65618, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"24" квітня 2026 р.м. Одеса Справа № 916/3398/25
Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу № 916/3398/25
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Владам-Юг» (вул. Вокзальна, № 7, с-ще Королево, Берегівський р-н, Закарпатська обл., 90332, код ЄДРПОУ 24790656)
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Контейнери України» (просп. Академіка Глушка, № 29, оф. 228, м. Одеса, 65104, код ЄДРПОУ 42163494)
про стягнення 510 588,99 грн,
1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Владам-Юг» звернулось до Господарського суду Одеської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Контейнери України», в якому просить суд стягнути з відповідача заборгованість в розмірі 510588,99 грн.
Підставою позову позивач визначив обставину неналежного виконання відповідачем своїх зобов'язань за укладеним між сторонами договором купівлі-продажу товару від 19.05.2025 № КУ0405/2025 в частині здійснення поставки товару у погоджені сторонами строки, вартість якого позивачем було сплачено шляхом здійснення попередньої оплати у заявленій до стягнення сумі.
Як вказує позивач, на підставі укладеного 19.05.2025 договору купівлі-продажу товару № КУ0405/2025 ТОВ «Контейнери України» взяло на себе зобов'язання передати у власність ТОВ «Владам-Юг» товар в асортименті та за цінами відповідно до п. 2 цього договору. Зокрема, умовами специфікації № 1 від 19.05.2025 сторони домовились про поставку рефрижераторного контейнера ISO 22R1 (20 футовий рефрижераторний контейнер), 2010 р.в., тип рефрижераторної установки Carrier за ціною 510588,99 грн.
За ствердженням позивача, він 22.05.2025 повністю виконав свої зобов'язання та сплатив 100% вартості товару на підставі виставленого рахунку № 119 від 09.05.2025 в сумі 510588,99 грн. При цьому, термін поставки контейнера складає до 21 дня з моменту передплати авансу 50%, тобто строк поставки за договором - не пізніше 12.06.2025.
Позивач зазначає, що у зв'язку з тим, що обумовлений товар відповідачем поставлено не було, 24.06.2025 позивачем було направлено на адресу відповідачу претензію № 24/06-25/3, в якій, посилаючись на умови укладеного договору, останній вимагав негайної поставки рефрижераторного контейнеру або, в разі неможливості здійснити поставку, повернення сплачених за нього коштів в сумі 510588,99 грн.
Як зауважує позивач, у відповіді на згадану претензію листом від 25.06.2025 відповідач не заперечував наявність договірних відносин між ним та позивачем, факт отримання коштів, та повідомив про поставку товару в строк до 05.07.2025, проте, взятих на себе зобов'язань знову не виконав, у зв'язку з чим, позивач листом від 25.07.2025 повідомив відповідачу про неможливість подальшого очікування товару та вимагав повернути сплачені за нього кошти. В свою чергу, грошові кошти відповідач не повернув, однак листом від 11.08.2025 знову повідомив про нові строки поставки, а саме до 16.08.2025.
Водночас, позивач наголошує, що відповідач, всупереч наведених позивачем приписів закону, своїх зобов'язань щодо передачі оплаченого товару позивачу не виконав, суму попередньої оплати у розмірі 510588,99 грн за товар не повернув, у зв'язку з чим за відповідачем рахується невиконане зобов'язання щодо повернення позивачу вказаної попередньої оплати.
Відповідач відзив на позов до суду не надав, своїм правом на захист не скористався.
Інші заяви по суті справи до суду не надходили.
2. Процесуальні питання, вирішені судом.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.08.2025 позовна заява вх.№ 3486/25 була передана на розгляд судді Цісельському О.В.
01.09.2025 ухвалою Господарського суду Одеської області прийнято позовну заяву (вх.№ 3486/25 від 25.08.2025) до розгляду та відкрито провадження у справі № 916/3398/25. Справу № 916/3398/25 постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України без виклику сторін. Відповідачу запропоновано у відповідності до вимог ст. 165 ГПК України надати суду відзив на позов.
Крім того, роз'яснено сторонам про можливість звернення до суду у строк визначений ч. 7 ст. 252 ГПК України з клопотанням про призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Ухвала Господарського суду Одеської області про відкриття провадження у справі від 01.09.2025 була надіслана учасникам справи до їх електронних кабінетів та доставлена до відповідних електронних кабінетів 02.09.2025 о 21:56 год., що підтверджується наявними в матеріалах справи довідками про доставку електронного документу.
