Рішення від 24.04.2026 по справі 916/2306/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65618, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"24" квітня 2026 р.м. Одеса Справа № 916/2306/24

Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження справу № 916/2306/24

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Газопостачальна компанія «Нафтогаз Трейдинг» (04116, м. Київ, вул. Шолуденка, буд. 1, код ЄДРПОУ 42399676)

до відповідача: Управління соціального захисту населення Каховської районної державної адміністрації Херсонської області (74800, Херсонська обл., м. Каховка, вул. Велика Куликовська, буд. 103, код ЄДРПОУ 44267026)

про стягнення 14 235,73 грн,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Газопостачальна компанія «Нафтогаз Трейдинг» звернулось до Господарського суду Одеської області з позовом до Управління соціального захисту населення Каховської районної державної адміністрації Херсонської області про стягнення 14235,73 грн, у тому числі: основний борг у сумі 7898,58 грн, пені в сумі 3308,97 грн, 3% річних у сумі 627,89 грн, інфляційних втрат у сумі 2400,29 грн, а також витрат по сплаті судового збору у розмірі 2422,40 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором №20-1195/21-БО-Т постачання природного газу від 18.11.2021 щодо повної та своєчасної оплати поставленого позивачем природного газу.

Так, позивач зазначає, що на виконання умов договору споживач надав заяви-приєднання № 7-24832Б до умов договору розподілу природного газу для споживача, що не є побутовим. Споживачу присвоєно персональний ЕІС-код як суб'єкта ринку природного газу 56XS000187F0Q00K. Окрім того, розділом 2 договору було погоджено споживання природного газу у період з листопада 2021 по березень 2022 та з листопада по грудень 2022.

За ствердженням позивача, на виконання пункту 2.1. розділу 2 договору постачальником було поставлено відповідачу природний газ у період грудня 2021 - квітня 2022 загальною вартістю 32325,82 грн. При цьому, позивач додає, що завірена належним чином копія відповідного акту надання послуг з розподілу за період постачання, що складений між оператором ГРМ та споживачем, на підставі даних комерційного вузла обліку споживача, на адресу постачальника не надходила.

Позивач також вказує, що на підтвердження обставини постачання природного газу, постачальником було оформлено акти приймання-передачі природного газу за даними щодо остаточної алокації відборів споживача на Інформаційній платформі оператора ГТС від 31.12.2021, від 31.01.2022, від 28.02.2022, від 31.03.2022, до акту за березень було оформлено коригуючий акт від 25.04.2022, від 30.04.2022, які були направлені на електронну адресу відповідача. Проте, відповідач не підписав та не повернув акти приймання-передачі природного газу та не оплатив у повному обсязі вартість спожитого газу.

В свою чергу, відповідачем оплачено вартість спожитого природного газу у грудні 2021-лютому 2022 на загальну суму 24427,24 грн, а відтак, на переконання позивача, сума простроченого та несплаченого основного боргу відповідача перед позивачем за договором за поставкою березня-квітня 2022 складає 7898,58 грн.

З урахуванням суми та строку прострочення сплати основного боргу відповідача перед позивачем за договором, останній нарахував пеню за неналежне виконання відповідачем умов договору, а також інфляційні втрати та 3% річних.

Відповідач у відзиві на позов зазначив, що пред'явлений позов є таким, що підлягає частковому задоволенню, оскільки з початку повномасштабного вторгнення рф, а саме 24.02.2022, Каховський район перебуває в тимчасовій окупації, доступ до приміщення відповідача та документації наразі відсутній, а відповідач не має можливості здійснювати свою діяльність як суб'єкт господарювання через обставини непереборної сили (форс-мажор).

Крім того, відповідач наголошує, що постачання газу у квітні 2022 порушує умови договору, оскільки газ споживався по березень 2022 року включно. Водночас, у зв'язку з відсутністю доступу до приміщення відповідача був втрачений і доступ до електронної пошти, на яку позивач надсилав акти приймання-передачі природного газу, а скріншоти електронної поштової скриньки позивача не містять доказів отримання відповідачем актів за березень та квітень 2022 року. При цьому, відсутність у відповідача інформації про об'єм фактично спожитого газу унеможливлює здійснення оплати.

Відповідач також додає, що вказані ним обставини є обставинами непереборної сили, які об'єктивно перешкоджали відповідачу здійснити своєчасну оплату, та, враховуючи, що позивач своїми неправомірними діями чи бездіяльністю сприяв правопорушенню, а саме в порушення п. 6.4. та 11.1. договору не провів жодних переговорів та консультацій, ніяких кроків досудового вирішення, на переконання відповідача, суд має право зменшити розмір відповідальності або звільнити його від відповідальності.

