Справа № 640/11636/21 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Скупінська О.В., Суддя-доповідач Кобаль М.І.
23 квітня 2026 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Кобаля М.І.,
суддів Оксененка О.М., Черпака Ю.К.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 10 червня 2025 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області про визнання протиправним дій та зобов'язати вчинити дії, -
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (далі по тексту - відповідач, Центральне міжрегіональне управління ДМС України у м. Києві та Київській області) в якому просив:
- визнати протиправним рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області щодо відмови у задоволенні заяви від 23.03.2021 ОСОБА_1 про видачу тимчасового посвідчення громадянина України;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління ДМС України у м. Києві та Київської області видати ОСОБА_1 тимчасове посвідчення громадянина України на підставі пункту 3 частини 2 статті 28 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус».
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 10 червня 2025 року в задоволенні значеного адміністративного позову відмовлено повністю.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, позивач, через свого представника, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги повністю.
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.
Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні.
В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов'язкова.
З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, а оскаржуване рішення скасувати, виходячи з наступного.
Пунктом 4 ч. 1 ст. 317 КАС України передбачено, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Згідно із ч. 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 19.03.2019 ОСОБА_1 , згідно ч. 1 ст. 8 Закону України «Про громадянство України», надано громадянство України.
06.05.2019 ОСОБА_1 видано тимчасове посвідчення громадянина України ТП НОМЕР_1 , терміном дії з 06.05.2019 по 19.03.2021 (а.с.15).
23.03.2021 позивач скерував на адресу Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області заяву, в якій зазначив, що враховуючи запровадження карантинних обмежувальних заходів, пов'язаних із поширенням корона вірусної хвороби COVID-19, не мав об'єктивної можливості відвідувати РФ з метою збору документів для завершення процедури виходу з російського громадянства в загальному порядку, при цьому, ним подано декларацію про відмову від іноземного громадянства. Із посиланням на приписи Конституції України, Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», Закону України «Про громадянство України», зазначав, що термін дії тимчасового посвідчення громадянина України сплив 19.03.2021 та просив видати нове тимчасове посвідчення громадянина України.
Листом від 05.04.2021 №К-2759/6/8010-21/8010.4.1/2922-21 Центральне міжрегіональне управління ДМС України у м. Києві та Київській повідомило позивачу, що 04.10.2018 разом із іншими документами про оформлення набуття громадянства України на підставі статті 8 Закону України «Про громадянство України» за територіальним походженням заявник надав зобов'язання про припинення громадянства РФ протягом двох років з моменту набуття громадянства України. 19.03.2019 прийнято рішення про оформлення набуття ОСОБА_1 громадянства України. 06.05.2019 заявнику оформлено тимчасове посвідчення громадянина України терміном дії до 19.03.2021. Враховуючи те, що ОСОБА_1 не надав до міграційної служби документа про припинення громадянства РФ, протягом двох років з моменту набуття громадянства України, (а саме в термін дії до 19.03.2021), рішення про оформлення набуття громадянства України буде скасовано на підставі статті 21 Закону України «Про громадянство України» (а.с.19, далі по тексту - оскаржуване рішення).
Вважаючи оскаржуване рішення протиправним, а свої права порушеними, позивач звернувся до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.
Приймаючи рішення про відмову у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що існують законодавчі норми, які пролонгують строк дії цього документа до моменту завершення на території України карантину або обмежувальних заходів, пов'язаних із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19). Від дня припинення карантину перебіг цього строку продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.
Таким чином, суд першої інстанції зазначив, що оскільки строк дії тимчасового посвідчення громадянина України ТП НОМЕР_1 на момент звернення до відповідача (23.03.2021) не закінчився та, відповідно, посвідчення було дійсним, не втраченим та не зіпсованим, зазначене нівелювало обов'язок міграційного органу видати ОСОБА_1 тимчасове посвідчення громадянина України.
Окрім того, за висновками суду першої інстанції, листом від 05.04.2021 №К-2759/6/8010-21/8010.4.1/2922-21 відповідач, в певний спосіб, повідомив позивача про те, що заявник не надав до міграційної служби документа про припинення громадянства РФ протягом двох років з моменту набуття громадянства України (а саме в термін дії до 19.03.2021), рішення про оформлення набуття громадянства України буде скасовано на підставі статті 21 Закону України «Про громадянство України». При цьому, рішення про відмову заявникові у видачі документа не приймалось.
