Україна
Донецький окружний адміністративний суд
23 квітня 2026 року Справа№200/744/26
Донецький окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Кравченко Т.О.,
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною і зобов'язання вчинити певні дії,
встановив:
До Донецького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі - позивач) до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), надісланий через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» 03 лютого 2026 року, в якому позивач просив:
- визнати протиправною бездіяльністю Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування і невиплати ОСОБА_2 компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 суму компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення за весь період прострочення з 01 грудня 2015 року по 30 січня 2026 року;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку з 10 квітня 2020 року по 19 січня 2023 року.
Заяви, клопотання учасників справи. Процесуальні дії у справі.
09 лютого 2026 року суд постановив ухвалу про прийняття позовної заяви та відкриття провадження у справі; вирішив розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами; встановив строк для подання заяв по суті справи, витребував у відповідача докази.
Про прийняття позовної заяви та відкриття провадження у справі сторони повідомлені в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС).
З клопотанням про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін учасники справи до суду не зверталися, а тому на підставі ч. 5 ст. 260 КАС справа розглянута в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Відповідно до ч. 8 ст. 262 КАС при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Як на час прийняття позовної заяви та відкриття провадження в адміністративній справі, так і на час розгляду справи по суті триває широкомасштабна військова агресія російської федерації проти України, яка слугувала підставою для введення в Україні з 24 лютого 2022 року 05 години 30 хвилин воєнного стану Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ «Про затвердження Указу Президента України про введення воєнного стану».
Указом Президента України від 12 січня 2026 року № 40/2026 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 14 січня 2026 року № 4757-ІХ «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», строк дії воєнного стану продовжений з 05 години 30 хвилин 03 лютого 2026 року строком на 90 діб.
Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача.
В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 з 11 березня 2015 року по 25 березня 2016 року - за призовом під час мобілізації на особливий період та з 25 березня 2016 року по 10 квітня 2020 року - за контрактом.
Під час проходження позивачем служби відповідач не в повному обсязі нараховував і виплачував індексацію грошового забезпечення.
Позивач із цим не погодився та оскаржив таку бездіяльність в судовому порядку.
13 жовтня 2025 року Донецький окружний адміністративний суд ухвалив рішення у справі № 200/6589/25, яким:
- визнав протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати позивачеві індексації грошового забезпечення у повному розмірі за період з 01 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року, із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення, - січень 2008 року;
- стягнув з Військової частини НОМЕР_1 на користь позивача індексацію грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року, із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення, - січень 2008 року, у розмірі 85 927,87 грн з відрахуванням податків, зборів та інших обов'язкових платежів;
- визнав протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати позивачеві індексації грошового забезпечення у фіксованій величині 1 585,58 грн на місяць за період з 01 березня 2018 року по 10 квітня 2020 року відповідно до абз. 4, 6 п. 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078 (далі - Порядок № 1078);
- стягнув з Військової частини НОМЕР_1 на користь позивача індексацію грошового забезпечення у фіксованій величині 1 585,58 грн на місяць за період з 01 березня 2018 року по 10 квітня 2020 року відповідно до абз. 4, 6 п. 5 Порядку № 1078, у розмірі 40 168,00 грн, з відрахування податків, зборів та інших обов'язкових платежів.
На підставі постанови Першого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2026 року рішення суду у справі № 200/6589/25 набрало законної сили.
30 січня 2026 року на виконання рішення суду у справі № 200/6589/25 Військова частина НОМЕР_1 виплатила позивачеві індексацію грошового забезпечення (за вирахуванням податків і зборів) в сумі 124 154,43 грн.
Однак при цьому відповідач не нарахував і не виплатив компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення.
Позивач покликався на норми ст. 1-4 Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон № 2050), п. 1-4 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 (далі - Порядок № 159), абз. 8 п. 4 Порядку № 1078 і доводив, що індексація є складовою грошового забезпечення, а тому відповідач зобов'язаний нарахувати і виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації за весь період прострочення, тобто за період з 01 грудня 2015 року по 30 січня 2026 року.
Також позивач доводив, що оскільки з військової служби він звільнений 10 квітня 2020 року, а остаточний розрахунок відповідач провів лише 30 січня 2026 року, виплативши індексацію грошового забезпечення, позивач набув право на середній заробіток (грошове забезпечення) за час затримки розрахунку.
При цьому позивач покликався на норми ст. 58 Конституції України, (з урахуванням її тлумачення Конституційним Судом України, наведеного в рішеннях від 09 лютого 1999 року № 1-7/99, від 12 липня 2019 року № 5-р(I)/2019), ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) (в редакціях до і після внесення змін Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352), з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених в постановах від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19, від 21 лютого 2024 року у справі № 520/1897/22, а також висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених в постановах від 12 листопада 2025 року у справі № 306/2708/23, від 08 лютого 2022 рок у справі № 755/12623/19, від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17, і наголошував на тому, що до правовідносин, які виникли до набрання чинності Законом № 2352, проте не припинилися або припинилися після набрання ним чинності (триваючі правовідносини), з 19 липня 2022 року слід застосовувати положення ст. 117 КЗпП у новій редакції та обмежувати нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку шістьма місяцями.
Відтак, позивач доводив, що має право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, нарахованого в такому порядку: за період з 10 квітня 2020 року по 18 липня 2022 року - без обмеження строку шістьма місяцями та з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року (6 місяців, відлік яких починається з дня набрання чинності Законом № 2352).
Просив задовольнити позов.
Відповідач позов не визнав; доводив, що у спірних правовідносинах діяв в межах повноважень, у порядку та у спосіб, що визначені законодавством.
Відповідач вважав безпідставними вимоги позивача в частині нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення, виходячи зі змісту норм ст. 1, 2 Закону № 2050, п. 1-2, 4 Порядку № 159.
Зазначив, що спірні правовідносини виникли у зв'язку з перерахунком та виплатою індексації грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року по 10 квітня 2020 року на підставі рішення суду у справі № 200/6589/25.
Стверджував, що 29 січня 2026 року на виконання рішення суду у справі № 200/6589/25, яке набрало законної сили 15 січня 2026 року, нарахував і виплатив позивачеві індексацію грошового забезпечення у сумі 124 204,43 грн.
На переконання відповідача, нарахування та виплата індексації здійснені в межах місячного строку без затримки, як це передбачено Законом № 2050 і Порядком № 159, відповідно відсутні правові підстави для компенсації позивачу втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
Відповідач виходив з того, що не допускав затримку виплати індексації у розумінні ст. 2 Закону 2050, оскільки, на його переконання, очевидним є факт, що суми виплат, які здійснені на виконання рішення суду, були нараховані і виплачені позивачу в місячний термін після встановлення їх судом, а тому затримка у їх виплаті зі сторони Військової частини НОМЕР_1 відсутня.
Відтак, відповідач вважає, що позивач дійшов помилкового висновку про наявність у Військової частини НОМЕР_1 обов'язку компенсувати втрату частини грошових доходів, які нараховані і виплачені без порушення місячного строку.
Відповідач відзначив, що Закон № 2050 і Порядок № 159 розділяють категорії доходів на ті, що мають разовий і ті, що мають постійний характер.
На переконання відповідача, в даному випадку дохід, отриманий позивачем на підставі рішення суду у справі № 200/6589/25, має разовий характер.
На підставі аналізу норм п. 2 розділу І Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України та деяким іншим особам, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 25 червня 2018 року № 558, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 23 липня 2018 року за № 854/32306, (далі - Інструкція № 558), ст. 1, 4, ч. 2 ст. 5, ст. 6, ч. 1 ст. 9 Закону України від 03 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» (далі - Закон № 1282), п. 5, підп. 2 п. 6 Порядку № 1078, відповідач дійшов висновку, що індексація грошового забезпечення не є постійною виплатою, залежить від величини індексу споживчих цін та підвищення посадових окладів (тарифних розрядів); індексація не є щомісячним додатковим видом грошового забезпечення. При цьому відповідач покликався на висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 01 березня 2018 року у справі № 761/17387/17 та від 19 червня 2018 року у справі № 825/1138/17.
Відтак, відповідач вважає, що індексація грошового забезпечення, нарахована і виплачена на виконання рішення суду у справі № 200/6589/25, в розумінні Закону № 2050 і Порядку № 159 не є грошовим доходом, за порушення строку виплати якого може виплачуватись компенсація втрати частини доходів.
З приводу вимог позивача в частині нарахування і виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідач зазначив таке.
Відповідно до ч. 2 ст. 24 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232) закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини […] у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Згідно з Законом України від 03 квітня 2003 року № 661-ІV «Про Державну прикордонну службу України» (далі - Закон № 661) Державна прикордонна служба України є правоохоронним органом спеціального призначення.
Відповідно до п. 293 Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженого Указом Президента України від 29 грудня 2009 року № 1115/2009 (далі - Положення № 1115/2009), особа, звільнена з військової служби, на день виключення із списків особового складу органу Держприкордонслужби розраховується за всіма видами належного їй на день звільнення матеріального та грошового забезпеченням. У разі спору про розмір сум, належних військовослужбовцю при звільненні, йому в день виключення із списків особового складу виплачується сума, не оспорювана керівництвом органу Держприкордонслужби, у якому проходив службу цей військовослужбовець.
За правилами ст. 117 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. […] В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану суму.
Відповідач зауважив, що Верховний Суд неодноразово вказував, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Покликався на висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постановах від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 та від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, згідно з яким з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП, враховуючи розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Відповідач наголосив, що є органом державної влади в системі Державної прикордонної служби України, утримується виключно за рахунок коштів державного бюджету, бере зобов'язання та здійснює видатки лише в межах тих асигнувань, які виділяються Міністерством внутрішніх справ України на відповідні цілі, з додержанням бюджетного законодавства.
Відповідач вказував на необхідність врахування його можливості проводити остаточний розрахунок при звільненні в умовах воєнного стану.
Зазначив, що Державна прикордонна служба України є військовим формуванням, яке відповідно до п. 4 ст. 19 Закону № 661 у взаємодії із Збройними Силами України та іншими військовими формуваннями бере участь у відбитті вторгнення або нападу на територію України збройних сил іншої держави, а також у виконанні заходів територіальної оборони та заходів, спрямованих на додержання правового режиму воєнного і надзвичайного стану.