Особи, які зареєстровані в ЄСІТС, мають змогу знайомитися з матеріалами справи в електронному вигляді, оскільки всі внесені до автоматизованої системи діловодства судів документи та повідомлення по справі надсилаються до Електронних кабінетів користувачів в автоматичному порядку.
Відповідно до відомостей, наявних у матеріалах справи, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Контейнери України» є користувачем ЄСІТС, зареєстрований в «Електронному суді» та має власний «кабінет» в «Електронному суді».
Відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи.
За наведених обставин суд доходить висновку, що судом було вчинено всі необхідні дії щодо повідомлення відповідача про відкриття провадження у справі, а також про вчинення відповідних процесуальних дій та надано можливість викласти свої, зокрема, заперечення проти задоволення позовних вимог, натомість відповідач не вживав заходів щодо реалізації наданого йому права навести свої доводи та міркування, заперечення проти заяв, доводів і міркувань позивача, передбачене статтею 42 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, шляхом подання відзиву на позовну заяву та надання доказів.
Клопотань в порядку ч.ч. 5, 7 ст. 252 ГПК України про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням /викликом/ сторін від учасників справи до суду не надходило.
Відповідно до частини 1, пункту 10 частини 3 статті 2 та частини 2 статті 114 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом, а розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
При цьому, такий розумний строк визначений у статті 248 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Разом з цим, на підставі Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та подальших Указів Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» починаючи з 24.02.2022 на території України діє режим воєнного стану.
За змістом статей 10, 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» правосуддя в Україні в умовах воєнного стану має здійснюватися у повному обсязі, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.
Відповідно до статті 26 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. У разі неможливості здійснювати правосуддя судами, які діють на території, на якій введено воєнний стан, законами У країни може бути, змінено територіальна підсудність судових справ, що розглядаються в цих судах, або в установленому законом порядку змінено місце знаходження судів.
Отже, навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану конституційні права на судовий захист не можуть бути обмежені.
При цьому, згідно Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров'ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.
У зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30, 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Разом з цим, відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
При цьому, суди повинні забезпечувати безпеку учасників судового провадження, запобігти створенню перешкод для реалізації ними права на судовий захист та визначених законом процесуальних прав в умовах воєнного стану, коли реалізація учасниками справи своїх прав і обов'язків є суттєво ускладеною. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.
Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).
За приписами статті 8 Конституції України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку «розумності строку» розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.
Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.
Європейський суд щодо тлумачення положення «розумний строк» в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» роз'яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.
Окрім того, Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» зазначив, що [..] очевидно, для кожної справи буде свій прийнятний строк, і встановлення кількісного обмеження, чинного для будь-якої ситуації, було б штучним. Суд неодноразово визнавав, що неможливо тлумачити поняття розумного строку як фіксовану кількість днів, тижнів тощо (рішення у справі «Штеґмюллер проти Австрії»).
У справі «Bellet v. France» Суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».
У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що «при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом» (див. рішення у справі «Walchli v. France», заява № 35787/03, п. 29, 26 липня 2007 року; «ТОВ «Фріда» проти України», заява №24003/07, п. 33, 08 грудня 2016 року).
Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Великої Британії»).
При цьому, ворожі війська постійно здійснюють масований ракетний обстріл по об'єктам енергетичної інфраструктури України і через це в багатьох містах України, зокрема і у місті Одесі, де розташований Господарський суд Одеської області, періодично відсутнє електропостачання та, відповідно, інтернет-зв'язок. Поновлення постачання електроенергії та інтернет-зв'язку потребує додаткового часу.
При цьому, ворожі війська постійно здійснюють масований ракетний обстріл по об'єктам енергетичної інфраструктури України і через це в багатьох містах України, зокрема і у місті Одесі, де розташований Господарський суд Одеської області, періодично відсутнє електропостачання та, відповідно, інтернет-зв'язок. Поновлення постачання електроенергії та інтернет-зв'язку потребує додаткового часу. Водночас, у місті Одесі періодично оголошуються повітряні тривоги, під час яких суддя та працівники апарату суду мають перебувати в укриттях з метою уникнення загрози життю та здоров'ю.
