24 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 372/3150/24
провадження № 61-11086св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Тітова М. Ю.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , виконавчий комітет Української міської ради Обухівського району Київської області, Комунальне підприємство «Підприємство по обслуговуванню житла Української міської ради»,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , виконавчого комітету Української міської ради Обухівського району Київської області, Комунального підприємства «Підприємство по обслуговуванню житла Української міської ради» про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, визнання права користування житловим приміщенням, скасування рішення
за касаційною скаргою адвоката Казюти Дмитра Андрійовича як представника ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 грудня 2024 року у складі судді Кравченко М. В. та постанову Київського апеляційного суду від 22 липня 2025 року у складі колегії суддів: Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 ; визнати за нею право користування цим житловим приміщенням; визнати її наймачем цієї квартири; визнати незаконним та скасувати рішення Виконавчого комітету Української міської ради від 29 березня 2024 року № 114 про приватизацію квартири АДРЕСА_1 ; визнати незаконним та скасувати свідоцтво, видане ОСОБА_2 про право власності на житло від 05 квітня 2024 року.
Як на обґрунтування заявлених вимог позивач посилалась на те, що 28 травня 1974 року Обухівська районна рада депутатів трудящих видала її матері - ОСОБА_3 як наймачу ордер № 2817 на зайняття житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 .
Членами сім'ї наймача є: чоловік -ОСОБА_4 ; донька - ОСОБА_5 (позивач), син - ОСОБА_2 .
З 28 травня 1974 року до 19 серпня 1987 року позивач проживала у спірній квартирі, але у зв'язку з укладенням шлюбу вибула на проживання до м. Києва.
У подальшому ОСОБА_2 у зв'язку з укладенням шлюбу вибув в інше місце проживання, однак за новим місцем проживання реєстрації свого місця проживання не здійснив, а потім виїхав за межі України, тому втратив право користування житловим приміщенням.
У 2021 році позивач почала постійно проживати разом з матір'ю у спірній квартирі.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла. Позивач набула права користування квартирою і належала до членів сім'ї наймача.
Однак, 29 березня 2024 року виконавчий комітет Української міської ради ухвалив рішення № 114 про передачу у приватну власність ОСОБА_2 спірної квартири і видав йому свідоцтво про право власності.
Договір житлового найму між ОСОБА_2 і житлово-експлуатаційною організацією не укладався, а тому він не був наймачем приватизованого жилого приміщення.
Приватизація спірного житла здійснена з порушенням норм законодавства, що призвело до порушення права позивача на житло та користування ним.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Обухівський районний суд Київської області рішенням від 18 грудня 2024 року в задоволенні позову відмовив.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довела належними і допустимими доказами факту непроживання відповідача у спірній квартирі, а також власного постійного проживання у цьому житлі.
Короткий зміст рішення апеляційного суду
Київський апеляційний суд постановою від 22 липня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 грудня 2024 року - без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована законністю й обґрунтованістю рішення суду першої інстанції.
Позивач у серпні 1987 року вибула на інше постійне місце проживання.
Встановлені обставини і дії відповідача не свідчать про обрання ним іншого постійного місця проживання.
Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи
У касаційній скарзі адвокат Казюта Д. А. як представник ОСОБА_1 в якій, просить скасувати рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 грудня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 липня 2025 року, оскаржувані судові рішення та справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження вказує те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 18 жовтня 2022 року у справі № 916/2519/22, від 20 листопада 2024 року у справі № 373/2163/21, від 14 червня 2022 року у справі № 161/20415/19, від 09 березня 2021 року у справі № 565/1499/19; суд не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставини, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України); суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Суди не дослідили подані позивачем докази: акт обстеження квартири від 13 вересня 2021 року, довідку комунального підприємства «Підприємство по обслуговуванню житла Української міської ради» від 2021 року, показання свідків, паспорт відповідача, у зв'язку із чим не встановили всіх обставин справи.