Відповідач наголосив, що з початку введення на території України воєнного стану, персонал Військової частини НОМЕР_1 залучений до виконання першочергових завдань з відбиття вторгнення та нападу на територію України збройних сил російської федерації, а також виконання заходів, спрямованих на додержання правового режиму воєнного стану. Заходи з відбиття вторгнення та нападу збройних сил російської федерації Військова частина НОМЕР_1 виконувала безпосередньо в АДРЕСА_1 , (в тому числі на територіях приватного акціонерного товариства «Металургійний комбінат «Азовсталь» та приватного акціонерного товариства «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча»), перебуваючи в оточенні.
Починаючи з 24 лютого 2022 року Військова частина НОМЕР_1 забезпечується передусім для виконання першочергових завдань з відбиття вторгнення та нападу збройних сил російської федерації і ці обставини не залежать від дій чи волі відповідача.
Відтак, відповідач вважає, що здійснений позивачем розрахунок середнього заробітку не є об'єктивним та включає в себе періоди, коли проведення розрахунків було суттєво ускладнено або унеможливлено в зазначених вище умовах, які не залежать від дій чи волі Військової частини НОМЕР_1 .
Також відповідач покликався на лист Торгової палати України від 28 лютого 2022 року № 2024/02.0-7.1, яким остання засвідчила форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили): військову агресію російської федерації проти України, що стало підставою введення воєнного стану із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні».
Безпосереднє залучення Військової частини НОМЕР_1 до виконання першочергових завдань з відбиття вторгнення та нападу на територію України збройних сил російської федерації, а також виконання заходів, спрямованих на додержання правового режиму воєнного стану, знаходиться в прямому причинно-наслідковому зв'язку з можливою затримкою остаточного розрахунку у спірних правовідносинах.
У зв'язку з цим можлива затримка Військовою частиною НОМЕР_1 остаточного розрахунку з позивачем пов'язана з обставинами непереборної сили, які не залежали від дій чи волі відповідача.
Відповідач вважає, що дослідження та надання належної правової оцінки цим обставинам є суттєвими для правильного вирішення цієї справи.
Також відповідач відзначив, що хоч працівник (військовослужбовець) є слабшою, ніж роботодавець, стороною у цих правовідносинах, працівник (військовослужбовець) має діяти добросовісно при реалізації його прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Як вбачається із правової позиції Верховного Суду у справі № 560/9586/22, при вирішенні питання про розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що охоплює період з 19 липня 2022 року належить враховувати приписи чинної редакції ст. 117 КЗпП з шестимісячним обмеженням, але без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Відповідач покликався на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23, згідно з якими обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до ст. 117 КЗпП Законом № 2352, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця, однак ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати; розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум, однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.
Відповідач відзначив, що середньоденне грошове забезпечення за два місці, що передували звільненню, становить 404,53 грн. Загальний розмір виплат, нарахованих та виплачених позивачеві при виключенні зі списків особового складу, складає 216 966,93 грн (100%), з яких: 92 762,50 грн (42,75%) - остаточний розрахунок грошового забезпечення при звільненні; 124 204,43 грн (57,25 %) - виплачено на виконання рішення суду у справі № 200/6589/25.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц вказала, що у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані, тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця. Оцінка втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру, суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. Ключовим фактором, який може свідчити про співмірність та компенсаторність суми середнього заробітку, що підлягає стягненню у зв'язку із несвоєчасним розрахунком при звільненні, є приблизна оцінка розміру майнових втрат працівника, які розумно можна було би передбачити. При цьому має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця; у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи свої права, не допускаючи дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Відповідач наголосив на тому, що дії або бездіяльність самого позивача можуть суттєво вплинути на спірний період.
Так, з моменту виключення зі списків особового складу та проведення з позивачем остаточного розрахунку (10 квітня 2020 року) до моменту його звернення до суду з позовом щодо нарахування та виплати індексації грошового забезпечення (27 серпня 2025 року), пройшло більше п'яти років.
Відтак, відповідач вважає, що при вирішенні питання про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні слід враховувати такі обставини: особливості бюджетного фінансування розпорядників бюджетних коштів третього класу, до яких належить Військова частина НОМЕР_1 ; суму, виплачену на виконання рішення суду, яка становить 57,25% від суми всіх виплат при звільненні та є майже в двічі меншою відносно суми середнього заробітку за час можливої затримки остаточного розрахунку; дії відповідача, який невідкладно, після набрання законної сили рішенням суду та надходження відповідного фінансування, в межах можливих спроможностей, після набрання законної сили рішенням суду у справі № 200/6589/25 (15 січня 2026 року) 29 січня 2026 року здійснив виплату відповідних коштів позивачу; бездіяльність позивача, який звернувся до суду щодо спірних виплат тільки 27 серпня 2025 року, тобто більше ніж через п'ять років після виключення зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 .
Крім того відповідач просив врахувати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом в постанові від 06 лютого 2020 року у справі № 806/305/17.
Для пропорційного обрахунку розміру середнього заробітку необхідно встановити розмір усіх належних звільненому працівникові сум, про що вказав Верховний Суд в постанові від 05 жовтня 2022 року у справі № 640/17872/19.
Таким чином, у разі встановлення судом наявності у позивача права на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, необхідно враховувати, що стягнення такого середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є можливим за наявності двох умов, а саме: факту невиплати усіх належних працівникові сум при звільненні та факту проведення з працівником остаточного розрахунку.
У зв'язку з цим відповідач зазначив, що позивач ініціював спір щодо нарахування та виплати йому грошового забезпечення, в тому числі того, яке, на його думку, підлягало до виплати при остаточному розрахунку при звільненні (справа № 200/781/26).
Таким чином, зважаючи на те, що стосовно виплати окремих складових грошового забезпечення та інших видів винагород наявні спори, неможливо вважати факт остаточного розрахунку з позивачем таким, що відбувся, у зв'язку з чим відсутня можливість встановити: загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частку коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частку коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат, що є умовами для проведення розрахунку суми середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.
Відповідач вважає, що факт остаточного розрахунку можливо встановити тільки після вирішення спірних правовідносин у справі № 200/781/26.
При цьому позивач не позбавлений можливості захистити своє порушене право шляхом подання відповідного позову до адміністративного суду після проведення відповідачем з ним остаточного розрахунку при звільненні, у разі задоволення вимог у справах № 200/781/26.
Просив відмовити в позові.
Позивач надав відповідь на відзив, в якій вказав, що в силу положень п. 3 Прядку № 159 сума індексакції грошових доходів громадян належить до грошових доходів, які не мають разового характеру, а тому він має право на компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення на підставі Закону № 2050 і Порядку № 159, що відповідає висновку Верховного Суду, викладеному, зокрема, в постанові від 15 жовтня 2020 року у справі № 240/11882/19.
Обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини. Докази відхилені судом, та мотиви їх відхилення.
На виконання вимог ст. 90 КАС суд оцінив докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні; оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, виходячи з того, що жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 77 КАС кожна особа повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
За правилами абз. 1 ч. 2 ст. 77 КАС в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Ухвалою від 09 лютого 2026 року суд витребував у відповідача такі докази: накази про звільнення позивача з військової служби та виключення його зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 ; довідку про загальний розмір всіх належних позивачеві виплат у зв'язку зі звільненням з військової служби (із зазначенням їх виду і розміру); докази на підтвердження факту проведення остаточного розрахунку з позивачем у зв'язку з його звільненням з військової служби (платіжні доручення, списки осіб на перерахування коштів тощо; відомості про те, коли і яка сума була виплачена і з яких складових вона складалася); архівну відомість про грошове забезпечення ОСОБА_1 за 2020 рік із зазначенням інформації про суми нарахованого та фактично виплаченого грошового забезпечення в розрізі його окремих складових; докази на підтвердження фактів нарахування та виплати позивачеві індексації грошового забезпечення на виконання рішення суду у справі № 200/6589/25; докази нарахування та виплати позивачеві компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення, яка фактично виплачена на виконання рішення суду у справі № 200/6589/25, (якщо такий факт мав місце, якщо ні - письмово повідомити про це суд); довідку про розмір середньоденного грошового забезпечення ОСОБА_1 за два місяці, що передували звільненню з військової служби (виключенню зі списків особового складу), (з детальним розрахунком та вказівкою на правові підстави його проведення); всі інші докази, які стали підставою для допущення спірної бездіяльності, вчинення спірних дій та прийняття рішень.
В повному обсязі витребувані докази відповідач суду не надав, а тому на підставі ч. 9 ст. 80 КАС справа розглянута по суті за наявними у ній матеріалами.
З'ясовуючи чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення, якими доказами вони підтверджуються, а також чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, суд встановив таке.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що встановлено на підставі паспорта громадянина України серії НОМЕР_2 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_3 .
З 24 грудня 2002 року місце проживання позивача зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 , про що свідчить штамп про реєстрацію місця проживання, проставлений в паспорті.
Позивач має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій, що підтверджено посвідченням серії НОМЕР_4 , виданим ІНФОРМАЦІЯ_2 23 грудня 2015 року.
Відповідач - Військова частина НОМЕР_1 ( НОМЕР_5 прикордонний загін Державної прикордонної служби України) (ідентифікаційний код НОМЕР_6 ).
З приводу проходження позивачем військової служби суд встановив такі обставини.
Записи у військовому квитку серії НОМЕР_7 свідчать про те, що 11 березня 2015 року на підставі Указу Президента України від 14 січня 2015 року № 15/2015 ОСОБА_1 був призваний на військову службу в Збройні Сили України за мобілізацією.
Позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 :
з 11 березня 2015 року на підставі наказу № 45-ос на посаді майстра, ВОС 665244Р;
з 15 лютого 2016 року на підставі наказу № 28-ос на посаді патрульного, ВОС 108594Р;
з 25 березня 2016 року на підставі наказу № 63-ос на посаді інспектора прикордонної служби 3 категорії, ВОС 108594Р;
з 07 листопада 2016 року на підставі наказу № 430-ос на посаді інспектора прикордонної служби 3 категорії, ВОС 108594Р;
з 18 липня 2017 року на підставі наказу № 363-ос на посаді інспектора прикордонної служби 2 категорії, ВОС 108932Р;
з 14 серпня 2019 року на підставі наказу № 402-ос на посаді інспектора прикордонної служби 2 категорії, ВОС 108932Р
10 квітня 2020 року на підставі підп. «а» (у зв'язку із закінченням строку контракту) п. 2 ч. 5 ст. 26 Закону № 2232 ОСОБА_1 був звільнений (демобілізований) в запас; того ж дня на підставі наказу № 161-ос він виключений зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 .
Крім того, згідно з довідкою Військової частини НОМЕР_1 від 21 серпня 2025 року № 08/3268 ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 за призовом під час мобілізації, на особливий період - з 11 березня 2015 року по 25 березня 2016 року та за контрактом - з 25 березня 2016 року по 10 квітня 2020 року.