Колегія суддів апеляційної інстанції не погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції, оскільки він не знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи, з огляду на наступне.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Статтею 4 Конституції України визначено, що в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.
Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.
Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Згідно статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Відповідно до Конституції України правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб визначає Закон України «Про громадянство» від 18 січня 2001 року №2235-ІІІ (далі - Закон №2235-ІІІ) (в редакції чинній станом на дату подання позивачем заяви про прийняття його до громадянства України).
Пунктом 4 частини 1 статті 5 Закону №2235-ІІІ передбачено, що документами, що підтверджують громадянство України, є тимчасове посвідчення громадянина України.
У відповідності до статті 6 Закону №2235-ІІІ визначено, що підстави набуття громадянства України, а саме:
за народженням;
за територіальним походженням;
внаслідок прийняття до громадянства;
внаслідок поновлення у громадянстві;
внаслідок усиновлення;
внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в заклад охорони здоров'я, заклад освіти або інший дитячий заклад, у дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім'ю;
внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;
у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;
внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства;
за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.
Порядок прийняття до громадянства України врегульовано статтею 9 Закону №2235-ІІІ.
Так, іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства України.
Умовами прийняття до громадянства України є:
1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;
2) подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства) або зобов'язання припинити іноземне громадянство (для іноземців).
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону №2235-ІІІ особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України. Іноземці, які є громадянами (підданими) кількох держав, подають зобов'язання припинити громадянство всіх цих держав. Іноземці, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, замість зобов'язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства.
Іноземці, зазначені в частинах першій - третій цієї статті, які подали зобов'язання припинити іноземне громадянство, повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту реєстрації їх громадянами України. Якщо іноземці, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від них причин не можуть отримати його, вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства (ч.4 ст. 8 Закону №2235-ІІІ).
Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата реєстрації набуття особою громадянства України (ч. 6 ст. 8 Закону №2235-ІІІ).
Відповідно до частини 2 статті 9 Закону №2235-ІІІ іноземці, які подали зобов'язання припинити іноземне громадянство, повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту прийняття їх до громадянства України. Якщо іноземці, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від них причин не можуть отримати його, вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства.
Положеннями статті 1 Закону №2235-ІІІ визначено, що зобов'язання припинити іноземне громадянство - письмово оформлена заява іноземця про те, що в разі набуття громадянства України він припинить громадянство (підданство) іншої держави або громадянства (підданства) інших держав і протягом двох років з моменту набуття ним громадянства України подасть документ про припинення громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав до органу, що видав йому тимчасове посвідчення громадянина України;
- незалежна від особи причина неотримання документа про припинення іноземного громадянства - невидача особі, в якої уповноважені органи держави її громадянства (підданства) прийняли клопотання про припинення іноземного громадянства (підданства), документа про припинення громадянства (підданства) у встановлений законодавством іноземної держави термін (за винятком випадків, коли особі було відмовлено у припиненні громадянства (підданства) чи протягом двох років від дня подання клопотання, якщо термін не встановлено, або відсутність у законодавстві іноземної держави процедури припинення її громадянства за ініціативою особи чи якщо така процедура не здійснюється або вартість оформлення припинення іноземного громадянства (підданства) перевищує половину розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом в Україні на момент, коли особа набула громадянство України;
- декларація про відмову від іноземного громадянства - документ, у якому іноземець, який узяв зобов'язання припинити іноземне громадянство і в якого існують незалежні від нього причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) або іноземних громадянств (підданств), засвідчує свою відмову від громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що особа, яка набула громадянство України, зобов'язана протягом двох років подати до органу, що видав тимчасове посвідчення громадянина України, документ про припинення громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав або, у випадку неможливості надання такого документу з незалежних від них причин, декларацію про відмову від іноземного громадянства. При цьому, до незалежних причин законодавцем віднесено, зокрема, якщо вартість оформлення припинення іноземного громадянства (підданства) перевищує половину розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом в Україні на момент, коли особа набула громадянство України.
