23 вересня 2025 року м. ТернопільСправа № 921/132/25
Господарський суд Тернопільської області
у складі судді Боровця Я.Я.
за участю секретаря судового засідання Крутіної Ю.С.
Розглянув справу в порядку загального позовного провадження
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "АВАНГАРД", вул. Слонського Анатолія, 4, м. Умань, Черкаська область
до відповідача Фізичної особи-підприємця Федоришина Дмитра Володимировича, АДРЕСА_1
про стягнення заборгованості в сумі 271 797,01 грн.
За участю учасників судового процесу:
від позивача: Бойко Н. В. - адвокат (участь в режимі відеоконференції).
Судові процедури.
Судом роз'яснено форму і стадії судового провадження, що здійснюється у межах справи згідно до вимог ГПК України.
Фіксування судового засідання технічними засобами здійснюється відповідно до статті 222 ГПК України.
Заяв про відвід (самовідвід) судді та секретаря судового засідання з підстав, визначених ст. ст. 35-37 ГПК України не надходило.
Суть справи.
Товариство з обмеженою відповідальністю "АВАНГАРД" звернулося до Господарського суду Тернопільської області з позовом до відповідача Фізичної особи-підприємця Федоришина Дмитра Володимировича про стягнення заборгованості в сумі 271 797,01 грн.
Відкриття провадження у справі.
Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.03.2025, для розгляду справи №921/132/25 визначено суддю Боровця Я.Я.
Ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 17.03.2025 відкрито провадження у справі №921/132/25 за правилами загального позовного провадження та підготовче засідання призначено на 15.04.2025.
Розгляд справи здійснювався за правилами загального позовного провадження.
Підготовче провадження.
Підготовче засідання вперше призначено на 15.04.2025.
Ухвалами суду від 15.04.2025, від 08.05.2025 та від 29.05.2025 підготовче засідання відкладено відповідно на 08.05.2025, на 29.05.2025 та на 17.06.2025 з підстав, викладених в них.
Ухвалою суду від 08.05.2025 продовжено строк підготовчого провадження у справі №921/132/25 на 30 днів.
Ухвалою суду від 17.06.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу №921/132/25 до судового розгляду по суті на 05.08.2025.
Розгляд справи по суті.
У судовому засіданні - 05.08.2025 розпочато розгляд справи по суті.
Протокольною ухвалою від 05.08.2025 судове засідання відкладено на 12.08.2025.
У судових засіданнях 12.08.2025 та 26.08.2025 оголошено перерви відповідно до 26.08.2025 та до 11.09.2025, про що зазначено у протоколах судових засіданнях.
Протокольною ухвалою від 11.09.2025 судове засідання відкладено на 23.09.2025.
При розгляді справи по суті, суд з'ясував обставини справи, дослідив докази у справі, заслухав обґрунтування позовних вимог представника позивача, вступне та заключне слово.
Після з'ясування обставин справи та дослідження доказів у справі, проведення судових дебатів, суд перейшов до стадії ухвалення рішення та 23.09.2025 оголосив скорочене рішення (вступна та резолютивна частини).
Інші процесуальні дії.
Ухвалою суду від 04.08.2025 заяву представника позивача про участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, задоволено.
11.09.2025 Товариство з обмеженою відповідальністю "Авангард" надіслало до суду заяву (вх. №6408) з текстом мирової угоди від 11.09.2025, погоджений відповідачем та підписаний зі сторони позивача.
Розглянувши заяву, суд встановив таке.
Відповідно до частини 7 статті 46 ГПК України сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії судового процесу.
Статтею 192 ГПК України визначено, що мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов'язків сторін (ч.1).
Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну письмову заяву, на будь-якій стадії судового процесу ( ч.2).
Мирова угода - це договір, який укладається між сторонами з метою припинення спору та вирішення всіх спірних питань, за для яких і було подано позов, на умовах, погоджених сторонами.
За своїм змістом мирова угода є одним із способів вирішення господарського спору, яка може, як правило, стосуватися лише прав та обов'язків сторін щодо предмету позову. На відміну від звичайної угоди, мирова угода, що укладається в господарському процесі: укладається у формі та на умовах, передбачених самими сторонами, проте на умовах, що не суперечать діючому законодавству.
Як визначено частиною 5 статтею 192 ГПК України, суд постановляє ухвалу про відмову у затвердженні мирової угоди і продовжує судовий розгляд, якщо: 1) умови мирової угоди суперечать закону або порушують права чи охоронювані законом інтереси інших осіб, є невиконуваними; або 2) одну із сторін мирової угоди представляє її законний представник, дії якого суперечать інтересам особи, яку він представляє.
