Номер провадження 22-ц/821/134/26Головуючий по 1 інстанції
Справа №701/1045/23 Категорія: 302010000 Маренюк В. Л.
Доповідач в апеляційній інстанції
Фетісова Т. Л.
21 квітня 2026 року м. Черкаси
Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів цивільної палати:
суддя-доповідачФетісова Т. Л.
суддіКарпенко О. В., Сіренко Ю. В.
секретарЛюбченко Т.М.
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Прудивуса М. А. на рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 07.10.2025 (повний текст складено 09.10.2025, суддя в суді першої інстанції Маренюк В. Л.) у цивільній справі за позовом керівника Уманської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Черкаської обласної військової адміністрації та Управління культури та охорони культурної спадщини Черкаської обласної державної адміністрації до ОСОБА_1 та Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, ОСОБА_2 , про витребування земельної ділянки та скасування державної реєстрації прав,
у жовтні 2023 року керівник Уманської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Черкаської обласної військової адміністрації та Управління культури та охорони культурної спадщини Черкаської обласної державної адміністрації звернувся до суду з позовом, яким, після подальших уточнень, просив:
- скасувати в Державному земельному кадастрі державну реєстрацію як об'єкта цивільних прав, земельної ділянки з кадастровим номером 7123155100:03:001:0520 площею 1,9333 га;
- усунути перешкоди у здійсненні права власності на вказану земельну ділянку шляхом зобов'язання ОСОБА_1 повернути її державі в особі Черкаської обласної військової адміністрації.
Заявлені вимоги обґрунтовано тим, що наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 23.10.2020 №23-10685/14-20-СГ затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок загальною площею 11,6 га у власність для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Маньківської селищної ради та надано ОСОБА_2 у власність земельну ділянку площею 1,9333 га, рілля, за кадастровим номером 7123155100:03:001:0520 із земель сільськогосподарського призначення державної власності із зміною цільового призначення- для ведення особистого селянського господарства, розташовану в адміністративних межах Маньківської селищної ради.
Відомості про право власності за ОСОБА_2 30.10.2020 внесено до Державного реєстру прав на нерухоме майно (номер запису про право власності 38937224).
У подальшому, згідно з договором купівлі-продажу від 18.12.2020, який посвідчено приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черкаської області Животовською Н. Г. 18.12.2020 за №3604, ОСОБА_2 продав зазначену земельну ділянку відповідачу ОСОБА_1 .
Відомості про право власності за ОСОБА_1 18.12.2020 внесено до Державного реєстру прав на нерухоме майно (номер запису про право власності 39798881).
Водночас згідно з інформацією ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 10.03.2021 №10-23-0.4-237/90-21 зазначена земельна ділянка відноситься до земель історико-культурного призначення, що унеможливлює її перебування у приватній власності із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, оскільки таким чином відбулась незаконна зміна цільового призначення землі та її надання у приватну власність з порушення вимог ч. 4 ст. 122 ЗК України.
Так у відповідь на запит прокуратури ГУ Держгеокадастру у Черкаській області надано витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку площею 1,9333 га. кадастровий номер 7123155100:03:001:0520 за яким існує обмеження у використанні зазначеної земельної ділянки, а саме охоронна зона навколо об'єкта культурної спадщини, що займає 1,9333 га, тобто усю площу земельної ділянки, що передана для ведення особистого селянського господарства у приватну власність.
Віднесення вказаної ділянки до земель історико-культурного призначення підтверджується інформацією Маньківської селищної ради від 31.01.2022 №02-16/146 та графічними матеріалами про те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель історико-культурного призначення, згідно з проектом роздержавлення земель, якими встановлені межі земель історико-культурного призначення, визначена їх площа та відомості по контурах і угіддях внесено до експлікації цих земель.
Згідно з інформацією Управління культури та охорони культурної спадщини Черкаської обласної державної адміністрації №02/01-03-25/1650/02/01-03/13/1074 від 14.01.2022 земельна ділянка за кадастровим номером 7123155100:03:001:0520 знаходиться в межах пам'ятки археології місцевого значення - поселення IX-VII ст. до н. е., реєстраційний №3107, взятої на облік рішенням виконавчого комітету Черкаської обласної ради народних депутатів від 26.06.1990 року №116.
Згідно з наданою копією рішення від 26.06.1990 №116 виконком обласної Ради народних депутатів погодився із пропозицією управління культури облвиконкому про взяття під державну охорону нововиявлених пам'яток археології в кількості 1656 згідно із додатком.
Як слідує із указаного додатку до таких пам'яток відноситься і Поселення IX-VII ст до н. е. смт. Маньківка, І км на південь від селища, ур. Джерелуха.
Як вбачається із відповіді Управління культури та охорони культурної спадщини спірна земельна ділянка знаходиться в межах зазначеної пам'ятки археології.
Діюче законодавство (ч.1 ст.54 ЗК України та ст. 17 ЗУ «Про охорону культурної спадщини») безальтернативно визначає для пам'яток археології та земель, на яких вони розташовані, єдину форму власності - державну, а у випадку, якщо така земельна ділянка не перебуває у державній власності, - остання підлягає обов'язковому вилученню або викупу державою.
Виходячи із принципу використання земельних ділянок за цільовим призначенням (ст. 96 ЗК України), на землях історико-культурного призначення забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню.
Отже спірна земельна ділянка не могла бути передана у приватну власність для ведення особистого селянського господарства та відповідно до ч. 4 ст. 122 ЗК України ГУ Держгеокадастру у Черкаській області не мало права розпоряджатися земельними ділянками історико-культурного призначення.