Як зазначено відповідачем у відзиві на позовну заяву та вбачається з матеріалів особової справи позивача (а.с.43), 18.05.2021 Центральним міжрегіональним управлінням ДМС України у м. Києві та Київської області скасовано рішення від 19.03.2019 про оформлення набуття громадянства України ОСОБА_1 .
Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що в даному випадку, набуття позивачем громадянства України та скасування вказаного рішення міграційним органом не є предметом спору в даній справі, а тому судом апеляційної інстанції не надається правова оцінка доводам сторін в цій частині.
Спірним та ключовим питанням для вирішення даного спору є правомірність дій Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області щодо відмови у задоволенні заяви ОСОБА_1 від 23.03.2021 про видачу тимчасового посвідчення громадянина України.
Так, спірні правовідносини регулюються нормами Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», (в редакції від 25.01.2021, чинній на момент звернення позивача із заявою від 23.03.2021).
Правовими положеннями частин 1-5 ст. 28 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» передбачено, що тимчасове посвідчення громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України і видається особі, яка досягла чотирнадцятирічного віку, набула громадянства України та взяла зобов'язання припинити іноземне громадянство протягом двох років з дня набуття громадянства України.
Тимчасове посвідчення громадянина України оформляється і видається особі, яка проживає в Україні, розпорядником Реєстру за місцем проживання заявника, а в разі постійного проживання особи за кордоном - ЗДУ, не пізніше 10 робочих днів з дати подання заявником документів, визначених у цій статті.
Тимчасове посвідчення громадянина України оформляється і видається особі на строк до двох років.
У разі закінчення строку дії тимчасового посвідчення громадянина України особі, якій його було оформлено, видається нове тимчасове посвідчення громадянина України у порядку, встановленому цим Законом.
На вимогу уповноваженого суб'єкта заявник зобов'язаний подати засвідчений у встановленому законодавством порядку переклад тексту паспортного документа або документа, що його замінює та посвідчує особу заявника, українською мовою.
Тимчасове посвідчення громадянина України виготовляється у формі книжечки, правий форзац якої містить безконтактний електронний носій, та складається з м'якої обкладинки, 8 сторінок та сторінки даних.
У разі видачі тимчасового посвідчення громадянина України заявнику повертається паспортний документ або документ, що його замінює та посвідчує особу заявника.
Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що вище зазначеними правовими нормами, зокрема абз.3 ч. 2 ст. 28 вказаного Закону, чітко регламентовано, що у разі закінчення строку дії тимчасового посвідчення громадянина України особі, якій його було оформлено, видається нове тимчасове посвідчення громадянина України у порядку, встановленому цим Законом.
З огляду на зазначене, суд апеляційної інстанції вважає помилковими висновки суду першої інстанції, що повторне оформлення тимчасового посвідчення громадянина України допускається лише у разі його втрати або зіпсування, адже це не передбачено нормами чинного законодавства.
У свою чергу, ч. 7 ст. 16 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» встановлено, що уповноважений суб'єкт, якщо інше не передбачено цим Законом, має право відмовити заявникові у видачі документа виключно у разі, якщо:
1) за видачею документа звернувся заявник, який не досяг шістнадцятирічного віку, або представник особи, який не має документально підтверджених повноважень на отримання документа;
2) заявник вже отримав документ такого типу, який є дійсним на день звернення (крім випадків, зазначених у частині сьомій цієї статті);
3) заявник не подав усіх визначених законодавством документів, необхідних для оформлення і видачі документа;
4) дані, отримані з бази даних розпорядника Реєстру, не підтверджують інформацію, надану заявником.
У рішенні про відмову у видачі документа, яке доводиться до відома заявника у порядку і строки, встановлені законодавством, мають зазначатися підстави для відмови. Особа має право звернутися до уповноваженого суб'єкта з повторною заявою у разі зміни або усунення обставин, через які їй було відмовлено у видачі документа.
Рішення про відмову у видачі документа може бути оскаржено особою в адміністративному порядку або до суду.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що вказана правова норма ч. 7 ст. 16 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» містить вичерпний перелік підстав, згідно яких суб'єкт владних повноважень має право відмовити заявникові у видачі документа, і вказаний перелік не містить альтернативного тлумачення для прийняття уповноваженим суб'єктом рішення про відмову на власний розсуд (дискреційні повноваження).