Щодо споживання природного газу у квітні 2022 позивач у відповіді на відзив зауважив, що твердження відповідача, що споживання природного газу у квітні 2022 не відповідає умовам договору, є наслідком невиконання відповідачем умов договору щодо надсилання постачальнику додаткової угоди про внесення змін. На думку позивача, вчинивши конклюдентні дії - споживання газу, відповідач висловив своє волевиявлення на встановлення правовідносин, зокрема, на укладення договору про постачання природного газу у квітні 2022, висловлені не у формі письмової пропозиції, а безпосередньо через поведінку, з якої можна зробити висновки про такий намір.

Щодо досудового врегулювання спору позивач наголосив, що згідно з умовами договору обов'язкового досудового порядку врегулювання спору між позивачем та відповідачем не передбачено, тому таке врегулювання не проводилось.

Стосовно форс-мажорних обставин позивач звернув увагу, що відповідачем не доведено настання форс-мажорних обставин, та як наслідок неможливість виконання зобов'язання за спірним договором. Відтак, на переконання позивача, твердження відповідача не відповідають нормам чинного законодавства України, є необґрунтованими та безпідставними, а обставини, на які посилається відповідач, не підтверджені належними та допустимими доказами, а тому не можуть бути прийняті судом до уваги.

У поясненнях, наданих з урахуванням висновків, викладених у постанові Верховного суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у справі № 908/1162/23, позивач зазначає, що Кабінетом Міністрів України було прийнято ряд постанов, якими на ТОВ «Газопостачальна компанія «Нафтогаз Трейдинг» та інших постачальників природного газу було покладено спеціальні обов'язки постачання природного газу без жодних застережень та заборон щодо окупованих територій. Окремого рішення Кабінету Міністрів України про введення будь-яких обмежень господарської діяльності на цих територіях не приймалося.

Окрім того, позивач вважає, що справи, які розглядалася Верховним Судом № 908/1162/23 та № 910/9680/23, не є подібними ані за правовим критерієм, ані за змістовним, ані за суб'єктним, ані за об'єктним критеріями, оскільки у вказаних справах не встановлювалися обставини покладення спеціальних обов'язків на сторони, а предметом спору були правовідносини за договорами у частині оплати виробленої Товариством електричної енергії за зеленим тарифом та за спожитий обсяг електроенергії.

При цьому позивач наголошує, що одномоментно припинити постачання газу споживачу неможливо, оскільки процедура припинення (обмеження) постачання газу регламентована Кодексом газорозподільних систем, Правилами постачання природного газу тощо. Так, позивач додає, що було неможливо завчасно передбачити чи буде територія, де знаходиться відповідач, окупованою чи ні. В той же час, відповідно до ч. 11 розділу ІІ Правил постачання природного газу споживач самостійно контролює власне газоспоживання та для недопущення перевищення підтвердженого обсягу природного газу в розрахунковому періоді має самостійно і завчасно обмежити (припинити) власне газоспоживання. В іншому разі до споживача можуть бути застосовані відповідні заходи з боку постачальника, передбачені цим розділом та розділом VII цих Правил, у тому числі примусове обмеження (припинення) газопостачання.

Між тим позивач посилається на положення глави 7 розділу VI Кодексу газорозподільних систем, затвердженого постановою НКРЕКП від 30.09.2015 № 2494, згідно з якими оператор газорозподільної системи (далі - Оператор ГРМ) в установленому законодавством порядку має право припинити/обмежити газопостачання на об'єкт споживача (у тому числі побутового споживача) з дотриманням Правил безпеки систем газопостачання, затверджених наказом Міністерства енергетики та вугільної промисловості України від 15.05.2015 № 285, а також нормативних документів, що визначають порядок обмеження/припинення природного газу.

Наразі позивач вказує, що таке ініціювання/вжиття заходів з припинення відповідно до ч. 15 Розділу ІІ Правил постачання природного газу має бути вчинено завчасно. Разом з тим за умовами абз. 2 ч. 8 розділу ІІ Правил постачання природного газу у разі неповідомлення або несвоєчасного повідомлення споживачем постачальника про звільнення приміщення та/або остаточне припинення користування природним газом споживач зобов'язаний здійснювати оплату спожитого об'єктами газопостачання природного газу та інших платежів, виходячи з умов відповідних договорів.

Відтак, за висновком позивача, враховуючи положення ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», за умови відсутності окремого рішення Кабінету Міністрів України щодо територій тимчасово окупованих, починаючи з 24.02.2022, встановлену процедуру (порядок) з припинення (обмеження) постачання природного газу споживачу, покладення на позивача спеціальних обов'язків за окремими рішеннями КМУ, положення статей 13 та 13-1 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» не можуть бути застосовані до спірних правовідносин сторін у даній справі.

Також позивач вважає, що з укладенням договору задовго до окупації та те, що з виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), такі мають виконуватися.

