П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
24 квітня 2026 р.м. ОдесаСправа № 400/12576/25
В провадженні колегії суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду у складі судді-доповідача - Федусика А.Г., суддів: Семенюка Г. В., Шляхтицького О.І. перебувала справа за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Миколаївського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії.
Ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2025 року у задоволенні заяви про поновлення строку відмовлено.
Позовну заяву повернуто позивачу.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 24.04.2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Ухвалу Миколаївського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2025 року скасовано, а справу №400/12576/25 направлено до Миколаївського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
Погоджуюсь із скасуванням ухвали суду першої інстанції та направленням справи №400/12576/25 до Миколаївського окружного адміністративного суду для продовження розгляду, але вважаю, що вказана постанова повинна бути мотивована іншими підставами ніж ті, які зазначено у постанові апеляційного суду, зокрема щодо встановлення дати з якої для позивача розпочався строк звернення до суду з відповідним позовом.
Так, судами першої та апеляційної інстанцій було встановлено, що позивач звільнений у запас з військової служби 25.10.2016 року.
17.10.2025 та 03.11.2025 представник позивача звернувся до відповідача з адвокатськими запитами щодо видачі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, а також про нарахування грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, якщо вона не виплачувалась за період 2015-2016 роки, проте відповідей не отримано до теперішнього часу.
Інформацію щодо інших складових грошового забезпечення за 2015-2016 роки позивачу стало відомо з довідки ВЧ від 01.09.2025, яка наявна в матеріалах справи.
Направляючи справу №400/12576/25 до Миколаївського окружного адміністративного суду для продовження розгляду, суд апеляційної інстанцій виходив з того, що залишаючи позовну заяву без розгляду, суд першої інстанції не встановив день, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів та в оскарженій ухвалі не зазначив дату, з якої для позивача розпочався строк звернення до суду з позовом.
Також, суд апеляційної інстанції послався на Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025, яким визнано неконституційними із дня ухвалення цього Рішення положення частини 1 статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.
Однак, апеляційний суд наголосив на тому, що на момент розгляду даної справи в межах спірних правовідносин застосуванню підлягали приписи частини першої статті 233 КЗпП України в редакції, діючій до 11.12.2025 року, тобто до прийняття вказаного вище Рішення Конституційного Суду.
Вважаю такі висновки необґрунтованими з наступних підстав.
Відповідно до ч.1 ст.122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до ч.2 ст.233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 №2352-IX), у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» №2352-IX від 01.07.2022, який набрав чинності 19.07.2022, назву та частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції:
“Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Разом з тим, Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року у справі №1-7/2024(337/24) за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 КЗпП України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат) визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.
Зазначено, що частина перша статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Ключовим у цій справі є питання права позивача на звернення до суду з огляду на застосування Закону, який було визнано неконституційним на стадії апеляційного перегляду, але який був чинним на час розгляду справи судом першої інстанції.
Відповідно до частини першої та другої ст.55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Конституційний Суд України у підпункті 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 12.04.2012 № 9-рп/2012 наголошував, що звернення до суду є універсальним механізмом захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб (абзац п'ятий). Ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати безпосередню участь у судовому процесі, або позбавлений такого права (абзац сьомий).
Конституційний Суд України звертав увагу, що право на судовий захист є гарантією реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя (абзац восьмий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 23.11.2018 № 10-р/2018).
За змістом частини першої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду з відповідним позовом), яку застосовано судами, було встановлено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Однак, як вже було зазначено вище, Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року у справі №1-7/2024 (337/24), частину першу статті 233 КЗпП України визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною) в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.
Конституційний Суд України дійшов висновку, що частина перша статті 233 КЗпП України суперечить Конституції України, оскільки призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист, що суперечить частині першій статті 8, частині сьомій статті 43, частині першій статті 55 Конституції України.
Суд першої інстанції, постановляючи оскаржувану ухвалу від 12.12.2025 року, застосував чинну на час розгляду справи норму частини першої статті 233 КЗпП України. Тобто, діяв у відповідності до вимог чинного законодавства.
Проте, на час прийняття апеляційним судом постанови від 24.04.2026 року у цій справі, зазначене положення було визнано неконституційним.
На моє переконання, суд апеляційної інстанції не може застосовувати норму частини першої статті 233 КЗпП України, яка станом на момент розгляду спірних правовідносин в апеляційному суді вже була визнана неконституційною та втратила чинність, що випливає і безпосередньо зі змісту ст.7 КАС України.
Вважаю, що судові рішення мають ґрунтуватись на чинному законодавстві, яке не суперечить Конституції України. Припис акта, що визнаний неконституційним, не може застосовуватися судами. Отже, апеляційний суд повинен був враховувати Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року у справі №1-7/2024 (337/24), незважаючи на те, що воно прийняте після ухвалення рішення суду першої інстанції, і в якому Суд констатував, що тримісячний строк у справах щодо стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат є надмірно коротким і запровадження такого строку обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди та не відповідає вимогам Конституції України.
З урахуванням викладеного, вважаю, що апеляційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Миколаївського окружного адміністративного суду від 12.12.2025 року у цій справі є обґрунтованою та такою що підлягає задоволенню, але з підстав визнання Конституційним Судом України законодавчого обмеження тримісячним строком на звернення до суду таким, що не відповідає Конституції України.
Суддя А.Г. Федусик