На підставі особистої картки грошового забезпечення ОСОБА_1 за 2020 рік та архівної відомості за період з січня по грудень 2020 року суд встановив, такі обставини щодо проведення з ним остаточного розрахунку при звільненні, а також нарахування і виплати грошового забезпечення за два місяці, що передували звільненню з військової служби:
в лютому 2020 року позивачеві нараховано грошове забезпечення в сумі 22 144,48 грн, в тому числі посадовий оклад - 3 080,00 грн, оклад за військовим званням - 880,00 грн, винагорода АТО/ООС - 8 870,97 грн, винагорода за бойове чергування - 704,00 грн, індексація - 216,51 грн, надбавка за вислугу років - 990,00 грн, надбавка за особливості проходження служби - 2 475,00 грн, преміювання - 4 620,00 грн, преміювання у наднормовому режимі - 308,00 грн, яке виплачено в лютому 2020 року з відрахуванням податку на доходи фізичних осіб та його одночасною компенсацією та відрахуванням військового збору;
в березні 2020 року позивачеві нараховано грошове забезпечення в сумі 19 647,54 грн, в тому числі посадовий оклад - 3 080,00 грн, оклад за військовим званням - 880,00 грн, винагорода АТО/ООС - 6 500,00 грн, винагорода за бойове чергування - 704,00 грн, індексація - 216,51 грн, надбавка за вислугу років - 1 111,36 грн, надбавка за особливості проходження служби - 2 535,67 грн, преміювання - 4 620,00 грн, яке виплачено в березні 2020 року з відрахуванням податку на доходи фізичних осіб та його одночасною компенсацією та відрахуванням військового збору;
в квітні 2020 року позивачеві нараховано грошове забезпечення в сумі 76 268,88 грн, в тому числі посадовий оклад - 1 026,67 грн, оклад за військовим званням - 293,33 грн, винагорода АТО/ООС - 6 500,00 грн, грошова компенсація за невикористані дні відпустки - 34 557,60 грн, винагорода за бойове чергування - 704,00 грн, допомога на оздоровлення - 12 342,00 грн, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань - 1 320,00 грн, індексація - 14 879,28 грн, щорічна разова допомога до 5 травня - 1 390,00 грн, надбавка за вислугу років - 396,00 грн, надбавка за особливості проходження служби - 858,00 грн, преміювання - 1 540,00 грн, преміювання у наднормовому режимі - 462,00 грн, яке виплачено в квітні 2020 року з відрахуванням податку на доходи фізичних осіб та його одночасною компенсацією та відрахуванням військового збору;
в травні 2020 року позивачеві нараховано грошове забезпечення в сумі 2 936,67 грн, в тому числі винагорода АТО/ООС - 2 166,67 грн, преміювання у наднормовому розмірі - 770,00 грн, яке виплачено в травні 2020 року з відрахуванням податку на доходи фізичних осіб та його одночасною компенсацією та відрахуванням військового збору.
Крім того, в липні 2020 року ОСОБА_2 нарахована і виплачена грошова компенсація за неотримане речове майно в сумі 13 399,39 грн.
Військова частина НОМЕР_1 надала суду довідку від 24 лютого 2026 року № 09/24793/26-Вн про остаточний розрахунок грошового забезпечення ОСОБА_1 , згідно з якою:
в квітні 2020 року позивачеві нараховано 76 268,88 грн, в тому числі посадовий оклад за період з 01 квітня 2020 року по 10 квітня 2020 року - 1 026,67 грн, оклад за військовим званням за період з 01 квітня 2020 року по 10 квітня 2020 року - 293,33 грн, винагорода за участь в АТО/ОСС за період з 01 березня 2020 року по 31 березня 2020 року - 6 500,00 грн, винагорода за бойове чергування (бойову службу) за березень 2020 року - 704,00 грн, разова допомога ветеранам - 1 390,00 грн, грошова компенсація за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій (за 84 календарні дні) - 34 557,60 грн, індексація грошового забезпечення за період з 01 липня 2015 року по 28 лютого 2018 року - 14 807,11 грн, індексація грошового забезпечення за період з 01 квітня 2020 року по 10 квітня 2020 року - 72,17 грн, допомог на оздоровлення - 12 342,00 грн, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань - 1 320,00 грн, надбавка за вислугу років за період з 01 квітня 2020 року по 01 квітня 2020 року 30% - 396,00 грн, надбавка за особливості проходження служби за період з 01 квітня 2020 року по 10 квітня 2020 року 50% - 858,00 грн, преміювання за період з 01 квітня 2020 року по 10 квітня 2020 року 150,00% - 1 540,00 грн, преміювання у наднормовому режимі за березень 2020 року 15% - 462,00 грн; які виплачені через банківську установу з відрахуванням податку на доходи фізичних осіб та його одночасною компенсацією і відрахуванням військового збору;
в травні 2020 року позивачеві нараховано 2 936,67 грн, в тому числі винагорода за участь в АТО/ООС за період з 01 квітня 2020 року по 10 квітня 2020 року - 2 166,67 грн, преміювання у наднормовому режимі за лютий 2020 року 25% - 770,00 грн; які виплачені через банківську установу з відрахуванням податку на доходи фізичних осіб та його одночасною компенсацією і відрахуванням військового збору;
в липні 2020 року позивачеві нараховано 13 399,39 грн, в тому числі компенсація речового майна - 13 399,39 грн, які виплачені через банківську установу з відрахуванням податку на доходи фізичних осіб та його одночасною компенсацією і відрахуванням військового збору.
Згідно з довідкою Військової частини НОМЕР_1 від 24 лютого 2026 року № 09/24795/26-Вн про розмір грошового забезпечення за два останні календарні місяці перед звільненням, середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 становило 404,53 грн, із розрахунку:
лютий 2020 року - кількість календарних днів - 29; сума грошового забезпечення - 12 045,00 грн, (в тому числі посадовий оклад - 3 080,00 грн, оклад за військовим званням - 880,00 грн, надбавка за вислугу років - 990,00 грн, надбавка за особливості проходження служби - 2 475,00 грн, преміювання - 4 620,00 грн;
березень 2020 року - кількість календарних днів - 31, сума грошового забезпечення - 12 227,03 грн, (в тому числі посадовий оклад - 3 080,00 грн, оклад за військовим званням - 880,00 грн, надбавка за вислугу років - 1 111,36 грн, надбавка за особливості проходження служби - 2 535,67 грн, преміювання - 4 620,00 грн);
(12 045,00 грн + 12 227,03 грн) / (29 днів +31 день) = 24 272,03 грн / 60 днів = 404,53 грн.
Суд встановив, що в серпні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною і зобов'язання вчинити певні дії.
13 жовтня 2025 року Донецький окружний адміністративний суд ухвалив рішення у справі № 200/6589/25, яким позов задовольнив частково, а саме:
- визнав протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_2 індексації грошового забезпечення у повному розмірі за період з 01 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року, із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року;
- стягнув з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року, із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року, у розмірі 85 927,87 грн, з відрахування податків, зборів та інших обов'язкових платежів;
- визнав протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_2 індексації грошового забезпечення у фіксованій величині 1 585,58 грн на місяць за період з 01 березня 2018 року по 10 квітня 2020 року відповідно до абз. 4, 6 п. 5 Порядку № 1078;
- стягнув з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення у фіксованій величині 1 585,58 грн на місяць за період з 01 березня 2018 року по 10 квітня 2020 року відповідно до абз. 4, 6 п. 5 Порядку № 1078, у розмірі 40 168,00 грн, з відрахування податків, зборів та інших обов'язкових платежів.
В іншій частині позовних вимог суд відмовив.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 13 жовтня 2025 року у справі № 200/6589/25 набрало законної сили на підставі постанови Першого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2026 року.
Як свідчать лист Військової частини НОМЕР_1 від 02 лютого 2026 року № 09/2390-26-Вих, адресований представнику позивача - адвокату Матвійчук Н.Є., та довідка-розрахунок індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01 грудня 2015 року по 10 квітня 2020 року, на виконання рішення суду у справі № 200/6589/25 Військова частина НОМЕР_1 нарахувала позивачеві індексацію грошового забезпечення в загальній сумі 128 818,80 грн, в тому числі поточна індексація - 88 650,80 грн, фіксована індексація (індексація-різниця) - 40 168,00 грн.
При цьому згідно з рішення суду у справі № 200/6589/25 при нарахуванні поточної індексації Військова частина НОМЕР_1 застосувала місяці підвищення доходу (базові місяці) - січень 2008 року та березень 2018 року; при нарахуванні фіксованої індексації (індексації-різниці) Військова частина НОМЕР_1 виходила з того, що щомісячний розмір такої індексації становить 1 585,58 грн.
З суми нарахованої на виконання рішення суду індексації грошового забезпечення проведені утримання і одночасна компенсація податку на доходи фізичних осіб в розмірі 18% (22 697,26 грн) та утримання військового збору в розмірі 1,5% (1 891,44 грн).
Згідно з платіжною інструкцією від 29 січня 2026 року № 1359 Військова частина НОМЕР_1 перерахувала на рахунок позивача в банківській установі 124 204,43 грн з призначенням платежу «1002030; 2800; перерахування індексації грошового забезпечення військовослужбовцям у січні 2026 року; рішення Донецького окружного адміністративного суду 200/6589/25 від 15 січня 2026 року на користь ОСОБА_1 ».
Платіжна інструкція від 29 січня 2026 року № 1359 оплачена Маріупольським управлінням Державної казначейської служби України 30 січня 2026 року, про що свідчить відповідна відмітка Казначейства, проставлена на цьому платіжному документі.
16 січня 2026 року представник позивача - адвокат Матвійчук Н.Є. звернулася до Військової частини НОМЕР_1 з адвокатським запитом, в якому просила здійснити ОСОБА_2 нарахування і виплату:
- індексації грошового забезпечення у розмірі 126 095,87 грн;
- компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації за період з 01 грудня 2015 року по 10 квітня 2020 року у розмірі 137 472,92 грн;
- середній заробіток за весь час затримки розрахунку.
У відповідь на цей адвокатський запит листом від 20 січня 2026 року № 09/1367-26-Вих Військова частина НОМЕР_1 повідомила, що виконала рішення суду у справі № 200/6589/25 в повному обсязі, а тому відсутні правові підстави для нарахування та виплати ОСОБА_2 індексації грошового забезпечення в сумі 126 095,87 грн відсутні, компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації, а також середнього заробітку за час затримки розрахунку.