Натомість, у даному випадку, в оскаржуваному рішенні, яке оформлено листом від 05.04.2021 №К-2759/6/8010-21/8010.4.1/2922-21, Центральне міжрегіональне управління ДМС України у м. Києві та Київській повідомило позивачу, що 04.10.2018 разом із іншими документами про оформлення набуття громадянства України на підставі статті 8 Закону України «Про громадянство України» за територіальним походженням заявник надав зобов'язання про припинення громадянства РФ протягом двох років з моменту набуття громадянства України. 19.03.2019 прийнято рішення про оформлення набуття ОСОБА_1 громадянства України. 06.05.2019 заявнику оформлено тимчасове посвідчення громадянина України терміном дії до 19.03.2021. Враховуючи те, що ОСОБА_1 не надав до міграційної служби документа про припинення громадянства РФ, протягом двох років з моменту набуття громадянства України, (а саме в термін дії до 19.03.2021), рішення про оформлення набуття громадянства України буде скасовано на підставі статті 21 Закону України «Про громадянство України».
Тобто, оскаржуване рішення носить роз'яснювальний та інформаційний характер, проте Центральним міжрегіональним управлінням ДМС України у м. Києві та Київській не вчинено дій, передбачених нормами чинного законодавства, а саме: не розглянуто по суті заяву ОСОБА_1 від 23.03.2021 та протиправно не вчинено дій, які передбачені абз.3 ч. 2 ст. 28 вказаного Закону, шляхом видачі нового тимчасового посвідчення громадянина України ОСОБА_1 , у порядку, встановленому цим Законом.
Окрім того, не заслуговують на увагу суду апеляційної інстанції доводи відповідача про те, що ОСОБА_1 не надано до міграційної служби документа про припинення громадянства РФ, протягом двох років з моменту набуття громадянства України, (а саме в термін дії до 19.03.2021), і як наслідок рішення про оформлення набуття громадянства України скасовано відповідачем, на підставі статті 21 Закону України «Про громадянство України», з огляду на наступне.
19.12.2021 набрав чинності Закон України Про внесення змін до Закону України «Про громадянство України» щодо спрощеного набуття громадянства України окремими категоріями осіб від 14 грудня 2021 року №1941-IX, яким, зокрема, змінено визначення незалежної причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства).
Відповідно до абзацу 13 статті 1 Закону України «Про громадянство» (в редакції від 14.12.2021) незалежна від особи причина неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) - невидача особі, в якої уповноважені органи держави її громадянства (підданства) прийняли клопотання про припинення громадянства (підданства), уповноваженим органом такої держави документа про припинення громадянства (підданства) особи у встановлений законодавством іноземної держави строк (крім випадків, коли особі було відмовлено у припиненні громадянства (підданства) чи протягом двох років з дня подання клопотання, якщо строк не встановлено, або відсутність у законодавстві іноземної держави процедури припинення її громадянства (підданства) за ініціативою особи чи нездійснення такої процедури.
Разом з тим, після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про громадянство України» щодо спрощеного набуття громадянства України окремими категоріями осіб від 14 грудня 2021 року №1941-IX за особою зберіглося право на подання декларації про відмову від іноземного громадянства після закінчення двох років з моменту прийняття її до громадянства України, в разі неотримання документа про припинення іноземного громадянства з незалежних від неї причин.
Як встановлено судом апеляційної інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 набув громадянство України за територіальним походженням, відповідно до ч.1 статті 8 Закону України «Про громадянство України» та взяв на себе зобов'язання припинити іноземне громадянство РФ, протягом двох років, з моменту набуття ним громадянства України, що не заперечується сторонами.
Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, враховуючи викладені вище норми чинного законодавства, саме на позивача покладається обов'язок припинити іноземне громадянство та подати документ про припинення іноземного громадянства, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України, протягом двох років з моменту набуття громадянства.
Згідно з підпунктом 54 пункту 4 Положення про Міністерство закордонних справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.03.2016 N 281, Міністерство закордонних справ України, відповідно до покладених на нього завдань, дипломатичними представництвами, консульськими установами іноземних держав, представництвами міжнародних організацій в Україні, а також дипломатичним корпусом, акредитованим в Україні. За інформацією посольства російської федерації в Україні, розмір консульського збору за припинення громадянства російської федерації на момент набуття заявником громадянства України становив 1820 грн. що не перевищувало половину мінімальної заробітної плати на момент набуття громадянства України.
