24 квітня 2026 рокуСправа №160/20893/25
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Рищенко А. Ю.
розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області (вул. В'ячеслава Липинського, 7, м. Дніпро, 49000, код ЄДРПОУ 37806243), про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,-
17.07.2025 до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, Головного центру обробки спеціальної інформації державної прикордонної служби України, третя особа - Головне управління Національної поліції в Дніпропетровській області, в якій позивачі просять:
- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області від 14 лютого 2023 року № 45 про заборону в'їзду в Україну громадянці Республіки Казахстан ОСОБА_3 строком на 3 роки, до 14 лютого 2026 року;
- зобов'язати Управління державної міграційної служби України у Дніпропетровській області відкликати з Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України доручення щодо заборони в'їзду в Україну громадянці Республіки Казахстан ОСОБА_3 строком на три роки, до 14 лютого 2026 року;
- зобов'язати Головний центр обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України зняти з контролю доручення Управління державної міграційної служби України у Дніпропетровській області щодо заборони в'їзду в Україну громадянці Республіки Казахстан ОСОБА_3 строком на три роки, до 14 лютого 2026 року.
В обґрунтування позовної заяви зазначено, що рішення міграційної служби від 14 лютого 2023 року № 45 є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки останнє є необґрунтованим та не підтверджується жодними доказами. Зазначено, що будь-якою забороненою чинним законодавством діяльністю в Україні ОСОБА_2 не займалась та не займається. ОСОБА_2 не створює реальну або потенційну загрозу національним інтересам, національній безпеці, суверенітету, територіальній цілісності України, громадському порядку, не сприяє терористичній діяльності та не порушує права і свободи людини і громадянина, інтереси суспільства та держави. Таким чином, при винесенні оскаржуваного рішення, у відповідача відсутні будь-які належні, допустимі та достовірні докази щодо порушення ОСОБА_4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Відтак, на думку позивача, оскаржуване рішення прийнято з порушенням процедури прийняття, оскільки відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не доведено правомірності та обґрунтованості своїх рішень, а останнє порушує право ОСОБА_5 на вільне пересування, позбавляє можливості вести звичний уклад життя.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22.07.2025 позовну заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_5 було залишено без руху, у зв'язку з невідповідністю останньої вимогам ст.ст. 160, 161 КАС України.
На виконання вимог ухвали суду, 08.08.2025 від представника позивача надійшла заява про поновлення процесуального строку, в якій зазначалось, що про існування спірного рішення позивачам стало відомо лише у лютому 2025 після направлення відповідних адвокатських запитів до відповідачів. З огляду на що, позивач просить визнати поважним пропущення строку звернення до суду та поновити процесуальний строк, встановлений законом для подання позову.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13.08.2025 відкрито провадження у справі № 160/20893/25 та призначено розгляд останньої за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами (письмове провадження).
12.09.2025 від представника Головного центру обробки спеціальної інформації державної прикордонної служби України подано до Дніпропетровського окружного адміністративного суду відзив на позовну заяву.
В обґрунтування відзиву відповідач зазначив, що станом на день прийняття рішення про відмову у перетинанні державного кордону України громадянці Республіки Казахстан ОСОБА_3 ( ОСОБА_6 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме 29.01.2025, перебувало на контролі доручення Головного управління ДМС України у Дніпропетровській області від 14.02.2025 № 45, яке надійшло 15.02.2023 на адресу Головного центру за номером № 1201.17.2- 3173/12.3-23, щодо заборони громадянці Республіки Казахстан ОСОБА_3 ( ОСОБА_6 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 в'їзду в Україну строком на 3 роки. На підставі вказаного Доручення та у відповідності до Порядку інформація стосовно громадянки Республіки Казахстан ОСОБА_5 ( ОСОБА_6 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , Головним центром була уведена до відповідної бази даних Державної прикордонної служби України 15.02.2023. Відповідно до пункту 16 Порядку доручення достроково знімається з контролю органом Держприкордонслужби у разі надходження повідомлення про його відкликання за підписом посадової особи, яка підписала доручення, або посадової особи вищого рівня, зазначеної у пунктах 6 і 7 цього Порядку. Станом на 10.09.2025 повідомлення про відкликання доручення від Головного управління ДМС України у Дніпропетровській області № 45 від 14.02.2025 до Головного центру не надходило. Зі змісту позовної заяви вбачається, що предметом оскарження є скасування рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області від 14 лютого 2023 року № 45 про заборону в'їзду в Україну громадянці Республіки Казахстан ОСОБА_3 строком на 3 роки, до 14 лютого 2026 року. Головний центр в свою чергу жодних протиправних дій чи бездіяльності не вчиняв, тобто не порушував права позивача, і відповідно не має обов'язку щодо їх поновлення.
