Справа № 185/5146/25
Провадження № 2/188/983/2026
24 квітня 2026 року с-ще Петропавлівка
Петропавлівський районний суд Дніпропетровської області у складі:
головуючої судді Курочкіної О.М.
секретар судового засідання Сахно А.А.
справа №185/5146/25
позивач: ОСОБА_1
представник позивача: Мєдвєдєв Сергій Сергійович
відповідач: Лисичанська міська військова адміністрація Сіверськодонецького району Луганської області
про визнання права приватної власності на квартиру в порядку спадкування за законом
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просить визнати за нею право власності в порядку спадкування за законом після смерті чоловіка, ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на нерухоме майно: 1/3 (одну третю) частку квартири АДРЕСА_1 ; а також на 1/2 (одну другу) частку квартири АДРЕСА_2 .
В обґрунтування зазначено, Позивачка є спадкоємцем першої черги за законом після померлого чоловіка. У встановлений законом шестимісячний строк вона звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Однак державним нотаріусом Першої павлоградської державної нотаріальної контори Ю.А. Шкицькою було винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 15.04.2025 року. Відмова мотивована тим, що об'єкти нерухомого майна знаходяться на тимчасово окупованій території України в місті Лисичанськ, що унеможливлює проведення технічної інвентаризації та отримання актуальних відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Позивачка зазначає, що відсутність можливості оформити спадщину в нотаріальному порядку порушує її конституційні права на володіння та розпорядження майном.
В судове засідання представник позивачки, ОСОБА_3 надав заяву про розгляд справи у відсутність сторони позивача, підтримав позовні вимоги в повному обсязі, надав суду письмові пояснення та документи, що підтверджують право власності спадкодавця на вказане майно, факт родинних відносин та неможливість іншого шляху захисту прав Позивачки, окрім судового. Також представником було зазначено, що він, будучи сином померлого спадкодавця, у встановленому законом порядку відмовився від прийняття спадщини на користь матері, що підтверджується відповідною заявою, підписаною з використанням кваліфікованого електронного підпису.
Відповідач - Лисичанська міська військова адміністрація Сєвєродонецького району Луганської області, належним чином повідомлена про час та місце розгляду справи, у судове засідання свого представника не направив. Будь-яких заперечень проти позову або клопотань про відкладення розгляду справи до суду не надходило. З огляду на обставини справи, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності представника відповідача на підставі наявних у справі доказів.
У зв'язку з цим, інакше як в судовому порядку вона не може вирішити дане питання тобто оформити право власності на будинок.
Просить суд визнати за нею право власності на майно в порядку спадкування за законом.
Вивчивши позов та матеріали справи суд приходить до висновку позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі.
Відповідно до статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Це конституційне положення кореспондується зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.
Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть. На момент смерті спадкодавець перебував у зареєстрованому шлюбі з Позивачкою ОСОБА_1 . Факт тривалого перебування у шлюбних відносинах та родинний зв'язок підтверджується рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 20.02.2025 року у справі № 185/10381/24, яке набрало законної сили та має преюдиційне значення для даної справи відповідно до частини 4 статті 82 Цивільного процесуального кодексу України.
Згідно зі статтею 1216 Цивільного кодексу України, спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). У відповідності до статті 1218 цього ж Кодексу, до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Стаття 1261 Цивільного кодексу України встановлює, що у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, хто його пережив, та батьки.
У ході судового розгляду встановлено, що єдиним спадкоємцем, який виявив бажання прийняти спадщину після смерті ОСОБА_2 , є його дружина ОСОБА_1 . Син померлого, ОСОБА_3 , який також брав участь у приватизації житла та відомості про якого як про сина містяться в документах на квартиру АДРЕСА_3 , подав заяву про відмову від прийняття належної йому частки спадщини на користь матері. Вказана заява (вих. № 55501055 від 01.05.2025) була підписана КЕП, що відповідає вимогам Закону України «Про електронні довірчі послуги» та свідчить про свідоме волевиявлення спадкоємця та відсутність будь-якого спору між рідними особами щодо спадкового майна.
Щодо об'єктів нерухомого майна, судом встановлено наступне.