Судом досліджено текст мирової угоди від 11.09.2025, який підписаний тільки зі сторони позивача, підпису відповідача не містить.
Крім того, матеріали справи не містять спільної письмової заяви про укладення мирової угоди.
За таких обставин, відсутні підстави для затвердження мирової угоди, а тому суд дійшов висновку про відмову в задоволенні заяви щодо затвердження мирової угоди.
Аргументи сторін.
Правова позиція позивача.
Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідачем порушено умови Договору поставки №2005/01 від 20.05.2024, щодо поставки товару, внаслідок чого позивач на підставі частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України вимагає повернення суми попередньої оплати у розмірі 245 160,00 грн.
Також, у зв"язку з невиконанням відповідачем умов спірного правочину позивачем нараховано пеню у розмірі 7 505,39 грн, інфляційні втрати у розмірі 16 058,11 грн та 3% річних у розмірі 3 073,51 грн.
В якості правових підстав позову позивач зазначає, зокрема Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України.
У судовому засіданні представником позивача підтримано позовні вимоги в повному обсязі, просить суд задоволити.
Заперечення відповідача.
Відповідачем у судовому засіданні 12.08.2025 підтверджено наявність заборгованість перед позивачем.
Також, подано до суду платіжні інструкції від 06.05.2025 на суму 10 000,00 грн та від 22.05.2025 на суму 10 000,00 грн щодо часткової оплати заборгованості у добровільному порядку ( вх. № 5779 від 12.08.2025).
Крім того, відповідачем у судовому засіданні заявлено клопотання про відкладення розгляду справи для надання можливості укладення мирової угоди, про що зазначено у протоколі судового засідання.
Фактичні обставини, встановлені судом.
20 травня 2024 року між Фізичною особою - підприємцем Федоришином Дмитром Володимировичем (Постачальник/відповідач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Авангард" (Покупець/позивач) укладено Договір поставки №2005/01, відповідно до умов якого Постачальник зобов"язується в порядку та на умовах, визначених у цьому Договорі, передати у власність Покупцеві (поставити) товар, а Покупець зобов"язаний, в порядку та на умовах, визначених у цьому Договорі, прийняти товар та сплатити за нього в асортименті, за цінами та у кількості відповідно до рахунку-фактури, який є невід"ємною частиною цього Договору (п.1.1. Договору).
Пунктом 1.2. Договору визначено, що загальна сума Договору становить сумарну вартість поставленого товару за видатковими накладними протягом періоду дії цього Договору.
Товар поставляється Покупцю згідно його усного та/або письмового замовлення, на підставі рахунку - фактури за товар, в якому зазначається асортимент, кількість та ціна товару (п.2.1. Договору).
Товар вважається зданим Постачальником і прийнятим Покупцем з моменту підписання уповноваженими представниками сторін видаткових накладних (або товарно-транспортної накладної) (п.2.4. Договору).
Підтвердженням згоди Покупця на підписання даного Договору є оплата ( в т.ч. часткова оплата) за Товар згідно рахунку - фактури Постачальника ( п.2.5 Договору).
Поставка товару може відбуватися поетапно в кількості та строки за домовленістю сторін ( п.2.7. Договору).
Згідно п.3.1. Договору визначено, що ціна товару є договірною та визначається згідно рахунку-фактури, які являються невід"ємними частинами цього Договору.
Пунктом 3.2. Договору встановлено, що Постачальник після отримання замовлення від Покупця, надсилає останньому рахунок-фактуру для оплати за товар. Строк для оплати за товар вказується в рахунку - фактурі.
Оплата здійснюється у розмірі повної вартості товару шляхом безготівкового переказу на поточний рахунок Постачальника, вказаний у реквізитах Постачальника у цьому Договорі (п.3.3. Договору).
Поставка відбувається на умовах 100% передоплати , якщо інші умови не узгоджені сторонами (п.3.4. Договору).
Умовами договору, зокрема п.5.3. Договору, у разі прострочення строку поставки товару передбаченого п.2.7 Договору та/або додаткових угод до Договору, Постачальник сплачує Покупцю пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період прострочення поставки товару за кожний день прострочення протягом усього часу прострочення.