12.09.2025 від представника Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області подано до Дніпропетровського окружного адміністративного суду письмові пояснення.
В обґрунтування пояснень представник третьої особи зазначив, що ОСОБА_2 неодноразово порушувала міграційне законодавство України, за що була притягнута до адміністративної відповідальності. Крім того, під час перебування на території Дніпропетровської області Молодцова Тетяна не здійснювала офіційну трудову діяльність, але намагалася налагодити схеми незаконної легалізації іноземців (співвітчизників з Республіки Казахстан) шляхом укладення фіктивних шлюбів з громадянами України. Було встановлено спроби ОСОБА_5 знайти серед свого оточення можливості для підроблення печаток перетину державного кордону України, паспортів громадян України та посвідок на тимчасове/постійне проживання. З огляду на ці виявлені факти УМП ГУНП було направлено подання від 06.12.2022 № 4/3-178 до ГУ ДМС з метою ініціації процедури заборони в'їзду в Україну, як це передбачено Інструкцією про порядок прийняття Державною міграційною службою України та її територіальними органами рішень про заборону в'їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства, затвердженою наказом МВС України від 17.12.2013 № 1235.
25.09.2025 від представника Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області подано до Дніпропетровського окружного адміністративного суду відзив на позовну заяву.
В обґрунтування відзиву відповідач зазначив, що проаналізувавши відомості встановлені суб'єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесено забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку, а саме Управлінням міграційної поліції Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області викладені ним в поданні від 06.12.2022 № 4/3-1782, що надійшло до ГУ ДМС у Дніпропетровській області 08.12.2022 за вх.№ 17625/1/1201-22, а також, здійснивши перевірку цих відомостей в межах своєї компетенції, керуючись вимогами частини 1, частини 3 статті 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року № 3773-VI, пунктом 1, пунктом 3, пунктом 6, пунктом 7, пунктом 12 Інструкції про порядок прийняття Державною міграційною службою України та її територіальними органами рішень про заборону в'їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 17.12.2013 № 1235, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 11 січня 2014 р. за № 25/24802, в чинній редакції Наказу від 24.02.2017, Головним управлінням Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області прийнято рішення від 14.02.2023 року № 45 про заборону в'їзду в Україну, яким громадянці Казахстану ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , заборонено в'їзд в Україну строком на 3 роки, до 14 лютого 2026 року. Про прийняття рішення від 14.02.2023 року № 45 про заборону в'їзду в Україну громадянці Казахстану ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , Головним управлінням Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області повідомлено ініціатора звернення, а саме Головне управління Національної поліції в Дніпропетровській області, а також, надіслано засвідчену копію рішення про заборону в'їзду в Україну від 14.02.2023 року № 45 разом з дорученням щодо заборони в'їзду в Україну особі до Головного центру обробки спеціальної інформації Держприкордонслужби України, розташованого за наступною адресою, а саме: вул. Володимирська, 26, м. Київ, 01601, як це передбачено положеннями пункту 8 та пункту 9 Інструкції про порядок прийняття Державною міграційною службою України та її територіальними органами рішень про заборону в'їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 17.12.2013 № 1235, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 11 січня 2014 р. за № 25/24802, в чинній редакції Наказу від 24.02.2017. А тому, на думку відповідача, рішення від 14.02.2023 № 45 про заборону в'їзду в Україну, прийняте Головним управлінням Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області відносно громадянки Казахстану ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підставі подання Управління міграційної поліції Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області від 06.12.2022 № 4/3- 1782, є законним і обґрунтованим рішенням компетентного суб'єкта владних повноважень, таким, що прийнято ГУ ДМС у Дніпропетровській області на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
30.09.2025 на адресу суду від представника позивача надійшла відповідь на відзиви, в яких підтримано позицію, викладену в позовній заяві, та зазначено, що відзиви є законодавчо необґрунтованими та такими, що не спростовують доводів, викладених в позовній заяві, як підстави для задоволення позову.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , 30.11.2018 року укладено шлюб з громадянкою Республіки Казахстан ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб від 30 листопада 2018 року серії НОМЕР_2 , виданим Дніпровським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області.