На підставі вищевикладеного, суд звертає увагу, що враховуючи наявність загрози, у зв'язку зі збройною агресією збоку РФ, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, поточну обстановку, що склалася в місті Одесі, постійні повітряні тривоги, які впливають на виготовлення процесуальних документів, наявної беззаперечної та відкритої інформації щодо постійних обстрілів всієї країни, періодичну відсутність електроенергії у зв'язку з пошкодженням обладнання, після масованих ракетних обстрілів, з метою всебічного, повного, об'єктивного розгляду справи, задля забезпечення сторонам конституційного права на судовий захист, приймаючи до уваги наведені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, задля ефективної реалізації сторонами своїх процесуальних прав, необхідності забезпечення реалізації процесуальних прав та обов'язків учасників справи, їх належного та безпечного доступу до правосуддя, суд був вимушений вийти за межі граничного процесуального строку розгляду даної справи встановленого ст. 248 ГПК України, здійснивши її розгляд у розумний строк, застосувавши ст.ст. 2, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 3 Конституції України та ст.ст. 2, 11 ГПК України.
З урахуванням викладеного, за об'єктивних обставин розгляд даної позовної заяви був здійснений судом без невиправданих зволікань настільки швидко, наскільки це було можливим за вказаних умов, у межах розумного строку в контексті положень Господарського процесуального кодексу України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.
Таким чином, суд продемонстрував достатню старанність, щоб дозволити сторонам, які повинні знати про правила, що застосовуються до надіслання судових повідомлень учасникам справи, визначитися з провадженням у відкритій господарській справі та скористатись своїми правами і обов'язками, передбаченими статтями 42, 46 ГПК України, вважає їх повідомленими належним чином.
Відповідач своїм процесуальним правом на подання відзиву не скористався, жодних заперечень проти позову не надав, з огляду на що суд вважає за можливе відповідно до ч.9 ст.165 ГПК України розглянути справу за наявними в ній матеріалами.
Отже, оскільки відповідач правом на подання відзиву на позов та заперечення щодо розгляду справи в спрощеному провадженні не скористався, враховуючи вжиті судом заходи із забезпечення повідомлення відповідача про розгляд судом справи № 916/3398/25 за допомогою електронного кабінету, суд, зважаючи на достатність в матеріалах справи доказів, дійшов висновку в контексті гарантій ст. 6 ратифікованої Україною Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року щодо розумного строку розгляду справи, про необхідність розгляду справи по суті за наявними матеріалами.
Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.
У відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.
24.04.2026 судом було ухвалено та підписано рішення у відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, без його проголошення.
3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.
19.05.2025 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Владам-Юг» (надалі - позивач або покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Контейнери України» (надалі - відповідач або продавець) був укладений договір купівлі-продажу товару № КУ0405/2025 (надалі - договір), відповідно до умов п. 1.1. якого продавець зобов'язується передати у власність покупця товар в асортименті та за цінами відповідно до п. 2 цього договору, а покупець - прийняти і оплатити його згідно умов даного договору.
Відповідно до п. 2.1. договору продавець передає товар у власність покупцеві згідно виставленого продавцем рахунку-фактури в асортименті і за відповідними цінами, зазначеними у специфікації, що є невід'ємною частиною даного договору.
Згідно з п. 3.1. договору покупець здійснює оплату товару на поточний рахунок продавця у національній валюті гривні на підставі рахунку-фактури в порядку та в розмірах, зазначених у специфікаціях до цього договору, які є його невід'ємною частиною.
Пунктами 4.1., 4.2., 4.3. договору встановлено, що порядок і строки доставки товару зазначаються у специфікаціях до цього договору, які є його невід'ємною частиною. Мінімальна партія товару становить кількість товару у розмірі 1 штуки. Акти прийому-передачі товару повинні бути підписані покупцем в момент їх отримання.
Пунктом 5.1. договору передбачено, що продавець зобов'язується своєчасно поставити якісний товар з необхідними документами, що передбачені законодавством України, а покупець зобов'язується своєчасно прийняти поставлений товар і забезпечити за свій рахунок його вивантаження і звільнення транспорту.
Згідно з п. 10.2. договору він набирає чинності з моменту його підписання і діє до повного виконання сторонами договору своїх зобов'язань.
Пунктом 10.4. договору передбачено, що його невід'ємною частиною є специфікація.
Вказаний правочин підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений печатками зазначених суб'єктів господарювання.