В свою чергу, відповідач у своїх поясненнях зазначає, що погоджується з об'єднаною палатою, з урахування висновків, викладених у пунктах 7.3-7.26 постанови Верховного Суду у справі № 908/1162/23, що підставою для відмови в позові у цій справі, враховуючи положення статті 131 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», є заборона постачання відповідачу природного газу, оскільки факт тимчасової окупації Каховського району є загальновідомим фактом, що не потребує окремого доказування у даному судовому провадженні, а відтак вимоги позивача не підлягають задоволенню.

Інші заяви по суті справи до суду не надходили.

2. Процесуальні питання, вирішені судом.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.05.2024 позовна заява вх. № 2362/24 була передана на розгляд судді Цісельському О.В.

29.05.2024 ухвалою Господарського суду Одеської області прийнято позовну заяву (вх. №2362/24 від 24.05.2024) до розгляду та відкрито провадження у справі, постановлено розглядати справу № 916/2306/24 за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України без виклику сторін. Крім того, учасникам справи роз'яснено про можливість звернення до суду у строк визначений ч. 7 ст. 252 ГПК України з клопотанням про призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Ухвала Господарського суду Одеської області про відкриття провадження у справі від 29.05.2024 була надіслана учасникам справи до їх електронних кабінетів та доставлена до відповідних електронних кабінетів 29.05.2024 о 20:46 год., що підтверджується наявними в матеріалах справи довідками про доставку електронного документу.

Згідно з п. 2 ч. 6 ст. 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є, зокрема, день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи.

Відтак, в силу вищенаведених положень законодавства, день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи, вважається днем вручення учасникам справи відповідної ухвали суду.

12.06.2024 Управлінням соціального захисту населення Каховської районної державної адміністрації Херсонської області подано до суду відзив на позов (вх. № 23130/24), який судом був прийнятий до розгляду та долучений до матеріалів справи разом із доданими до нього доказами.

17.06.2024 позивач надав до суду відповідь на відзив (вх. № 23662/24), яку також судом було прийнято до розгляду та долучено до матеріалів справи, а також клопотання (вх. № 23663/24), в якому останній просив суд зупинити провадження у цій справі до закінчення розгляду об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи № 908/1162/23.

10.07.2024 ухвалою Господарського суду Одеської області задоволено клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «Газопостачальна компанія «Нафтогаз Трейдинг» (вх. № 23663/24 від 17.06.2024) та зупинено провадження у справі № 916/2306/24 до закінчення розгляду об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи № 908/1162/23 та оприлюднення повного тексту постанови.

12.11.2025 ухвалою Господарського суду Одеської області поновлено провадження у справі № 916/2306/24 та постановлено розгляд справи продовжити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, в порядку ст.ст. 247-252 ГПК України. Вказаною ухвалою також було запропоновано сторонам надати пояснення з урахуванням постанови Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.10.2025 у справі № 908/1162/23 протягом 10 днів з дня отримання даної ухвали.

14.11.2025 від ТОВ «Газопостачальна компанія «Нафтогаз Трейдинг» до господарського суду через підсистему Електронний суд ЄСІТС надійшли пояснення у справі (вх. № 36386/25), подані на виконання ухвали суду від 12.11.2025, які судом були прийняті до розгляду та долучені до матеріалів справи. У вказаних поясненнях позивач, серед іншого, просив зупинити провадження у справі до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 280/5808/23 та набрання рішенням законної сили.

18.11.2025 ухвалою Господарського суду Одеської області зупинено провадження у справі № 916/2306/24 до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 280/5808/23 та оприлюднення в установленому законом порядку повного тексту судового рішення.

24.11.2025 відповідачем на виконання ухвали суду від 12.11.2025 також були подані до суду пояснення (вх. № 37261/25), які судом прийняті до розгляду та долучені до матеріалів справи.

20.02.2026 ухвалою Господарського суду Одеської області поновлено провадження у справі № 916/2306/24 та постановлено розгляд справи продовжити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, в порядку ст.ст. 247-252 ГПК України.

Ухвала Господарського суду Одеської області про поновлення провадження у справі від 20.02.2026 була надіслана учасникам справи до їх електронних кабінетів та доставлена до відповідних електронних кабінетів 20.02.2026 о 18:50 год., що підтверджується наявними в матеріалах справи довідками про доставку електронного документу. З огляду на викладене, господарський суд доходить висновку про належне повідомлення учасників справи про поновлення судом розгляду даної справи.

23.02.2026 від ТОВ «Газопостачальна компанія «Нафтогаз Трейдинг» до надійшли додаткові пояснення (вх. № 6317/26). Вказані пояснення прийняті судом до розгляду та долучені до матеріалів справи.

10.04.2026 представник ТОВ «Газопостачальна компанія «Нафтогаз Трейдинг» звернувся до суду із заявою (вх. № 12374/26), якою просив залучити його у справу в якості представника позивача та надати доступ до електронної справи № 916/2306/24 в підсистемі «Електронний суд». 13.04.2026 відповідальною особою суду представнику було надано доступ до матеріалів електронної справи.

Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням /викликом/ сторін в порядку ч.ч.5, 7 ст. 252 ГПК України від учасників справи до суду не надходило.

Відповідно до частини 1, пункту 10 частини 3 статті 2 та частини 2 статті 114 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом, а строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

При цьому, такий розумний строк визначений у статті 248 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Разом з цим, на підставі Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та подальших Указів Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» починаючи з 24.02.2022 на території України діє режим воєнного стану.

За змістом статей 10, 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» правосуддя в Україні в умовах воєнного стану має здійснюватися у повному обсязі, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

При цьому, згідно Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров'ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.

У зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Разом з цим, відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

При цьому, суди повинні забезпечувати безпеку учасників судового провадження, запобігти створенню перешкод для реалізації ними права на судовий захист та визначених законом процесуальних прав в умовах воєнного стану, коли реалізація учасниками справи своїх прав і обов'язків є суттєво ускладненою. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.

Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії».

За приписами статті 8 Конституції України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку «розумності строку» розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

Європейський суд щодо тлумачення положення «розумний строк» в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» роз'яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

Окрім того, Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» зазначив, що [..] очевидно, для кожної справи буде свій прийнятний строк, і встановлення кількісного обмеження, чинного для будь-якої ситуації, було б штучним. Суд неодноразово визнавав, що неможливо тлумачити поняття розумного строку як фіксовану кількість днів, тижнів тощо (рішення у справі «Штеґмюллер проти Австрії»).

У справі «Bellet v. France» Суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».

У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що «при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом» (див. рішення у справі «Walchli v. France», заява № 35787/03, п. 29, 26 липня 2007 року; «ТОВ «Фріда» проти України», заява №24003/07, п. 33, 08 грудня 2016 року).

Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Великої Британії»).

При цьому, ворожі війська постійно здійснюють масований ракетний обстріл по об'єктам енергетичної інфраструктури України і через це в багатьох містах України, зокрема і у місті Одесі, де розташований Господарський суд Одеської області, періодично відсутнє електропостачання та, відповідно, інтернет-зв'язок. Поновлення постачання електроенергії та інтернет-зв'язку потребує додаткового часу. Водночас, у місті Одесі періодично оголошуються повітряні тривоги, під час яких суддя та працівники апарату суду мають перебувати в укриттях з метою уникнення загрози життю та здоров'ю.

На підставі вищевикладеного, суд звертає увагу, що враховуючи наявність загрози, у зв'язку зі збройною агресією збоку РФ, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, поточну обстановку, що склалася в місті Одесі, постійні повітряні тривоги, які впливають на виготовлення процесуальних документів, наявної беззаперечної та відкритої інформації щодо постійних обстрілів всієї країни, періодичну відсутність електроенергії у зв'язку з пошкодженням обладнання, після масованих ракетних обстрілів, з метою всебічного, повного, об'єктивного розгляду справи, задля забезпечення сторонам конституційного права на судовий захист, приймаючи до уваги наведені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, задля ефективної реалізації сторонами своїх процесуальних прав, необхідності забезпечення реалізації процесуальних прав та обов'язків учасників справи, їх належного та безпечного доступу до правосуддя, суд був вимушений вийти за межі граничного процесуального строку розгляду даної справи встановленого ст. 248 ГПК України, здійснивши її розгляд у розумний строк, застосувавши ст.ст. 2, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 3 Конституції України та ст.ст. 2, 11 ГПК України.

З урахуванням викладеного, за об'єктивних обставин розгляд даної позовної заяви був здійснений судом без невиправданих зволікань настільки швидко, наскільки це було можливим за вказаних умов, у межах розумного строку в контексті положень Господарського процесуального кодексу України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Таким чином, суд продемонстрував достатню старанність, щоб дозволити сторонам, які повинні знати про правила, що застосовуються до надіслання судових повідомлень учасникам справи, визначитися з провадженням у відкритій господарській справі та скористатись своїми правами і обов'язками, передбаченими статтями 42, 46 ГПК України, вважає їх повідомленими належним чином.

Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.

У відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.

24.04.2026 судом було ухвалено та підписано рішення у відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, без його проголошення.

3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.

18.11.2021 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Газопостачальна компанія «Нафтогаз Трейдинг» (постачальник, позивач, ТОВ «ГК «Нафтогаз Трейдинг») та Управлінням соціального захисту населення Каховської районної державної адміністрації Херсонської області (споживач, відповідач, УСЗН Каховської РДА Херсонської області) укладено договір постачання природного газу № 20-1195/21-БО-Т, за умовами п. 1.1. якого постачальник зобов'язався поставити споживачеві природний газ, а споживач зобов'язався прийняти його та оплатити на умовах цього договору.

Природний газ, що постачається за цим договором, використовується споживачем для своїх власних потреб (п. 1.2 договору).