Ураховуючи, що зміни цільового призначення спірної земельної ділянки не відбулося, відповідні проекти не розроблялися, вона належить до земель історико-культурного призначення.
Крім того, згідно з інформацією Управління культури та охорони культурної спадщини від 14.12.2022 року №02/01-03.01-09/1598/02/01-03.01-09/12719 будь-які звернення щодо погодження передачі у приватну власність земельної ділянки 7123155100:03:001:0520 до Управління не надходили, що і змусило прокурора звернутись з відповідним позовом до суду.
Рішенням Маньківського районного суду Черкаської області від 07.10.2025 позовні вимоги у справі задоволено з посиланням на обґрунтованість аргументів прокурора про неможливість використання спірної земельної ділянки історико-культурного призначення у цілях для ведення особистого селянського господарства, що суперечитиме імперативним вимогам законодавства з відповідними обмеженнями для зміни цільового призначення даній категорії земель та можливості їх використання у спосіб, що загрожує збереженню культурної спадщини.
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Прудивус М. А. 04.11.2025 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти постанову про відхилення позовних вимог.
Вказує, що відповідач діяв добросовісно, набуваючи за договором купівлі-продажу спірну земельну ділянку у власність.
Відомостей про обмеження в цивільному обороті чи користуванні спірною земельною ділянкою на час набуття відповідачем права власності на неї державний реєстр не містив, отже скаржник правомірно покладався на їх дійсність, що відповідає судовій практиці, викладеній у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №907/50/16, від 21.11.2018 у справі №674/31/15-ц та ін.
Сторони не мали відомостей про історико-культурну цінність земельної ділянки, адже земельна ділянка площею 11,6 га з кадастровим номером № 7123155100:03:001:0329, з якої утворилась спірна земельна ділянка, з моменту її формування перебувала в ДЗК як рілля та була надана для оренди ФГ «Широкий берег», а до 2014 року також оброблялась іншими сільгоспвиробниками, про що в смт. Маньківка загальновідомо.
На момент приватизації земельної ділянки площею 1,9333 га з кадастровим номером 7123155100:03:001:0520 в жовтні 2020 року ОСОБА_2 єдиним належним документом про встановлення обмежень в державному земельному кадастрі на земельну ділянку з підстав її віднесення до земель історико-культурного призначення був проект землеустрою щодо організації і встановлення меж територій.
Натомість прокурор у підтвердження своїх доводів посилається на інші докази, які такі обставини підтверджувати не можуть - листи державних органів, перелічені у позові.
Водночас належний доказ - Витяг з ДЗК №НВ-7115545232020 від 08.12.2020 щодо земельної ділянки площею 1,9333 га, рілля, з кадастровим номером 7123155100:03:001:0520 повністю спростовує докази, подані прокурором.
Межі охоронних зон могли б затверджуватись після розроблення у відповідності до закону відповідних проектів зміни цільового призначення земельних ділянок з наявного на землі історико-культурного призначення.
Як вбачається з листа Маньківської селищної ради від 31.01.2022 №02-16/146, на який посилається прокурор, будь-яких обмежень у використанні спірної земельної ділянки не було зареєстровано перед її приватизацією ОСОБА_2 .
Суд першої інстанції необґрунтовано надав перевагу листу Маньківської селищної ради від 31.01.2022 №02-16/146 та відхилив землевпорядні документи - Витягу з ДЗК №НВ-7115545232020 від 08.12.2020 та Акт приймання-передавання земельної ділянки площею 11,6 га з кадастровим номером № 7123155100:03:001:0329, з якої утворилась спірна земельна ділянка, від січня 2013 року, де вказана інформація про цільове призначення земельної ділянки як землі сільськогосподарського призначення.
Листа Управління культури та охорони культурної спадщини Черкаської ОДА №02/01- 03-25/1650/02/01-03/13/1074 від 14.01.2022 в матеріалах позову не має.
Суд першої інстанції не звернув уваги, що на відповідь на адвокатський запит Управління культури та охорони культурної спадщини Черкаської ОДА від 30.05.2023 №165 Управління визнає, що облікова документація на «Поселення» як пам'ятку культурної спадщини місцевого значення не виготовлялися, як і науково-проектна документація з визначення територій, зон охорони пам'ятки та режимів її використання. Аналогічні відомості надало і Міністерство культури та інформаційної політики України №08/35/87-23 від 05.06.2023.
У цілому аргументи скаржника зводяться до того, що спірна земельна ділянка мала цільове призначення «для ведення товарного сільськогосподарського виробництва» а з 2014 року - для «ведення фермерського господарства», а не земель історико-культурного призначення, та стосовно того, що доказів наявності на спірній земельній ділянці поселення ІХ-VІІ століть до н.е. не надано, облікової документації на зазначену пам'ятку немає, даних про документи з яких визначено охоронну зону об'єкта культурної спадщини до справи також не долучено.
Суд першої інстанції протиправно, безпідставно та необґрунтовано позбавив відповідача права на мирне володіння його майном.
За приписами ч. 5 ст. 390 ЦК України у разі витребування майна у добросовісного набувала (відповідача) має вирішувати питання про компенсацію вартості такого майна, що у даному випадку не мало місця.
Прокурор неправильно визначив орган, який має повноваження захищати інтереси держави, яким має бути Управління культури, а не Черкаська ОДА.
Суд першої інстанції в п. 1 резолютивної частини судового рішення зазначив, що позов прокурора про витребування земельної ділянки та скасування реєстрації задовольняє, натомість в п. 3 зазначив не про віндикацію, а про усунення перешкод в здійсненні права власності (негаторний спосіб захисту).
У справі вирішувалася позовна вимога про скасування державної реєстрації права без вказівки дати та номера державної реєстрації, що не є ефективним способом захисту прав.