19.05.2025 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Контейнери України» і Товариством з обмеженою відповідальністю «Владам-Юг» також було підписано специфікацію №1 до договору купівлі-продажу товару № КУ0405/2025, якою сторони погодили здійснення поставки контейнерів на наступних умовах:
- базис поставки: DAP 106, вулиця Івана Франка, м. Виноградів, Закарпатська обл. (Інкотермс 2020) (п. 1.1.);
- термін поставки: до 21 дня з моменту передплати авансу 50% (п. 1.2.);
- тип контейнера: ISO: 22R1 (20 футовий рефрижераторний контейнер), вживаний, 2010 р.в. тип рефрижераторної установки: Carrier (п. 1.3.);
- кількість: 1 шт. (п. 1.4.);
- вартість продажу одного контейнера: еквівалент 12300 доларів США за курсом НБУ на дату договору 41,5113 грн за 1 дол. США, що становить 510588,99 грн станом на 09.05.2025 (п. 1.5.).
Пунктом 1.6. специфікації сторони погодили умови оплати, зокрема покупець здійснює попередню оплату товару на поточний рахунок продавця на підставі рахунку-фактури в обсязі 50% загальної суми специфікації у строк до 09.05.2025 включно. Другу частину в обсязі 50% загальної суми специфікації покупець сплачує в строк до 5 календарних днів після дати поставки товару.
Для здійснення оплати товару за договором відповідачем був виставлений позивачу рахунок від 09.05.2025 № 119 на суму 510588,99 грн. Згідно з наявною у справі платіжною інструкцією від 22.05.2025 № 27 позивачем було сплачено на користь відповідача грошові кошти у розмірі 510588,99 грн з призначенням платежу «сплата за контейнер згідно рахунку № 119 від 09.05.2025 у т.ч. ПДВ 20%-85098,16 грн».
24.06.2025 ТОВ «Владам-Юг» звернулося до ТОВ «Контейнери України» із претензією № 24/06-25/3, якою вимагав негайно поставити рефрижераторний контейнер відповідно до умов договору та специфікації № 1 на адресу: вул. Івана Франка, 106, м. Виноградів, Закарпатська область. У разі неможливості здійснити поставку, позивач просив письмово повідомити про це ТОВ «Владам-Юг», повернути повну вартість сплаченого товару в сумі 510588,99 грн, сплатити неустойку та завдані невиконанням зобов'язання збитки (розрахунок буде наданий додатково).
У листі № CU05/25jun25 від 25.06.2025, наданому у відповідь на лист № 24/06-25/3 від 24.06.2025, відповідач сповістив позивача, що 20 футовий рефрижераторний контейнер Carrier 2010 буде поставлено у строк до 05 липня 2025 року.
28.07.2025 ТОВ «Владам-Юг» направило на адресу ТОВ «Контейнери України» претензію № 25/07-2025-2, відповідно до якої позивач повідомив відповідача, що в зв'язку з порушенням останнім договору, ТОВ «Владам-Юг» зазначало збитків в особливо великому розмірі та подальше очікування отримання товару неможливе і збільшує збитки покупця, з огляду на що позивач вимагав негайно повернути повну суму попередньої оплати вартості рефрижераторного контейнеру в розмірі 510588,99 грн. Відповідні докази належного направлення даної претензії відповідачу, зокрема, поштова накладна № 5401800104761 від 28.07.2025 та опис вкладення до цінного листа, наявні в матеріалах справи.
Листом № CU19/11AUG25 від 11.08.2025 ТОВ «Контейнери України» підтвердило позивачу, що 20 футовий рефрижераторний контейнер (договір КУ0405/2025) з установкою Carrier 2010 року буде доставлений в термін до 16.08.2025.
Невиконання відповідачем зобов'язання з поставки товару та повернення суми попередньої оплати за непоставлений товар стало підставою для звернення позивача до суду із відповідним позовом про стягнення з відповідача попередньої оплати в розмірі 510588,99 грн. Під час розгляду справи відповідачем доказів погашення заборгованості суду не надано.
4. Норми права, з яких виходить господарський суд при ухваленні рішення.
Відповідно до частин першої, другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочин.
Згідно зі ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Згідно зі статтею 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Статтею 525 Цивільного кодексу України визначено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
У відповідності до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 530 Цивільного кодексу України передбачено, що, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, крім випадків, установлених законом про банки і банківську діяльність. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
В силу статті 538 Цивільного кодексу України виконання свого обов'язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов'язку, є зустрічним виконанням зобов'язання, при якому сторони повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено умовами договору, актами цивільного законодавства тощо.
Згідно із ст. 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.
За приписами ч.1 ст. 571 ЦК України якщо порушення зобов'язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора. Якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, він зобов'язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості.
У відповідності до ст. 599 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, стягнення неустойки.
Відповідно до статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.