На підставі відомостей комп'ютерної програми «Діловодство спеціалізованого суду» суд встановив, що в лютому 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив:
- визнати неправомірною бездіяльність відповідача щодо ненарахування і невиплати позивачу грошового забезпечення (посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавку за вислугу років, надбавку за особливості проходження служби, премію, допомогу на оздоровлення) з 29 січня 2020 року по 10 квітня 2020 року, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2020 року;
- зобов'язати відповідача здійснити перерахунок і виплату позивачу грошового забезпечення (посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавку за вислугу років, надбавку за особливості проходження служби, премію, допомогу на оздоровлення) за період з 29 січня 2020 року по 10 квітня 2020 року, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2020 року (з урахуванням вже виплачених сум);
- визнати неправомірною бездіяльність відповідача щодо ненарахування і невиплати позивачу допомоги на оздоровлення за 2015-2020 роки з урахуванням щомісячних додаткових винагород АТО/ООС, за постановою КМУ № 889 від 22 вересня 2010 року;
- зобов'язати відповідача здійснити перерахунок і виплату позивачу допомоги на оздоровлення за 2015-2020 роки з урахуванням щомісячних додаткових винагород АТО/ООС, за постановою КМУ № 889 від 22 вересня 2010 року;
- визнати неправомірною бездіяльність відповідача щодо ненарахування і невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки учасника бойових дій за 2015-2020 роки виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2020 року та з урахуванням винагороди АТО/ООС;
зобов'язати відповідача здійснити перерахунок і виплату позивачу грошової компенсацію за невикористані щорічні відпустки учасника бойових дій за 2015-2020 роки виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2020 року та з урахуванням винагороди АТО/ООС;
- зобов'язати відповідача нарахувати і виплати позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення.
04 березня 2026 року Донецький окружний адміністративний суд ухвалив рішення у справі № 200/781/26, яким позов ОСОБА_1 задовольнив частково, а саме:
- визнав протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування і невиплати ОСОБА_2 грошового забезпечення (посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавку за вислугу років, надбавку за особливості проходження служби, премію, допомогу на оздоровлення) з 29 січня 2020 року по 10 квітня 2020 року, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2020 року;
- зобов'язав Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок і виплату ОСОБА_2 грошового забезпечення (посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавку за вислугу років, надбавку за особливості проходження служби, премію, допомогу на оздоровлення) за період з 29 січня 2020 року по 10 квітня 2020 року, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2020 року (з урахуванням вже виплачених сум);
- визнав протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування і невиплати ОСОБА_2 допомоги на оздоровлення за 2015-2020 роки з урахуванням щомісячних додаткових винагород АТО/ООС та виплат відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2010 року № 889;
- зобов'язав Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок і виплату позивачу допомоги на оздоровлення за 2015-2020 роки з урахуванням щомісячних додаткових винагород АТО/ООС та виплат відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2010 року № 889 (з урахуванням вже виплачених сум);
- визнав протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування і невиплати ОСОБА_2 грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки, як учасника бойових дій за 2015-2020 роки, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2020 року та з урахуванням винагороди АТО/ООС;
- зобов'язав Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок і виплату ОСОБА_2 грошової компенсацію за невикористані щорічні відпустки учасника бойових дій за 2015-2020 роки, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2020 року та з урахуванням винагороди АТО/ООС (та вже виплачених сум).
У решті позовних вимог суд відмовив.
Станом на 22 квітня 2026 року рішення суду у справі № 200/781/26 не набрало законної сили внаслідок його оскарження в апеляційному порядку, (ухвалою Першого апеляційного адміністративного суду від 07 квітня 2026 року апеляційна скарга Військової частини НОМЕР_1 залишена без руху).
Будь-які інші докази щодо предмета доказування учасники справи не надали.
Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.
Висновки суду по суті позовних вимог.
Щодо компенсації втрати доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
Ч. 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади […], їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 5 ст. 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях […].
Закон України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011) відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців […], встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям […] в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Згідно з абз. 1 ч. 1 ст. 9 Закону № 2011 держава гарантує військовослужбовцям достатнє […] грошове […] забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Абз. 2 ч. 3 ст. 9 Закону № 2011 передбачено, що грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Індексація грошового забезпечення військовослужбовців проводиться відповідно до Закону України від 03 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» та Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078, (далі - Порядок № 1078).
Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України від 03 квітня 2003 року № 661-ІV «Про Державну прикордонну службу України» (далі - Закон № 661) Державна прикордонна служба України є правоохоронним органом спеціального призначення […].
Згідно з ч. 1 ст. 14 Закону № 661 до особового складу Державної прикордонної служби України входять військовослужбовці та працівники Державної прикордонної служби України.
За приписами ст. 16 Закону № 661 умови грошового забезпечення військовослужбовців та оплати праці працівників Державної прикордонної служби України визначаються законодавством.
Відповідно до ч. 1 ст. 25 Закону № 661 держава забезпечує соціальний захист особового складу Державної прикордонної служби України відповідно до Конституції України, цього Закону та інших актів законодавства.
Згідно з ч. 3 ст. 25 Закону № 661 військовослужбовці Державної прикордонної служби України користуються правовими і соціальними гарантіями відповідно до Закону № 2011, цього Закону, інших актів законодавства.
Ст. 27 Закону № 661 установлено, що фінансування діяльності Державної прикордонної служби України здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел, передбачених законодавством.
Пільги, компенсації та гарантії, передбачені цим Законом, надаються за рахунок і в межах бюджетних асигнувань на утримання відповідних бюджетних установ.
Відповідно до ст. 9 Закону № 2011, п. 3 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі - Постанова КМУ № 704), з метою визначення порядку та умов виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України Міністерство внутрішніх справ України видало наказ від 25 червня 2018 року № 558 «Про затвердження Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України та деяким іншим особам», зареєстрований в Міністерстві юстиції України 23 липня 2018 року за № 854/32306, яким затвердило Інструкцію про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України та деяким іншим особам (далі - Інструкція № 558).
Згідно з абз. 1 п. 2 розділу І Інструкції № 558 у цій Інструкції термін «грошове забезпечення» означає гарантоване державою грошове забезпечення в обсязі, що відповідає умовам проходження військової служби та стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Відповідно до п. 3 розділу І Інструкції № 558 грошове забезпечення військовослужбовцям виплачується в органах Держприкордонслужби за місцем їх служби або органом, у якому вони перебувають на фінансовому забезпеченні згідно з приміткою до штату.
За правилами п. 9 розділу І Інструкції № 558 індексація грошового забезпечення військовослужбовцям здійснюється в порядку та розмірах, установлених законодавством.
Отже, позивач як військовослужбовець Державної прикордонної служби України в період проходження ним військової служби у Військовій частині НОМЕР_1 мав право на індексацію грошового забезпечення. Така індексація мала проводитись з додержанням Закону № 1282 і Порядку № 1078, а відповідальною за повноту нарахування та виплати позивачеві індексації грошового забезпечення була Військова частина НОМЕР_1 .
Однак при нарахуванні та виплаті ОСОБА_2 індексації грошового забезпечення Військова частина НОМЕР_1 допустила бездіяльність, яка полягала у ненарахуванні та невиплаті індексації грошового забезпечення у повному розмірі за період з 01 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року, із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року, а також у ненарахуванні та невиплаті індексації грошового забезпечення у фіксованій величині 1 585,58 грн на місяць за період з 01 березня 2018 року по 10 квітня 2020 року відповідно до абз. 4, 6 п. 5 Порядку № 1078.
Ця бездіяльність визнана протиправною таким, що набрало законної сили, рішенням суду у справі № 200/6589/25, і призвела до того, що в повному обсязі індексація грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року по 10 квітня 2020 року була нарахована і виплачена ОСОБА_2 лише 30 січня 2026 року.
Конституційний Суд України у Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 наголосив, що винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування та має забезпечувати для нього достатній, гідний життєвий рівень. Це визначає обов'язок держави створювати належні умови для реалізації громадянами права на працю, оптимізації балансу інтересів сторін трудових відносин, зокрема, шляхом державного регулювання оплати праці. Держава передбачає заходи, спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, тобто грошової винагороди за виконану роботу як еквівалента вартості споживчих товарів і послуг. Згідно з положеннями ч. 6 ст. 95 КЗпП, ст. 33, 34 Закону України «Про оплату праці» такими заходами є індексація заробітної плати та компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати.
На підставі аналізу наведених положень законодавства Конституційний Суд України дійшов висновку, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер. Як складові належної працівникові заробітної плати ці кошти спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон № 2050).
Відповідно до ст. 1 Закону № 2050 підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Згідно з ч. 1 ст. 2 Закону № 2050 компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Ч. 2 ст. 2 Закону № 2050 установлено, що під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру:
[…]
заробітна плата (грошове забезпечення)
сума індексації грошових доходів громадян;
[…].
Варто відзначити, що ч. 2 ст. 2 Закону № 2050 діє в редакції Закону України від 04 лютого 2021 року № 1214-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон № 1214), який набрав чинності 26 лютого 2021 року.
При цьому, як свідчить Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», який в подальшому став Законом № 1214, його прийняття було спрямовано на усунення корупціогенного фактору у цих правовідносинах.
Позаяк згідно з Висновком антикорупційної експертизи Закону № 2050 цей Закон містить положення, реалізація якого призводить або може призвести до вчинення корупційних правопорушень (корупціогенний фактор).
Так, у ч. 2 ст. 2 Закону № 2050, якою передбачено, що під доходами в цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, у переліку видів доходів (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата, грошове забезпечення) зазначено позицію «та інші».
З метою усунення корупціогенного фактора, який полягає в нечіткості визначення підстав для прийняття рішення, у зазначеному Висновку пропонувалося встановити вичерпний перелік видів грошових доходів, за порушення строків виплат яких громадянам має нараховуватись компенсація.
Для досягнення вказаної мети суб'єкт законодавчої ініціативи запропонував визначити вичерпний перелік видів грошових доходів, за порушення строків виплати яких громадянам нараховується компенсація, включивши до такого переліку […] суму індексації грошових доходів громадян.
Отже, внаслідок змін, внесених Законом № 1214, норма ч. 2 ст. 2 Закону № 2050 прямо передбачає суму індексації грошових доходів громадян в переліку доходів, які не мають разового характеру, внаслідок порушення строків виплати яких у підприємства (установи, організації) виникає обов'язок здійснити компенсацію втрати частини таких доходів.