Незалежною від особи причиною неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства), в розумінні пункту 1 статті 1 Закону N 2235-III, є невидача особі, в якої уповноважені органи держави її громадянства (підданства) прийняли клопотання про припинення іноземного громадянства (підданства), уповноваженим органом такої держави документа про припинення громадянства (підданства) особи у встановлений законодавством іноземної держави строк (крім випадків, коли особі було відмовлено у припиненні громадянства (підданства) чи протягом двох років з дня подання клопотання, якщо строк не встановлено, або відсутність у законодавстві іноземної держави процедури припинення її громадянства (підданства) за ініціативою особи чи нездійснення такої процедури.
Отже, обов'язковою передумовою для визнання причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства незалежною від особи, є факт звернення/прийняття клопотання такої особи уповноваженим органом держави її громадянства, в даному випадку - РФ.
Особам, які набули громадянство України та взяли зобов'язання припинити іноземне громадянство, видаються тимчасові посвідчення громадянина України. Після подання цими особами в установленому Законом N 2235-III порядку документа про припинення іноземного громадянства або декларації про відмову від іноземного громадянства (якщо така не була подана раніше) їм замість тимчасових посвідчень громадянина України, залежно від місця проживання, видаються паспорти громадянина України або паспорти громадянина України для виїзду за кордон (пункти 117-119 Порядку).
Тобто, відповідно до норм чинного законодавства, позивач зобов'язаний подати документ про припинення російського громадянства.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що в матеріалах справи міститься, копія заяви ОСОБА_1 від 15.02.2022 про вихід з громадянства РФ, яка скерована на адресу Посольства РФ в Україні (за адресою: Київ, проспект Повітрофлотський, 27). В якості доказів направлення вказаної заяви, позивачем додано опис вкладення Укрпошти (трекінг 0304503920629), службового чеку та фіскального чеку від 16.02.2022 (а.с.169-173).
Водночас, у зв'язку з військовою агресією РФ проти України, Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, який триває і досі. Функціонування дипломатичних та консульських установ держави-агресора на території України не здійснюється.
Отже, у зв'язку із призупиненням діяльності російських закордонних установ в Україні та зупинення усіх дипломатичних зав'язків з країною-агресором, рішення про припинення громадянства РФ позивача, у передбачений законодавством шестимісячний строк, уповноваженими органами РФ не прийняте.
Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги, що ОСОБА_1 вчинялися передбачені Законом №2235-III дії задля припинення громадянства РФ, у вигляді звернення до відповідних органів РФ, однак такі не призвели до певних правових результатів з незалежних від позивача причин.
Згідно із частиною 21 статті 9 Закону N 2235 особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави. Вимога про взяття зобов'язання повернути паспорт іноземної держави не поширюється на осіб, яких визнано біженцями або яким надано притулок в Україні.
Відповідно до частини 1 статті 1 Закону N 2235-III, декларацією про відмову від іноземного громадянства є документ, у якому іноземець, який узяв зобов'язання припинити іноземне громадянство і в якого існують незалежні від нього причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) або іноземних громадянств (підданств), засвідчує свою відмову від громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав.
Щодо аргументів відповідача, зазначених в оскаржуваному рішенні, про порушення позивачем дворічного строку, з моменту набуття громадянства України, протягом якого ОСОБА_1 був зобов'язаний подати до міграційної служби документ про припинення громадянства РФ, а саме: в термін до 19.03.2021, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, ОСОБА_1 отримав довідку від 06.05.2019 року № 1101, відповідно до якої останній зареєстрований громадянином України (а.с.84).
У вказаній довідці, міграційним органом зазначено, що позивач є громадянином України, починаючи з 19.03.2019 року, тобто з дня прийняття рішення щодо оформлення набуття громадянства.
На підставі вказаної довідки, 06.05.2019 ОСОБА_1 видано тимчасове посвідчення громадянина України ТП НОМЕР_1 , терміном дії з 06.05.2019 по 19.03.2021 (а.с.15).