Після укладення шлюбу, 15.03.2019 року ОСОБА_2 прибула в Україну, з метою тимчасового проживання, отримавши у встановленому законодавством України порядку багаторазову візу типу D. Прибувши до України, ОСОБА_8 весь час проживала зі своїм чоловіком ОСОБА_9 .
Як вказує позивач, 29.01.2025 року ОСОБА_2 намагалася в'їхати в Україну, проте на пункті пропуску (пункті контролю) через державний кордон України «Старокозаче», працівниками НОМЕР_3 прикордонного загону Державної прикордонної служби України, ОСОБА_3 було відмовлено в перетинанні державного кордону, з підстав наявності рішення уповноваженого державного органу України про заборону в'їзду в Україну до 14 лютого 2026 року.
На адвокатський запит представника позивача до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області (вих. від 17 лютого 2025 року № ТМ-001/2025), отримано копію рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області від 14 лютого 2023 року № 45 про заборону в'їзду в Україну громадянці Республіки Казахстан ОСОБА_3 , строком на 3 роки - до 14 лютого 2026 року
Не погоджуючись із такими діями міграційної служби щодо заборони в'їзду на територію України, позивач і звернувся до суду із даною позовною заявою.
Статтею 18 Загальної декларації прав людини передбачено, що кожна людина має право вільно пересуватися і обирати собі місце проживання у межах кожної держави.
Протоколом № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, передбачено, що кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території.
Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.
На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі, або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Положеннями ч. 2 ст. 19 Конституції України, визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно змісту ст. 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Статтею 33 Конституції України, передбачено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Так, правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлення порядку їх в'їзду в Україну та виїзду з України визначає Закон України від 22.09.2011 № 3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі - Закон № 3773-VI, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
За ч. 1 ст. 13 Закону України № 3773-VІ, встановлено, що в'їзд в Україну іноземцю або особі без громадянства не дозволяється: в інтересах забезпечення національної безпеки України або охорони громадського порядку, або боротьби з організованою злочинністю; якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні; якщо при клопотанні про в'їзд в Україну така особа подала про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи; якщо паспортний документ такої особи, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають установленому зразку або належать іншій особі; якщо така особа порушила у пункті пропуску через державний кордон України правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконала законних вимог посадових та службових осіб органів охорони державного кордону, митних та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні; якщо під час попереднього перебування на території України іноземець або особа без громадянства не виконали рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або мають інші не виконані майнові зобов'язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи пов'язані з попереднім видворенням, у тому числі після закінчення терміну заборони подальшого в'їзду в Україну; якщо така особа з порушенням встановленого законодавством України порядку здійснила в'їзд на тимчасово окуповану територію України або до району проведення антитерористичної операції чи виїзд з них або вчинила спробу потрапити на ці території поза контрольними пунктами в'їзду-виїзду.
Відповідно до положень ч. 3 ст. 13 Закону України № 3773-VІ рішення про заборону в'їзду в Україну строком на три роки приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, Службою безпеки України або органом охорони державного кордону, або уповноваженим підрозділом Національної поліції України. У разі невиконання рішення про заборону в'їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства забороняється подальший в'їзд в Україну на десять років, що додається до частини строку заборони в'їзду в Україну, який не сплив до моменту прийняття повторного рішення про заборону в'їзду в Україну.
Згідно пункту 1 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 № 360, Державна міграційна служба України (ДМС), є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Пунктом 3 Інструкції про порядок прийняття Державною міграційною службою України та її територіальними органами рішень про заборону в'їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 17.12.2013 № 1235 (надалі Інструкція № 1235), передбачено, що рішення про заборону в'їзду в Україну особам приймається ДМС України та її територіальними органами за наявності підстав, зазначених в абзаці 2, 3 та 7 ч. 1 статті 13 Закону України № 3773-VІ.
Згідно пункту 4 Інструкції № 1235, рішення про заборону в'їзду в Україну, особам приймається ДМС та її територіальними органами за ініціативою: а) підрозділів Робочого апарату Укрбюро Інтерполу - у разі встановлення підстав для заборони в'їзду в Україну особам у процесі співробітництва з правоохоронними органами інших держав та міжнародних правоохоронних організацій; б) підрозділів кримінальної поліції - у разі встановлення підстав для заборони в'їзду в Україну особам під час здійснення оперативно-розшукової діяльності; в) органів досудового розслідування поліції - у разі встановлення підстав для заборони в'їзду в Україну особам під час здійснення кримінального провадження; г) підрозділів патрульної поліції - у разі встановлення підстав для заборони в'їзду в Україну особам під час провадження в справах про адміністративні правопорушення, підготовки або здійснення заходів із забезпечення громадського порядку; ґ) органів охорони здоров'я - у разі встановлення підстав для заборони в'їзду в Україну якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні; д) за власною ініціативою або за поданням державного, приватного виконавця - у разі якщо під час попереднього перебування на території України особа не виконала рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або має інші невиконані майнові зобов'язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи пов'язані з попереднім видворенням, у тому числі після закінчення терміну заборони подальшого в'їзду в Україну.