Поряд із цим відсутність у ч. 2 ст. 2 Закону № 2050 (в редакції до внесення змін на підставі Закону № 1214), прямої вказівки на суму індексації грошових доходів громадян, не дає підстави для висновку, що до набрання чинності Законом № 1214 Закон № 2050 не передбачав компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації. Такий висновок суду ґрунтується на тому, що ч. 2 ст. 2 Закону № 2050 (в редакції, чинній до внесення змін Законом № 1214), передбачала «грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру», без визначення їх вичерпного переліку. При цьому, індексація належала до таких доходів, виходячи з її правової природи.
Відповідно до ст. 3 Закону № 2050 сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
За правилами ст. 4 Закону № 2050 виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Відповідно до ст. 5 Закону № 2050 своєчасно не отриманий з вини громадянина доход компенсації не підлягає.
Ст. 6 Закону № 2050 установлено, компенсацію виплачують за рахунок:
[…]
коштів відповідного бюджету - підприємства, установи і організації, що фінансуються чи дотуються з бюджету;
[…].
Згідно з ч. 1 ст. 7 Закону № 2050 відмова власника або уповноваженого ним органу (особи) від виплати компенсації може бути оскаржена громадянином у судовому порядку.
Порядок проведення компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 (далі - Порядок № 159).
Відповідно до п. 1 Порядку № 159 дія цього Порядку поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Згідно з п. 2 Порядку № 159 компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
П. 3 Порядку № 159 установлено, що компенсації підлягають такі грошові доходи, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру:
[…]
заробітна плата (грошове забезпечення);
сума індексації грошових доходів громадян;
[…].
Відповідно до п. 4 Порядку № 159 сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Індекс споживчих цін для визначення суми компенсації обчислюється шляхом множення місячних індексів споживчих цін за період невиплати грошового доходу. При цьому індекс споживчих цін у місяці, за який виплачується дохід, до розрахунку не включається. Щомісячні індекси споживчих цін публікуються Держстатом.
[…]
Згідно з п. 5 Порядку № 159 сума компенсації виплачується громадянам у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Відповідно до п. 6 Порядку № 159 своєчасно не отриманий з вини громадянина дохід компенсації не підлягає.
П. 7 Порядку № 159 установлено, що компенсація проводиться за рахунок джерел, з яких здійснюються відповідні виплати, а саме:
[…]
коштів відповідного бюджету - підприємствами, установами та організаціями, що фінансуються чи дотуються з бюджету;
[…].
Відповідно до п. 8 Порядку № 159 відмова власника або уповноваженого ним органу (особи) від виплати компенсації може бути оскаржена громадянином у судовому порядку.
Верховний Суд в постанові від 17 квітня 2026 року у справі № 420/21093/23 щодо компенсації втрати частини доходів у звязку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення, навів такі висновки:
«[…]
29. Зі змісту цієї норми (ст. 2 Закону № 2050) випливає, що право на компенсацію частини доходів у громадянина пов'язане з настанням такого юридичного факту (події) як невиплата грошового доходу у встановлені строки його виплати.
30. Використане у ст. 3 Закону № 2050 формулювання, що компенсація обчислюється шляхом множення суми «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
31. Наведене нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов'язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
32. Тобто зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень ст. 1-3 Закону № 2050 дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
33. Такий підхід до розуміння зазначених норм права сформулював Верховний Суд України у постановах від 19 грудня 2011 року у справі № 6-58цс11, від 11 липня 2017 року у справі № 2а-1102/09/2670 та підтриманий Верховним Судом у постановах від 22 червня 2018 року у справі № 810/1092/17, від 13 січня 2020 року у справі № 803/203/17, від 29 квітня 2021 року у справі № 240/6583/20.
[…]
35. […] слід звернути увагу на постанову Верховного Суду від 02 квітня 2024 року у справі № 560/8194/20, в якій Судова палата з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду виснувала, що відмова у виплаті компенсації громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати у розумінні ст. 7 Закону № 2050 не обов'язково має висловлюватися через ухвалення окремого акта індивідуальної дії, оскільки це не передбачено законодавством.
Також Верховний Суд, серед іншого, дійшов висновку про те, що компенсація втрати частини доходів через порушення строку їх виплати повинна нараховуватись у місяці, в якому проведено виплату заборгованості. Відповідно, невиплата компенсації у вказаний період свідчить про відмову її виплатити згідно із Законом № 2050 і не потребує оформлення відмови окремим рішенням.
36. Вчинення ж відповідачем активної дії, що проявляється, зокрема, у наданні листа-відповіді на звернення особи щодо виплати належних їй сум компенсації, слід розглядати лише як додаткову форму повідомлення про відмову.
37. Аналогічні висновки відображено у постановах Верховного Суду від 28 жовтня 2024 року у справі № 420/2598/24, від 22 травня 2025 року у справі № 160/19149/23, від 30 вересня 2025 року у справі № 160/10768/24, від 05 березня 2026 року у справі № 360/105/24.
[…]».
В постанові від 09 квітня 2026 року у справі № 380/18834/24 Верховний Суд вказав, серед іншого, вказав:
«[…]
За обставинами цієї справи, рішенням […] суду від 20 квітня 2023 року у справі № 200/4770/22 установлено протиправність дій ІНФОРМАЦІЯ_1 […] щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року по 02 січня 2018 року включно не у повному обсязі та зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_2 […] перерахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року по 02 січня 2018 року включно із врахуванням базового місяця січня 2008 року та здійснити виплату з урахуванням виплачених сум.
Відповідно до указаного рішення у відповідача виник обов'язок щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення.
Згідно з приписами ст. 1, 2, 4 Закону № 2050 у відповідача одночасно виник обов'язок з нарахування та виплати позивачу компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати сум індексації грошового забезпечення.
Судовим рішенням у справі № 200/4770/22 встановлено факт порушення строку виплати належного позивачу грошового забезпечення, відповідно саме з дати ухвалення рішення суду в зазначеній справі у позивача виникло право на отримання компенсації, визначеної Законом № 2050. Судами встановлено, що індексація грошового забезпечення на виконання рішення […] суду […] у справі № 200/4770/22 виплачена позивачу 28 жовтня 2023 року.
Водночас при виплаті індексації грошового забезпечення відповідачем не виплачено позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення.
Таким чином, саме з дати виплати позивачу належного грошового забезпечення (28 жовтня 2023 року) останній був обізнаний про порушення свого права і саме із цією датою пов'язано перебіг строку звернення до суду з позовом про виплату компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19 березня 2026 року у справі № 620/14074/24, що відповідає вказаним обставинам справи, і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від неї.
[…]».
В постанові від 05 березня 2026 року у справі № 360/105/24 Верховний Суд зазначив:
«[…]
33. У постанові від 02 квітня 2024 року у справі № 560/8194/20 Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду […] сформував висновки, зокрема, про те, що:
- з першого дня наступного місяця після отримання заборгованості з виплати пенсії за попередні періоди особа вважається такою, що повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи законних інтересів, і з цього дня починається перебіг шестимісячного строку звернення з позовом до суду;
- отримання листа від територіального органу Пенсійного фонду України у відповідь на заяву не змінює час, з якого така особа повинна була дізнатись про порушення своїх прав, а свідчить про час, коли особа почала вчиняти активні дії щодо реалізації свого права на отримання компенсації у позасудовому чи судовому порядку, відповідно, з указаної дати не може розпочинатись відлік строку звернення з позовом до суду.
34. У справі № 560/8194/20 Верховний Суд виходив з того, що відмова відповідача у виплаті компенсації громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати у розумінні ст. 7 Закону № 2050 не обов'язково має висловлюватися через ухвалення окремого акту індивідуальної дії, оскільки це не передбачено законодавством.
35. За висновком Верховного Суду, зазначену норму варто тлумачити у її системному зв'язку з нормами ст. 2-4 Закону № 2050, які визначають, що компенсація втрати частини доходів через порушення строку їх виплати повинна нараховуватись у місяці, в якому проведено виплату заборгованості. Відповідно невиплата компенсації у вказаний період свідчить про відмову виплатити таку згідно із Законом № 2050 і не потребує оформлення відмови окремим рішенням. Учинення ж відповідачем активної дії, що проявляється, зокрема, у наданні листа-відповіді на звернення особи щодо виплати належних їй сум компенсації, слід розглядати лише як додаткову форму повідомлення про відмову.
36. Таким чином, Верховний Суд у справі № 560/8194/20 сформував новий підхід щодо початку перебігу строку звернення до суду з вимогами про компенсацію втрати частини доходів, який полягає в тому, що цей строк починає обчислюватися з першого дня місяця, наступного за місяцем виплати заборгованості, а не з моменту отримання відмови у виплаті компенсації.
[…]
38. З огляду на сформовану Верховним Судом у справі № 560/8194/20 правову позицію, Суд уважає, що право ОСОБА_1 на звернення до суду з відповідними вимогами виникло незалежно від факту звернення до відповідача із заявою про виплату компенсації та отримання офіційної відмови, оскільки невиплата компенсації у місяці погашення заборгованості вже свідчить про відмову з боку відповідача, навіть без прийняття окремого рішення.
39. Повертаючись до обставин справи, Суд зазначає, що норми Закону № 2050 установлюють обов'язок відповідного підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання, у разі порушення встановлених строків виплати доходу (в тому числі грошового забезпечення), виплатити компенсацію.
40. У постанові від 29 квітня 2021 року у справі № 240/6583/20 Верховний Суд зазначив, що у випадку бездіяльності власника або уповноваженого ним органу щодо нарахування та виплати громадянину індексації заробітної плати, така особа має право на компенсацію втрати доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати за умови зобов'язання власника або уповноваженого ним органу здійснити донарахування належних громадянину сум доходів.
41. Як установлено судами попередніх інстанцій, 26 грудня 2023 року, на виконання рішення […] суду […] у справі № 360/5080/21, позивачу виплачено індексацію грошового забезпечення у розмірі 61 870,95 грн за період з 13 листопада 2017 року по 18 лютого 2019 року.
42. Беручи до уваги, що індексацію грошового забезпечення за період з 13 листопада 2017 року по 18 лютого 2019 року відповідач виплатив із затримкою, позивач має право на відповідну компенсацію.
43. За таких обставин Суд дійшов висновку про необхідність задоволення позовних вимог щодо визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
[…]».
При цьому, ухвалюючи рішення по суті позовних вимог у справі № 360/105/24, Верховний Суд визнав протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати позивачу компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення, виплаченої 26 грудня 2023 року на виконання рішення суду, та зобов'язав відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення, виплаченої 26 грудня 2023 року на виконання рішення суду.
