підписаний позичальником за допомогою одноразового пароля-ідентифікатора, тобто укладення між сторонами спірного правочину підтверджено…».
Поряд з цим, без реєстрації та здійснення входу на веб-сайт товариства за допомогою логіна і пароля особистого кабінету та без отримання листа на адресу електронної пошти та/або смс-повідомлення, кредитний договір не був би укладений, що повністю узгоджується з правовою позицією Верховного Суду в постановах від 07 жовтня 2020 року у справі №127/33824/19, від 23 березня 2020 року у справі №404/502/18, від 09 вересня 2020 року у справі №732/670/19, від 10 червня 2021 року у справі №234/7159/20, від 12 серпня 2022 року у справі №234/7297/20, від 09 лютого 2023 року у справі №640/7029/19.
Відтак, відповідачем та позивачем було досягнуто згоди щодо усіх істотних умов правочину (кредитного договору), та підписано відповідачем одноразовим ідентифікатором, що підтверджується належними доказами. Вказані обставини відповідач не спростував належними та допустимими доказами.
Також, підписуючи Оферту Відповідач Підтвердив той факт, що розуміє умови на яких укладається договір : “Я розумію, що підписую та укладаю кредитний договір на вищевказаних умовах, підписуючи даний акцепт одноразовим ідентифікатором (код з смс-повідомлення): Для підписання та укладання договору введіть код з смс - повідомлення, яке було відправлене на Ваш фінансовий номер“. У відповідь позичальника про прийняття пропозиції (акцепт), відповідачем вкотре було підтверджено розуміння та чіткість умов укладання даного договору: “Я розумію, що підписую та укладаю кредитний договір на вищевказаних умовах, підписуючи даний акцепт одноразовим ідентифікатором (код з смс повідомлення): Для підписання та укладання договору введіть код з смс - повідомлення, яке було відправлене на Ваш фінансовий номер“
Тобто, відповідач підтвердив факт ознайомлення зі змістом кредитного договору та погодився на відповідні умови кредитування. Також, відповідачем не надано відомостей щодо оскарження умов кредитного договору у судовому порядку.
Позивачем перераховані кошти на картковий рахунок відповідача за допомогою інтернет-еквайрингу.
Відповідно до пункту 11 частини 1 статті 1 закону України “Про платіжні послуги» еквайрингова установа (далі - еквайр) - надавач платіжних послуг, який надає послугу еквайрингу платіжних інструментів та має ліцензію на надання такої послуги; Частиною 4 статті 31 закону України “Про платіжні послуги» визначено, що після виконання платіжної операції надавач платіжних послуг платника зобов'язаний надати платнику у спосіб та в порядку, визначені договором, таку інформацію: відомості, які дають змогу платнику ідентифікувати виконану платіжну операцію та інформацію про отримувача (за наявності технічної можливості); суму платіжної операції у валюті рахунку платника та у валюті платіжної операції; суму всіх комісійних винагород та зборів, що утримані з платника за виконання платіжної операції (за наявності технічної можливості розмір кожної комісійної винагороди зазначається окремо); курс перерахунку іноземної валюти (якщо платнику надавалися послуги з виконання операцій з обміну іноземної валюти); дату і час прийняття до виконання платіжної інструкції, дату валютування (у разі її зазначення).
Згідно договору про надання послуг еквайрингу, порядок здійснення платіжної операції відбувався за допомогою інформаційного обміну електронними повідомленнями між програмно-технічними комплексами Позивача та надавачем послуг еквайрингу, в свою чергу, відповідні повідомлення не є платіжними інструкціями в розумінні закону України “Про платіжні послуги».
Отже, Позивач надав на підтвердження доказ видачі кредитних коштів, що є первинним платіжним документом у розумінні Закону України «Про платіжні послуги», оскільки містить усі відомості щодо платіжної операції у відповідності вищезазначеного закону, а відтак - належним та допустимим доказом видачі коштів відповідачу.