З наведеного слідує висновок про наявність у територіального органу Державної міграційної служби України повноважень щодо прийняття рішення про заборону в'їзду особи в Україну у разі коли дії іноземця або особи без громадянства загрожують національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні та встановлення підстав для заборони в'їзду в Україну особам.
Так, підставою прийняття оскаржуваного рішення міграційного органу слугувало подання Управління міграційної поліції Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області від 06.12.2022 № 4/3-1782, відповідно до ст. 13 Закону, в якому зазначено про те, що під час знаходження на території Дніпропетровської області, ОСОБА_10 , не працювала, при цьому намагалася налагодити схему з незаконної легалізації своїх співвітчизників шляхом укладення фіктивних шлюбів з громадянами України. Разом з тим, ОСОБА_10 серед свого оточення намагалася знайти можливість підроблювати печатки перетину державного кордону України, паспорти громадян України та посвідок на тимчасове/постійне проживання.
Таким чином у поданні вказано, що дії ОСОБА_5 ( ОСОБА_6 ) ІНФОРМАЦІЯ_1 загрожують громадському порядку, здоров'ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні, посилаючись на норми статей 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», просимо прийняття відносно зазначеного іноземця рішення про заборону в'їзду на територію України строком на 3 роки.
Відтак, у вказаному поданні зазначено, що перебування на території України позивача створює загрозу економічним відносинам власності як визначальної складової економічної безпеки держави та суспільства України, відповідно до п. п. 1 та 2 ч. 1 ст. 13 Закону № 3773-VI.
Водночас, суд зазначає, що для доведення правомірності дій/рішень, відповідачем мало бути надано докази встановлення підстав для заборони в'їзду в Україну позивачу під час здійснення оперативно-розшукової діяльності чи шляхом встановлення таких даних іншим шляхом.
Суд констатує, що жодної конкретизації джерел походження інформації щодо позивача та доказів необхідності застосування заборони в'їзду в Україну позивачу відповідачем не надано.
З приводу зазначеного, суд зауважує, при вирішенні судами спорів про оскарження рішень про заборону в'їзду в Україну, слід ураховувати, що застосування такої заборони визначене ст. 13 та ч. 2 ст.26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». При цьому, необхідність заборони в'їзду в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку визначається компетентними державними органами та має превентивний характер, який не потребує обов'язкової наявності порушень законодавства особами, яким заборонено в'їзд. Судам під час розгляду спорів про заборону в'їзду в Україну, необхідно мати на увазі, що процедура заборони в'їзду в Україну не є прямим наслідком примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України. Підстави для заборони в'їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну визначені ст. 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
З огляду на викладене, необхідність заборони в'їзду, яка має превентивний характер, не має доводитися вчиненням особою протиправних діянь, проте має обґрунтовуватися, тобто, посилання на можливість протиправної поведінки мають бути обґрунтовані наявністю певної інформації у вигляді довідок, пояснень, тощо.
Особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії. Отже, вирішення даної справи залежить від доведеності відповідачем наявності підстав для припущень, що перебування на території України позивача може призвести до дестабілізації криміногенної обстановки в Україні та порушень громадського порядку.
За змістом наявних матеріалів адміністративної справи, подання про заборону позивачу в'їзду ґрунтувалось на наявності інформації щодо можливої причетності позивача до вчинення протиправної діяльності в сфері економіки. Жодної конкретизації такої інформації та джерел її походження суду надано не було.
Також суду не було повідомлено жодної конкретизації відкритих джерел походження інформації щодо позивача, що не дозволяє суду здійснити аналіз такої інформації.
Інформація що покладена в основу оскаржуваного рішення, не підтверджується жодними доказами.
Суд вважає за необхідне зазначити, що при винесенні оскаржуваного рішення відповідачем не вивчались обставини життя позивача, зокрема, постійне проживання на території України, наявність шлюбу тощо.