Повертаючись до обставин справи, що розглядається, суд зазначає, що таким, що набрало законної сили, рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 13 жовтня 2025 року у справі № 200/6589/25, визнана протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_2 індексації грошового забезпечення у повному розмірі за період з 01 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року, із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року, а також бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_2 індексації грошового забезпечення у фіксованій величині 1 585,58 грн на місяць за період з 01 березня 2018 року по 10 квітня 2020 року відповідно до абз. 4, 6 п. 5 Порядку № 1078.
Цим рішенням з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 стягнута індексація грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року, із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року, у розмірі 85 927,87 грн, (з відрахування податків, зборів та інших обов'язкових платежів), а також індексація грошового забезпечення у фіксованій величині 1 585,58 грн на місяць за період з 01 березня 2018 року по 10 квітня 2020 року відповідно до абз. 4, 6 п. 5 Порядку № 1078, у розмірі 40 168,00 грн, (з відрахування податків, зборів та інших обов'язкових платежів).
Згідно з платіжною інструкцією від 29 січня 2026 року № 1359, яка оплачена Казначейством 30 січня 2026 року, Військова частина НОМЕР_1 перерахувала на рахунок позивача в банківській установі 124 204,43 грн з призначенням платежу «[…] перерахування індексації грошового забезпечення військовослужбовцям […]; рішення Донецького окружного адміністративного суду 200/6589/25 від 15 січня 2026 року на користь ОСОБА_1 ».
Отже, індексація грошового забезпечення за періоди з 01 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року та з 01 березня 2018 року по 10 квітня 2020 року виплачена позивачеві 30 січня 2026 року, тобто з порушенням встановленого законом строку виплати.
Порушення строку виплати індексації є результатом бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 , протиправний характер якої встановлений таким, що набрало законної сили рішенням суду у справі № 200/6589/25.
При цьому обов'язок відповідача своєчасно і в повному обсязі нарахувати і виплати позивачеві індексацію грошового забезпечення випливає з норм законодавства, зокрема, Законів № 1282 і Порядку № 1078, і не може бути поставлений в залежність від того чи оскаржував позивач відповідні дії (бездіяльність) відповідача в судовому порядку і коли звернувся до суду з відповідним позовом.
Отже, перевіривши наявність підстав для застосування ст. 5 Закону № 2050, суд дійшов висновку про те, що несвоєчасне отримання доходу не є наслідком вини позивача, оскільки обов'язок виплати індексації лежить на відповідачеві в силу закону незалежно від звернення позивача до відповідача чи до суду.
При цьому суд враховує, що ст. 5 Закону № 2050 пов'язує поняття вини громадянина з обставинами, які зумовили несвоєчасне отримання доходу саме з його боку, а не з пасивністю щодо судового захисту своїх прав. Затримка позивача у зверненні до суду не породжує і не збільшує строку затримки у виплаті відповідачем доходу, який мав виплачуватися незалежно від будь-яких дій позивача.
За цих обставин, суд погоджується з аргументами позивача про те, що він має право на компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення за періоди з 01 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року та з 01 березня 2018 року по 10 квітня 2020 року в порядку, визначеному Законом № 2050 і Порядку № 159.
При цьому суд відхиляє заперечення відповідача, які полягають у тому, що Закон № 2050 не відносить суми індексації грошового забезпечення до доходів, які не мають разового характеру, порушення строків виплати яких зумовлює виникнення у військовослужбовця права на компенсацію втрати частини доходів, позаяк такий вид доходу прямо передбачений ч. 2 ст. 2 Закону № 2050.
Також суд вважає помилковим висновок Військової частини НОМЕР_1 про те, що нарахування і виплата індексації грошового забезпечення позивачеві мали разовий характер, оскільки проводились на виконання рішення суду у справі № 200/6589/25.
Суд наголошує, що рішення суду у справі № 200/6589/25 не змінює правову природу індексації грошового забезпечення за періоди з 01 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року та з 01 березня 2018 року по 10 квітня 2020 року як доходу позивача, що не має разового характеру і який відповідно до законодавства мав виплачуватися йому в період з грудня 2015 року по квітень 2020 року.
З огляду на встановлені фактичні обставини та правове регулювання спірних правовідносин з урахуванням висновків Верховного Суду, діючи на підставі ч. 2 ст. 9 КАС, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_2 компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення за періоди з 01 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року та з 01 березня 2018 року по 10 квітня 2020 року.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача є зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_2 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення за періоди з 01 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року та з 01 березня 2018 року по 10 квітня 2020 року, виплаченої 30 січня 2026 року на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 13 жовтня 2025 року у справі № 200/6589/25, за весь період прострочення по 30 січня 2026 року відповідно до Закону № 2050 і Порядку № 159.
З приводу заперечень відповідача, які ґрунтуються на відсутності бюджетного фінансування, суд зазначає, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 08 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України» (заява № 63134/00) зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (п. 23). Також Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
При цьому реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань. Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 825/874/17.
Також суд бере до уваги, що індексація грошового забезпечення як дохід, виплачений з порушенням строку його виплати, фактично виплачена позивачеві 30 січня 2026 року, а до суду з цим позовом ОСОБА_1 звернувся 03 лютого 2026 року, тобто з додержанням строку звернення до суду, визначеного з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених, зокрема, в постанові від 05 березня 2026 року у справі № 360/105/24.
Щодо позовних вимог в частині зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку з 10 квітня 2020 року по 19 січня 2023 року суд зазначає таке.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади […], їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (ст. 43 Конституції України).
Ч. 1 ст. 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП, тут і далі - в редакції, чинній на момент звільнення позивача), визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу.
Спірні правовідносини в цій частині позовних вимог виникли щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Зокрема, при звільненні з військової служби 10 квітня 2020 року Військова частина НОМЕР_1 не виплатила позивачеві в повному обсязі індексацію грошового забезпечення за періоди з 01 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року та з 01 березня 2018 року по 10 квітня 2020 року. Така індексація стягнута на користь позивача рішенням суду у справі № 200/6589/25, яке набрало законної сили і на виконання якого відповідач здійснив відповідну виплату 30 січня 2026 року.
Згідно з ч. 1 ст. 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (ч. 2 ст. 117 КЗпП).
Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352), який набрав чинності 19 липня 2022 року, ст. 117 КЗпП викладена в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений ч. 1 цієї статті».
Отже, на час звільнення позивача зі служби ст. 117 КЗпП не передбачала жодного обмеження періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
Проте на час виплати позивачеві індексації грошового забезпечення, тобто станом на 30 січня 2026 року, та на день його звернення до суду з цим позовом, ст. 117 КЗпП передбачає обмеження максимального строку затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, шістьма місяцями.
Верховний Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22, у якій зазначив, що з моменту набрання чинності Законом № 2352 (19 липня 2022 року) положення ст. 117 КЗпП, у попередній редакції Закону України від 20 грудня 2005 року № 3248-IV (далі - Закон № 3248), втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію ст. 117 КЗпП.
Так, до 19 липня 2022 року правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень ст. 117 КЗпП у редакції Закону № 3248, тоді як після 19 липня 2022 року застосуванню підлягає ст. 117 КЗпП у редакції Закону № 2352.
Якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії ст. 117 КЗпП у редакції Закону № 3248 та були припинені на момент чинності ст. 117 КЗпП у редакції Закону № 2352, правове регулювання здійснюється таким чином:
- правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням ст. 117 КЗпП (у попередній редакції - відповідно до Закону № 3248, тобто без обмеження строку виплати у шість місяців);
- у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми ст. 117 КЗпП (у новій редакції - відповідно до Закону № 2352, яка передбачає обмеження виплати шістьма місяцями).
Окремо у вказаній постанові Верховний Суд розглянув можливість розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26 вересня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (щодо пропорційного зменшення середнього заробітку), на правовідносини, які регулюються ст. 117 КЗпП у редакції Закону № 2352.
Верховний Суд указав, що у зв'язку із набранням чинності Законом № 2352, яким ст. 117 КЗпП викладена в новій редакції, з 19 липня 2022 року ст. 117 КЗпП у редакції Закону № 3248 втратила чинність. Отже, розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26 вересня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, на ст. 117 КЗпП в новій редакцій, яка регулює правовідносини, які виникли/тривають після 19 липня 2022 року, є неможливим.
Разом із цим, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23 (провадження № 14-85цс25) відступила від висновку, викладеного судом касаційної інстанції у постанові від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22, про те, що з прийняттям Закону № 2352 законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, а отже, застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року, до правовідносин, що регулюються новою редакцією ст. 117 КЗпП, неможливо.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) розтлумачила зміст ст. 117 КЗпП та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (п. 81, 82 постанови).
Велика Палата Верховного Суду також зауважила, що виплата середнього заробітку за ст. 117 КЗпП за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом № 2352, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.
З огляду на компенсаційний характер відповідальності за ст. 117 КЗпП Велика Палата Верховного Суду у п. 87 та 92 постанови у справі № 761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП».
Водночас Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16), яка пов'язувала можливість зменшення з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість Велика Палата Верховного Суду сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування (п. 91 постанови):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- імовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.
Отже, ч. 1 ст. 117 КЗпП України (у редакції Закону № 2352) передбачає: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців».
Зі змісту наведеної норми Велика Палата Верховного Суду виснувала, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення юридичної визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.
Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.
Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблеми можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути, безумовно, стягнута незалежно від обставин.
За позицією Великої Палати Верховного Суду, поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати.
Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою Верховного Суду. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.
Велика Палата Верховного Суду повторила, що Закон № 2352 не змінив правової природи відшкодування за ст. 117 КЗпП, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.
Ст. 117 КЗпП потрібно тлумачити у взаємозв'язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.
У підсумку, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного судом касаційної інстанції у постанові від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22, та сформулювала правовий висновок, за яким обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до ст. 117 КЗпП Законом № 2352, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.
Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо), для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.
В аспекті питання обчислення розміру належної до відшкодування суми, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив, що, спираючись на критерії, наведені у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19, визначив правило, яке необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.
Зокрема, у п. 58-60 згаданої постанови Верховний Суд зазначив, що ст. 117 КЗпП визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Ч. 1 цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Тлумачення цієї норми дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.
Суд зазначив, що аналіз такого правового врегулювання дає йому змогу зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів ч. 1 ст. 117 КЗпП, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується, відповідно, розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Подібний підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування було застосовано судом, зокрема, й у справі № 489/6074/23 і Велика Палата Верховного Суду визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін: захистив право позивачки на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допустив понесення роботодавцем несправедливих та непропорційних майнових втрат (п. 116, 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23).