Такі докази, як повний номер платіжної картки відповідача, банківські виписки з рахунку відповідача або інші документи, що підтверджують рух коштів по рахунку фізичної особи в банківській установі тощо у Позивача відсутні та не можуть бути ним отримані, оскільки Позивач не є банківською установою у розумінні Закону України «Про банки і банківську діяльність», не здійснює відкриття чи обслуговування рахунків фізичних осіб та не має правового доступу до інформації про рух коштів за банківськими рахунками клієнтів.
Відповідно до статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відомості щодо рахунків клієнтів, операцій за ними та фінансового стану клієнта становлять банківську таємницю та можуть розкриватися виключно самим клієнтом або банком у випадках і порядку, прямо передбачених законом.
Аналогічна правова конструкція закріплена у статті 1076 Цивільного кодексу України, якою встановлено обов'язок банку забезпечувати таємницю банківського рахунку та операцій за ним.
Відтак, вимога щодо подання Позивачем банківських виписок Відповідача або повних реквізитів його платіжної картки означає покладення на Позивача обов'язку надати інформацію, яка охороняється банківською таємницею та доступ до якої для небанківської фінансової установи прямо заборонений законом.
Ключовий доказ надання кредитних коштів не може бути визнаний неналежним доказом виключно з підстав відсутності у нього повного номера платіжної картки та персональних даних власника рахунку, оскільки відсутність зазначеної інформації є прямим наслідком законодавчих та регуляторних обмежень щодо обігу платіжних даних.
Таким чином, надані позивачем з цього питання докази є належними та допустимими.
Пунктом 10 Постанови Правління Національного банку України «Про затвердження Положення про додаткові вимоги до договорів небанківських фінансових установ про надання коштів у позику (споживчий фінансовий кредит)» від 03.11.2021 № 113 передбачено, що договори, умови яких передбачають безготівкове перерахування кредитодавцем коштів у рахунок кредиту на банківський рахунок споживача, уключаючи використання реквізитів електронного платіжного засобу споживача (далі - кредитна операція), з урахуванням вимог пункту 9 розділу II цього Положення, повинні містити номер особистого електронного платіжного засобу споживача - сторони договору, з використанням реквізитів якого кредитодавець здійснює кредитну операцію, у форматі ХХХХ НОМЕР_2 (перші шість знаків і останні чотири знаки номера електронного платіжного засобу).
Пунктом 22 Постанови Правління Національного банку України «Про здійснення операцій з використанням електронних платіжних засобів» від 05.11.2014 N 705 (яка була чинна на момент укладення зазначеного кредитного договору) передбачено, що торговець зобов'язаний не копіювати електронного платіжного засобу чи його реквізитів та не вносити повного номера електронного платіжного засобу до облікових книг та/або до електронних баз даних комп'ютерних програм торговця тощо.
Ті ж самі положення передбачені пунктом 64 Постанови Правління Національного банку України «Про затвердження Положення про порядок емісії та еквайрингу платіжних інструментів» від 29.07.2022 № 164 передбачено, що суб'єкт господарювання зобов'язаний не копіювати платіжний інструмент чи його реквізити.
Тобто, відповідачем при оформленні заявки було зазначено повний номер картки (електронного платіжного засобу відповідача), але відповідно до вищенаведених Постанов Правління Національного банку України позивач не може зазначати та зберігати у договорах, інших документах повний номер особистого електронного платіжного засобу відповідача.
Позивачем було подано належні, допустимі та достатні докази на підтвердження обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги, що відповідає вимогам статей 76-79, 81 Цивільного процесуального кодексу України. Крім того, відповідно до статей 83 та 89 ЦПК України, суд оцінює докази з урахуванням їх належності, допустимості, достовірності та достатності у сукупності.
У постанові від 06 травня 2020 року у справі № 372/223/17 Верховний Суд звернув увагу на те, що «факт отримання кредиту може бути доведено не лише заявою про видачу готівки, а й сукупністю інших доказів, зокрема: кредитним договором, виписками про рух коштів по рахунку, заявами на переказ готівки тощо».