Даний Договір вступає в силу з моменту підписання його сторонами і діє до 31.12.2024. В тому випадку, якщо зобов"язання за цим Договором будуть не виконані сторонами чи однією із сторін, то дія Договору продовжується до повного виконання зобов"язань за цим Договором ( п.8.1. Договору).
Також, 20.05.2024 між сторонами підписано Додаток №1 до Договору - Специфікацію, якою визначено загальну суму специфікації, яка становить 724 100,98 грн та термін поставки - червень - серпень 2024 року або за додатково узгодженим графіком поставок.
Вказані Договір та Додаток №1 підписані уповноваженими представниками сторін та скріплені відтисками печаток юридичних осіб.
Як зазначає позивач, на виконання умов договору ФОП Федорошин Д.В. виставив рахунки на оплату №13 від 20.05.2024 на суму 271 875,00 грн та № 15 від 17.06.2024 на суму 200 100,00 грн.
В свою чергу, ТОВ "Авангард" здійснено перерахування коштів на суму 471 975,00 грн в якості попередньої оплати за товар, про що свідчать платіжні інструкції №3932 від 22.05.2024 на суму 271 875,00 грн та №4037 від 18.06.2024 на суму 200 100,00 грн.
Як зазначає позивач, що відповідач поставив, а позивач отримав товар частково на суму 151 815,00, про що свідчить видаткова накладна №17 від 10.07.2024.
За таких обставин, відповідач порушив умови Договору поставки, а саме недопоставив Товар в строк, що передбачений умовами Договору.
З метою досудового врегулювання спору, 03.10.2024 позивачем на адресу відповідача направлено претензію №54, в якій вимагає повернути суму попередньої оплати за невиконання обов"язку щодо поставки товару.
Вказана претензія відповідачем виконана частково, а саме повернуто грошові кошти у розмірі 75 000, 00 грн, про що свідчать платіжні інструкції № @2PL362498 від 14.10.2024 на суму 25 000,00 грн, №@2PL568947від 18.10.2024 на суму на 25 000,00 грн, №38 від 01.11.2024 на суму 25 000,00 грн.
Отже, як стверджує позивач, відповідач порушив умови Договору щодо поставки товару, обумовлений сторонами товар на суму здійсненої позивачем попередньої оплати на суму 471 975,00 грн не поставив, здійснену позивачем попередню оплату повністю не повернув, у зв"язку з чим у відповідача перед позивачем виник борг у розмірі 245 160,00 грн.
Позивачем, у зв"язку з невиконанням відповідачем договірних зобов"язань, нараховано відповідачу, пеню у розмірі 7 505,39 грн.
Також, згідно вимог статті 625 Цивільного кодексу України, позивачем нараховано 3% річних у розмірі 3 073,51 грн та інфляційні втрати у розмірі 16 058,11 грн.
Такі обставини, на думку позивача, свідчать про порушення його прав та охоронюваних законом інтересів і є підставою для їх захисту у судовому порядку, у зв"язку з чим звернувся до суду з даним позовом.
Зміст спірних правовідносин, які склались між сторонами.
Визначаючи правову природу спірних правовідносин, що склалися між позивачем та відповідачем, виходячи з аналізу положень Господарського кодексу України, Цивільного кодексу України, суд дійшов висновку, що між сторонами виникли правовідносини, пов'язані з укладенням Договору поставки №2005/01 від 20.05.2024, який за правовою природою є договором поставки та які підпадають під правове регулювання глави 54 Цивільного кодексу України.
Суд врахував, що з 28.08.2025 втратив чинність Господарський кодекс України, згідно ст. 17 Закону України № 4196-IX "Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об'єднань юридичних осіб", який визначає правові та організаційні засади діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об'єднань юридичних осіб, але на час звернення позивача з позовом у березня 2025 році та на момент виникнення спірних правовідносин був чинний.
Норми права, застосовані при вирішенні спору та мотиви, з яких виходив суд при ухваленні рішення.
Всебічно та повно з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши у сукупності усі докази, суд дійшов таких висновків.
Статтею 15 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Тобто, право на судовий захист у суб'єкта господарювання виникає у разі порушення або оспорювання його права або охоронюваного законом інтересу.
Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки (стаття 11 Цивільного кодексу України).
Зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (стаття 509 Цивільного кодексу України).
Господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку (частина 1 статті 173 Господарського кодексу України).
У відповідності до вимог статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Статтею 175 Господарського кодексу України визначено, що майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
До виконання господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України (стаття 193 Господарського кодексу України).