Відповідно до норм статей 6 та 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).
Відповідно до частини другої статті 631 Цивільного кодексу України договір набирає чинності з моменту його укладення.
Положеннями частини першої статті 655 Цивільного Кодексу України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства (стаття 662 Цивільного кодексу України).
Стаття 663 Цивільного кодексу України регламентує, що продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.
Частиною першою статті 664 Цивільного кодексу України передбачено, що обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар.
Відповідно до ч. 1 ст. 665 ЦК України у разі відмови продавця передати проданий товар покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу.
Відповідно до ч. 1 ст. 670 Цивільного кодексу України, якщо продавець передав покупцеві меншу кількість товару, ніж це встановлено договором купівлі-продажу, покупець має право вимагати передання кількості товару, якої не вистачає, або відмовитися від переданого товару та його оплати, а якщо він оплачений, - вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми.
Покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу (частина перша статті 691 Цивільного кодексу України).
Статтею 692 ЦК України визначено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 693 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу. У разі невиконання покупцем обов'язку щодо попередньої оплати товару застосовуються положення статті 538 цього Кодексу. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
Відповідно до частини першої статті 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина друга статті 712 Цивільного кодексу України).
5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред'явлено позов у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Чинне законодавство визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.
Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захист цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права.
Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу, порушення такого суб'єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимо
Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права.
Наведеними вище нормами господарського законодавства врегульовано правові підстави виникнення господарських зобов'язань, до яких, зокрема, належить господарський договір.
Дослідивши письмові докази, що містяться у матеріалах справи, суд доходить до висновку, що між сторонами виникли майново-господарські зобов'язання.
Суд звертає увагу на те, що розкриваючи зміст засади свободи договору, у ст. ст. 6, 627 Цивільний кодекс України визначає, що свобода договору полягає в праві сторін вільно вирішувати питання при укладенні договору, виборі контрагентів та погодженні умов договору.
Зобов'язання, що виникли між сторонами за своїм правовим змістом опосередковують відносини купівлі-продажу (поставки). Аналіз наведених норм права свідчить, що договір купівлі-продажу за своєю правовою природою відноситься до двосторонніх, консенсуальних, оплатних договорів, укладення якого зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов'язків.
Як встановлено судом вище, 19.05.2025 між сторонами укладений договір купівлі-продажу № КУ0405/2025, відповідно до якого ТОВ «Контейнери України» зобов'язується передати у власність позивача товар, вказаний у специфікації, а ТОВ «Владам-Юг» прийняти та оплатити такий товар.
Суд звертає увагу сторін, що цивільне законодавство базується на принципі обов'язкового виконання сторонами зобов'язань за договором.
Одним із загальних принципів цивільного законодавства є принцип свободи договору, який закріплений статтями 3 та 627 Цивільного кодексу України. Свобода договору включає й вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов'язки учасників.
Зі змісту вищезазначених норм законодавства вбачається, що договором на покупця може покладатися обов'язок здійснення попередньої оплати товару, тобто оплати до його передання продавцем. Шляхом попередньої оплати може бути оплачено повну вартість товару або її частину. Розмір попередньої оплати та строки її оплати встановлюються договором.
Отже, за змістом зобов'язань сторін за договором поставки сплата коштів позивачем за товар породжує для відповідача негрошове зобов'язання поставити узгоджений та оплачений товар.
На виконання умов договору ТОВ «Владам-Юг» було перераховано ТОВ «Контейнери України» попередню оплату у загальному розмірі 510588,99 грн, в рахунок майбутньої поставки товару. В свою чергу, ТОВ «Контейнери України» товар, у строки встановлені специфікацією, не поставило.
Відповідно до п. 1.2. специфікації до договору продавець зобов'язаний був поставити товар - 20 футовий рефрижераторний контейнер ISO 22R1, 2010 року випуску з рефрижераторною установкою Carrier у кількості 1 шт. у термін до 12.06.2025 включно.
За змістом частини 1 статті 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Із змісту наведеної норми права слідує, що однією із основних умов виконання зобов'язання є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов'язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов'язання. Строк (термін) виконання зобов'язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі. При цьому коли одна із сторін за умовами договору взяла на себе певні зобов'язання, то інша сторона вправі очікувати, що такі будуть виконані належним чином у встановлені строки. У разі ж коли сторона порушила умови договору, зобов'язання вважається не виконаним, що є порушенням погодженої між сторонами істотної умови договору.
