Справа № 620/3468/25 Суддя (судді) першої інстанції: Оксана ТИХОНЕНКО
23 квітня 2026 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача Аліменка В.О.,
суддів Безименної Н.В., Вівдиченко Т.Р.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 02 червня 2025 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправними дій та бездіяльність, зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просив:
- визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо не проведення повного розрахунку при звільненні з військової служби ОСОБА_1 ;
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні з 20.07.2024 по день фактичного розрахунку 21.03.2025, але не більше ніж за 6 місяців;
- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо не нарахування Документ сформований в системі "Електронний суд" 27.03.2025 11 та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, за період з 30.06.2016 по день проведення розрахунку 21.03.2025;
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати, за період з 30.06.2016 по день проведення фактичного розрахунку - 21.03.2025 відповідно до Закону України від 19.10.2000 №2050-ІІІ "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 №159.
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 02 червня 2025 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо не проведення повного розрахунку з ОСОБА_1 при звільненні з військової служби.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час затримки розрахунку грошового забезпечення при звільненні у розмірі 25000 (двадцять п'ять тисяч) грн 00 коп. (сума без виключення сум відрахування на податки).
Визнано протиправною ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, за період з 30.06.2016 по день проведення розрахунку.
Зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення за весь час затримки виплати, а саме за період, з 30.06.2016 по день проведення розрахунку.
В решті позову відмовлено.
Не погоджуючись з судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
За змістом частини першої статті 309 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції має бути розглянута протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження.
За приписами частини другої статті 309 Кодексу адміністративного судочинства України у виняткових випадках апеляційний суд за клопотанням сторони та з урахуванням особливостей розгляду справи може продовжити строк розгляду справи, але не більш як на п'ятнадцять днів, про що постановляє ухвалу.
Згідно з частиною четвертою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі.
Пунктом 1 статті 6, ратифікованої Законом України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод закріплено право вирішення спірного питання упродовж розумного строку.
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду, з метою забезпечення повного та всебічного розгляду справи, а також прийняття законного та обґрунтованого рішення з дотриманням процесуальних прав усіх учасників судового процесу, дійшла висновку про наявність підстав для продовження строку розгляду апеляційної скарги на розумний строк.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін.
Згідно ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 проходив службу в ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 17 липня 2024 року № 1007-ОС позивача було звільнено з військової служби за станом здоров'я. Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 19 липня 2024 року № 1019-ОС позивача було виключено зі списків особового складу частини та знято зі всіх видів забезпечення.
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 17.12.2024 у справі № 620/12325/24, позов задоволено повністю: визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 )щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 30.06.2016 по 28.02.2018 із встановленням базового місяця - січень 2008 року, та з 01.03.2018 по 31.12.2022 із врахуванням вимог пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2018 № 141; зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за час проходження військової служби в період з 30.06.2016 по 28.02.2018, із встановленням базового місяця - січень 2008 року, та в період з 01.03.2018 по 31.12.2022 - із врахуванням вимог пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2018 № 141.
На виконання зазначеного рішення суду, 21.03.2025, відповідачем було проведено виплату позивачу у розмірі 148398,48 грн, що підтверджується випискою з банківського рахунку позивача.
Вважаючи, що несвоєчасний розрахунок при звільненні є підставою для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, та на компенсацію втрати частини доходів позивач звернувся до суду з відповідним позовом.
Перевіривши доводи сторін, дослідивши матеріали справи та надавши їм належну правову оцінку, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про правильність встановлених судом першої інстанції обставин та вірність застосування норм матеріального права, з огляду на таке.
Суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у редакції, чинній до 18 липня 2022 року, було передбачено спеціальний вид відповідальності роботодавця у разі несвоєчасного проведення остаточного розрахунку з працівником при звільненні. Зокрема, зазначеною нормою встановлювалося, що у випадку невиплати з вини роботодавця всіх належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, за відсутності спору щодо їх розміру, підприємство, установа чи організація зобов'язані виплатити працівникові середній заробіток за весь час затримки - від дня, коли розрахунок мав бути проведений, і до дня фактичного його здійснення.
Водночас у випадку наявності спору між сторонами щодо розміру належних до виплати сум законодавець передбачав інший підхід: обов'язок роботодавця сплатити відповідне відшкодування виникав лише за умови, якщо такий спір вирішено на користь працівника. Якщо ж рішенням суду вимоги працівника задовольнялися частково, розмір відшкодування за час затримки визначався органом, який вирішував спір по суті, з урахуванням встановлених обставин.
Разом із тим суд першої інстанції обґрунтовано врахував, що правове регулювання зазначених правовідносин зазнало змін у зв'язку з прийняттям Закону України від 01 липня 2022 року №2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності 19 липня 2022 року. Вказаним Законом, зокрема, було викладено статтю 117 КЗпП України у новій редакції.