Отже, для цілей обчислення середнього заробітку у цій справі, з урахуванням наведених позицій Верховного Суду, належить встановити: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні (за період до 19 липня 2022 року - без обмеження строку, з 19 липня 2022 року - з урахуванням обмеження шестимісячним строком); загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частку коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні із загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частку коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні порівняно із загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.
Установивши вказані обставини, суд має присудити позивачеві такий відсоток суми середнього заробітку, який би відповідав відсотку несвоєчасно виплаченої суми по відношенню до загальної суми, що належала йому при звільненні.
Подібні висновки також наведені Верховним Судом в постановах від 06 квітня 2026 року у справі № 560/17619/24, від 17 грудня 2025 року у справі № 420/22799/24 та інших.
Суд встановив, що позивач був звільнений з військової служби у зв'язку із закінченням строку контракту та виключений зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 10 квітня 2020 року, у зв'язку з чим у останньої виник обов'язок провести повний розрахунок з виплатою усіх належних позивачеві сум.
Також суд встановив, що при звільненні зі служби у квітні 2020 року позивачеві нараховано 76 268,88 грн, в тому числі посадовий оклад - 1 026,67 грн, оклад за військовим званням - 293,33 грн, винагорода за участь в АТО/ОСС за березень 2020 року - 6 500,00 грн, винагорода за бойове чергування (бойову службу) за березень 2020 року - 704,00 грн, разова допомога ветеранам - 1 390,00 грн, грошова компенсація за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій - 34 557,60 грн, індексація за період з 01 липня 2015 року по 28 лютого 2018 року - 14 807,11 грн, індексація грошового забезпечення за період з 01 квітня 2020 року по 10 квітня 2020 року - 72,17 грн, допомога на оздоровлення - 12 342,00 грн, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань - 1 320,00 грн, надбавка за вислугу років - 396,00 грн, надбавка за особливості проходження служби - 858,00 грн, преміювання - 1 540,00 грн, преміювання у наднормовому режимі за березень 2020 року - 462,00 грн, які виплачені в квітні 2020 року з відрахуванням податку на доходи фізичних осіб та його одночасною компенсацією і відрахуванням військового збору.
В травні 2020 року позивачеві нараховано 2 936,67 грн, в тому числі винагорода за участь в АТО/ООС за період з 01 квітня 2020 року по 10 квітня 2020 року - 2 166,67 грн, преміювання у наднормовому режимі за лютий 2020 року - 770,00 грн; які виплачені в травні 2020 року з відрахуванням податку на доходи фізичних осіб та його одночасною компенсацією і відрахуванням військового збору.
В січні 2026 року на виконання рішення суду у справі № 200/6589/25 Військова частина НОМЕР_1 нарахувала позивачеві індексацію грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року та з 01 березня 2018 року по 10 квітня 2020 року в загальній сумі 128 818,80 грн.
З суми нарахованої на виконання рішення суду індексації проведені утримання і одночасна компенсація податку на доходи фізичних осіб та утримання військового збору.
30 січня 2026 року на підставі платіжної інструкції від 29 січня 2026 року № 1359 Військова частина НОМЕР_1 перерахувала на рахунок позивача в банківській установі 124 204,43 грн з призначенням платежу «[…] перерахування індексації грошового забезпечення військовослужбовцям […]; рішення […] суду 200/6589/25 […] на користь ОСОБА_1 ».
Позивач вважає, 30 січня 2026 року датою проведення з ним остаточного розрахунку при звільненні, яке мало місце 10 квітня 2020 року, і доводить, що оскільки такий розрахунок проведений з порушенням строку, визначеного ст. 116 КЗпП, він набув право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 цього Кодексу.
При цьому позивач вказує на те, що має право на виплату середнього за час затримки розрахунку при звільнення за період до 19 липня 2022 року - без обмеження строку виплати відповідно до ст. 117 КЗпП у редакції Закону № 3248, а за період з 19 липня 2022 року - з обмеженням строку виплати шістьма місяцями відповідно до ст. 117 КЗпП в редакції Закону № 2352, (що відповідає актуальним висновками Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду).
Суд вважає обґрунтованими доводи позивача про те, що, оскільки Військова частина НОМЕР_1 не провела з ним повний розрахунок при звільненні, позивач має право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку.
Поряд із цим, враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, а також висновки Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду щодо застосування ст. 117 КЗпП, суд вважає слушними заперечення відповідача, які полягають у тому, що саме суд має встановити суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яка підлягає стягненню на користь позивача.
Формальне застосування такого способу захисту порушеного права, про який просить позивач, а саме зобов'язання відповідача нарахувати і виплатити на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку не відповідатиме вимогам законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
По-перше, такий спосіб захисту не забезпечує ефективний і належний захист порушеного права позивача, оскільки не виключає можливості виникнення між сторонами нових спорів щодо правильності обчислення суми такого середнього заробітку).
По-друге, застосування такого способу захисту унеможливить забезпечення справедливого балансу інтересів сторін (захист право позивача на повний розрахунок та належну компенсацію і водночас недопущення понесення відповідачем несправедливих та непропорційних майнових втрат), позаяк відповідач не наділений повноваженнями самостійно зменшувати суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з урахуванням критеріїв, сформульованих Верховним Судом.
Щодо посилання відповідача на відсутність вини у непроведенні з позивачем своєчасного розрахунку слід зазначити таке.
Те, що Військова частина НОМЕР_1 є бюджетною установою, фінансується з державного бюджету і повинна примати на себе бюджетні зобов'язання та здійснювати видатки з дотриманням бюджетного законодавства, не є підставою для її звільнення від обов'язку своєчасно і в повному обсязі провести розрахунок з військовослужбовцем при його звільненні зі служби.
Вочевидь, в умовах воєнного стану у відповідача можуть виникати певні ускладнення при виконанні його обов'язку щодо проведення остаточного розрахунку, однак самі по собі такі ускладнення не є підставою для висновку про те, що у спірних правовідносинах відсутня вина відповідача у непроведенні остаточного розрахунку при звільненні.
Дійсно, беручи до уваги, що Військова частина НОМЕР_1 була дислокована в АДРЕСА_1 , з початку повномасштабної збройної агресії російської федерації проти України та введення в Україні воєнного стану (з 24 лютого 2022 року), враховуючи активність бойових дій та інші загальновідомі обставини оборони міста Маріуполя, під час дислокації Військової частини НОМЕР_1 в АДРЕСА_1 виконання нею обов'язку щодо проведення остаточного розрахунку при звільненні об'єктивно було унеможливлено. Однак по відношенню до загального періоду затримки розрахунку з позивачем перебування відповідача у таких умовах було відносно нетривалим.
Також варто відзначити, що обов'язок провести з позивачем остаточний розрахунок при звільненні виник у відповідача 10 квітня 2020 року, тобто майже за два роки до початку повномасштабної агресії російської федерації проти України та введення в Україні воєнного стану.
Разом з цим варто враховувати і поведінку позивача у спірних правовідносинах, зокрема, з урахуванням того, що позивач звернувся до суду за захистом свого права на одержання індексації грошового забезпечення в повному обсязі в серпні 2025 року, тобто більш ніж через п'ять років після звільнення, яке мало місце 10 квітня 2020 року, що також вплинуло на тривалість періоду затримки розрахунку при звільненні.
Як було вказано вище, при вирішенні справ цієї категорії, крім іншого, обов'язковим є встановлення розміру простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум.
Між тим, суд встановив, що після звернення до суду з цим позовом позивач продовжив оскаржувати дії (бездіяльність) Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати йому грошового забезпечення за час перебування на військовій службі до 10 квітня 2020 року.
Так, рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 04 березня 2026 року у справі № 200/781/26, (яке не набрало законної сили), на Військову частину НОМЕР_1 покладений обов'язок здійснити ОСОБА_2 перерахунок і виплату:
- грошового забезпечення (посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавку за вислугу років, надбавку за особливості проходження служби, премію, допомогу на оздоровлення) за період з 29 січня 2020 року по 10 квітня 2020 року, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2020 року (з урахуванням вже виплачених сум);
- допомоги на оздоровлення за 2015-2020 роки з урахуванням щомісячних додаткових винагород АТО/ООС та виплат відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2010 року № 889 (з урахуванням вже виплачених сум);
- грошової компенсацію за невикористані щорічні відпустки учасника бойових дій за 2015-2020 роки, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2020 року та з урахуванням винагороди АТО/ООС (та вже виплачених сум).
Наведене зумовлює висновок, що на час звернення позивача до суду з цим позовом остаточний розрахунок при звільненні з військової служби 10 квітня 2020 року з ним не проведений, а 30 січня 2026 року є лише датою виплати позивачеві індексації грошового забезпечення за періоди з 01 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року та з 01 березня 2018 року по 10 квітня 2020 року, проте не може вважатися датою проведення остаточного розрахунку, позаяк спори між сторонами щодо належних позивачеві виплат ще тривають.
Відтак, на час розглядує цієї справи, навіть з урахуванням вжитих судом заходів офіційного з'ясування обставин у справі, об'єктивно неможливо встановити дату проведення остаточного розрахунку; розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частку коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні із загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частку коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні порівняно із загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат, тобто ті критерії, за якими визначається правильність застосування норм ст. 117 КЗпП з урахуванням актуальних висновків Верховного Суду.
За вказаних обставин у задоволенні позовних вимог про зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку з 10 квітня 2020 року по 19 січня 2023 року слід відмовити.
Разом з цим відмова у задоволення цієї частини позовних вимог не позбавляє позивача права на звернення до суду з новим позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після того як такий розрахунок буде фактично проведений, позаяк такий новий позов ґрунтуватиметься на інших фактичних обставинах і не буде тотожний цьому.
Слід зазначити, що висновки суду про наявність у позивача прав на компенсацію втрати частини доходів за Законом № 2050 стосуються конкретної виплати - індексації грошового забезпечення, яка виплачена 30 січня 2026 року. Ця вимога є самостійною і не залежить від завершення загального розрахунку при звільненні. Натомість середній заробіток за ст. 117 КЗпП пов'язаний із завершенням усього комплексу розрахунків при звільненні, який включає не лише виплату індексації, а й інші спірні суми, що є предметом окремих судових проваджень. Тому хоча дата 30 січня 2026 року є релевантною для обчислення компенсації за затримку виплати індексації, вона не є датою остаточного розрахунку в розумінні ст. 116-117 КЗпП, оскільки інші складові належних позивачеві виплат залишаються предметом судового розгляду, зокрема в рамках справи № 200/781/26.
Таким чином, позовні вимоги підлягають задоволенню частково.
Суд надав оцінку основним доводам і запереченням сторін. Решта доводів і заперечень сторін не спростовують висновків суду по суті позовних вимог.