У відзиві на апеляційну скаргу прокуратура просила суд її відхилити як безпідставну, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін, оскільки _вважає його законним та належним чином обґрунтованим._
У відповіді на відзив відповідач ОСОБА_1 заперечував щодо доводів відзиву та наполягав на вимогах своєї скарги.
Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до положень ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Заслухавши доповідь судді, вивчивши та обговоривши наявні докази по справі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків.
При розгляді справи встановлено, що наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 23.10.2020 № 23-10685/14-20-СГ затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок загальною площею 11,6 га у власність для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Маньківської селищної ради та надано ОСОБА_2 у власність земельну ділянку площею 1,9333 га, рілля, за кадастровим номером 7123155100:03:001:0520 із земель сільськогосподарського призначення державної власності із зміною цільового призначення- для ведення особистого селянського господарства, розташовану в адміністративних межах Маньківської селищної ради.
Відомості про право власності за ОСОБА_2 30.10.2020 внесено до Державного реєстру прав на нерухоме майно (номер запису про право власності 38937224).
У подальшому, згідно з договором купівлі-продажу від 18.12.2020 ОСОБА_2 продав зазначену земельну ділянку відповідачу ОСОБА_1 згідно договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черкаської області Животовською Н. Г. 18.12.2020 за № 3604.
Тобто ОСОБА_1 набув у приватну власність земельну ділянку площею 1,9333 га за кадастровим номером 7123155100:03:001:0520.
Разом з цим, згідно з інформацією ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 10.03.2021 № 10-23-0.4-237/90-21 зазначена земельна ділянка відноситься до земель історико-культурного призначення, що у свою чергу унеможливлює її перебування у приватній власності.
Згідно інформації Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області від 10.03.2021 № 10-23-0.4-237/90-21 за результатами проведеної перевірки дотримання вимог земельного законодавства встановлено факт самовільного зайняття ОСОБА_1 шести земельних ділянок, у тому числі 7123155100:03:001:0520. Крім того, у вказаній інформації зазначено щодо належності земельних ділянок до земель історико-культурного призначення.
Вивченням інформації з Державного реєстру прав на нерухоме майно факт самовільного зайняття земельної ділянки не знайшов свого підтвердження, натомість встановлено, що земельна ділянка перебуває у приватній власності ОСОБА_1 .
Згідно витягу Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області із Державного земельного кадастру вбачається, що охоронна зона навколо об'єкта культурної спадщини займає 1,9333 га, тобто усю площу земельної ділянки.
Згідно з інформацією Управління культури та охорони культурної спадщини Черкаської обласної державної адміністрації № 02/01-03-25/1650/02/01-03/13/1074 від 14.01.2022 земельна ділянка за кадастровим номером 7123155100:03:001:0520 знаходиться в межах пам'ятки археології місцевого значення - поселення IX-VII ст. до н. е., реєстраційний № 3107, взятої на облік рішенням виконавчого комітету Черкаської обласної ради народних депутатів від 26.06.1990 № 116.
Згідно копії рішення від 26.06.1990 № 116 виконком обласної Ради народних депутатів погодився із пропозицією управління культури облвиконкому про взяття під державну охорону нововиявлених пам'яток археології в кількості 1656 згідно із додатком. Як слідує із указаного додатку до таких пам'яток відноситься і Поселення IX-VII смт. Маньківка, І км на південь від селища, ур. Джерелуха.
Як вбачається із відповіді Управління культури та охорони культурної спадщини спірна земельна ділянка знаходиться в межах зазначеної пам'ятки археології.
З метою підтвердження віднесення земельних ділянок до земель історико-культурного призначення від Маньківської селищної ради витребувано проект роздержавлення земель ВАТ «Маньківське» та фотокопії із карти, яка є додатком до вказаного проекту, повний розмір якої був досліджений безпосередньо у судовому засіданні.
Зокрема, згідно таблиці розподілу земель по категоріям, внаслідок роздержавлення ВАТ «Маньківське» під номером НОМЕР_1 знаходиться земельна ділянка загальною площею 11,6 га, частиною якої на даний час є земельна ділянка 7123155100:03:001:0520, що утворилася в результаті поділу. З указаної таблиці вбачається, що площа 11,6 га відноситься до земель історико-культурного призначення.
З метою співставлення, судом досліджено карту роздержавлення земель ВАТ «Маньківське», з якої слідує, що згідно умовних позначень спірна земельна ділянка відноситься до земель історико-культурного призначення.
Також суд надав оцінку витягу із проекту землеустрою щодо відведення земель загальною площею 11,6 га у тому числі ОСОБА_2 площею 1,9333 га та шляхом співставлення карти роздержавлення та викопіювання з проекту землеустрою продемонстровано фактичне місцезнаходження земельної ділянки 7123155100:03:001:0520.
Таким чином в судовому засіданні було встановлено, що спірна земельна ділянка 7123155100:03:001:0520 відповідно до проекту роздержавлення земель ВАТ «Маньківське» відноситься до земель історико-культурного призначення.
Аргументуючи, що за приписами законодавства для пам'яток археології та земель, на яких вони розташовані, єдиною формою власності являється державна, а у випадку, якщо така земельна ділянка не перебуває у державній власності, - остання підлягає обов'язковому вилученню або викупу державою, прокурор звернувся з позовом у цій справі до суду з вимогами про витребування спірної земельної ділянки з приватної власності відповідача ОСОБА_1 .
Такими є фактичні обставини у справі. Правовідносини, які виникли між сторонами на їх підставі, мають таке правове регулювання.
Частиною 3 статті 23 ЗУ «Про прокуратуру» передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.