Відтак із змісту кредитного договору вбачається, що відповідач самостійно зазначив номер платіжного засобу, на який були перераховані кредитні кошти, а також підтвердив власним підписом достовірність наданих відомостей. Зазначені обставини свідчать не лише про формальне укладення договору, а й про визначення сторонами конкретного способу виконання зобов'язання кредитодавця щодо надання кредиту.
Стаття 17 Закону України »Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» наголошує, що суди застосовують Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права при вирішенні справ.
Так, внаслідок неподання урядом запитаних істотних доказів або достатніх пояснень стосовно певних обставин, які підлягали доведенню іншою стороною, Суд вказав на можливість дійти висновків про існування цих обставин (adverse inferences), та ухвалити рішення стосовно таких обставин із застосуванням значно нижчого стандарту переваги доказів (preponderance of evidence) (§ 107 рішення від 10.12.2010 у справі "Трепашкін проти Росії (№ 2)".
Суд підкреслював, що відповідно до його усталеної практики, доведеність може випливати зі співіснування достатньо сильних, чітких та взаємоузгоджених умовиводів або такого ж плану неспростованих презумпцій (§ 481 рішення від 31.05.2018 у справі "Абу Зубайда проти Литви").
Отже, судом оцінюються докази, подані позивачем, як такі, що є достатніми та переконливими у сукупності.
Відповідно до пункту 4.1. Правил надання споживчих кредитів - для перевірки відповідності Заявника умовам, які містяться у цих правилах, та отримання оферти (пропозиції) укласти Договір (взяти на себе права та обов'язки, передбачені Кредитним Договором та Правилами) Заявник заповнює Заявку на Сайті Кредитодавця, вказуючи всі дані, визначені в Заявці як обов'язкові. Заявник зобов'язаний вказати повні, точні та достовірні особисті дані, які відмічені у Заявці, що необхідні для прийняття Кредитодавцем рішення про можливість надання Кредиту (направлення Оферти). У разі використання електронної автентифікації Заявника за допомогою його даних в банку, де він обслуговується (BANK ID), заявник зобов'язаний перевірити актуальність, повноту та точність таких даних та несе відповідальність за їх дійсність/достовірність.
До суду надані електронні докази в паперовій формі (роздруківка тексту заявки кредитного договору, відповідь позичальника про прийняття пропозиції (акцент) кредитного договору, підписані одноразовим ідентифікатором, які містить номер особистого електронного платіжного засобу Відповідача. Таким чином, електронний платіжний засіб відповідач зазначав самостійно в системі, інша інформація щодо рахунку відповідача у позивача відсутня, оскільки зазначена інформація є банківською таємницею якою володіє виключно Банк-емітент картки. Відповідно до ст. 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначено порядок розкриття банками банківської таємниці, зокрема за рішенням суду.
За ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно ч. 8 ст. 10 ЦПК України у разі невідповідності правового акта міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України.
За ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до п. 26 Рішення ЄСПЛ від 14.01.2021 р. у справі "Гусєв проти України" (скарга № 25531/12): "Суд також нагадує, що принципи змагальності та рівності сторін, які тісно пов'язані між собою, є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
Вони вимагають "справедливого балансу" між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять його в явно гірше становище порівняно з його опонентом (див. рішення у справах "Авотіньш проти Латвії [ВП] () [GC], заява № 17502/07, пункт 119, й інші посилання, ЄСПЛ 2016, та "Регнер проти Чехії" [ВП] (Regner v. the Czech Republic) [GC], заява № 35289/11, пункт 146, від 19 вересня 2017 року). До того ж, право на змагальний судовий процес, в принципі, означає надання сторонам можливості ознайомлюватися та коментувати всі надані докази або подані зауваження з метою впливу на рішення суду. Крім того, сторони повинні мати можливість подати будь-які докази, необхідні для того, аби їхні вимоги задовольнили (див. рішення у справі "Клінік дез Акація та інші проти Франції" (Clinique des Acacias and Others v. France), заява № 65399/01 та 3 інші заяви, пункти 36-43, від 13 жовтня 2005 року).