ОСОБА_2 у зв'язку із укладенням шлюбу вибув на постійне місце проживання до іншого житла.
Позивач у 2021 році вселилась до спірної квартири за згодою наймача, постійно проживала там понад два роки. Приватизація ОСОБА_2 спірного майна є протиправною.
У вересні 2025 року до Верховного Суду надійшов відзив адвоката Денисова В. Є. як представника ОСОБА_2 , мотивований законністю і обґрунтованістю судових рішень.
Позивач не ініціювала вирішення питання про реалізацію права проживання у спірній квартирі за життя квартиронаймача. Після смерті матері ОСОБА_2 залишився єдиним наймачем спірної квартири.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 28 серпня 2025 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
02 жовтня 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
28 січня 1974 року Обухівська районна рада депутатів трудящих видала ОСОБА_3 , як наймачу, ордер № 2817 на зайняття житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 .
Відповідно до ордера членами сім'ї наймача є: чоловік - ОСОБА_4 ; донька - ОСОБА_5 (позивач), син - ОСОБА_2 .
З 28 травня 1974 року до 19 серпня 1987 року позивач проживала разом з іншими членами сім'ї у спірній квартирі.
В серпні 1987 року позивач вибула на постійне місце проживання до м. Києва.
З 1993 року позивач проживає та зареєстрована в належній їй на праві власності квартирі за адресою: АДРЕСА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_4 .
Після початку повномасштабної агресії російської федерації проти України 24 лютого 2022 року, позивач виїхала за межі кордону України та повернулась в серпні 2022 року.
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3
16 травня 2024 року позивач звернулась до виконавчого комітету Української міської ради та Комунального підприємства «Підприємство по обслуговуванню житла Української міської ради» із заявами про визнання її наймачем спірної квартири.
Виконавчий комітет Української міської ради повідомив, що її брат ОСОБА_2 , будучи зареєстрованим на АДРЕСА_3 , 15 лютого 2024 року видав довіреність на ім'я своєї дружини ОСОБА_6 на представництво його інтересів та вчинення дій з приватизації квартири.
04 березня 2024 року ОСОБА_7 подала заяву про приватизацію ОСОБА_2 спірної квартири.
29 березня 2024 року виконавчий комітет Української міської ради ухвалив рішення № 114 про передачу у приватну власність ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1 .
05 квітня 2024 року виконавчий комітет Української міської ради видав ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на житло.
Відповідно до відповіді Комунального підприємства «Підприємство з обслуговування житла Української міської ради» договір житлового найму між ОСОБА_2 та житлово-експлуатаційною організацією не укладався.
Виконавчий комітет Української міської ради повідомив, що не займається питаннями укладення договорів найму, а від КП «Підприємство по обслуговуванню житла Української міської ради» відповідь, щодо визнання її наймачем у встановлений Законом України «Про звернення громадян» строк позивачу не надійшла.
ОСОБА_2 проживає в квартирі АДРЕСА_1 з самого початку її надання в 1974 році, будь-якого іншого житла ніколи не мав, постійно проживав зі своєю сім'єю, батьком та мамою, після смерті батька з мамою.
Відповідач у період воєнного стану тимчасово проживає за кордоном, куди він виїхав у службове відрядження.
Допитана в суді першої інстанції як свідок ОСОБА_8 (тітка сторін) пояснила, що відповідач дійсно проживає в спірній квартирі, однак зараз він проживає в Естонській Республіці, а до цього проживав у дружини. Позивач доглядала за своєю матір'ю і регулярно приїздила до неї. В спірній квартирі був одяг та речі позивача, оскільки вона там постійно проживала, купувала продукти харчування.
Допитана в суді першої інстанції як свідок ОСОБА_9 (сусідка) пояснила, що відповідач не проживав в спірній квартирі після одруження. З літа 2021 року відповідач постійно проживав у спірній квартирі. Позивач вселилась до квартири зі згоди власниці. Позивач іноді виїжджала на декілька днів, але поверталась в спірну квартиру та проживала там постійно.
