14.04.26
521/11968/25
2/521/709/26
14.04.2026 року м. Одеса
Хаджибейський районний суд м. Одеси в складі:
головуючого судді Роїк Д.Я.
за участю секретаря Каліній П.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики,-
До Хаджибейського районного суду м. Одеси звернувся ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів.
Позовна заява обґрунтована тим, що 09.12.2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір безпроцентної позики, за яким ОСОБА_1 (Позикодавець) передав у власність ОСОБА_2 (Позичальнику) грошові кошти в сумі 8 500 000 (вісім мільйонів п'ятсот тисяч) гривень строком до 09.03.2022. Позичені грошові кошти в строк не повернуті, відтак ОСОБА_1 звернувся до суду.
Ухвалою судді від 18.07.2025 року по справі було відкрито провадження в порядку загального позовного провадження та призначено по справі підготовче судове засідання, надано відповідачу 15-ти денний строк на подання відзиву по справі.
У встановлений судом строк відзив відповідачем не було подано, протокольною ухвалою від 19.11.2025 р. в задоволенні клопотання про поновлення строку на подання відзиву відмовлено, відзив залишено без розгляду, роз'яснено право відповідача надати суду письмові пояснення по справі.
Ухвалою суду від 19.11.2025 р. підготовче провадження у справі закрито, призначено розгляд справи по суті.
В судовому засіданні 04.03.2025 р. позивач та його представник позов підтримали, просили його задовольнити в повному обсязі.
Відповідач позовні вимоги не визнав повністю. Пояснив, що дійсно хотів позичити у позивача 300 000 дол. США на купівлю житла, про що з ним домовлявся. 11.12.2021 року в м. Одесі він власноручно написав розписку про отримання від позивача 8 500 000,00 грн. та договір позики, які були датовані 09.12.2021р., однак грошові кошти від позивача не отримував. За словами відповідача, позивач обіцяв передати йому кошти пізніше однак так і не передав. Розписку не повернув оскільки позивач пообіцяв, що вона знищена. На питання представника відповідача чи звертався він в органи поліції чи в будь-які інші органи щодо неповернення йому позивачем відповідної боргової розписки відповідач пояснив що не звертався, оскільки довіряв позивачу.
За позицією відповідача договір позики і розписка є недійсними, оскільки вони складалися не 09.12.2021р., а 11.12.2021 р., що підтверджується зокрема метаданими відеозапису, який був наданий позивачем разом з позовом. Відповідно до відеозапису, на якому ОСОБА_2 пише розписку і відповідає на питання ОСОБА_1 що він знаходиться в ясному розумі і без примусу, запис зроблено 11.12.2021 р.
З даного приводу особисто позивачем у судовому засіданні надані пояснення, що між сторонами було досягнуто домовленості щодо надання позики відповідачу в сумі 8 500 000,00 грн., що складало еквівалент 300 000 дол. США. Сторонами було узгоджено текст договору позики і призначено дату передання позики на 09.12.2021 р. Цього дня ОСОБА_1 взяв в офісі в м. Миколаєві 7 млн. грн. а ще 1,5 млн. грн., йому мав передати в м. Одесі один із його дистриб'юторів в якості оплати за товар. Однак, зустрітись з дистриб'ютором цього дня не вийшло, то ж ОСОБА_1 не мав при собі повної суми для надання позики. В зв'язку з цим при зустрічі ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_2 отримав 09.12.2021 р. лише 7 млн. грн. При цьому ним було підписано договір позики, а розписку він пообіцяв написати в день, коли ОСОБА_1 передасть йому решту 1,5 млн. грн. Через день 11.12.2021 р. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 знову зустрілись, ОСОБА_2 отримав від нього решту 1,5 млн. грн. і власноручно написав розписку про підтвердження факту отримання від ОСОБА_1 позики в сумі 8,5 млн. грн. на умовах договору позики від 09.12.2021 р.