Згідно з п. 2.1. договору, постачальник передає споживачу на умовах цього договору замовлений споживачем обсяг (об'єм) природного газу у період з листопада 2021 року по грудень 2022 року (включно), в кількості 3,0 тис.куб.метрів, в тому числі по місяцях (далі також - розрахункові періоди): у листопаді 2021 року - 0,3 тис.куб.м.; у грудні 2021 року - 0,5 тис.куб.м.; у січні 2022 року - 0,5 тис.куб.м.; у лютому 2022 року - 0,4 тис.куб.м.; у березні 2022 року - 0,3 тис.куб.м.; у листопаді 2022 року - 0,5 тис.куб.м.; у грудні 2022 року - 0,5 тис.куб.м.

Загальний обсяг природного газу, замовлений споживачем за цим договором, складається з сум загальних обсягів природного газу, замовлених споживачем на всі розрахункові періоди протягом строку дії договору (підп. 2.1.3. п. 2.1. договору).

Пунктом 2.3. договору передбачено, що підписанням цього договору споживач дає згоду постачальнику на включення його до Реєстру споживачів постачальника (надалі - Реєстр або Реєстр споживачів), розміщеного на інформаційній платформі Оператора ГТС відповідно до вимог Кодексу ГТС.

За умовами п. 2.4 договору перегляд та коригування замовлених споживачем обсягів природного газу за цим договором може відбуватися шляхом підписання сторонами додаткової угоди, в тому числі протягом відповідного розрахункового періоду. Споживач зобов'язується самостійно контролювати обсяги використання природного газу і своєчасно обмежувати (припиняти) використання природного газу у разі перевищення замовлених обсягів або своєчасно (до кінця відповідного розрахункового періоду) надавати постачальнику для оформлення відповідну додаткову угоду на коригування замовлених обсягів за цим договором. В будь-якому випадку, обсяг, визначений в акті приймання-передачі природного газу, оформленого відповідно до пункту 3.5 цього договору, вважається фактично використаним за цим договором обсягом природного газу.

За змістом п. 3.5. договору, приймання-передача газу, переданого постачальником споживачеві у відповідному розрахунковому періоді, оформлюється актом приймання-передачі газу. Споживач зобов'язується надати постачальнику не пізніше 5-го (п'ятого) числа місяця, наступного за розрахунковим періодом, завірену належним чином копію відповідного акту надання послуг з розподілу/транспортування газу за такий період, що складений між Оператором(ами) ГРМ та/або Оператором ГТС та споживачем, на підставі даних комерційного вузла обліку споживача, відповідно до вимог Кодексу ГТС/Кодексу ГРМ (підп. 3.5.1.). На підставі отриманих від споживача даних та даних щодо остаточної алокації відборів споживача на Інформаційній платформі Оператора ГТС постачальник готує та надає споживачу два примірники акту приймання-передачі за відповідний розрахунковий період (далі також - акт), підписані уповноваженим представником постачальника (підп. 3.5.2.). Споживач протягом 2-х (двох) робочих днів з дати одержання акту зобов'язується повернути постачальнику один примірник оригіналу акту, підписаний уповноваженим представником споживача, або надати в письмовій формі мотивовану відмову від його підписання (підп. 3.5.3.). У випадку неповернення споживачем підписаного оригіналу акту до 15-го (п'ятнадцятого) числа місяця, наступного за розрахунковим періодом, а також у випадку розбіжностей між даними, отриманими від споживача відповідно до підпункту 3.5.1 цього пункту, та даних щодо остаточної алокації відборів споживача на Інформаційній платформі оператора ГТС, обсяг (об'єм) спожитого газу вважається встановленим (узгодженим) відповідно до даних Інформаційної платформи оператора ГГС та переданим у власність споживачу, а вартість поставленого протягом відповідного розрахункового періоду газу розраховується з урахуванням цін, визначених в розділі 4 цього договору (підп. 3.5.4.).

Відповідно до п. 3.6 договору звірка фактично використаного обсягу газу за цим договором на певну дату чи протягом відповідного розрахункового періоду ведеться сторонами на підставі даних комерційних вузлів обліку газу та інформації про фактично поставлений споживачу обсяг газу згідно з даними Інформаційної платформи оператора ГТС.

Відповідно до п. 4.1. договору, ціна та порядок зміни ціни на природний газ, який постачається за цим договором, встановлюється наступним чином: ціна природного газу за 1000 куб.м. газу без ПДВ - 13 658,42 грн, крім того податок на додану вартість за ставкою 20%, крім того тариф на послуги транспортування природного газу для внутрішньої точки виходу з газотранспортної системи - 124,16 грн без ПДВ, коефіцієнт, який застосовується при замовленні потужності на добу наперед у відповідному періоді на рівні 1,10 умовних одиниць, всього з коефіцієнтом - 136,576 грн, крім того ПДВ 20%, всього з ПДВ - 163,89 грн за 1000 куб.м. Всього ціна газу за 1000 куб.м. з ПДВ, з урахуванням тарифу на послуги транспортування та коефіцієнту, який застосовується при замовленні потужності на добу, за цим договором становить 16 554,00 грн.