Відтак, приймаючи оскаржуване рішення про заборону в'їзду позивача на територію України, відповідач послався на положення ч. 1 ст. 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», проте не надав належних та допустимих доказів того, що перебування позивача на території України може призвести до порушень громадського порядку/економічної безпеки.
Станом на момент винесення оскаржуваного рішення, позивач до кримінальної відповідальності не притягується, підозра не повідомлена, не знятої чи не погашеної судимості немає та у розшуку він не перебуває, що не спростовано жодними доказами, наданими відповідачем.
Настання негативних наслідків з боку позивача на території України, є лише теоретичним припущенням суб'єкта владних повноважень, які можуть наступити або не наступити взагалі. Матеріали справи не містять доказів причетності позивача до кримінальних правопорушень, про які зазначено в оскаржуваному рішенні.
Згідно з вимогами частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Нормами частини другої зазначеної статті встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Отже, враховуючи вищевказані норми, суд вказує на наступне.
Презумпція винуватості покладає на суб'єкта владних повноважень обов'язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.
Потенційний обов'язок суб'єкта владних повноважень довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності в суді посилює його відповідальність при прийнятті рішень, вчиненні інших дій чи допущенні бездіяльності.
Презумпція винуватості суб'єкта владних повноважень відповідача також означає припущення, що повідомлені позивачем обставини у справі про рішення, дії, бездіяльність відповідача і про порушення права, свободи чи інтересу відповідають дійсності, доки відповідач їх не спростує на основі доказів.
Аналогічний правовий висновок, викладений у постанові Верховного суду від 20.02.2019 у справі №810/3212/16.
Крім того, згідно положень статей 9,29 Загальної декларації прав людини 1948 року, ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.
Відтак, суд вважає, що оскаржуване рішення було прийнято за відсутності фактичних та правових підстав, без переслідування легітимної мети, необґрунтовано, упереджено, без дотримання принципу рівності перед законом, не пропорційно, без дотримання балансу між жорсткими і несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване дане рішення, а тому, наявні всі правові підстави для задоволення позову.
Щодо позовних вимог в частині зобов'язання Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України зняти з контролю доручення Управління державної міграційної служби України у Дніпропетровській області щодо заборони в'їзду в Україну громадянці Республіки Казахстан ОСОБА_3 строком на три роки, до 14 лютого 2026 року, суд зазначає наступне.
Предметом спору у даній справі є питання правомірності рішення міграційної служби щодо заборони в'їзду в Україну, в свою чергу в даному випадку між сторонами відсутні правовідносини щодо зняття з контролю доручення Управління державної міграційної служби України у Дніпропетровській області щодо заборони в'їзду внаслідок скасування спірного рішення.
У порядку адміністративного судочинства підлягають захисту лише порушені, невизнані або оспорюванні права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Матеріали справи не містять доказів порушення прав позивача в цій частині. Отже, такі позовні вимоги, на думку суду, є передчасними та задоволенню не підлягають.
Таким чином вказані позовні вимоги є безпідставними та задоволенню не підлягають.
Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Отже, інші доводи сторін не потребують правового аналізу, оскільки не мають вирішального значення.
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Згідно з ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України і матеріалів справи, суд дійшов висновку про необхідність часткового задоволення позовних вимог.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Керуючись ст. 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області (вул. В'ячеслава Липинського, 7, м. Дніпро, 49000, код ЄДРПОУ 37806243), Головного центру обробки спеціальної інформації державної прикордонної служби України (вул. Володимирська, буд. 26, кв. 107, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37996391) третя особа - Головне управління Національної поліції в Дніпропетровській області (вул. Троїцька, 20А, м. Дніпро, 49001) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області від 14 лютого 2023 року № 45 про заборону в'їзду в Україну громадянці Республіки Казахстан ОСОБА_3 строком на 3 роки, до 14 лютого 2026 року.
Зобов'язати Управління державної міграційної служби України у Дніпропетровській області відкликати з Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України доручення щодо заборони в'їзду в Україну громадянці Республіки Казахстан ОСОБА_3 строком на три роки, до 14 лютого 2026 року.
У задоволенні інших позовних вимог - відмовити.
Стягнути з Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області (вул. В'ячеслава Липинського, 7, м. Дніпро, 49000, код ЄДРПОУ 37806243) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати з оплати судового збору у розмірі 1211,20 грн.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя А. Ю. Рищенко