Згідно ч.4 ст.23 ЗУ «Про прокуратуру» прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.
Суд самостійно перевіряє, чи справді відсутній орган, що мав би для захисту інтересів держави звернутися до суду з таким позовом як заявив прокурор. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 ЗУ «Про прокуратуру» застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту.
За обставин цієї справи прокурор попередньо, до звернення до суду, повідомив уповноважених суб'єктів щодо можливого звернення до суду за захистом прав держави, що скаржником під сумнів не ставиться та не заперечується.
За відсутності належного реагування повноважних державних органів по пред'явленню позовних вимог про повернення у власність держави спірної земельної ділянки, прокурор правомірно самостійно звернувся з позов у цій справі до суду.
Далі, згідно статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону, а у статті 13 Конституції України серед іншого визначено, що земля та водні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу, від імені якого відповідні права здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у визначених межах.
Приписами частини першої статті 317 ЦК України унормовано, що лише власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
За змістом частини першої статті 53 ЗК України до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані пам'ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби.
У статті 54 ЗК України визначено, що землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Навколо історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, об'єктів культурної всесвітньої спадщини, музеїв просто неба, меморіальних музеїв-садиб, які надані та використовуються для потреб охорони культурної спадщини, пам'яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів) встановлюються зони охорони пам'яток із забороною діяльності, що шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання таких земель. Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом.
Відповідно до статті 1 ЗУ «Про охорону культурної спадщини» об'єкт культурної спадщини - це визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об'єкти (об'єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.
Одночасно даною нормою визначено, що пам'ятка культурної спадщини (надалі - пам'ятка) - об'єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, або об'єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об'єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.
Згідно з частиною другою статті 2 ЗУ «Про охорону культурної спадщини» археологічний об'єкт культурної спадщини - рештки життєдіяльності людини (нерухомі об'єкти культурної спадщини: городища, кургани, залишки стародавніх поселень, стоянок, укріплень, військових таборів, виробництв, іригаційних споруд, шляхів, могильники, культові місця та споруди, їх залишки чи руїни, мегаліти, печери, наскельні зображення, ділянки історичного культурного шару, поля давніх битв, а також пов'язані з ними рухомі предмети), що містяться під земною поверхнею та під водою і є невідтворним джерелом інформації про зародження і розвиток цивілізації.
Пунктом 3 розділу X «Прикінцеві положення» ЗУ «Про охорону культурної спадщини» визначено, що об'єкти, включені до списків (переліків) пам'яток історії та культури відповідно до Закону Української PCP «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», визнаються пам'ятками відповідно до цього Закону.
Статтею 6 Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» (у редакцій чинній на час прийняття рішення виконкому облради від 26.06.1990 № 116) до пам'яток історії та культури належать пам'ятки археології - городища, кургани, залишки стародавніх поселень укріплень, виробництв, каналів, шляхів, стародавні місця поховань, кам'яні скульптури, наскельні зображення, старовинні предмети, ділянки історичного культурного шару стародавніх населених пунктів.
Частиною другою статті 8 Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» передбачено, що виконавчі комітети обласних Рад народних депутатів затверджують переліки пам'яток історії та культури місцевого значення, встановлюють зони їх охорони, а також вирішують інші питання в галузі охорони і використання пам'яток історії та культури, віднесені до їх відання законодавством Союзу PCP і Української PCP.
Виходячи з приписів статті 54-1 ЗК України з метою охорони культурної спадщини на використання земель у межах території пам'ятки культурної спадщини встановлюються обмеження відповідно до ЗУ «Про охорону культурної спадщини».
Обмеження у використанні земель у межах території пам'ятки культурної спадщини, зон охорони, поширюються на усі розташовані в межах цих територій та об'єктів землі незалежно від їх цільового призначення. Межі території, на яку поширюються такі обмеження, визначаються відповідно до ЗУ «Про охорону культурної спадщини» і зазначаються в документації із землеустрою, містобудівній документації, науково-проектній документації у сфері охорони культурної спадщини. Відомості про зазначені обмеження у використанні земель вносяться до Державного земельного кадастру.
Режим використання земель у межах території пам'ятки культурної спадщини, визначається науково-проектною документацією у сфері охорони культурної спадщини, а до затвердження такої документації - ЗУ «Про охорону культурної спадщини».
Нерухомий об'єкт культурної спадщини - об'єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності (абзац 4 статті 1 ЗУ «Про охорону культурної спадщини»).
Відповідно до статті 17 ЗУ «Про охорону культурної спадщини» пам'ятка, крім пам'ятки археології, може перебувати у державній, комунальній або приватній власності. Суб'єкти права власності на пам'ятку визначаються згідно із законом. Усі пам'ятки археології, в тому числі ті, що знаходяться під водою, включаючи пов'язані з ними рухомі предмети, є державною власністю.
Частиною шостою статті 17 ЗУ «Про охорону культурної спадщини» визначено, що землі, на яких розташовані пам'ятки археології, перебувають у державній власності або вилучаються (викуповуються) у державну власність в установленому законом порядку, за винятком земельних ділянок, на яких розташовуються пам'ятки археології - поля давніх битв.
Зазначені правові норми спрямовані на забезпечення належної охорони пам'яток археології, оскільки пам'ятки археології як нерухомі об'єкти культурної спадщини не можуть бути перенесені на інше місце без втрати їх цінності.
Пам'ятки археології зазвичай знаходяться безпосередньо у глибині земної поверхні, в зв'язку з чим нерозривно пов'язані з земельними ділянками, на яких вони розташовані. Правовий режим земельної ділянки, на якій розташована пам'ятка археології, не має відрізнятися від правового режиму самої пам'ятки, яка згідно із ЗУ «Про охорону культурної спадщини» не може перебувати в приватній чи комунальній власності.