Стосовно квартири АДРЕСА_1 : згідно Свідоцтва про право власності на житло від 07.03.1995 року, виданого Лисичанською міською радою, вказана квартира загальною площею 44,80 кв. м. належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Відповідно до положень статті 372 Цивільного кодексу України та статті 355 Цивільного кодексу України, у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Таким чином, частка спадкодавця ОСОБА_2 у вказаній квартирі становить 1/3 (одну третю). Ця частка є об'єктом спадкування.
Стосовно квартири АДРЕСА_2 , згідно з Договором купівлі-продажу від 17.07.2008 року та Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 414742583 від 24.02.2025 року, загальна площа квартири становить 42,70 кв. м (житлова площа 27,42 кв. м), власником квартири зазначена ОСОБА_1 . Однак, судом враховано, що вказане майно було набуте під час перебування у шлюбі з ОСОБА_2 . Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з частиною 2 статті 372 Цивільного кодексу України, у разі смерті одного із співвласників, його частка у спільній сумісній власності визначається як рівна часткам інших співвласників. Таким чином, померлому чоловіку належала 1/2 частка квартири АДРЕСА_4 як об'єкт спільної сумісної власності подружжя, яка після його смерті входить до складу спадщини. Той факт, що титульним власником у договорі зазначена дружина, не позбавляє майно статусу спільної сумісної власності та не заперечує право чоловіка на його частку. Ця позиція підтверджується сталою практикою Верховного Суду, зокрема висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, де зазначено, що статус спільної сумісної власності визначається не фактом реєстрації за одним із подружжя, а часом та підставами набуття майна.
Відмова нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину через знаходження майна на тимчасово окупованій території та неможливість проведення технічної інвентаризації, на думку суду, не може бути підставою для фактичного позбавлення особи права на спадкування.
У цьому контексті суд вважає за необхідне звернутися до практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), яка відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права в Україні. У рішенні по справі «Проніна проти України» (заява № 63566/00) ЄСПЛ наголосив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, а національні суди повинні з особливою пильністю ставитися до аргументів, які є вирішальними для результату розгляду справи.
Неможливість отримання нового технічного паспорта або витягу з реєстру в умовах воєнного стану та окупації міста Лисичанськ є форс-мажорною обставиною, яка не залежить від волі Позивачки. Вимога суворого дотримання нотаріальних процедур у такій ситуації призвела б до «надмірного формалізму». У справі «Зубац проти Хорватії» (Zubac v. Croatia, заява № 40160/12) ЄСПЛ вказав, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції.
Більше того, суд враховує позицію Верховного Суду щодо так званих «Намібійських винятків», сформульованих у Консультативному висновку Міжнародного Суду ООН. Суть цих винятків полягає в тому, що документи, видані окупаційною владою або неможливість отримання документів від легітимної влади на окупованій території, не повинні ставати перешкодою для реалізації фундаментальних прав громадян. У нашому випадку, ігнорування права власності спадкодавця лише через відсутність «свіжих» паперових підтверджень з окупованої території означало б повне нівелювання права на спадкування, що є неприпустимим у демократичному суспільстві.
Стаття 392 Цивільного кодексу України прямо передбачає, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Хоча у даному випадку документи не втрачені, але можливість їх використання для нотаріального оформлення заблокована державою через об'єктивні причини (окупацію), що за своїми правовими наслідками прирівнюється до неможливості підтвердити право іншим способом, окрім судового.
Аналізуючи правову природу спільної сумісної власності подружжя щодо квартири АДРЕСА_2 , суд керується положеннями статті 60 Сімейного кодексу України, яка встановлює презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Згідно з частиною 1 цієї статті: «Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу)». Частина 2 цієї ж статті уточнює: «Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя».