Частиною 1 ст. 81 ЦПК України наголошується, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 7 ст. 81 ЦПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Зазначаючи у відзиві про відсутність доказів перерахування кредитних коштів, відповідачем не надано суду виписки по його рахункам в банківських установах, у тому числі по рахунку, який відповідач зазначив в договорі, як номер особистого платіжного засобу, на спростування доказів, наданих стороною позивача.
Відтак, відповідач заперечуючи факт отримання грошових коштів, не надав виписку з банку про наявні чи відсутні банківські рахунки, інформацію про рух коштів за спірний період по цим рахункам.
Згідно з нормами статті 46 Закону України «Про платіжні послуги» порядок виконання платіжних операцій, у тому числі обмеження щодо виконання платіжних операцій з використанням конкретних платіжних інструментів, визначається цим Законом та нормативно-правовими актами НБУ; виконання платіжних операцій у платіжній системі здійснюється відповідно до правил такої платіжної системи з урахуванням вимог цього Закону; надавач платіжних послуг має право виконувати платіжні операції користувачів за допомогою/з використанням однієї чи кількох платіжних систем, учасником яких він є, або залучати для виконання платіжних операцій інших надавачів платіжних послуг як посередників; надавач платіжних послуг отримувача під час виконання платіжної операції з метою встановлення належного отримувача коштів за платіжною операцією.
У разі невідповідності номера рахунку та/або коду отримувача надавач платіжних послуг утримувача має право:
- зупинити проведення платіжної операції на строк до чотирьох робочих днів та зарахувати кошти на відповідний рахунок для встановлення належного утримувача. У разі неможливості встановлення належного отримувача надавач платіжних послуг утримувача зобов'язаний не пізніше четвертого робочого дня після надходження коштів повернути їх надавачу платіжних послуг платника із зазначенням причини повернення;
- не уточнювати номер рахунку та/або код утримувача. У такому разі надавач платіжних послуг утримувача зобов'язаний повернути кошти надавачу платіжних послуг платника не пізніше наступного робочого дня після їх надходження із зазначенням причини повернення.
Зважаючи на наведені норми Закону про платіжні послуги у разі, якщо б під час виконання платіжної операції щодо перерахування кредитних коштів відповідачу, відомості про нього, як про належного отримувача кредиту не підтвердились, то операція із зарахування таких коштів взагалі б не відбулась.
Таким чином, TOB «Споживчий центр» виконало свої зобов'язання за кредитним договором в повному обсязі, надавши відповідачу кредит відповідно до умов укладеного кредитного договору.
Суд вважає безпідставними доводи відповідача про ненадання позивачем виписки по рахунку, як первинного бухгалтерського документу.
Відповідно до п. 62 Постанови «Про затвердження Положення про організацію бухгалтерського обліку в банках України» визначено, що виписки з клієнтських рахунків є підтвердженням виконаних за операційний день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Порядок, періодичність друкування та форма надання виписок (у паперовій/електронній формі) із клієнтських рахунків обумовлюються договором банківського рахунку, що укладається між банком і клієнтом під час відкриття рахунку.
Статтею 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним або стала відомою третім особам при наданні послуг банку або виконанні функцій, визначених законом, а також визначена у цій статті інформація про банк є банківською таємницею.
Згідно пункту 2 статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківською таємницею, зокрема, є інформація про операції, проведені на користь чи за дорученням клієнта, вчинені ним правочини.
Відповідно до ст. 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначено порядок розкриття банками банківської таємниці, зокрема, за рішенням суду.
Таким чином, виписка по рахунку клієнта, належать до інформації, що є банківською таємницею, порядок розкриття якої визначений Законом.