Статтею 17 ЗУ «Про охорону культурної спадщини» гарантовано право державної власності на пам'ятки археології. Відчуження з державної власності земельної ділянки, на якій розташовані пам'ятки археології, фактично унеможливлює здійснення державою права користування та розпорядження цими пам'ятками археології, у зв'язку з невіддільністю пам'ятки археології від земельної ділянки, на якій вона розташована.
Така позиція випливає з правових висновків, які послідовно викладені у низці постанов Верховного Суду, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21, у постанові Верховного Суду від 17.04.2024 у справі № 922/1412/22, ухвалених у подібних правовідносинах.
Згідно з пунктом 1 статті 18 ЗУ «Про охорону культурної спадщини» об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками (за винятком пам'яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.
За приписами статті 34 ЗУ «Про охорону культурної спадщини» землі, на яких розташовані пам'ятки, історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, належать до земель історико-культурного призначення.
Відповідно до частини першої статті 31 ЗУ «Про охорону культурної спадщини» топографічно визначені території чи водні об'єкти, в яких містяться об'єкти культурної спадщини або можлива їх наявність, за поданням відповідного органу охорони культурної спадщини можуть оголошуватися рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини охоронюваними археологічними територіями на обмежений або необмежений строк у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Отже залишки стародавніх поселень (як у даній справі) є нерухомими археологічними об'єктами культурної спадщини, а тому не можуть бути перенесеними на інше місце без втрати своєї цінності.
Зазначена правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21.
Зважаючи на це, спірна земельна ділянка, на якій розташована пам'ятка археології - поселення IX-VII ст. до н. е., реєстраційний № 3107, відноситься до земель історико-культурного призначення, може перебувати виключно у державній власності.
Як зазначалося, Згідно із частиною першою статті 17 ЗУ «Про охорону культурної спадщини» усі пам'ятки археології, в тому числі ті, що знаходяться під водою, включаючи пов'язані з ними рухомі предмети, є державною власністю.
Відчуження з державної власності земельної ділянки, на якій розташовані пам'ятки археології, фактично унеможливлює здійснення державою права користування та розпорядження цими пам'ятками археології, у зв'язку з невіддільністю пам'ятки археології від земельної ділянки, на якій вона розташована (п.166 постанови ВП ВС від 04.03.2026 у справі №922/264/24).
При цьому стаття 54 ЗК України врегульовує правовий режим усіх ділянок такої категорії земель, як землі історико-культурного призначення, незалежно від виду пам'яток, які на них розташовані (пам'ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби). Натомість приписи частини шостої статті 17 ЗУ «Про охорону культурної спадщини» стосуються окремої підкатегорії з категорії земель історико-культурного призначення, а саме земельних ділянок, на яких розташовані пам'ятки археології, та запроваджують особливий правовий режим такої підкатегорії земель історико-культурного призначення, а також передбачають щодо них особливу охорону з боку держави (п.174 постанови ВП ВС від 04.03.2026 у справі №922/264/24).
У постанові Верховного Суду від 22.05.2019 в справі № 751/1776/17 зазначено: «Звертаючись до суду з позовом прокурор зазначав, що спірна земельна ділянка, розташована на території пам'ятки археології місцевого значення ІІІ-V, ХІ-ХІІІ ст. поселення «Гора», в охоронній археологічній зоні № 2, взята під державну охорону і облік, паспортизована. Вказана територія є об'єктом культурної спадщини в розумінні статті 1 ЗУ «Про охорону культурної спадщини» і належить до земель державної власності в розумінні частини четвертої статті 84 Земельного кодексу України. Суд першої інстанції, перевіривши належним чином встановлені фактичні обставини справи з урахуванням наданих сторонами доказів у їх сукупності дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог.
Як зазначив ВС, судом першої інстанції було обґрунтовано враховано доведеність знаходження спірної земельної ділянки у межах пам'ятки археології значення ІІІ-V, XI-XIII ст. поселення «Гора» (охоронний номер № 1848), та яка може перебувати виключно у державній власності. При цьому документація із землеустрою з органом охорони культурної спадщини не погоджувалась, відповідний висновок поточному володільцю земельної ділянки не видавався. Державна землевпорядна експертиза щодо відведення земельної ділянки усупереч вимог статті 9 ЗУ «Про державну експертизу землевпорядної документації» у редакції, чинній на час прийняття радою оскаржуваного рішення, не проводилась, на спростування цих обставин відповідачами не надано жодних належних і допустимих доказів».
Крім того, у постанові ВП ВС від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 зазначено, що, вирішуючи питання способу захисту порушеного права у спорах про повернення земельних ділянок водного фонду, які не є замкненими природними водоймами загальною площею до 3 га, Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що з огляду на те, що в силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ці ділянки належать до земель водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо за жодних умов не може виникнути право власності, то і перехід володіння, засвідчений державною реєстрацією права власності, є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду, яка не є замкненою природною водоймою загальною площею до 3 га, не призводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права приватної власності на таку ділянку з порушенням ЗК України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункти 70, 71), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункти 80, 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункти 96, 97), від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункти 45, 46), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 51, 52) та інші).