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (стаття 11 Цивільного кодексу України).
Договір виконує функцію безпосередньої правостворюючої підстави виникнення зобов'язання. Це означає, що права та обов'язки сторін, які становлять зміст зобов'язання, виникають із самого договору і не потребують інших факторів.
У відповідності до частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Отже правочин за своєю природою та законодавчим визначенням є вольовою дією суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки.
Здійснення правочину законодавчо може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів).
У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 Цивільного кодексу України).
Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто, таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі судового рішення.
Таким чином, у разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22.07.2021 у справі №911/2768/20, від 30.06.2021 у справі №910/3140/19.
Те, яким чином та у який спосіб здійснюється (оформлюється) вияв учасників правочину на набуття, зміну, припинення цивільних прав та обов'язків, передбачено статтею 205 Цивільного кодексу України.
Із змісту частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України випливає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно частини 1 статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 628 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (статті 629 Цивільного кодексу України).
Взаємовідносини сторін виникли на підставі Договору поставки №2005/01 від 20.05.2024, який за правовою природою є договором поставки.
Зазначений правочин підписаний повноважними представниками сторін, не має ознак договору недійсність якого прямо встановлена законом. Відомості про визнання його недійсним у суду відсутні.
Вказаний договір є підставою для виникнення у сторін господарських зобов'язань, а саме майново-господарських зобов'язань згідно ст. ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов'язковим для виконання сторонами.
Предметом доказування у даній справі є обставини, пов'язані з укладенням договору поставки, строк дії договору, умови продажу, факт поставки, загальна вартість поставленого товару, настання строку його оплати та наявність часткової чи повної оплати.
Відповідно до статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Аналогічне положення містить стаття 265 Господарського кодексу України.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
В свою чергу, згідно статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Як слідує з матеріалів справи, на виконання умов Договору №2005/01 від 20.05.2024 (відповідно до умов якого Постачальник зобов"язується в порядку та на умовах, визначених у цьому Договорі, передати у власність Покупцеві (поставити) товар, а Покупець зобов"язаний, в порядку та на умовах, визначених у цьому Договорі, прийняти товар та сплатити за нього в асортименті , за цінами та у кількості відповідно до рахунку-фактури, який є невід"ємною частиною цього Договору (п.1.1. Договору)), позивачем здійснено перерахування коштів на суму 471 975,00 грн в якості попередньої оплати за товар, що підтверджується платіжними інструкціями №3932 від 22.05.2024 на суму 271 875,00 грн та №4037 від 18.06.2024 на суму 200 100,00 грн, на підставі виставлених відповідачем рахунків на оплату №13 від 20.05.2024 на суму 271 875,00 грн та № 15 від 17.06.2024 на суму 200 100,00 грн ( містяться в матеріалах справи).
Відповідно до положень статті 693 Цивільного кодексу України, якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу.
Оплата здійснюється у розмірі повної вартості товару шляхом безготівкового переказу на поточний рахунок Постачальника, вказаний у реквізитах Постачальника у цьому Договорі (п.3.3. Договору).
Поставка відбувається на умовах 100% передоплати , якщо інші умови не узгоджені сторонами (п.3.4. Договору).
Умовами укладеного між сторонами Договору погоджено право Покупця здійснити попередню оплату за товар.
Таким чином, судом встановлено, що позивач здійснив передбачену Договором попередню оплату товару, яка є передумовою для виконання відповідачем взятих на себе зобов'язань з поставки товару.
Частиною 1 статті 662 Цивільного кодексу України визначено, що продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.
В силу приписів статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.
Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.ст. 525, 526 ЦК України).
Аналогічне положення містить стаття 193 Господарського кодексу України.
Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Умовою виконання зобов'язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов'язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов'язання. Строк (термін) виконання зобов'язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.
Відповідно до частини 1 статті 664 Цивільного кодексу України обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар.
Так, товар поставляється Покупцю згідно його усного та/або письмового замовлення, на підставі рахунку - фактури за товар, в якому зазначається асортимент, кількість та ціна товару (п.2.1. Договору).
Товар вважається зданим Постачальником і прийнятим Покупцем з моменту підписання уповноваженими представниками сторін видаткових накладних (або товарно-транспортної накладної) (п.2.4. Договору).
Підтвердженням згоди Покупця на підписання даного Договору є оплата ( в т.ч. часткова оплата) за Товар згідно рахунку - фактури Постачальника ( п.2.5 Договору).