Окрім того, згідно пункту 5 ч. 1 статті 10 Закону України «Про платіжні послуги» до надавачів платіжних послуг належать фінансові установи, що мають право на надання платіжних послуг.
Частиною 3 ст. 10 Закону України «Про платіжні послуги» встановлено, що фінансові установи мають право на провадження діяльності з надання фінансових платіжних послуг лише після отримання ними ліцензії відповідно до цього Закону (крім банків) та за умови включення до Реєстру, якщо інше не передбачено цим Законом.
Оскільки ТОВ «Споживчий центр» не є банківською установою, а має статус фінансової установи, яка здійснює господарську діяльність з надання фінансових послуг, зокрема надання кредитів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту, без відкриття рахунку, тому не може надати первинні банківські документи, а відтак наданий суду позивачем розрахунок є належним та допустимим доказом заборгованості та її розміру у справі.
Крім того, будь-яких претензій щодо невиконання позивачем свого обов'язку по наданню коштів протягом дії договору відповідач не заявляв.
Відповідачем під час укладення кредитного договору було проведено ідентифікацію через систему BankID.
Відповідно до пунктів 22-25 Положення про Систему BankID Національного банку України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 17.03.2020 № 32 (далі- Положення) користувач для отримання послуги на порталі послуг із використанням Системи BankID Національного банку має обрати Систему BankID Національного банку як спосіб електронної дистанційної ідентифікації та/або верифікації.
Система BankID Національного банку після вибору користувачем Системи BankID Національного банку як способу електронної дистанційної ідентифікації та/або верифікації спрямовує його на центральний вузол Системи BankID Національного банку, на якому користувач має обрати абонента-ідентифікатора.
Система BankID Національного банку після вибору користувачем абонента ідентифікатора перенаправляє його на сторінку сервісу автентифікації обраного абонента-ідентифікатора для проходження користувачем багатофакторної автентифікації.
Абонент-ідентифікатор після успішного проходження користувачем багатофакторної автентифікації формує ЕПІ з даними користувача, запит на які надійшли в ЕЗІ.
Відповідно до п.п. 16 п. 2 Положення терміни в цьому Положенні вживаються в такому значенні:
16) електронне підтвердження електронної дистанційної ідентифікації (далі - ЕПІ) - складова частина електронної дистанційної ідентифікації - інформація у вигляді електронної анкети, яка формується відповідно до вимог специфікації взаємодії абонентського вузла з центральним вузлом Системи BankID Національного банку та містить дані користувача Системи BankID Національного банку.
Відповідно до п.п. 13 п. 2 Положення терміни в цьому Положенні вживаються в такому значенні:
13) дані користувача Системи BankID Національного банку - ідентифікаційні дані та інша інформація про користувача Системи BankID Національного банку, перелік якої визначено в електронній анкеті специфікації взаємодії абонентського вузла з центральним вузлом Системи BankID Національного банку.
Відповідно до п.п. 1-2 п. 2 Положення терміни в цьому Положенні вживаються в такому значенні:
1) абонент-ідентифікатор - банк України, який є абонентом Системи BankID Національного банку та безпосередньо виконує функції ідентифікації, автентифікації та верифікації клієнтів (банку), які є користувачами Системи BankID Національного банку;
2) абонент - надавач послуг - абонент Системи BankID Національного банку, який з її використанням отримує від абонента-ідентифікатора дані користувача Системи BankID Національного банку з метою надання йому послуг.
Відтак, позивач є абонентом-надавачем послуг. При проходженні автентифікації (введенні пароля до інтернет-банкінгу, обраного відповідачем та підтвердження надання даних через систему BankID від абонента-ідентифікатора позивачу), було встановлено особу відповідача шляхом отримання відповідних даних, перелік якої визначено в електронній анкеті специфікації взаємодії абонентського вузла з центральним вузлом Системи BankID Національного банку.