Разом з тим, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що твердження відповідача про те, що дворічний строк, з моменту набуття громадянства України, протягом якого ОСОБА_1 був зобов'язаний подати до міграційної служби документ про припинення громадянства РФ сплинув 19.03.2021, є безпідставними на не відповідають нормам чинного законодавства, оскільки, відповідно до ч. 7 ст. 8 Закону № 2235, у випадках, передбачених статтею 8 цього закону, датою набуття громадянства України є дата реєстрації набуття особою громадянства України, а не дата прийняття рішення про оформлення набуття громадянства України.
Тобто, в даному випадку реєстрація громадянства України ОСОБА_1 , на підставі ч. 1 ст. 8 Закону № 2235, відбулася 06.05.2019 року, а не 19.03.2019 року, як зазначає відповідач.
Таким чином, станом на момент прийняття відповідачем оформлення листа від 05.04.2021, дворічний строк з моменту прийняття громадянства України ОСОБА_1 , тобто починаючи з 06.05.2019 року, не сплинув.
Щодо висновків суду першої інстанції про те, що строк дії тимчасового посвідчення громадянина України ТП НОМЕР_1 на момент звернення до відповідача (23.03.2021) не закінчився та, відповідно, посвідчення було дійсним, не втраченим та не зіпсованим, зазначене нівелювало обов'язок міграційного органу видати ОСОБА_1 тимчасове посвідчення громадянина України, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що відповідачем, у відзиві на позовну заяву, зазначено, що, відповідно до вимог ст. 21 Закону, позивачем не було виконано зобов'язання припинити громадянство РФ, а незалежних від позивача причин неотримання документа про припинення громадянства не існувало. Ураховуючи зазначене, відповідач вказав, що у Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області відсутні законні підстави для видачі позивачу нового тимчасового посвідчення громадянина України (а.с.36-37).
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що відповідач, у відзиві на позовну заяву, самостійно визнає, що лист від 05.04.2021 №К-2759/6/8010-21/8010.4.1/2922-21 Центрального міжрегіонального управління ДМС України у м. Києві та Київській, пр суті є рішенням про відмову ОСОБА_1 видачі позивачу нового тимчасового посвідчення громадянина України, що в даному випадку і є предметом спору.
Зазначене спростовує висновки суду першої інстанції в цій частині та доводить їх помилковість.
Щодо висновків суду першої інстанції про те, що Центральним міжрегіональним управлінням ДМС України у м. Києві та Київській області рішення про відмову заявникові у видачі документа не приймалось, а лише повідомлено у певний спосіб (оскаржуваним листом від 05.04.2021), що заявник не надав до міграційної служби документа про припинення громадянства РФ протягом двох років з моменту набуття громадянства України (а саме в термін дії до 19.03.2021), є помилковими, оскільки вказане свідчить про протиправні дії відповідача, як суб'єкта владних повноважень, і ще раз доводять про порушення законних прав та інтересів ОСОБА_1 .
Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що Центральне міжрегіональне управління ДМС України у м. Києві та Київській області формально розглянуло звернення ОСОБА_1 про видачу тимчасового посвідчення громадянина України, чим порушило норми чинного законодавства, як суб'єкт владних повноважень, а тому позовні вимоги є частково обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що в даному випадку для належного та ефективного способу захисту прав позивача існують законні підстави для часткового задоволення позовних вимог шляхом зобов'язання Центрального міжрегіонального управління ДМС України у м. Києві та Київській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 23.03.2021 року про видачу тимчасового посвідчення громадянина України, на підставі абз. 3 ч. 2 статті 28 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», та прийняти законне та обґрунтоване рішення, з урахуванням висновків викладених в даній постанові.
Щодо позовних вимог про зобов'язання Центрального міжрегіонального управління ДМС України у м. Києві та Київської області видати ОСОБА_1 тимчасове посвідчення громадянина України, на підставі пункту 3 частини 2 статті 28 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.
Так, відповідно до ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист (ч.1 ст. 5 КАС України).
Не підлягають задоволенню вимоги, щодо зобов'язання суб'єкта владних повноважень утримуватися від винесення рішень у майбутньому у зв'язку із вірогідним настанням певних наслідків, оскільки судом оцінюються певні обставини, підтверджені зібраними доказами. Таким чином висновки суду стосуються лише конкретних рішень (дій) суб'єкта владних повноважень і не можуть розповсюджуватися на невизначене коло таких рішень (дій).
«Ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату, винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Оскільки судовому захисту підлягають порушені права чи інтереси особи, а не ті, що можливо/ймовірно будуть порушені у майбутньому, колегія суддів вважає, що в задоволенні вказаних позовних вимог слід відмовити, як передчасних.
Окрім того, повноваження суду при вирішенні справи визначені ст. 245 КАС України. Відповідно до п. 4 ч.2 цієї норми у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов'язання відповідача вчинити певні дії.
Проте, такий спосіб захисту може бути застосований лише тоді, коли закон встановлює повноваження суб'єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом. У випадку, коли суб'єкт наділений дискреційними повноваженнями, суд може лише вказати норми закону, які відповідач повинен застосувати при вчиненні певної дії, з урахуванням встановлених судом обставин.
Таким чином, позовні вимоги про зобов'язання відповідача видати позивачу тимчасового посвідчення громадянина України мають вирішуватися в межах правового поля між суб'єктом владних повноважень та позивачем, оскільки законодавством не визначено право адміністративного суду переймати на себе функції та повноваження інших органів державної влади, які реалізуються відповідними суб'єктами владних повноважень в межах закону на власний розсуд (дискреційні повноваження), без необхідності узгодження у будь-якій формі своїх дій з іншими суб'єктами.
Здійснюючи судочинство Європейський суд неодноразово аналізував наявність, межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні Європейського суду з прав людини від 17.12.2004 року у справі «Педерсен і Бодсгор проти Данії» зазначено, що здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 02.06.2006 року у справі «Волохи проти України» (заява № 23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції.
Так, суд вказав, що норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. «…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання».
Тобто, під дискреційним повноваженням слід розуміти компетенцію суб'єкта владних повноважень на прийняття самостійного рішення в межах, визначених законодавством, та з урахуванням принципу верховенства права.
Зміст компетенції органу виконавчої влади складають його повноваження - певні права та обов'язки органу діяти, вирішуючи коло справ, визначених цією компетенцією. В одних випадках це зміст прав та обов'язків (право діяти чи утримуватися від певних дій). В інших випадках органу виконавчої влади надається свобода діяти на свій розсуд, тобто оцінюючи ситуацію, вибирати один із кількох варіантів дій (або утримуватися від дій) чи один з варіантів можливих рішень.
З огляду на вказані обставини, в цій частині позовні вимоги не підлягають задоволенню, як передчасні.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України та частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частинами 1 статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб'єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші порушення прав та свобод позивача.
У даному випадку, судом апеляційної інстанції встановлено факт, який свідчить про порушення прав та законних інтересів позивача з боку відповідача, з огляду на вищезазначені висновки викладені в даній постанові.
Відповідно до пункту 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13 Конвенції).
Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.
У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов'язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року).
Як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 року №127/3429/16-ц, Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», §58, рішення від 10.02.2010 року).
Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.
Аналіз наведених правових положень та вищезазначених обставин справи дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції для висновку, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позову, а тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Відповідно до ч. 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта в ладних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити, у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Як вбачається з матеріалів справи, під час подання позовної заяви та апеляційної скарги позивачем було сплачено судовий збір в розмірі 4540,00 грн., який підлягає стягнення з відповідача, як суб'єкта владних повноважень, на користь позивача, відповідно до ст. 139 КАС України.
Відповідно до ч. 1 ст. 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
Так, згідно ч. 1 ст. 260 КАС України питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності.
Керуючись ст.ст. 242, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, Шостий апеляційний адміністративний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 10 червня 2025 року скасувати.
Ухвалити нове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області про визнання протиправним дій та зобов'язати вчинити дії задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській, оформлене листом від 05.04.2021 №К-2759/6/8010-21/8010.4.1/2922-21, яким ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні заяви від 23.03.2021 року про видачу тимчасового посвідчення громадянина України.
Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 42552598) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) від 23.03.2021 року про видачу тимчасового посвідчення громадянина України, на підставі абз. 3 ч. 2 статті 28 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», та прийняти законне та обґрунтоване рішення, з урахуванням висновків викладених в даній постанові.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 42552598) витрати на сплату судового збору в розмірі 4 540,00 грн., (чотири тисячі п'ятсот сорок грн. 00 копійок).
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя: М.І. Кобаль
Судді: О.М. Оксененко
Ю.К. Черпак
Повний текст виготовлено 23.04.2026 року