Поставка товару може відбуватися поетапно в кількості та строки за домовленістю сторін ( п.2.7. Договору).
Специфікацією (Додаток №1) від 20.05.2024 визначено термін поставки товару, а саме червень - серпень 2024 року або за додатково узгодженим графіком поставок.
Судом встановлено, що відповідачем частково поставлено, а позивачем отримано товар на суму 151 815,00, що підтверджується видатковою накладною №17 від 10.07.2024.
Отже, відповідачем порушено умови Договору щодо поставки позивачу у встановлений строк товару, що передбачений умовами спірного правочину.
Доказів на підтвердження здійснення відповідачем поставки позивачу обумовленого у Договорі товару, матеріали справи не містять.
Згідно з частиною 2 статті 693 Цивільного кодексу України якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
Зі змісту зазначеної норми права слідує, що умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов'язання зі своєчасного передання товару покупцю. У разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати. Вибір поведінки є правом покупця.
Отже, у відповідача виник кореспондуючий обов'язок з поставки товару на суму попередньої оплати.
З метою досудового врегулювання спору, 03.10.2024 позивачем на адресу відповідача направлено претензію №54, в якій вимагає повернути суму попередньої оплати за невиконання обов"язку щодо поставки товару.
Вказана претензія відповідачем виконана частково, а саме повернуто грошові кошти у розмірі 75 000, 00 грн, про що свідчать платіжні інструкції № @2PL362498 від 14.10.2024 на суму 25 000,00 грн, №@2PL568947від 18.10.2024 на суму на 25 000,00 грн, №38 від 01.11.2024 на суму 25 000,00 грн.
Підстави припинення зобов'язання передбачені ст.ст. 202 - 205 ГК України, ст.ст.599 - 601,604 - 609 ЦК України, зокрема заст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Належним виконанням зобов'язання є виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання.
Статтею 610 Цивільного кодексу України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Враховуючи, що попередня оплата позивачем проведена, а товар відповідачем не поставлений, відповідно до положень частини 1 статті 693 Цивільного кодексу України у покупця виникає право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати від продавця, який одержав суму попередньої оплати товару і не поставив його.
Суд зазначає, що вибір способу захисту своїх прав та порушених інтересів є правом позивача.
Відповідно до рішення Конституційного суду України від 09.07.2002 по справі № 1-2/2002, положення частини другої статті 124 Конституції України передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами (частина п'ята статті 55 Конституції України). Тобто кожна особа, має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі - судовий захист.
При цьому, обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.
Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.
У свою чергу, у відповідності з положеннями частини 1 статті 222 Господарського кодексу України учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.
Суд звертає увагу, що відповідно до частини 3 статті 612 Цивільного кодексу України якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов'язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.
Як вже зазначалося, позивач звертався до відповідача із вимогою про повернення грошових коштів сплачені у якості попередньої оплати за товар, що свідчить про те, що поставка обумовленого сторонами товару для нього на теперішній час втратила інтерес.
Звернення позивача із позовною заявою до суду щодо повернення грошових коштів, сплачених у якості попередньої оплати за товар, також свідчить про те, що поставка обумовленого сторонами товару для нього на теперішній час втратила інтерес.
Оскільки позивач здійснив попередню оплату товару, а відповідач не поставив позивачу товар в строк визначений умовами Договору, повернення попередньої оплати не здійснив, суд дійшов висновку про те, що відповідно до частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України, яка встановлює, зокрема, право вимагати повернення суми попередньої оплати, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, відповідач зобов'язаний був повернути позивачу суму неповернутої попередньої оплати у розмірі 245 160,00 грн (станом на момент звернення з даним позовом).
Судом встановлено, що відповідачем здійснено часткову оплату заборгованості у розмірі 20 000,00 грн у добровільному порядку, що підтверджується платіжними інструкціями від 06.05.2025 на суму 10 000,00 грн та від 25.06.2025 на суму 10 000,00 грн, після звернення позивача з позовом до суду (містяться в матеріалах справи).
Таким чином, заборгованість відповідача перед позивачем станом на дату прийняття рішення становить 225 160,00 грн.
Доказів на підтвердження повернення попередньої оплати в сумі 225 160,00 грн відповідач не надав, доводи позивача щодо наявності боргу, шляхом надання належних доказів, не спростував.