Допитаний в суді першої інстанції як свідок ОСОБА_10 пояснив, що відповідач був його опікуном. Позивач у спірній квартирі не проживала постійно. Мати сторін проживала сама, а коли розпочалась війна, то проживала у дружини відповідача. Свідок не бачив позивача біля двох років, відповідача в спірній квартирі бачив постійно.
Допитана в суді першої інстанції як свідок ОСОБА_11 (подруга відповідача) пояснила, що позивач в спірній квартирі не проживає з 1992 року, після укладення шлюбу вона почала проживати в м. Києві. Відповідач в квартирі проживав постійно. Свідок ніколи не бачила позивача в спірній квартирі, вона там ніколи не проживала. Позивач лише іноді приїздила, але постійно не проживала, її особистих речей в квартирі не було. Відповідач проживав в обох квартирах.
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Верховний Суд, перевіривши правильність застосування судом норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Відповідно до частин першої, другої статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Отже, за нормами ЖК України особа втрачає право користування жилим приміщенням у разі відсутності в ньому без поважних причин понад шість місяців.
Згідно зі статтею 107 ЖК України у разі вибуття наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім'я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім'ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Звертаючись до суду із цим позовом позивач вказувала, що ОСОБА_2 втратив право користування жилим приміщенням, адже вибув на постійне місце проживання до іншого населеного пункту, а позивач набула право користування, оскільки вселилась до спірного житла за згодою наймача і тривалий час вела з ним спільне господарство.
Суди встановили, що позивач у 1987 році вибула на нове місце проживання до м. Києва та з 1993 року проживає у квартирі АДРЕСА_4 , яка належить їй на праві власності.
Встановивши, що позивач втратила право користування спірним житловим приміщенням у зв'язку із створенням нової сім'ї та переїздом на нове місце проживання, за життя наймача не ініціювала питання про реалізацію свого права на проживання у квартирі, є власником іншого нерухомого майна, де зареєстрована, відвідувала спірну квартиру епізодично суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання за позивачем права користування спірним житлом.
При цьому, у цій справі суди встановили, що ОСОБА_2 постійно проживає у квартирі АДРЕСА_1 , а у період воєнного стану тимчасово проживає за кордоном, куди він виїхав у службове відрядження.
Згідно з частинами третьою, четвертою, п'ятою статті 9 ЖК України громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об'єднань.
Оскільки позивач не довела неповажності причин непроживання відповідача, який був єдиним наймачем і набув право власності на спірну квартиру внаслідок приватизації, суди дійшли правильного висновку, що відповідач як власник спірного майна не може бути визнаний таким, що втратив право користування своєю власністю та обґрунтовано відмовили у задоволенні цих вимог.
Доводи касаційної скарги про те, що суди не дослідили подані позивачем докази, зокрема акти обстеження квартири 2021 та 2024 років на підтвердження її постійного проживання у спірному житлі на увагу не заслуговують. Під час розгляду справи суди встановили, що позивач після початку повномасштабного вторгнення рф проти України виїхала за межі України та повернулась в серпні 2022 року, а навесні 2023 року ОСОБА_3 перевезено за іншим місцем тимчасового проживання ( АДРЕСА_5 ), Крім того в липні 2023 року позивач надала згоду на переїзд матері до неї в АДРЕСА_2 ).
Інші аргументи касаційної скарги висновків судів не спростовують, зводяться до незгоди з ними, необхідності здійснення переоцінки фактичних обставин справи, що перебуває поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України), є аналогічними доводам апеляційної скарги, які були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції, який надав всім фактичним обставинам справи відповідну правову оцінку, яка ґрунтується на вимогах законодавства і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Вирішуючи спір, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно встановили обставини справи, дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржені рішення - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу адвоката Казюти Дмитра Андрійовича як представника ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 грудня 2024 року і постанову Київського апеляційного суду від 22 липня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
М. Ю. Тітов