Відповідно до пунктів 60-62 Розділу VIII «Вимоги до автентифікації» Положення про Систему BankID Національного банку України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України 17.03.2020 № 32 (у редакції постанови Правління Національного банку України 01.09.2023 № 105) абоненти ідентифікатори зобов'язані забезпечити захист конфіденційності даних користувача, що використовуються для його автентифікації.
Успішне проходження процедури багатофакторної автентифікації користувачем є обов'язковою умовою для передавання його даних абоненту - надавачу послуг/абоненту - надавачу послуг зі спеціальним статусом.
Процедура заміни раніше збереженого фінансового номера телефону користувача, який використовується під час багатофакторної автентифікації користувача, має здійснюватися абонентом-ідентифікатором за фізичної присутності користувача або з використанням одного з не обмежених лімітами способів верифікації, визначених Положенням про здійснення банками фінансового моніторингу, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 19 травня 2020 року № 65 (зі змінами).
При подачі позовної заяви додано Відомості щодо ідентифікації відповідача через систему Bank ID.
Такі відомості були отримані у порядку і у формі, що передбачені Специфікацією взаємодії абонентського вузла з центральним вузлом Системи BankID Національного банку України, затвердженою Рішенням Ради Системи BankID Національного банку України (протокол від 20.09.2022 № В/57-0003/75064 (зі змінами)(протоколи від 09.01.2023 №В/57-0002/3089), що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин.
Відповідно до п. 13 Додатку 1 «Належна перевірка клієнтів» до Положення про здійснення установами фінансового моніторингу, Затвердженого постановою правління національного банку України від 28.07.2020 р. № 107 установа зобов'язана забезпечувати актуалізацію даних про клієнта (отриманих та існуючих документів, даних та інформації про нього): 1) не рідше одного разу на рік, якщо ризик ділових відносин з клієнтом є високим; 2) не рідше одного разу на три роки, якщо ризик ділових відносин з клієнтом є середнім; 3) не рідше одного разу на п'ять років - в інших випадках за умови відсутності підозр.
Відтак, від центрального вузла системи BankID Національного банку України були отримані зокрема дані, які однозначно ідентифікують відповідача.
Заперечуючи про належність проведення ідентифікації відповідач не підтвердив це відповідними засобами доказування.
Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору, актів цивільного стану.
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України).
Відповідно до положень ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ст. 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошових зобов'язань.
Згідно ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Таким чином, суд вважає, що належними та допустимими доказами було доведено те, що відповідач не виконав взяті на себе зобов'язання та не сплатив борг за кредитним договором, а тому позовні вимоги є обґрунтованими.
Крім того, в силу ст. 141 ЦПК України, з відповідача підлягає стягненню на користь позивача 2662,40 грн в рахунок відшкодування витрат по оплаті судового збору.
Підстави для негайного виконання судового рішення відсутні.
Заходи забезпечення позову судом не застосовувалися.
Рішення в повному обсязі складено 24 квітня 2026 року.
Керуючись ст. 11, 14, 16, 526, 530, 611, 615, 1050, 1054, 1055 ЦК України, ст. 141, 258, 259, 264-265 ЦПК України, суд
вирішив:
Позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Споживчий центр" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості задовольнити в повному обсязі.
Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 , ВПО: АДРЕСА_2 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Споживчий центр" (місцезнаходження: м. Київ, вул. Саксаганського, буд. 133А, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 37356833) заборгованість за кредитним договором №20.10.2023-100002099 від 20.10.2023 року в розмірі 10351,00 грн (десять тисяч триста п'ятдесят одна грн 00 коп.).
Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 , ВПО: АДРЕСА_2 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Споживчий центр" (місцезнаходження: м. Київ, вул. Саксаганського, буд. 133А, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 37356833) судовий збір в розмірі 2662,40 грн. (дві тисячі шістсот шістдесят дві грн сорок коп.).
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Херсонського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
СуддяО. В. Ус