Системний аналіз цієї норми у поєднанні зі статтею 368 Цивільного кодексу України, яка визначає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, дає підстави для висновку, що навіть за умови оформлення права власності лише на одного з подружжя (титульного власника), інший з подружжя має рівне право на володіння та розпорядження таким майном. Смерть одного з подружжя не припиняє правового режиму спільної сумісної власності, а лише створює необхідність визначення частки померлого для включення її до складу спадщини. Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 03 травня 2018 року у справі № 337/3222/16-ц, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається за трьома критеріями: час набуття майна, кошти, за які майно було набуте (спільні чи особисті), та мета придбання (інтереси сім'ї). Оскільки квартира АДРЕСА_4 була придбана у 2008 році під час перебування Позивачки та спадкодавця у зареєстрованому шлюбі, що підтверджено преюдиційним рішенням суду, суд констатує, що 1/2 частка цієї квартири належала ОСОБА_2 на момент його смерті та підлягає успадкуванню.
Стосовно квартири АДРЕСА_1 , суд виходить з того, що вона була набута в порядку приватизації згідно Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Стаття 8 вказаного Закону в редакції, чинній на момент видачі свідоцтва у 1995 році, передбачала, що передача квартир у власність громадян здійснюється у спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї. Оскільки у свідоцтві про право власності від 07.03.1995 року зазначено трьох осіб - ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та їхнього сина ОСОБА_3 , частка кожного з них у праві спільної сумісної власності вважається рівною та становить 1/3 (одну третю). Суд бере до уваги пояснення представника позивача - ОСОБА_3 , який підтвердив свій статус сина та співвласника, а також свою добровільну відмову від спадкування частки батька на користь матері.
Оцінюючи законність вимоги про визнання права власності у судовому порядку, суд звертається до статті 392 Цивільного кодексу України, яка регламентує захист права власності шляхом його визнання. Текст статті говорить: «Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності». У даній справі право Позивачки на спадкування не оспорюється відповідачем, проте воно не може бути визнане державою в особі нотаріуса через відсутність доступу до реєстрів та об'єктів на окупованій території.
Суд наголошує, що право на спадкування є складовою частиною права на повагу до власності в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Європейський суд з прав людини у справі «Мартін проти України» (заява № 48511/13) вказав, що обмеження права власності мають бути законними, переслідувати легітимну мету та бути пропорційними. Вимога нотаріуса щодо надання технічної документації на майно, яке фізично знаходиться в зоні окупації, утворює ситуацію, за якої Позивачка несе «надмірний індивідуальний тягар». Держава, в особі органів судової влади, зобов'язана вжити заходів для того, щоб право власності особи не було ілюзорним, а було практичним та ефективним.
Крім того, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 зазначив, що із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до свавілля. У ситуації, що склалася внаслідок збройної агресії РФ та окупації частини території України, суди мають застосовувати норми права таким чином, щоб забезпечити людині доступ до правосуддя та захист її майнових прав, незважаючи на технічні перешкоди, створені окупаційним режимом.
Відповідно до пункту 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» № 7 від 30.05.2008 року, у разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що застосовується, коли існують об'єктивні перешкоди для оформлення спадщини в нотаріальних конторах.
Щодо відсутності актуальних відомостей у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (ДРРП), суд зазначає, що право власності спадкодавця виникло задовго до запровадження сучасної системи електронної реєстрації (у 1995 та 2008 роках відповідно). Згідно з частиною 3 статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними, якщо реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення. Таким чином, наявність паперових оригіналів свідоцтва про приватизацію та договору купівлі-продажу є достатнім доказом того, що майно належало спадкодавцеві на законних підставах.
Суд також враховує, що Лисичанська міська військова адміністрація як відповідач не надала жодних заперечень, що свідчить про визнання легітимності вимог Позивачки. Визнання права власності за Позивачкою не порушує прав третіх осіб, оскільки єдиний інший потенційний спадкоємець (син) письмово підтвердив свою відмову від спадщини.
Висновки суду підтверджуються наданими стороною позивача доказами:
Довідкою №117 від 28.02.2025 року про зареєстрованих осіб у квартирі АДРЕСА_1 ;
Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 20.02.2025 року про встановлення факту перебування у шлюбі позивачки і спадкодавця справа №185/10381/24;
Свідоцтво про право власності на житло за адресою: АДРЕСА_5 ,нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу на зазначену квартиру, витяг з Державного реєстру правочинів;
Постанова державного нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії ьа інші докази.
Відповідно до паспорту та довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи позивачка є внутрішньо переміщеною особою.