Крім того, вирішуючи питання способу захисту порушеного права у спорах про повернення земельних ділянок природно-заповідного фонду, Велика Палата Верховного Суду в пунктах 7.28, 7.29 постанови від 20 червня 2023 року у справі № 554/10517/16-ц зазначила, що фізичні особи можуть володіти земельними ділянками природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, але виключно у разі, якщо вони ними володіли на час створення об'єкта природно-заповідного фонду. Набуття права приватної власності на землі, які вже віднесені до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, положеннями ЗК України, Закону України «Про природно-заповідний фонд України» та інших нормативно-правових актів України заборонено. Зайняття земельної ділянки природно-заповідного фонду з порушенням ЗК України та Закону України «Про природно-заповідний фонд України» потрібно розглядати як порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, що не пов'язане з позбавленням власника володіння відповідною земельною ділянкою, навіть якщо інша особа зареєструвала її право приватної власності на цю ділянку.
Тобто Велика Палата Верховного Суду послідовно дотримується позиції, що у випадках, коли на певний об'єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об'єкта, а тому порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади слід розглядати як таке, що не пов'язане з позбавленням власника володіння. Належним способом захисту прав власника у цих випадках є негаторний позов - п.179 постанови ВП ВС від 04.03.2026 у справі №922/264/24.
Велика Палата Верховного Суду у справі № 910/8413/21 (провадження № 12-9гс23) наголосила, що у разі, якщо мета позову спрямована на усунення перешкод територіальній громаді міста Києва, яка не втратила володіння садибою Терещенків, у користуванні та розпорядженні останньою шляхом її повернення від відповідача-1, Велика Палата Верховного Суду розглядає вимогу про зобов'язання повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради садибу Терещенків як вимогу про повернення територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради садиби Терещенків за правилами негаторного позову. Як наслідок, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій про те, що у цій справі порушене право власності на садибу ОСОБА_3 може бути захищено лише шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України. За обставин цієї справи належним способом захисту є подання негаторного позову на підставі статті 391 ЦК України.
Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що ефективним способом захисту прав держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам'ятка археології, є негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки - п.184 постанови ВП ВС від 04.03.2026 у справі №922/264/24.
З урахуванням викладеного вище, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов цілком обґрунтованого висновку про необхідність задоволення позовних вимог прокурора про витребування спірної земельної ділянки та скасування державної реєстрації прав, що відповідає правовим висновкам ВС в аналогічному спорі у справі №902/546/24 постанова від 05.03.2025 та ВП ВС у постанові від 04.03.2026 у справі №922/264/24.
Так апеляційний суд не може погодитися з посиланнями скаржника на те, що відповідач діяв добросовісно, набуваючи за договором купівлі-продажу спірну земельну ділянку у власність при відсутності у державних реєстрах відомостей про наявність щодо неї тих чи інших обмежень, а також зважаючи на попереднє використання земельної ділянки з кадастровим номером № 7123155100:03:001:0329, з якої утворилась спірна земельна ділянка, у сільськогосподарському виробництві, оскільки в даному випадку має місце передбачена законом (ст. 17 ЗУ «Про охорону культурної спадщини») неможливість перебування земельної ділянки, на якій знаходиться об'єкт культурної спадщини, у приватній власності безвідносно добросовісності заволодіння таким майном.
Частиною 5 статті 12 ЦК України передбачено, що якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.
Також за змістом частини 1 статті 390 ЦК України недобросовісним набувачем майна є особа, яка знала або могла знати, що вона володіє майном незаконно.
Перебування на частині земельної ділянки відповідача ОСОБА_1 пам'ятки археології - поселення IX-VII ст. до н. е., реєстраційний № 3107, є очевидним за належної обізнаності власника про характеристики та особливості такого майна, що є необхідним як здійснення засади добросовісності реалізації своїх прав. Більш того, ОСОБА_1 в своїх поясненнях суду вказує, що до 2024 орендував земельні ділянки на цьому ж полі, але з іншого його боку, і йому було відмовлено в продовженні оренди в зв'язку з тим, що вказані ділянки відносяться до історико-культурного призначення (а.с.172, т.5)
При цьому з матеріалів проекту роздержавлення земель ВАТ «Маньківське» чітко вбачається, що на вказаному полі не тільки та його частина, що перебувала в оренді відповідача відноситься до вказаної категорії земель, а й та, на якій розміщення спірна ділянка, що враховуючи розміри лише одного і того ж поля поза всяким розумним сумнівом очевидно для користувачів. ( а.с.49-51, т.2)
Таким чином особа, яка набуває у власність земельну ділянку на території якої знаходиться пам'ятка археології - стародавнє поселення, в силу чого така земельна ділянка не може перебувати у власності фізичних осіб, є недобросовісним набувачем, що стосується правової кваліфікації законності перебування у приватній власності скаржника спірної земельної ділянки історико-культурного призначення.
У зв'язку з цим апеляційний суд відхиляє аргументи скаржника про те, що суд першої інстанції не врахував добросовісність набуття у власність спірної земельної ділянки та не вирішив питання про стягнення на користь відповідача грошової компенсації добросовісному набувачу за приписами ч.5 ст.390 ЦК України.
Таким чином відповідне право власності держави на землі історико-культурного призначення підлягає захисту шляхом усунення перешкод у здійсненні права власності на вказану земельну ділянку шляхом зобов'язання ОСОБА_1 повернути її державі (негаторні позовні вимоги, що відповідає належному способу захисту прав щодо земель історико-культурного призначення згідно правових висновків п.184 постанови ВП ВС від 04.03.2026 у справі №922/264/24).
Апеляційний суд не може погодитися з переоцінкою доказів у справі, надану представником відповідача у апеляційній скарзі, адже місцезнаходження спірної земельної ділянки в межах об'єкта культурної спадщини підтверджується належними та допустимими доказами, зокрема, витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку площею 1,9333 га кадастровий номер 7123155100:03:001:0520 з якого вбачається обмеження у використанні зазначеної земельної ділянки, а саме охоронна зона навколо об'єкта культурної спадщини.