Верховний Суд у постанові від 01.03.2021 у справі № 180/1735/16-ц зазначив, що принцип належного виконання зобов'язання полягає в тому, що виконання має бути проведене, зокрема у належний строк (термін).
Судом встановлено та відповідачем не спростовано факт порушення останнім умов договору купівлі-продажу товару № КУ0405/2025 від 19.05.2025 в частині дотримання погодженої дати поставки. Матеріали справи не містять доказів поставки відповідачем визначеного у договорі товару, в строки узгоджені сторонами. Акти приймання-передачі товару, видаткові та товарно-транспортні накладні в матеріалах справи відсутні. Доказів в підтвердження виконання взятих на себе зобов'язань, а також неможливості поставки товару відповідач суду не надав.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях у справах «Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії» та «Федоренко проти України» зазначив, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.
У межах вироблених Європейським судом з прав людини підходів до тлумачення поняття «майно», а саме: в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як «наявне майно», так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування щодо ефективного здійснення свого «права власності».
Статтю 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод можна застосовувати для захисту «правомірних (законних) очікувань» щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності.
Отже, відсутність дій відповідача щодо поставки товару надає позивачу право на «законне очікування» того, що йому будуть повернуті кошти попередньої оплати. Неповернення відповідачем цих коштів прирівнюється до порушення права на мирне володіння майном (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Брумареску проти Румунії» (пункт 74), «Пономарьов проти України» (пункт 43) та «Агрокомплекс проти України» (пункт 166).
Нормами глави 48 Цивільного кодексу України визначено такі принципи (умови) належного виконання зобов'язання: виконання зобов'язання належними сторонами (ст. 527 ЦК України); виконання у належний спосіб (ст. 529 ЦК України - виконання зобов'язання частинами); належний строк (термін) виконання зобов'язання (ст. 530 ЦК України); належне місце виконання зобов'язання (ст. 532 ЦК України), а також щодо належного предмета.
Виходячи зі змісту статей 526, 599 Цивільного кодексу України зобов'язання вважається виконаним належним чином, якщо таке виконання здійснено відповідно до умов договору та вимог законодавства, а якщо умови виконання не визначені у договорі або законі, то вони повинні бути виконані відповідно до звичаїв ділового обороту або до вимог, що зазвичай ставляться.
Тоді як, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Отже, непередання продавцем, який одержав суму попередньої оплати, товару у встановлений строк надає покупцеві право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
Ознакою завдатку є те, що він слугує доказом укладення договору, на забезпечення якого його видано, одночасно є способом платежу та способом забезпечення виконання зобов'язання.
На відміну від завдатку, аванс - це лише спосіб платежу. Він не виконує забезпечувальної функції, а виконує функцію попередньої оплати, яка підлягає поверненню у випадку не виконання зобов'язання.
Виходячи із системного аналізу вимог чинного законодавства аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані. При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов'язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 918/631/19.
Враховуючи викладене, здійснений позивачем платіж в загальній сумі 510588,99 грн згідно платіжної інструкції №27 від 22.05.2025 слід вважати саме авансом, а не завдатком, позаяк такий платіж не є способом виконання зобов'язання, а лише є способом платежу.
Отже, у зв'язку з непоставкою відповідачем позивачу оплаченого останнім товару, у відповідача виникло зобов'язання (грошове зобов'язання) із повернення попередньої оплати, сплаченої позивачем, відповідно до частини другої статті 693 ЦК України та частини першої статті 530 ЦК України.
При цьому, зі змісту статті 693 Цивільного кодексу України права вбачається, що умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов'язання зі своєчасного передання товару покупцю.
У постанові Верховного Суду від 08.02.2019 в справі № 909/524/18 викладено правовий висновок, відповідно до якого припис частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України містить в собі альтернативу щодо реалізації покупцем своїх прав у випадку не поставки товару у встановлений договором строк, а саме: покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати. Наведена норма наділяє покупця, як сторону правочину, саме правами, і яке з них сторона реалізує - є виключно її волевиявленням.
Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.
Визначене зазначеною нормою право покупця вимагати від продавця повернення суми попередньої оплати є за своїм змістом правом покупця на односторонню відмову від зобов'язання, внаслідок якої припиняється зобов'язання продавця перед покупцем по поставці товару.
Оскільки законом не визначено форму пред'явлення відповідної вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред'явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі позову.