За умовами п. 4.3. договору, загальна вартість цього договору на дату укладання становить 41385,00 грн, крім того ПДВ - 8277,00 грн, разом з ПДВ - 49662,00 грн.

Оплата за природний газ за відповідний розрахунковий період (місяць) здійснюється споживачем виключно грошовими коштами в наступному порядку: - 70% вартості фактично переданого відповідно до акту приймання-передачі природного газу - до останнього числа місяця, наступного за місяцем, в якому було здійснено постачання газу. Остаточний розрахунок за фактично переданий відповідно до акту приймання-передачі природний газ здійснюється споживачем до 15 числа (включно) місяця, наступного за місяцем, в якому споживач повинен був сплатити 70% грошових коштів за відповідний розрахунковий період. У разі відсутності акту приймання-передачі, фактична вартість використаного споживачем газу розраховується відповідно до умов підпункту 3.5.4 пункту 3.5 цього договору. Споживач має право здійснити оплату та/або передоплату за природний газ протягом періоду поставки або до початку розрахункового періоду (п. 5.1. договору).

Згідно із п. 5.3. договору, оплата за природний газ здійснюється споживачем шляхом перерахування коштів на поточний рахунок постачальника, зазначений в розділі 14 цього договору. Споживач зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі розрахуватися за поставлений природний газ відповідно до пункту 5.1 цього договору. Кошти, які надійшли від споживача, зараховуються як передоплата за умови оплати споживачем 100% вартості природного газу, замовленого на попередній розрахунковий період, та 100% оплати вартості фактично переданого природного газу у попередні розрахункові періоди.

Підпунктами 4 пунктів 6.2., 6.3. договору передбачено, що споживач зобов'язаний прийняти газ на умовах цього договору, своєчасно оплачувати вартість поставленого природного газу в розмірі та порядку, що передбачені цим договором, а постачальник, у свою чергу, має право отримати оплату за переданий за цим договором природний газ в розмірі та в строки, визначені цим договором.

За умовами п. 7.2. договору, у разі прострочення споживачем строків остаточного розрахунку згідно пункту 5.1 та/або строків оплати за пунктом 8.4 цього договору, споживач зобов'язується сплатити постачальнику 3% річних, інфляційні збитки та пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який нараховується пеня, розраховані від суми простроченого платежу за кожний день прострочення.

Даний договір набирає чинності з дати його укладання і діє в частині поставки газу до 31 грудня 2022 року включно, а в частині розрахунків - до повного їх виконання. Продовження або припинення договору можливе за взаємною згодою сторін шляхом підписання додаткової угоди до договору (п. 13.1. договору).

Даний договір підписано представниками сторін та скріплено печатками обох сторін.

На підтвердження постачання відповідачу природного газу у грудні 2021 року та у період з січня по квітень 2022 року на загальну суму 32325,82 грн позивачем надано до матеріалів справи акти приймання-передачі природного газу, а саме: акт приймання-передачі природного газу за грудень 2021 року від 31.12.2021 на суму 6889,44 грн. (в т.ч. ПДВ 1148,24 грн.), обсяг споживання 0,41618 тис.куб.м.; акт приймання-передачі природного газу за січень 2022 року від 31.01.2022 на суму 10926,96 грн. (в т.ч. ПДВ 1821,16 грн.), обсяг споживання 0,66008 тис.куб.м.; акт приймання-передачі природного газу за лютий 2022 року від 28.02.2022 на суму 6610,84 грн. (в т.ч. ПДВ 1101,81 грн.), обсяг споживання 0,39935 тис.куб.м.; акт приймання-передачі природного газу за березень 2022 року від 31.03.2022 на суму 5360,84 грн. (в т.ч. ПДВ 893,47 грн.), обсяг споживання 0,32384 тис.куб.м.; акт приймання-передачі природного газу за квітень 2022 року від 30.04.2022 на суму 2542,56 грн. (в т.ч. ПДВ 423,76 грн.), обсяг споживання 0,15373 тис.куб.м.

При цьому з коригуючого акту приймання-передачі природного газу за березень 2022 року від 25.04.2022 вбачається, що скориговано вартість поставленого у березні 2022 року газу в сторону зменшення вартості на 4,82 грн., з огляду на що вартість спожитого відповідачем газу в березні 2022 року становить 5356,02 грн.

Вказані акти приймання-передачі природного газу, окрім акту від 31.12.2021, підписані лише зі сторони постачальника та скріплені його печаткою. При цьому позивачем до матеріалів справи додано роздруківки із електронної пошти щодо направлення засобами електронної пошти на електронну адресу kah_uszn_buh@ukr.net, відомості про належність якої Управлінню в договорі постачання природного газу №20-1195/21-БО-Т від 18.11.2021 або будь-яких інших документах відсутні, актів приймання-передачі природного газу за період постачання природного газу з січня по квітень 2022 року.