У чинній після внесення змін редакції зазначеної статті встановлено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, передбачені статтею 116 КЗпП України, та за відсутності спору щодо їх розміру, роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, однак із запровадженням обмеження - не більш як за шість місяців. Аналогічне обмеження застосовується і у випадках, коли спір щодо розміру належних сум вирішено на користь працівника повністю або частково, при цьому розмір відшкодування визначається судом чи іншим органом, що вирішує спір, але в межах зазначеного шестимісячного строку.
Отже, як правильно встановив суд першої інстанції, починаючи з 19 липня 2022 року законодавець істотно змінив підхід до визначення обсягу відповідальності роботодавця, обмеживши максимальний період нарахування середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, що еквівалентно 182 календарним дням.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що такі законодавчі зміни спрямовані на досягнення балансу інтересів сторін трудових правовідносин, а також на недопущення ситуацій, коли порушення права працівника на своєчасне отримання належних виплат триває невизначено довго та призводить до надмірного фінансового навантаження на роботодавця. Водночас зазначені зміни покладають на працівника обов'язок діяти добросовісно та своєчасно звертатися за захистом своїх прав, оскільки безпідставне зволікання із поданням відповідних вимог не може бути підставою для безмежного нарахування компенсації.
Суд першої інстанції, дослідивши матеріали справи, обґрунтовано встановив, що фактичний остаточний розрахунок із позивачем було проведено лише 21 березня 2025 року, що підтверджується наявними у справі доказами та не заперечується відповідачем. Враховуючи зазначене, а також дату виникнення обов'язку роботодавця провести розрахунок, суд дійшов правильного висновку про застосування до спірних правовідносин саме редакції статті 117 КЗпП України, чинної після набрання чинності Законом №2352-IX.
З огляду на це, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність у позивача права на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, однак у межах встановленого законом обмеження - не більш як за шість місяців, що становить 182 календарних дні.
Водночас, встановивши право позивача на відповідне відшкодування, суд першої інстанції правомірно перейшов до визначення його розміру. При цьому суд обґрунтовано застосував положення постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, якою затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100).
Згідно з абзацом четвертим пункту 2 розділу II Порядку №100 у випадках, не пов'язаних із наданням відпусток чи іншими спеціальними виплатами, середньомісячна заробітна плата визначається виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Відповідно до пункту 8 зазначеного Порядку середньоденна заробітна плата обчислюється шляхом ділення відповідної суми на кількість робочих днів за ці два місяці згідно з графіком роботи підприємства.
Як вірно встановлено судом першої інстанції на підставі досліджених доказів, середньоденне грошове забезпечення позивача становить 1038,37 грн. Відтак розмір компенсації за затримку розрахунку при звільненні за максимально допустимий період у 182 календарних дні становить 188983,34 грн, що є результатом множення середньоденного заробітку на кількість днів затримки у межах встановленого законом обмеження.
Разом із тим колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що визначення розміру відшкодування відповідно до статті 117 КЗпП України не є суто арифметичною дією, оскільки суд наділений правом зменшити розмір такого відшкодування з урахуванням конкретних обставин справи.
Такий підхід відповідає усталеній правовій позиції Верховного Суду, зокрема викладеній у постановах від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16, від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц. Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 наголошено, що заходи відповідальності, передбачені статтею 117 КЗпП України, мають компенсаційний характер, а тому їх застосування повинно відповідати принципам розумності, справедливості та пропорційності.
Зменшуючи розмір відшкодування, суд повинен враховувати низку істотних обставин, зокрема: розмір заборгованості роботодавця перед працівником на день звільнення; тривалість періоду затримки виплати та причини такої затримки; можливі майнові втрати працівника, спричинені несвоєчасним розрахунком; поведінку сторін у спірних правовідносинах; а також співмірність заявлених до стягнення сум із фактичними наслідками порушення права.
Водночас, як зазначено у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19, аналіз змісту статті 117 КЗпП України свідчить про те, що відповідальність у вигляді виплати середнього заробітку застосовується саме у випадку невиплати всіх належних працівникові сум при звільненні, що узгоджується із загальним призначенням цієї норми як способу захисту трудових прав.
Аналіз чинного правового регулювання, зокрема положень статті 117 Кодексу законів про працю України, дає підстави для висновку, який хоча прямо не сформульований у тексті норми, однак логічно та системно випливає з її змісту, а саме: у разі, якщо роботодавцем при звільненні працівника здійснено виплату лише частини належних сум, обсяг відповідальності такого роботодавця підлягає відповідному зменшенню. При цьому розмір відповідальності має визначатися з урахуванням принципу пропорційності, тобто співвідноситися з розміром фактично невиплачених сум.
Інакше кажучи, якщо всі належні при звільненні виплати умовно становлять 100 відсотків, то саме цей обсяг є базою для визначення відповідальності у вигляді середнього заробітку. Відповідно, у випадку часткової виплати належних сум, розмір компенсації у вигляді середнього заробітку має зменшуватися пропорційно до тієї частини, яка фактично залишилася невиплаченою.
