24 квітня 2026 рокуСправа №160/19852/25
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Рищенко А. Ю.
розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 ,код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,-
08.07.2025 року засобами поштового зв'язку до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_2 , в якій позивач просить:
- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_2 (ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) грошового забезпечення в зменшеному розмірі;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 (ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) грошове забезпечення за останньою займаною посадою за період з 20.05.2024 по 29.06.2024.
В обґрунтування позовної заяви зазначено, що позивач за період проходження служби у військовій частині НОМЕР_2 отримав грошове забезпечення в розмірі 13 079, 37 грн., що, на його думку, є значно в меншому розмірі ніж належить до отримання військовослужбовцю. Вважаючи такі дії неправомірними, позивач звернувся із позовом.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10.07.2025 відкрито провадження у справі № 160/18976/25 та призначено розгляд останньої за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами (письмове провадження).
14.07.2025 від представника Військової частини НОМЕР_2 подано до Дніпропетровського окружного адміністративного суду відзив на позовну заяву.
В обґрунтування відзиву відповідач зазначив, що відповідно до абзацу 4 п. 15 Розділу I Порядку № 260 - Грошове забезпечення не виплачується: за час відсутності на службі без поважних причин одну добу і більше. Відповідно до абзацу 2 п. 5 Розділу XVI Порядку № 260 - Військовослужбовцям щомісячні премії не виплачуються в таких випадках: за невихід на службу (навчання) без поважних причин - за місяць, у якому здійснено таке порушення. За наявними даними, солдат ОСОБА_1 відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 20.05.2024 року №141 зарахований на навчання до списків військової частини НОМЕР_2 , та на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 29.06.2024 року №185 переведений до військової частини НОМЕР_4 . Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 23.06.2024 року №178 солдат ОСОБА_1 , курсант навчального взводу навчальної роти навчального батальйону, вважається таким, що 22 червня 2024 року самовільно залишив військову частину НОМЕР_2 . Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 25.06.2024 року №181, солдат ОСОБА_1 , курсант навчального взводу навчальної роти навчального батальйону, вважається таким, що 24 червня 2024 року повернувся після самовільного залишення військової частини НОМЕР_2 . Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 29.06.2024 року №185, солдат ОСОБА_1 , вибув для подальшого проходження військової служби до військової частини НОМЕР_4 та виключений зі списків особового складу частини. Таким чином військовослужбовець військової служби за призовом під час мобілізації ОСОБА_1 під час проходження служби у військовій частині НОМЕР_2 здійснив самовільне залишення частини, що і вплинуло на розмір його грошового забезпечення.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 , проходив службу у військовій частині НОМЕР_2 з 20.05.2024 по 29.06.2024.
Позивач вказує, що за період з 20.05.2024 по 29.06.2024 йому виплачувалось грошове забезпечення в меншому розмірі, ніж передбачено чинним законодавством.
Не погоджуючись із розміром грошового забезпечення виплаченого в період з 20.05.2024 по 29.06.2024, позивач звернувся до суду з позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Приписами статті 24 названого Закону встановлено, що військова служба призупиняється для військовослужбовців, які самовільно залишили військові частини або місця служби, дезертирували із Збройних Сил України та інших військових формувань або добровільно здалися в полон, якщо інше не визначено законодавством.
Початком призупинення військової служби є день внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань на підставі заяви, повідомлення командира (начальника) військової частини про вчинене кримінальне правопорушення, поданих відповідно до частини четвертої статті 85 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України.
Військовослужбовці, військову службу яких призупинено, звільняються з посад та вважаються такими, що не виконують (не несуть) обов'язків військової служби. Контракт про проходження військової служби, а також виплата грошового та здійснення продовольчого, речового, інших видів забезпечення таким військовослужбовцям призупиняються.
Час призупинення військової служби військовослужбовцям не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому званні та до вислуги років для виплати надбавки за вислугу років і призначення пенсії. На них не поширюються пільги та соціальні гарантії, встановлені законодавством для військовослужбовців.