З огляду на вищевикладене, в силу вищевикладених вимог чинного законодавства, позивач наділений правом вимагати повернення коштів попередньої оплати, а також позивач має право вільно обирати не заборонений законом спосіб захисту прав і свобод, у тому числі, й судовий.
Як свідчать матеріали справи, позивач неодноразово звертався до відповідача з претензіями, зокрема, про негайне повернення попередньої оплати за товар в розмірі 510588,99 грн. Отже, претензія № 25/07-2025-2 є прямим вираженням волевиявлення покупця на вибір варіанту поведінки - повернення попередньої оплати за договором.
Доказів задоволення відповідачем зазначеної претензії та повернення грошових коштів (попередньої оплати) позивачу, як і належних та допустимих доказів здійснення поставки товару на зазначену суму суду не надано.
Вимога про повернення попередньої оплати за договором на користь ТОВ «Владам-Юг», у зв'язку з невиконанням відповідачем зобов'язань, є такою, що регламентована положеннями ст. 693 Цивільного кодексу України.
При цьому, судом визначено правову природу сплаченої суми коштів саме як попередня оплата, тобто кошти, які попередньо оплачені стороною договору на користь іншої сторони з метою виконання нею своїх зобов'язань.
Правова природа зазначених коштів внаслідок невиконання будь-якою стороною своїх зобов'язань за договором не змінюється і залишається такою до моменту, коли сторони двосторонньо не узгодять іншої їх правової природи або не вчинять дій, які змінять правову природу перерахованої суми.
Про належне виконання позивачем своїх грошових зобов'язань зі здійснення попередньої оплати вищенаведеного товару свідчить також відсутність з боку відповідача претензій та повідомлень про порушення покупцем своїх зобов'язань за договором.
Таким чином, зважаючи на виконання позивачем своїх зобов'язань з перерахування відповідачу попередньої оплати за товар, а також беручи до уваги нездійснення ТОВ «Контейнери України» поставки покупцю цього товару, суд, з урахуванням обставин даної справи, дійшов висновку про те, що у позивача відповідно до частин 1 та 2 статті 693 Цивільного кодексу України виникло право вимагати від відповідача повернення суми попередньої оплати непоставленого товару на вищевказану суму, яким він скористався, направивши відповідачу, зокрема, претензію № 25/07-2025-2, а також звернувшись у подальшому до суду з наведеним позовом.
Суд звертає увагу на те, що під час розгляду даної справи відповідачем не вчинено жодної дії і не надано жодного доказу з метою спростування факту існування у нього заборгованості перед позивачем на заявлену до стягнення суму.
За таких обставин, враховуючи наведені норми права, узгоджені сторонами умови договору №КУ0405/2025 від 19.05.2025, наявність у матеріалах справи доказів здійснення позивачем попередньої оплати вартості товару за вказаним договором та відсутність доказів на підтвердження здійснення відповідачем поставки зазначеного товару, суд дійшов висновку про те, що позовна вимога щодо стягнення з відповідача попередньої оплати у розмірі 510588,99 грн, є правомірною та обґрунтованою, підтверджена документально та нормами матеріального права, відповідачем не спростована, у зв'язку з чим, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача заявленої попередньої оплати за договором.
У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до частини 1 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.
Згідно із частиною 2 статті 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.
Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони).
В свою чергу, частиною 1 ст. 14 ГПК України закріплено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22.02.2024 в справі № 915/1723/21, від 28.09.2023 в справі № 910/19206/21, від 28.09.2022 в справі № 910/1539/21 (910/9303/21) та від 18.05.2021 року в справі №916/2255/18.
Кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв'язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо. Інакше принцип змагальності, задекларований у статті 13 ГПК України, втрачає сенс.
З огляду зазначених вище норм процесуального права суд вважає за необхідне вказати, що судове пізнання завжди опосередковане, оскільки спрямоване на вивчення події, що мала місце в минулому, тоді як:
- належність доказів - спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, які входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини, тобто під належністю доказу розуміється наявність об'єктивного зв'язку між змістом доказів (відомості, що містяться в засобах доказування) і самими фактами, що є об'єктом судового пізнання. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом. Подібні правові позиції викладено у постановах Верховного Суду від 16.06.2022 у справі № 910/366/21, від 19.06.2019 у справі № 910/4055/18, від 16.04.2019 у справі № 925/2301/14;
- обов'язок доказування в силу вимог процесуального закону покладено безпосередньо на сторони, тоді як надання оцінки доказам є виключною компетенцією суду та здійснюється за унормованими процесуальними нормами правилами і принципами/стандартами.