Враховуючи викладене та приймаючи до уваги, що згідно статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами, а тому позовні вимоги в частині щодо повернення попередньої оплати у розмірі 225 160,00 грн, підлягають до задоволення як обґрунтовано заявлені, підтверджені матеріалами справи та не спростовані відповідачем.
Щодо решти позовних вимог щодо стягнення частини основного боргу у розмірі 20 000,00 грн, суд зазначає наступне:
Пунктом 2 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.
Так, відповідачем оплачено частково основний борг у добровільному порядку у розмірі 20 000,00 грн, що підтверджуються платіжними інструкціями від 06.05.2025 на суму 10 000,00 грн та від 22.05.2025 на суму 10 000,00 грн (містяться в матеріалах справи).
З огляду на викладене, враховуючи часткове погашення боргу, провадження у справі в частині стягнення основного боргу в сумі 20 000,00 грн, слід закрити на підставі пункту 2 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України, у зв"язку з відсутністю предмету спору.
Укладаючи Договір, сторони погодили всі його істотні умови, зокрема і обсяг відповідальності.
Як визначено статтею 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Щодо позовних вимог в частині стягнення пені у розмірі 7 505,39 грн, суд зазначає таке.
Статтею 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема і сплата неустойки.
Відповідно до частини 1 статті 546 Цивільного кодексу України, виконання зобов'язання, зокрема, може забезпечуватися неустойкою.
В силу вимог статті 547 Цивільного кодексу України правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі.
За змістом статті 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Зазначені норми Цивільного кодексу України кореспондуються з приписами, встановленими Господарським кодексом України.
Згідно частини 1 статті 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Приписами статті 230 Господарського кодексу України встановлено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно до положень частини 4 статті 231 Господарського кодексу України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.
Згідно частини 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
При цьому, суд звертає увагу на те, що розмір пені законодавством обмежений.
Так, стаття 343 Господарського кодексу України зазначає, що платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Отже, і цивільним, і господарським законодавством допускається можливість забезпечувати виконання зобов'язань таким способом, як пеня.
Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов"язань" передбачено, що цей Закон регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань. Суб'єктами зазначених правовідносин є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності.
Згідно статей 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов"язань" платники грошових коштів за прострочення платежу сплачують на користь одержувачів цих коштів пеню в розмірі, що встановлюється за погодженням сторін. Зазначений розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу і не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня.
Отже, в силу наведених положень законодавства, пеня може бути стягнута у передбачених в письмовому договорі випадках (встановлено за згодою сторін).
Умовами договору, зокрема п.5.3. Договору, у разі прострочення строку поставки товару передбаченого п.2.7 Договору та/або додаткових угод до Договору, Постачальник сплачує Покупцю пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період прострочення поставки товару за кожний день прострочення протягом усього часу прострочення.
Так, матеріалами справи підтверджено порушення відповідачем строків за поставку товару, у зв'язку з чим позивачем за неналежне виконання умов Договору та відповідно до вимог чинного законодавства нараховано та заявлено до стягнення пеню у розмірі 7 505,39 грн.
Судом, перевірено розрахунок пені та вважає вірно обрахованим, а тому позовні вимоги щодо стягнення пені у розмірі 7 505,39 грн, такими, що підлягають до задоволення, як правомірно заявлені.
Статтею 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Щодо позовних вимог в частині стягнення 3% річних у розмірі 3 073,51 грн, суд встановив таке.
Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.
Так, матеріалами справи підтверджено порушення відповідачем строки поставки товару, у зв'язку з чим позивачем за неналежне виконання умов Договору та відповідно до вимог статті 625 Цивільного кодексу України нараховано та заявлено до стягнення 3% річних у розмірі 3 073,51 грн.
Судом, здійснено розрахунок 3% річних, за допомогою калькулятора програми "Ліга", який становить 3000,93 грн (міститься в матеріалах справи).
Отже, суд прийшов до висновку, що вірно обрахованими є 3% річних у розмірі 3000,93 грн та такими, що підлягають задоволенню в цій частині. В іншій частині щодо стягнення 3% річних у розмірі 72,58 грн, то суд вважає їх безпідставно нарахованими та такими, що задоволенню не підлягають.
Нарахування 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми.
Правовідношення, в якому у зв'язку із фактичним закінченням строку поставки у відповідача (постачальника, продавця) виникло зобов'язання повернути позивачу (покупцю) суму попередньої оплати (тобто сплатити грошові кошти) відповідно до частини другої статті 693 ЦК України, є грошовим зобов'язанням, а тому відповідно на нього можуть нараховуватися 3 % річних на підставі частини другої статті 625 цього Кодексу.