Апеляційний суд оцінює критично доводи скаржника про те, що межі охоронних зон могли б затверджуватись після розроблення у відповідності до закону відповідних проектів зміни цільового призначення земельних ділянок з наявного на землі історико-культурного призначення, оскільки за обставин даної справи спірна земельна ділянка опинилася у власності відповідача через недотримання приписів законодавства щодо неможливості присвоєння їй цільового призначення сільськогосподарських земель. При цьому існування та облік пам'яток культури (об'єктів культурної спадщини) не може пов'язуватися з розробленням технічної документації стосовно таких об'єктів.
Посилання скаржника на те, що у відповідь на адвокатський запит Управління культури та охорони культурної спадщини Черкаської ОДА від 30.05.2023 №165 та Міністерство культури та інформаційної політики України у листі №08/35/87-23 від 05.06.2023 визнають, що облікова документація на «Поселення» як пам'ятку культурної спадщини місцевого значення не виготовлялися, як і науково-проектна документація з визначення територій, зон охорони пам'ятки та режимів її використання, не свідчать про відсутність підстав для обліку спірної земельної ділянки як тієї, що відноситься до земель історико-культурного призначення, в силу знаходження на ній відповідних археологічних решток, що скаржником не спростовується.
Попереднє помилкове віднесення спірної земельної ділянки за цільовим призначенням до земель «для ведення товарного сільськогосподарського виробництва», а з 2014 року - для «ведення фермерського господарства», а не до земель історико-культурного призначення, на чому наголошує скаржник, не може свідчити про можливість перебування вказаного майна у приватній власності фізичної особи, стосовно чого існують законодавчі обмеження у ст. 17 ЗУ «Про охорону культурної спадщини», де вказано про виключне поширення державної власності на пам'ятки археології.
Апеляційний суд відхиляє посилання скаржника на те, що у справі відсутні докази наявності на спірній земельній ділянці поселення ІХ-VІІ століть до н.е., адже такі обставини підтверджуються інформацією ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 10.03.2021 № 10-23-0.4-237/90-21 про те, що зазначена земельна ділянка відноситься до земель історико-культурного призначення.
Згідно даних ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 10.03.2021 № 10-23-0.4-237/90-21 також підтверджено належність спірної земельної ділянки до земель історико-культурного призначення.
Згідно витягу Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області із Державного земельного кадастру вбачається, що охоронна зона навколо об'єкта культурної спадщини займає 1,9333 га, тобто усю площу спірної земельної ділянки.
Апеляційний суд не погоджується з посиланнями скаржника на те, що суд першої інстанції протиправно, безпідставно та необґрунтовано позбавив відповідача права на мирне володіння його майном, з урахуванням такого.
Апеляційний суд приймає до уваги, що кожна особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до ЄКПЛ).
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Усунення перешкод державі у здійсненні нею права користування та розпоряджання спірною земельною ділянкою переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом спірної земельної ділянки, яка належить до земель водного фонду, як така, що знаходиться в межах технічно-експлуатаційної зони державної гідротехнічної споруди.
Спірна земельна ділянка із розташованим на ній об'єктом культурної спадщини становить особливу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду, зважаючи на характер властивостей пам'ятки археології місцевого значення - поселення IX-VII ст. до н. е., яке на ній знаходиться.
Також апеляційний суд приймає до уваги, що згідно даних витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку площею 1,9333 га кадастровий номер 7123155100:03:001:0520, існує обмеження у використанні зазначеної земельної ділянки, а саме охоронна зона навколо об'єкта культурної спадщини, що займає 1,9333 га, тобто усю площу земельної ділянки, що передана для ведення особистого селянського господарства у приватну власність.
Отже використання спірної земельної ділянки уся площа якої має історико-культурне призначення в потребах сільського господарства не сприятиме досягненню цілей щодо збереження об'єкта культурної спадщини, який може зазнати непоправних пошкоджень та втратити свою цінність.
З огляду на це закон обмежив передання у приватну власність земельних ділянок історико-культурного призначення на яких розташовані пам'ятки археології - ч.6 ст.17 ЗУ «Про охорону культурної спадщини».
Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13 Конституції України). Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України).
Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (частина перша статті 50 Конституції України).
У спорах стосовно земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. пункт 127 постанови ВП ВС від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, пункт 90 постанови ВП ВС від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц, пункт 148 постанови ВП ВС від 14.11.2018 №183/1617/16, пункт 53 постанови ВП ВС від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц).
З огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані норми права, немає невідповідності заходу втручання держави у право власності поточного власника спірної земельної ділянки ОСОБА_1 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ. У справі, рішення в якій переглядається, суспільний інтерес у поверненні спірної земельної ділянки із розташованим на ній об'єктом пам'яткою археології, спрямований на задоволення соціальної потреби у відновленні законності, становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю, у збереженні культурної спадщини держави та недопущенні зміни цільового призначення земель історико-культурного значення, та їх передання у приватну власність.
Заволодіння приватними особами ділянками земель зазначеної категорії може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і конституційними правами всіх інших осіб на збереження культурної спадщини та її дослідження.
За таких обставин апеляційний суд відхиляє апеляційні аргументи стосовно правомірності набуття ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, та наявність порушень лише з боку державних органів, адже відповідне порушення призвело до такої істотності негативного впливу на суспільні інтереси щодо збереження культурної спадщини, які виправдовують обмеження однієї приватної особи у реалізації її права власності.
Крім того, повернення державі спірної земельної ділянки переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом спірної земельної ділянки, як земель історико-культурного призначення.