Розподіл судових витрат.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно з ч. 3 ст. 139 КАС при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
В силу положень п. 1, 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» позивач звільнена від сплати судового збору.
Також позивач просив відшкодувати витрати професійну правничу допомогу в сумі 20 000,00 грн.
Вирішуючи питання відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд враховує таке.
Згідно зі ст. 16 КАС учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво в суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
П. 1 ч. 3 ст. 132 КАС визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Ст. 134 КАС передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Згідно з ч. 3 ст. 134 КАС для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката, виходячи із положень ч. 5 ст. 134 КАС, має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до ч. 6 ст. 134 КАС у разі недотримання вимог ч. 5 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 7 ст. 134 КАС).
Отже, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
П. 9 ч. 1 ст. 1 Закону № 5076 встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. ст. 1 Закону № 5076).
Відповідно до ст. 19 Закону № 5076 видами адвокатської діяльності є:
1) надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;
2) складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;
3) захист прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення;
4) надання правової допомоги свідку у кримінальному провадженні;
5) представництво інтересів потерпілого під час розгляду справи про адміністративне правопорушення, прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні;
6) представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами;
7) представництво інтересів фізичних і юридичних осіб, держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування в іноземних, міжнародних судових органах, якщо інше не встановлено законодавством іноземних держав, статутними документами міжнародних судових органів та інших міжнародних організацій або міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;
8) надання правової допомоги під час виконання та відбування кримінальних покарань.
Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.
Відповідно до ст. 30 Закону № 5076 гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Суд також має враховувати чи пов'язані ці витрати з розглядом справи, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес тощо.
Визначаючись з відшкодуванням понесених витрат на правничу допомогу, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (п. 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).
У свою чергу, в підтвердження здійсненої правової допомоги, необхідно долучати й розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги, та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором.
Розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений на: участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді тощо.
Слід зазначити, що як вказано у рішенні Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23рп/2009, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
При цьому необхідно враховувати, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Саме такі висновки наведені Верховним Судом, зокрема в постанові від 20 вересня 2023 року у справі № 820/3388/18.
На підтвердження витрат позивача на професійну правничу допомогу суду надані такі докази:
1. ордер про надання правничої допомоги серії ВН № 1593270, згідно з яким адвокат Матвійчук Н.Є., яка здійснює свою діяльність на підставі свідоцтва на право на зайняття адвокатською діяльністю від 31 липня 2019 року № 5581, на підставі договору від 14 серпня 2025 року № 4/25 уповноважений надати правничу (правову) допомогу ОСОБА_2 , серед іншого, в Донецькому окружному адміністративному суді;
2. договір про надання правової допомоги від 14 серпня 2025 року № 4/25, укладений між адвокатом Матвійчук Н.Є. та ОСОБА_1 .
За умовами цього договору клієнт доручив, а адвокат прийняла на себе зобов'язання щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту, у тому числі у справі щодо стягнення в судовому порядку заборгованості з виплати грошового забезпечення, компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, моральної шкоди та інших, а клієнт - оплатити надані юридичні послуги (п. 1.1 договору).
Відповідно до п. 2.1 договору на виконання доручення клієнта адвокат надає правову допомогу, а саме: усне та письмове консультування; складання та направлення адвокатських запитів з метою отримання відомостей про факти, що можуть бути використані як докази; складання та направлення до суду процесуальних документів, зокрема: позовних заяв, заяв про збільшення (зменшення) позовних вимог, відзивів та заперечень, апеляційних та касаційних скарг, відзивів на них, заяв про видачу виконавчих документів тощо; представництво інтересів клієнта в судах, перед підприємствами, установами, організаціями, органами державної влади та управління, органами місцевого самоврядування, фізичними особами; супроводження виконавчого провадження.
Згідно з п. 4.1-4.5 договору отримання винагороди адвокатом за надання правової допомоги відбувається у формі гонорару.
При визначенні розміру гонорару враховуються: обсяг і час роботи, потрібний для належного виконання доручення; ступінь складності правових питань, що стосуються доручення; вірогідність того, що прийняття доручення перешкоджатиме прийняттю адвокатом інших доручень або суттєво ускладнить їх виконання; необхідність виїзду у відрядження; важливість доручення з точки зору інтересів клієнта; особливі або додаткові вимоги Клієнта стосовно строків виконання доручення; характер і тривалість професійних відносин адвоката з клієнтом; професійний досвід, науково-теоретична підготовка та репутація адвоката.
Гонорар адвоката погоджується за взаємною угодою сторін та оформлюється додатковою угодою до цього договору.
Оплата за договором здійснюється не пізніше 3 днів з моменту отримання клієнтом рахунку.
За результатами надання юридичної допомоги складається акт, що підписується сторонами.
3. додаткова угода від 30 січня 2026 року б/н до договору від 14 серпня 2025 року № 4/25, згідно з п. 2-3 якої гонорар адвоката за надані юридичні послуги складає 20 000,00 грн. який клієнт сплачує не пізніше 10 днів після ухвалення судового рішення.
4. платіжна інструкція від 30 січня 2026 року № @PL994645, згідно з якою ОСОБА_1 сплатив Матвійчук Н.Є. 31 000,00 грн з призначенням платежу «за надання юридичних послуг».
5. акт надання послуг від 02 березня 2026 року б/н до договору від 14 серпня 2025 року № 4/25, згідно з яким адвокат надала такі послуги клієнту: усне консультування клієнта - 1000,00 грн; складання та направлення запиту до Військової частини НОМЕР_1 щодо надання виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду у справі № 200/6589/25 від 13 жовтня 2025 року - 2 000,00 грн; ознайомлення із судовою практикою Верховного Суду щодо предмету спору - 1 000,00 грн; складання та направлення до Донецького окружного адміністративного суду позовної заяви - 13 000,00 грн; складання та направлення до Донецького окружного адміністративного суду відповіді на відзив на позовну заяву - 3 000,00 грн, а разом 20 000,00 грн.
Відповідач клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, яке обґрунтував тим, що витрати не підтверджені належними і допустимими доказами; є неспівмірними зі складністю справи, необґрунтованими, непропорційними до предмета спору і завищеними. Також відповідач наголошує на тому, що є бюджетною установою, яка фінансується з державного бюджету в умовах воєнного стану.
Позивач наполягав на обґрунтованості витрат на професійну правничу допомогу, зокрема, вказуючи на те, що рішенням Ради адвокатів Харківської області від 21 липня 2021 року № 13/1/7 встановлено рекомендовані ставки гонорару адвоката, відповідно до якого консультація усна з вивченням документів клієнта складає від 0,5 мінімальної заробітної плати (від 4 323,50 грн), складання адвокатського запиту - від 0,25 мінімальної зарплати (від 2 161,75 грн), складання позовної заяви у справах по КАС рекомендовано від 1 мінімальної заробітної плати (від 8 647,00 грн), заперечення, відзив на позовну заяву, відповідь на відзив - від 0,5 мінімальної заробітної плати (від 4 323,50 грн), в суді апеляційної інстанції - від 2 мінімальних заробітних плат (від 17 294,00грн) + 1 мінімальна зарплата за один судодень.
Зазначив, що розмір гонорару є співмірним із складністю справи та наданою адвокатом правничою допомогою. Розмір гонорару є цілком розумним, не є завищеним та відповідає рекомендаціям Ради адвокатів Харківської області.
Суд відзначає, що матеріалами справи підтверджений факт подання адвокатом Матвійчук Н.Є. позовної заяви та заяв (клопотань), адвокатського запиту в інтересах ОСОБА_1 .
Факт надання адвокатом Матвійчук Н.Є. професійної правничої допомоги ОСОБА_2 у цій справі підтверджений належними і допустимими доказами.
Суд зауважує, що наявність у відповідача статусу бюджетної установи КАС не відносить до обставин, які впливають на визначення розміру відшкодування витрат на професійну правничу допомогу позивача. Тим більш, що, здійснивши нарахування та виплату позивачеві компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строку виплати індексації відповідно до Закону № 2050 і Порядку № 159 в позасудовому порядку, відповідач об'єктивно міг уникнути додаткових бюджетних витрат на відшкодування позивачеві витрат на професійну правничу допомогу.
Разом з тим, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалено рішення, всі витрати на професійну правничу допомогу адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, суд встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та її адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час та неспівмірність у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг та умовами договору тощо.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їх розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Суд оцінив заявлену до відшкодування суму витрат на професійну правничу допомогу з точки зору реальності адвокатських витрат (встановлення їх дійсності та необхідності), а також з точки зору розумності їх розміру, врахував часткове задоволення позовних вимог та дійшов висновку про наявність підстав для зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу до 10 000,00 грн, що відповідає критеріям співмірності і розумності в контексті обставин цієї справи.
При цьому незалежно від розміру фактичного платежу позивача (31 000,00 грн), суд бере до уваги розмір гонорару, визначений сторонами згідно з договором від 14 серпня 2025 року № 4/25, додатковою угодою до нього та актом надання послуг, який становить 20 000,00 грн.
Суд критично оцінює посилання позивача на рішення Ради адвокатів Харківської області, позаяк воно носить лише рекомендаційний характер. До того ж позивач жодним чином не пояснив, чому при визначенні витрат на професійну правничу допомогу в якості орієнтиру необхідно брати до уваги саме рішення Ради адвокатів Харківської області, а не будь-якої іншої.
Також суд враховує, що з приводу застосування норм права у правовідносинах щодо компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати існує стала судова практика, в тому числі висновки Верховного Суду, і такі справи є справами незначної складності.
Крім того, у задоволенні позовних вимог в частині нарахування і виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд відмовив.
Враховуючи викладене та керуючись ст. 241, 242, 243, 244, 245, 246, 250, 251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ) до Військової частини НОМЕР_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_6 , місцезнаходження: АДРЕСА_3 ) про визнання бездіяльності протиправною і зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
2. Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_2 компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення за періоди з 01 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року та з 01 березня 2018 року по 10 квітня 2020 року.
3. Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_2 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення за періоди з 01 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року та з 01 березня 2018 року по 10 квітня 2020 року, виплаченої 30 січня 2026 року на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 13 жовтня 2025 року у справі № 200/6589/25, за весь період прострочення по 30 січня 2026 року відповідно до Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» і Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159.
4. В іншій частині позовних вимог - відмовити.
5. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в сумі 10 000 (десять тисяч) гривень 00 копійок.
6. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
7. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Першого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
8. Повне судове рішення складено 23 квітня 2026 року.
Суддя Т.О. Кравченко