Правова позиція наведена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26 травня 2022 року у справі №902/186/21.
Щодо позовних вимог в частині стягнення інфляційних втрат у розмірі 16 058,11 грн, суд встановив таке.
Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
Згідно з положеннями статті 1 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" індекс споживчих цін (індекс інфляції) - показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.
Відповідно до статті 3 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" індекс споживчих цін обчислюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері статистики, і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.
Отже, зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен місяць щодо якого обчислюється відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.
Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція.
При цьому індекс інфляції нараховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць.
Якщо прострочення відповідачем виконання зобов'язання з оплати становить менше місяця, то в такому випадку виключається застосування до відповідача відповідальність передбачена частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України - стягнення інфляційних втрат за такий місяць.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24.04.2019 у справі № 910/5625/18, від 13.02.2019 у справі № 924/312/18, від 22.01.2019 у справі № 905/305/18, від 30.01.2019 у справі № 922/175/18.
У зв"язку з порушенням відповідачем строків поставки товару, позивачем нараховано інфляційні втрати у розмірі 16 058,11 грн.
Судом, здійснено розрахунок інфляційних втрат, який становить 16 058,16 грн.
Однак, у зв'язку з тим, що у суду відсутні повноваження виходити за межі пред'явлених позовних вимог (ч. 2 ст. 237 Господарського процесуального кодексу України) суд погоджується із заявленим позивачем розміром інфляційних втрат - 16 058,11 грн.
За таких обставин, позовні вимоги щодо стягнення інфляційних втрат у розмірі 16 058,11 грн, підлягають до задоволення, як правомірно заявлені.
Позивач, стверджуючи про існування певної обставини подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази. Про перевагу однієї позиції над іншою суд і виносить власне рішення.
Правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18.
При аналізі доводів сторін, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, який у рішенні "Трофимчук проти України" зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не слід розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід (рішення від 28.10.2010, заява № 4241/03).
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Правова позиція, наведена у постановах Верховного суду від 05.02.2019 у справі № 914/1131/18, від 26.02.2019 у справі № 914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 904/6455/17, від 05.11.2019 у справі № 915/641/18.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
З огляду на викладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Висновок суду.
Згідно статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Верховенство права - це панування права в суспільстві, що вимагає від держави його втілення в правотворчу та правозастосовчу діяльність, зокрема в закони, зміст яких має відповідати критеріям соціальної справедливості, рівності тощо.
Справедливість - одна з основних засад права - є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальних вимірів права.
Принципи права - це основні ідеї, вихідні положення, які закріплені в законі, мають загальну значущість, вищу імперативність (веління) і відображають суттєві положення права.
Верховний Суд у справі № 521/17654/15-ц (постанова від 16 січня 2019 року) при вирішенні спору застосував загальні засади цивільного права - принцип справедливості, добросовісності та розумності, а також керувався однією з аксіом цивільного судочинства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", що означає: "У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права".
При цьому Європейський суд з прав людини у пунктах 52, 56 рішення від 14.10.2010 у справі "Щокін проти України" зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Однак суд зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з погляду тлумачення їх у практиці Європейського суду з прав людини. На думку ЄСПЛ, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу "якості закону", передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватного захисту від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника.
Отже, національне законодавство має тлумачитися таким чином, щоб результат тлумачення відповідав принципам справедливості, розумності та узгоджувався з положеннями Конвенції.
Статтею 3 Цивільного кодексу України визначено, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність.
Отже, дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю й повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Так, згідно статті 13 Цивільного кодексу України встановлено, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Частиною 1 статті 2 ГПК України передбачено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Згідно частин 2-3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Як визначено статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Згідно статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (стаття 77 Господарського процесуального кодексу України).
Приписами статті 79 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Пунктами 1, 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Частиною 4 статті 236 ГПК України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до частини 6 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та статті 236 Господарського процесуального кодексу України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.
Суд наголошує, що призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз'яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав'язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
Одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності. Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
З огляду на викладене, змагальність полягає в тому, що сторони у процесуальній формі доводять перед судом свою правоту, за допомогою доказів переконують суд у правильності власної правової позиції. Спір повинен вирішуватись на користь тієї сторони, яка за допомогою відповідних процесуальних засобів переконала суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень. Відповідно до принципу змагальності сторони, інші особи, які беруть участь у справі, якщо вони бажають досягти бажаного для себе, або осіб, на захист прав яких подано позов, найбільш сприятливого рішення, зобов'язані повідомити суду усі юридичні факти, що мають значення для справи, вказати або надати докази, які підтверджують чи спростовують ці факти, а також вчинити інші передбачені законом дії, спрямовані на те, аби переконати суд у своїй правоті.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.