Таким чином, залежно від обсягу невиплачених роботодавцем сум прямо пропорційно визначається і розмір середнього заробітку, який підлягає стягненню як відповідальність за затримку розрахунку при звільненні, при цьому такий розрахунок здійснюється за весь період затримки до дня фактичного проведення остаточного розрахунку.
З урахуванням конкретних обставин цієї справи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи із середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
При цьому суд першої інстанції обґрунтовано врахував роз'яснення, викладені у пункті 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24 грудня 1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», відповідно до яких, задовольняючи вимоги про оплату праці, суд зобов'язаний навести у рішенні відповідні розрахунки, що обґрунтовують визначені до стягнення суми. Крім того, зазначено, що суд визначає такі суми без утримання податків та інших обов'язкових платежів, оскільки обов'язок їх нарахування і сплати покладається на роботодавця та працівника відповідно, про що має бути прямо зазначено у резолютивній частині рішення.
Вказаний підхід узгоджується також із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 20 березня 2019 року у справі №821/197/18, відповідно до якої визначення судом сум до стягнення здійснюється без урахування податкових утримань.
Колегія суддів також бере до уваги, що суд першої інстанції, оцінюючи співмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку, дійшов висновку про їх очевидну невідповідність розміру фактичної заборгованості, характеру цієї заборгованості та обставинам справи в цілому. При цьому судом було враховано й загальновідомі обставини, пов'язані із запровадженням в Україні воєнного стану відповідно до Указу Президента України №64/2022 від 24 лютого 2022 року у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, який триває і на даний час.
Зазначені обставини, зокрема значний дефіцит державного бюджету, необхідність першочергового фінансування сектору безпеки і оборони, а також загальні економічні труднощі, об'єктивно впливають на фінансовий стан суб'єктів господарювання та органів державної влади. З урахуванням цього суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про необхідність дотримання балансу між інтересами працівника та недопущенням покладення надмірного фінансового тягаря на відповідача.
З огляду на викладене, визначення судом першої інстанції розміру відшкодування у сумі 25000,00 грн як такої, що є достатньою для компенсації майнових втрат позивача, спричинених несвоєчасним проведенням розрахунку при звільненні, та водночас відповідає принципам розумності і пропорційності, колегія суддів вважає правомірним та обґрунтованим.
Окрім того, суд першої інстанції правильно застосував норми Закону України від 19 жовтня 2000 року №2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», яким врегульовано питання компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку із несвоєчасною їх виплатою.
Відповідно до статей 1 та 2 зазначеного Закону, підприємства, установи та організації незалежно від форми власності зобов'язані здійснювати компенсацію громадянам у разі порушення строків виплати доходів, у тому числі з вини роботодавця, якщо затримка становить один і більше календарних місяців. При цьому під доходами розуміються, зокрема, заробітна плата та інші регулярні грошові виплати.
Основною умовою для нарахування такої компенсації є факт порушення строків виплати доходу, незалежно від того, чи було таке нарахування здійснено добровільно роботодавцем чи на виконання судового рішення.
Згідно зі статтею 3 Закону №2050-III та положеннями Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159, сума компенсації визначається як добуток невиплаченого доходу та індексу інфляції за період затримки, що свідчить про її компенсаційний характер і спрямованість на збереження купівельної спроможності доходів громадян.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що дія зазначеного законодавства поширюється на всі випадки несвоєчасної виплати грошових доходів, незалежно від форми власності роботодавця та причин затримки, за умови, що такі доходи не мають разового характеру.
При цьому, як обґрунтовано зазначив суд першої інстанції, право на компенсацію втрати частини доходів виникає у особи незалежно від того, чи були відповідні суми попередньо нараховані, чи підлягали нарахуванню на підставі судового рішення, що узгоджується з усталеною судовою практикою Верховного Суду.
З матеріалів справи вбачається, що остаточний розрахунок із позивачем було проведено лише 21 березня 2025 року, що свідчить про тривале порушення строків виплати належних йому сум. Водночас відповідачем не було здійснено нарахування та виплату компенсації втрати частини доходів, що є порушенням вимог Закону №2050-III.
За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач набув право на отримання відповідної компенсації, а бездіяльність відповідача щодо її невиплати є протиправною.
З огляду на викладене, висновок суду першої інстанції про необхідність визнання протиправною бездіяльності відповідача та відновлення порушеного права позивача шляхом зобов'язання здійснити відповідні виплати є законним, обґрунтованим та таким, що відповідає встановленим обставинам справи і вимогам чинного законодавства.
Таким чином, підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції не встановлено, у зв'язку з чим воно підлягає залишенню без змін.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду є законним і обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування не має.
Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) - залишити без задоволення, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 02 червня 2025 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків передбачених п. 2 ч. 5ст.328 КАС України.
Суддя-доповідач В.О. Аліменко
Судді Н.В. Безименна
Т.Р. Вівдиченко