З огляду на вказане у втручанні держави у право мирного володіння ОСОБА_1 земельною ділянкою із пам'яткою археології є легітимна мета контролю за використанням цієї ділянки за цільовим призначенням згідно із загальними інтересами, які полягають, зокрема, у відновленні становища, яке існувало до порушення права власності держави на таке майно та його збереження в інтересах народу.
Апеляційний суд вважає, що, зважаючи на можливість отримання реєстраційних даних щодо об'єкта культурної спадщини, ОСОБА_1 , проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що на земельній ділянці знаходиться пам'ятка археології, отже він міг і повинен був розуміти, що ця ділянка належить до земель історико-культурного призначення та її отримання у власність є неможливим на підставі імперативних вимог законодавства України.
Також апеляційний суд враховує, що відповідач ОСОБА_1 здійснює діяльність, пов'язану із сільськогосподарським виробництвом, як ФОП принаймні з 2015 року та як бенефеціар СФГ «Насіння», ФГ «ШБ», ПП «Агро Оптіма» з 1999 року на території Маньківської селищної ради. При цьому його господарська діяльність відбувається на місцевості, де знаходиться спірна земельна ділянка, відтак він мав об'єктивну можливість бути обізнаним про існування певних історичних та культурних цінностей, що там знаходяться.
За таких обставин неможливо дійти висновку про те, що втручання у право власності стосовно того предмета, який ОСОБА_1 за добросовісної поведінки не міг отримати, є для нього надмірним тягарем. Немає жодних підстав вважати, що перед набуттям спірної земельної ділянки у власність існували перешкоди самостійно чи з допомогою фахівця у галузі права ознайомитися із зазначеними вимогами законодавства та дійти висновку щодо правового режиму земельної ділянки.
Отже спірна земельна ділянка не могла бути передана у власність, оскільки для цього існували законодавчі перешкоди, про які ОСОБА_1 як сторона договору купівлі-продажу знав чи повинен був знати.
Ураховуючи наведене, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для повернення земельної ділянки та вважає необґрунтованим довід апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, з огляду на що він не може бути позбавлена права власності на земельну ділянку.
Слід відхилити посилання скаржника і на те, що прокурор неправильно визначив орган, який має повноваження захищати інтереси держави, яким має бути Управління культури, а не Черкаська ОДА, адже саме остання, як орган державної влади на відповідній території, уповноважена здійснювати захист державних інтересів від протиправних посягань.
Вказівка скаржника на те, що суд першої інстанції в п. 1 резолютивної частини судового рішення зазначив, що позов прокурора про витребування земельної ділянки та скасування реєстрації задовольняє, натомість в п. 3 зазначив не про віндикацію, а про усунення перешкод в здійсненні права власності (негаторний спосіб захисту), на правильність висновків по суті спору не впливає, адже щодо повернення у власність держави земель, які не можуть перебувати у приватній власності, має бути застосовано саме негаторний спосіб захисту - п. 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, п. 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, а також п. п. 81, 90 постанови Великої Палати Верховного Суд від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, постанови Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 911/3574/17. від 04.02.2020 у справі № 911/3579/17, від 04.02.2020 у справі № 911/3311/17, від 04.02.2020 у справі № 911/3897/17, від 05.02.2020 у справі № 911/3310/17, від 03.09.2020 у справі № 911/3449/17, від 05.10.2022 у справі № 557/303/21 та від 17.05.2023 у справі № 748/1335/20.
Апеляційний суд відхиляє аргументи скаржника про те, що у справі вирішувалася позовна вимога про скасування державної реєстрації права без вказівки дати та номера державної реєстрації, що не є ефективним способом захисту прав, оскільки зазначення в рішенні суду про скасування в Державному земельному кадастрі державної реєстрації як об'єкта цивільних прав, земельної ділянки з кадастровим номером 7123155100:03:001:0520 площею 1,9333 га, є достатньо конкретизованим для визначення того, який саме запис та щодо якого майна є незаконним.
Інших доводів, які б свідчили про те, що спір у справі суд першої інстанції вирішив невірно, подана апеляційна скарга не містить.
Також апеляційний суд також звертає увагу на те, що за правовим висновком ВС у постанові від 16.05.2018 у справі №461/5420/14-ц солідарне стягнення суми судових витрат законодавством не передбачено, про що помилково вказав суд першої інстанції, вирішуючи в оскаржуваному рішенні питання про розподіл судових витрат.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставою для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
Таким чином рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 07.10.2025 у даній справі слід змінити в частині вирішення питання про розподіл судових витрат сторін, вказавши, що до стягнення з кожного з відповідачів окремо на користь Черкаської обласної прокуратури підлягає по 2 684 грн судового збору, сплаченого при розгляді справи судом першої інстанції.
Отже подана апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення.
На підставі положень ст.141 ЦПК України у зв'язку із відхиленням вимог апеляційної скарги стосовно позовних вимог у справі судові витрати за розгляд справи в апеляційному суді скаржнику не відшкодовувати.
Керуючись ст. ст. 141, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
апеляційну скаргу - задовольнити частково.
Рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 07.10.2025 у даній цивільній справі - змінити в частині вирішення питання про розподіл судових витрат сторін, вказавши, що до стягнення з кожного з відповідачів окремо ( ОСОБА_1 та Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області) на користь Черкаської обласної прокуратури підлягає по 2 684 грн судового збору, сплаченого при розгляді справи судом першої інстанції.
У решті рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 07.10.2025 у даній цивільній справі - залишити без змін.
Судові витрати відповідача ОСОБА_1 за апеляційний перегляд справи не відшкодовувати.
Постанова апеляційного суду набирає чинності з дня ухвалення та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення в порядку та за умов, визначених цивільним процесуальним законодавством.
Повну постанову складено 22.04. 2026.
Суддя-доповідач
Судді