Між тим із матеріалів справи вбачається, що листом від 22.12.2023 за вих. № ТОВВИХ-23-18538 ТОВ «Оператор газотранспортної системи України» у відповідь на адвокатський запит було повідомлено, зокрема, інформацію щодо споживача з ЕІС 56XS000187F0Q00K: обсяг природного газу, використаний споживачем з ЕІС-кодом 56XS000187F0Q00K за період з 01.12.2021 по 30.04.2022, та внесений в алокацію постачальника ТОВ ГП Нафтогаз Трейдинг (ЕІС код 56X930000010610X) становить: з 01.12.2021 по 31.12.2021 - 416,18 м3; з 01.01.2022 по 31.01.2022 - 660,08 м3; з 01.02.2022 по 28.02.2022 - 399,35 м3; з 01.03.2022 по 31.03.2022 - 323,84 м3; з 01.04.2022 по 30.04.2022 - 153,73 м3.

Судом становлено, що позивачем до матеріалів справи надано інформацію про надходження коштів у період з 22.11.2021 до 31.03.2024, надану АТ «Ощадбанк» 01.05.2024 за № 16/2-09/53385/2024, яка свідчить про лише про сплату Управлінням освіти, сім'ї, молоді та спорту ОМР (код ЄДРПОУ 43922212) коштів на виконання договору № 20-1204/21-БО-Т від 22.11.2021.

При цьому, інформація про надходження коштів на рахунки позивача у спірний період та здійснення Управлінням соціального захисту населення Каховської районної державної адміністрації Херсонської області оплати за договором № 20-1195/21-БО-Т від 18.11.2021 у матеріалах справи відсутня. Водночас, відповідно до інформації про перерахування коштів з рахунків ТОВ «Газопостачальна компанія «Нафтогаз Трейдинг» у період з 18.11.2021 по 31.07.2023, позивач 06.04.2022 здійснив повернення відповідачу переплати, що обліковувалась на 01.01.2022 по договору № 20-1195/21-БО-Т, згідно листа № 05-23/195. Відповідного листа матеріали справи не містять.

Відтак, позивач наголошує, що ним було виконано свої зобов'язання за договором постачання природного газу № 20-1195/21-БО-Т від 18.11.2021, тоді як відповідач за поставлений природний газ розрахувався частково, сплативши лише за природний газ, поставлений у грудні 2021 року - лютому 2022 року, на суму 24427,24 грн. Так, за ствердженням позивача, несплаченим залишився поставлений у березні 2022 року природний газ у розмірі 5356,02 грн та у квітні 2022 році у сумі 2542,56 грн.

Таким чином, у даному випадку позивачем заявлено до стягнення заборгованість за поставлений природний газ за період з березня по квітень 2022 року в загальній сумі 7898,58 грн.

Внаслідок неналежного виконання відповідачем зобов'язань за договором в частині здійснення своєчасної оплати та в повному обсязі за поставлений природний газ за період з лютого до квітня 2022 року, позивач здійснив нарахування пені в сумі 3308,97 грн, 3% річних в сумі 627,89 грн, інфляційних втрат в сумі 2400,29 грн та звернувся до суду із даним позовом про стягнення з відповідача заборгованості в загальному розмірі 14235,73 грн.

4. Норми права, з яких виходить господарський суд при ухваленні рішення.

Суд враховує, що відповідно до Закону України № 4196-IX від 09.01.2025 «Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об'єднань юридичних осіб», Господарський кодекс України з 28.08.2025 втратив чинність.

Однак, для господарських договорів, укладених до 28.08.2025, норми ГК України продовжують застосовуватися до завершення строку дії таких договорів або до їх припинення, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку (ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України).

Нормою ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Статтею 216 ГК України передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Стаття 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у розумінні цього Кодексу визнає господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Згідно з частиною 6 статті 231 ГК України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Згідно ст. 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ч. 6 ст. 265 ГК України до відносин поставки, не врегульованих цим кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договори купівлі-продажу.

Відповідно до частини 1, 2 ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною 1 статті 509 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписами ст. 525, 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства; одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Приписами статті 530 ЦК України встановлено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

В силу статті 538 Цивільного кодексу України виконання свого обов'язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов'язку, є зустрічним виконанням зобов'язання, при якому сторони повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено умовами договору, актами цивільного законодавства тощо.

Статтею 546 Цивільного кодексу України передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема неустойкою.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ст. 549 Цивільного кодексу України).

Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Статтею 611 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Згідно з ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення , зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

В свою чергу, частиною 1 статті 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Як встановлено статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

У відповідності з ч. 1 ст. 664 Цивільного кодексу України обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.