Дослідивши матеріали справи суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Згідно статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема примусове виконання обов'язку в натурі.
Однією з підстав виникнення зобов'язання є договір (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).
Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов'язків.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частини перша, друга та третя статті 202 ЦК України).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником.
Відповідно до положень статті 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта 263 ЦК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки».
Також, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів (див. постанову Верховного Суду від 30 серпня 2022 року у справі № 361/8807/18 (провадження № 61-2332св22)).
У постанові Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18) зроблено висновок щодо застосування положень статті 545 ЦК України і вказано, що «у статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку. У контексті презумпції належності виконання обов'язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов'язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов'язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов'язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов'язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов'язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов'язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов'язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов'язку».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Якщо договір позики укладений в письмовій формі, то факт передачі грошових коштів може бути спростований у разі оспорення договору позики (див постанову Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 463/9914/20 (провадження № 61-1664св22)).
За обставинами справи сторони визнають що вони обговорювали можливість укладання договору позики в сумі 8,5 млн. грн. Відповідач не заперечує факт підписання ним договору позики та факт написання розписки про отримання в борг грошових коштів в сумі 8,5 млн. грн., факт передання цієї розписки позивачу. Однак, відповідач заперечує факт отримання коштів за цими борговими документами.
Що стосується дати підписання договору і розписки, то суд враховує наступне. Договір позики датований 09.12.2021 р. За поясненням позивача саме в цей день було підписано договір позики і передано кошти в сумі 7 млн. грн. Будь-яких доказів підписання цього договору в іншу дату матеріали прави не містять. Тож дані обставини суд вважає доведеними.
Написана відповідачем розписка має наступний текст: Я, ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , 09 грудня 2021 року отримав у свою власність від ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_2 готівкою 8 500 000 (вісім мільйонів п'ятсот тисяч гривень у позику і зобов'язуюсь повернути їх ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_2 вказану суму позики, а саме 8 500 000 (вісім мільйонів п'ятсот тисяч гривень, у строк 09.03.2022 р.»
Судом встановлено, що текст розписки містить умови що підтверджують факт надання коштів у борг та строк повернення коштів, відтак між сторонами склались відносини пов'язані з договором позики.
Як встановлено з пояснень позивача в судовому засіданні 09.12.2021 р. позивач передав відповідачу 7 млн. грн., а 11.12.2021 р. ще 1,5 млн. грн., після чого йому і було передано відповідну розписку. Загальна сума позичених грошей складає 8,5 млн. грн. що відповідає умовам договору позики і тексту розписки.
Відповідаючи на питання в судовому засіданні, представник відповідача пояснила, що ОСОБА_2 11.12.2021 року дійсно писав розписку про те, що він отримав позику 09.12.2021 р. і проставив дату 09.12.2021 р., тому що так було зазначено в зразку, з якого він переписував текст розписки.
Згідно з п. 9 Договору позики від 09.12.2021 р. «Договір укладено з моменту передання Позикодавцем Позичальникові грошей (суми позики), що підтверджується представленою позикодавцеві розпискою позичальника і діє до повного виконання кожною зі Сторін своїх зобов'язань за цим договором».
При цьому факт написання розписки не 09.12.22 р., а 11.12.2021 р. не спростовує доводів позивача про факт укладання договору позики, факт передання суми позики позичальнику та наявність заборгованості за основним боргом в сумі 8,5 млн. грн., адже на момент розгляду справи оригінал договору і розписки знаходиться у позивача, що є підтвердженням факту неповернення позики.
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно з частинами другою, третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв'язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв'язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».
Для приватного права властивою є також така засада, як розумність.
Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм.