Частиною 3 статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що державний реєстратор під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, а також під час проведення державної реєстрації прав, які набуваються з прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов'язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником, крім випадків, коли державна реєстрація прав здійснюється у зв'язку із вчиненням нотаріальної дії та такі документи були надані у зв'язку з вчиненням такої дії.
Статтею 68 Закону України «Про нотаріат», підпунктом 4.14. пункту 4 глави 10 розділу II Порядку встановлено, що при видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріус обов'язково перевіряє: факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства, якщо має місце спадкування за законом, прийняття спадкоємцем спадщини у встановлений законом спосіб, склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво про право на спадщину. На підтвердження цих обставин від спадкоємців витребовуються документи, які підтверджують вказані факти.
Відповідно до пп.4.16, 4.19 глави 10 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, видача свідоцтва про право на спадщину на майно, право власності на яке підлягає державній реєстрації, проводиться нотаріусом після подання документів, що посвідчують право власності спадкодавця на таке майно, якщо до складу спадкового майна входить нерухоме майно, нотаріус отримує інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно шляхом безпосереднього доступу до нього. За відсутності у спадкоємця необхідних для видачі свідоцтва про право на спадщину документів нотаріус роз'яснює йому процедуру вирішення зазначеного питання в судовому порядку.
Відповідно до ст.1218 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинились внаслідок його смерті.
Умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об'єкти нерухомості є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законодавством України порядку.
Згідно положень ст. 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутись до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
Якщо нотаріусом обґрунтовано відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, виникає цивільно-правовий спір, що підлягає розглядові у позовному провадженні.
Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку.
У статті 328 ЦК України визначено презумпцію правомірності набуття власності. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Враховуючи, що відповідно до статті 328 цього Кодексу набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, за яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт і чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 ЦК України (аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 21 листопада 2018року у справі № 920/615/16, від 05 вересня 2019року у справі № 907/310/18).
Стаття 392 ЦК України, в якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне у позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право.
Таким чином суд підтверджує наявне право власності спадкодавця , набуте раніше на законних підставах, відповідно до ст. 392 ЦК України, а рішення спрямоване на захист, існуючого, наявного, права, що виникло у позивача з передбачених законодавством підстав і підтверджується належними та допустимими доказами.
Указом Президента України . № 64/2022 від 24. лютого 2022року, у зв'язку з військовою агресією РФ проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки, і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан, який неодноразово був продовжений та станом на час розгляду справи триває.
Відповідно де Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих РФ, затвердженого Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22 грудня 2022року № 309. (у редакції станом на час і розгляду справи), територію Лисичанської міської територіальної громади включено до території активних бойових дій та бойові дії на даній території не завершені, а саму територію віднесено до тимчасово окупованої РФ території України.
Відповідно до ст.349 ЦК право власності на майно припиняється в разі його знищення, але суд при задоволенні позову керується практикою ЄСПЛ та міжнародними нормами.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Що стосується перейменувань вулиць, то Розпорядженнями начальника Лисичанської військової адміністрації затверджено Перелік назв топонімів міста Лисичанськ, що перейменовуються на виконання положень Закону України від 21.03.2023 № 3005-IX «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» та приводяться до стандартів державної мови.
Враховуючи вищезазначене, керуючись ст. 41, 55, 124 Конституції України ст.328,392, 1216, 1218, 1222, 1223, 1261, 1268, 1270, 1273 ЦК, ст.60-61 СК ст.ст. 79-81, 258, 264-265 ЦПК України суд
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Лисичанської міської військової адміністрації Сівєрськодонецького району Луганської області про визнання права приватної власності в порядку спадкування за законом задовольнити.
Визнати за ОСОБА_1 рнокпп НОМЕР_1 право власності в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2 рнокпп НОМЕР_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на спадкове майно, а саме:
1/3 частку квартири АДРЕСА_6 , яка належала спадкодавцю на підставі Свідоцтва про право власності на житло від 07.03.1995 року.
1/2 частку квартири АДРЕСА_7 , яка належала спадкодавцю як об'єкт спільної сумісної власності подружжя на підставі Договору купівлі-продажу від 17.07.2008 року та Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 414742583 від 24.02.2025 року.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя О. М. Курочкіна