Військовослужбовці, військову службу яким призупинено, не входять до чисельності Збройних Сил України та інших військових формувань.
Аналіз наведеної норми дає можливість дійти висновку, що підставою для призупиняється військової служб є, зокрема, самовільне залишення військовослужбовцем військової частини або місця служби.
Початком призупинення військової служби є день внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань на підставі заяви, повідомлення командира (начальника) військової частини про вчинене кримінальне правопорушення.
Як встановлено судом, відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 22.06.2024 №178 солдат ОСОБА_1 , курсант навчального взводу навчальної роти навчального батальйону, вважається таким, що 22 червня 2024 року самовільно залишив військову частину НОМЕР_2 та призупинено виплату грошового забезпечення з 22.06.2024.
Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 25.06.2024 №181, солдат ОСОБА_1 , курсант навчального взводу навчальної роти навчального батальйону, вважається таким, що 24 червня 2024 року повернувся після самовільного залишення військової частини НОМЕР_2 та поновлено виплату грошового забезпечення з 24.06.2024.
Суд звертає увагу, що відповідно до Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» розроблено Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за № 745/32197.
Відповідно до пункту 15 розділу І Порядку № 260, грошове забезпечення не виплачується, зокрема, за час відсутності на службі без поважних причин одну добу і більше.
Військовослужбовцям, які самовільно залишили військові частини або місця служби, виплата грошового забезпечення призупиняється з дня самовільного залишення військової частини або місця служби та поновлюється з дня повернення.
Призупинення та поновлення виплати грошового забезпечення оголошується наказом командира військової частини.
Отже, наведеними правовими нормами держава гарантувала військовослужбовцям належне грошове забезпечення, водночас встановила для військовослужбовців й певну юридичну відповідальність у вигляді позбавлення грошових виплат у разі, в тому числі, самовільного залишення військовослужбовцем військової частини або місця служби (дезертирства).
Таке обмеження реалізується шляхом оголошення наказу командира військової частини.
Отже, враховуючи викладене, суд доходить висновку, що виплата грошового забезпечення у зменшеному розмірі прямо пов'язано із тим, що ОСОБА_1 у період з 22.06.2024 по 24.06.2024 визнаний таким, що самовільно залишив місце служби.
Доказів оскарження або скасування наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 22.06.2024 №178 матеріали справи не містять.
При цьому, суд звертає увагу на наступне.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права, з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Окрім того, в рішеннях Європейського суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (рішення у справі «Hasan and Chaush v. Bulgaria» № 30985/96).
Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково, вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених проектом нормативно-правового акта.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що питання обчислення розміру грошового забезпечення належить відповідачу, а тому, суд не здійснює дослідження питання визначення розміру зменшення грошового забезпечення, у зв'язку із самовільним залишенням військової служби.
Надаючи оцінку аргументам відповідача про порушення позивачем строків звернення до суду із цим позовом, суд виходить з такого.
Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 №2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Судом встановлено, що Законом України від 01.07.2022 року №2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19.07.2022 року, статтю 233 КЗпП України викладено в такій редакції:
Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Водночас, суд звертає увагу на те, що Велика палата Конституційного Суду України 11 грудня 2025 року розглянула справу за конституційним поданням Верховного Суду про конституційність частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (далі Кодекс) та ухвалила Рішення № 1-р/2025. У вказаному рішенні суд постановив, що частина перша статті 233 Кодексу, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Судом цього Рішення. Суд наголосив, що установлення тримісячного строку звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суперечить Конституції України, оскільки призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист, що суперечить частині першій статті 8, частині сьомій статті 43, частині першій статті 55 Конституції України.
Враховуючи викладене, у суду відсутні підстави для визнання порушення строків звернення до суду із цим позовом.
Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Отже, інші доводи сторін не потребують правового аналізу, оскільки не мають вирішального значення.
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Згідно з ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України і матеріалів справи, суд дійшов висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог.
Керуючись ст. 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 ,код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя А. Ю. Рищенко