Отже, правомірними, обґрунтованими та такими, що підлягають до задоволення є вимоги позивача про стягнення з відповідача 225 160,00 грн основного боргу, 7 505,39 грн пені, 16 058,11 грн інфляційних втрат, 3000,93 грн 3% річних.
У частині позовних вимог щодо стягнення 3% річних у розмірі 72,58 грн, слід відмовити.
У частині позовних вимог щодо стягнення основного боргу у розмірі 20 000,00 грн, закрити провадження у справі № 921/132/25, у зв"язку з відсутністю предмету спору.
Судові витрати.
При ухваленні рішення в справі, суд, у тому числі вирішує питання щодо розподілу судових витрат між сторонами (пункт 5 частини 1 статті 237 ГПК України).
Як передбачено пунктом 2 частини 5 статті 238 ГПК України, в резолютивній частині рішення зазначається про розподіл судових витрат.
Щодо судового збору у розмірі 4 076,96 грн.
Відповідно до частини 2 статті 9 Закону України "Про судовий збір" суд перед відкриттям провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України.
Факт зарахування сплаченого позивачем при зверненні до суду з позовом судового збору в сумі 4 076,96 грн до спеціального фонду державного бюджету України підтверджується Випискою про зарахування судового збору до спеціального фонду державного бюджету України, сформованою Господарським судом Тернопільської області.
Частиною 2 статті 123 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору врегульовано Законом України "Про судовий збір".
Статтею 4 Закону України "Про судовий збір" встановлено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
За подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Предметом судового розгляду у справі №921/132/25 на день подання позовної заяви є вимога майнового характеру: стягнення заборгованості у розмірі 271 797,01 грн, за яку належить до сплати 1,5% відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, та становить 4 076,95 грн.
Як вбачається із матеріалів справи, позивачем сплачено судовий збір у розмірі 4 076,96 грн, що підтверджується платіжною інструкцією №155 від 05.03.2025.
Таким чином, сума зайво сплаченого судового збору становить 0,01 грн.
Згідно статті 7 Закону України "Про судовий збір", сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду.
Для повернення зайво сплаченого судового збору у розмірі 0,01 грн судового збору з Державного бюджету України, сплаченого при поданні позову, позивачу необхідно звернутися до суду із відповідним клопотанням.
В силу приписів статті 129 ГПК України, судовий збір у розмірі 4 076,95 грн покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись статтями 7, 13, 42, 86, 129, 210, 232, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд, -
1. У задоволенні заяви про затвердження мирової угоди, відмовити.
2. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Судові витрати у складі судового збору у розмірі 4075,87 грн покласти на відповідача, у розмірі 1,08 грн покласти на позивача.
3. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Федоришина Дмитра Володимировича АДРЕСА_1 , код РНОКПП НОМЕР_1 , на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "АВАНГАРД", вул. Слонського Анатолія, буд. 4, м. Умань, Черкаська область, код ЄДРПОУ 21377944 - 225 160,00 грн основного боргу, 7 505,39 грн пені, 16 058,11 грн інфляційних втрат, 3 000,93 грн 3% річних та 4 075,87 грн судового збору.
4. У частині позовних вимог щодо стягнення 3% річних у розмірі 72,58 грн, відмовити.
5. У частині позовних вимог щодо стягнення основного боргу у розмірі 20 000,00 грн, закрити провадження у справі № 921/132/25.
6. Видати наказ стягувачеві після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду в порядку статті 256-257 ГПК України подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів, з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Примірник рішення надіслати сторонам у справі:
- до електронного кабінету в електронній формі із застосуванням ЄСІТС в порядку, визначеному ГПК України: позивачу,
- рекомендованою кореспонденцією з повідомленням про вручення поштового відправлення: відповідачу - ФОП Федоришину Дмитру Володимировичу ( АДРЕСА_1 ).
Учасники справи можуть отримати інформацію у справі на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб - адресою: https://te.court.gov.ua/sud5022.
Повне рішення підписано "24" квітня 2026 року.
Суддя Я.Я. Боровець