З урахуванням принципів добросовісності і розумності Суд зазначає, що критично відноситься до пояснень відповідача про те, що грошові кошти насправді не були ним отримані, адже відповідач підписав договір і власноручно написав розписку. При цьому відповідач визнає що сам датував розписку 09.12.2021 р., тоді як писав її 11.12.2021 р. Тепер же відповідач намагається покласти в основу своїх заперечень щодо договору позики саме той факт, що розписка була написана ним саме 11.12.2021 р. хоча даний факт жодним чином не спростовує факту укладання договору позики і передання коштів. Написання розписки відповідачем про отримання в борг грошових коштів 11.12.2021 року розцінюється судом саме як дата набрання чинності (укладання) договору позики від 09.12.2021 р., адже договір позики є укладеним саме з дня передання коштів.
Суд враховує, що Відповідач не скористався наданим йому ст. 1051 ЦК правом оспорити договір позики на тій підставі що кошти не були одержані ним від позикодавця шляхом пред'явлення зустрічного позову. Будь-яких доказів на спростування факту отримання коштів до суду не надав. Суд враховує, що з урахуванням принципів розумності і добросовісності, якби відповідач не отримав кошти після передання ним розписки він мав би вжити дій щодо повернення розписки або ж взяти розписку Позикодавця про повернення(невидачу) суми позики.
Отже на підставі письмових доказів судом встановлено факт надання позивачем в борг відповідачу грошових коштів в сумі 8 500 000,00 грн. строком до 09.03.2022 року та факт неповернення цих коштів позикодавцю, а відтак позовні вимоги про стягнення основної суми заборгованості підлягають задоволенню.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
За приписом першого речення частини першої статті 1050, яке визнано такими, що відповідає Конституції України (є конституційним), згідно з Рішенням Конституційного Суду № 6-р(II)/2022 від 22 червня 2022 року, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Стаття 625 ЦК України встановлює відповідальність за порушення грошового зобов'язання.
Стаття 625 ЦК України визначає загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання. Тобто дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що регулює окремі види зобов'язань (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц).
За частиною другою цієї статті боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Позивачем надано розрахунок заборгованості станом на 23.04.2025 р., за яким загальний розмір заборгованості за договором позики від 09.12.2021 р. склав 13 535 713.73 грн., з яких заборгованість за основним боргом - 8 500 000 грн., 4 239 275.37 грн. - інфляційне збільшення, 796 438.36 грн. - 3% річних.
Судом перевірено розрахунок позивача щодо нарахування 3% річних та інфляційних, помилок не виявлено. Відповідач не спростовував наданий позивачем розрахунок заборгованості.
Відтак, суд вважає, що позовні вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних теж підлягають задоволенню в повному обсязі.
З огляду на повне задоволення позовних вимог, судові витрати по сплаті судового збору підлягають стягненню з відповідача.
Суд відхиляє доводи відповідача щодо пропуску позивачем строку позовної давності, оскільки вони не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства. Відповідно до пункту 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на період встановлення карантину), на час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню COVID-19, перебіг процесуальних строків, у тому числі строків звернення до суду, було зупинено.
Крім того, згідно з пунктом 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України (у редакції Закону України, прийнятого у зв'язку із введенням воєнного стану), на період дії воєнного стану в Україні перебіг строків звернення до суду також зупиняється (норма діяла до 04.09.2025 р.) З огляду на те, що строк виконання зобов'язання настав 09.03.2022 року, тобто у період дії карантину та безпосередньо перед запровадженням воєнного стану, строк позовної давності не сплив, що є підставою для відмови у задоволенні заяви відповідача про застосування позовної давності та задоволення позовних вимог.
На підставі викладеного, суд керуючись ст.ст. 3, 13, 1046-1051, 625 ЦК України, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики задовольнити повністю.
Стягнути ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ), заборгованість за договором позики від 09.12.2021 р. в сумі 13 535 713.73 грн., з яких заборгованість за основним боргом - 8 500 000 грн., 4 239 275.37 грн. - інфляційне збільшення, 796 438.36 грн. - 3% річних.
Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати по сплаті судового збору в сумі 15 140 ,00 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана учасниками справи до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя: Д.Я. Роїк