Тобто з усіх наявних у справі доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв'язок із фактами, що підлягають установленню при вирішенні спору. Отже, належність доказів нерозривно пов'язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову. Належність, як змістовна характеристика та допустимість, як характеристика форми, є властивостями доказів, оскільки вони притаманні кожному доказу окремо і без їх одночасної наявності жодний доказ не може бути прийнятий судом.
Судом також враховано, що достовірність - властивість інформації бути правильно сприйнятою, ймовірність відсутності помилок, безсумнівна вірність наведених відомостей, які сприймає людина; відомості можуть бути достовірними або недостовірними для того, хто їх сприймає, а не взагалі.
При цьому, відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно зі статтею 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно зі статтею 77 Господарського процесуального кодексу України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Слід враховувати, що допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні або не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (стаття 78 ГПК України).
Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд звертає увагу на те, що тлумачення змісту статті 79 Господарського процесуального кодексу України свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Суд зазначає, що розгляд даної справи здійснюється в порядку передбаченому нормами ГПК України, відповідна оцінка доказів у ній здійснюється, зокрема, через призму такого стандарту доказування, як баланс «вірогідностей».
Водночас, статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Таким чином, з'ясування фактичних обставин справи має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених статтею 86 Господарського процесуального кодексу України, щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.
Також суд враховує необхідність застосування категорій стандартів доказування та зазначає, що саме принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Подібні правові позиції викладено у постановах Верховного Суду від 16.06.2022 у справі № 910/366/21, від 15.07.2021 у справі № 916/2586/20, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.
Аналізуючи твердження та подані на їх підтвердження докази позивачем і ненадання жодних доказів на спростування позиції позивача відповідачем, керуючись наведеним критерієм доказування, суд доходить висновку, що зазначені вище докази, надані позивачем, відповідають критеріям належності та вірогідності, тому вважаються такими, що більш вірогідно підтверджують обставини щодо порушення відповідачем укладеного між сторонами договору в частині невиконання зобов'язання щодо поставки спірного товару.
Враховуючи все вищезазначене, суд дійшов висновку про те, що позивачем доведено належними, допустимими, достовірними та вірогідними, доказами наявність правових підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення попередньої оплати в сумі 510588,99 грн.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У п. 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 справа «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04) зазначено, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії», №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Відповідно до п.5 ч.4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
У даній справі суд дійшов висновку, що учасникам справи було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
За таких обставин суд дійшов висновку про те, що відповідачем не спростовано доводів позовної заяви в частині стягнення суми попередньої оплати за договором купівлі-продажу, хоча йому було створено усі можливості для надання заперечень, від жодного учасника справи не надходило клопотання про витребування доказів, судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору.
Враховуючи усе вищевикладене, оцінюючи докази у справі в їх сукупності, законодавство, що регулює спірні правовідносини, що ґрунтуються на повному, всебічному й об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням тієї обставини, що відповідачем у справі позовні вимоги не заперечено, факти, викладені в позовній заяві, не спростовано, господарський суд, приймаючи до уваги встановлені ним дійсні обставини справи, вважає позовні вимоги обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в частині стягнення попередньої оплати в розмірі 510588,99 грн.
З урахуванням наведеного, суд зазначає, що решта долучених до матеріалів справи доказів та доводів сторін була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків стосовно наявності підстав для задоволення позову не спростовує.
Щодо розподілу судових витрат, пов'язаних зі сплатою судового збору, слід зазначити, що судовий збір, відповідно статті 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів, покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Як наслідок, відповідно до ст. 129 ГПК України, у зв'язку із задоволенням позову в повному обсязі витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача в сумі 6127,07 грн.
Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 79, 86, 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Позов - задовольнити повністю.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Контейнери України» (просп. Академіка Глушка, № 29, оф. 228, м. Одеса, 65104, код ЄДРПОУ 42163494) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Владам-Юг» (вул. Вокзальна, № 7, с-ще Королево, Берегівський р-н, Закарпатська обл., 90332, код ЄДРПОУ 24790656) попередню оплату в розмірі 510 588 (п'ятсот десять тисяч п'ятсот вісімдесят вісім) грн 99 коп та судовий збір в розмірі 6 127 (шість тисяч сто двадцять сім) грн 07 коп.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.241 ГПК України.
Наказ видати відповідно до ст.327 ГПК України.
Повне рішення складено 24 квітня 2026 р.
Суддя О.В. Цісельський