Частинами 1, 2 ст. 692 ЦК України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

Згідно ст.699 ЦК України кількість товару, що продається, встановлюється у договорі купівлі-продажу у відповідних одиницях виміру або грошовому вираженні.

Статтею 712 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з частиною 2 статті 714 Цивільного кодексу України до договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин сторін.

Згідно ст. 1 Закону України «Про ринок природного газу»: оператор газотранспортної системи - суб'єкт господарювання, який на підставі ліцензії здійснює діяльність із транспортування природного газу газотранспортною системою на користь третіх осіб (замовників); споживачем є фізична особа, фізична особа - підприємець або юридична особа, яка отримує природний газ на підставі договору постачання природного газу з метою використання для власних потреб, а не для перепродажу, або використання в якості сировини.

Згідно з частинами 1, 3 статті 12 Закону України «Про ринок природного газу» постачання природного газу здійснюється відповідно до договору, за яким постачальник зобов'язується поставити споживачеві природний газ належної якості та кількості у порядку, передбаченому договором, а споживач зобов'язується оплатити вартість прийнятого природного газу в розмірі, строки та порядку, передбачених договором. Права та обов'язки постачальників і споживачів визначаються цим Законом, Цивільним і Господарським кодексами України, правилами постачання природного газу, іншими нормативно-правовими актами, а також договором постачання природного газу.

Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України «Про ринок природного газу», споживач зобов'язаний, зокрема: 1) укласти договір про постачання природного газу; 2) забезпечувати своєчасну та повну оплату вартості природного газу згідно з умовами договорів; 3) не допускати несанкціонованого відбору природного газу; 4) забезпечувати безперешкодний доступ уповноважених представників оператора газотранспортної системи, оператора газорозподільної системи до вузлів обліку природного газу та з метою встановлення вузлів обліку газу; 5) припиняти (обмежувати) споживання природного газу відповідно до вимог законодавства та умов договорів.

Згідно п.3 розділу І Правил постачання природного газу, затверджених постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 30.09.2015 № 2496, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 06.11.2015 за № 1382/27827 «Про затвердження Правил постачання природного газу», постачання природного газу споживачу здійснюється на підставі договору постачання природного газу між постачальником та споживачем, який укладається відповідно до вимог цих Правил, та після включення споживача до Реєстру споживачів постачальника в інформаційній платформі Оператора ГТС у відповідному розрахунковому періоді в порядку, визначеному Кодексом газотранспортної системи.

Згідно з п. 1 розділу 2 Правил постачання природного газу, підставою для постачання природного газу споживачу є наявність у споживача укладеного з постачальником договору постачання природного газу та дотримання його умов.

5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.

У відповідності до пункту 1 частини 2 статті 1 Цивільного кодексу України договір - є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Цивільні права і обов'язки виникають як з передбачених законом договорів, так і з договорів, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать.

Договір - це категорія цивільного права, яка визначається як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. До зобов'язань, що виникають з договорів, застосовуються загальні положення про зобов'язання, якщо інше не випливає із закону або самого договору. Як і будь-який право чин, він є вольовим актом, оскільки виражає спільну волю сторін, що втілюється у договорі. Змістом договору є, власне, ті умови, на яких сторони погоджуються виконувати договір, і вони мають дотримуватися взятих на себе зобов'язань.

Дослідивши договір, з якого виникли цивільні права та обов'язки сторін, суд дійшов висновку, що укладений між сторонами правочин за своїм змістом та своєю правовою природою є договором поставки природного газу, правове регулювання якого визначено, зокрема, приписами Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України, а також Законом України «Про ринок природного газу» та Правилами постачання природного газу, затвердженими постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, №2496 від 30.09.2015.

Згідно норм цивільного та господарського законодавства договір купівлі-продажу є оплатним, тобто при набуванні речі у власність, покупець сплачує продавцеві вартість (ціну) речі, яка обумовлена договором, а у продавця виникає зобов'язання передати покупцю річ та право вимоги оплати і зобов'язання покупця сплати вартість отриманої речі та право її вимоги.

Даний договір є консенсуальним, оскільки права та обов'язки виникають вже в момент досягнення ними угоди за всіма істотними умовами. Отже, змістом договору є ті умови, з приводу яких сторони досягли згоди.

Отже, у розумінні Закону України «Про ринок природного газу» ТОВ «Газопостачальна компанія «Нафтогаз Трейдинг» є постачальником природного газу, а Управління соціального захисту населення Каховської районної державної адміністрації Херсонської області - споживачем.

Відтак, судом встановлено, що укладений між сторонами договір №20-1195/21-БО-Т від 18.11.2021 за своєю правовою природою є договором постачання природного газу, який недійсним у судовому порядку не визнавався, у зв'язку з чим, у силу ст. 629 ЦК України, він є обов'язковим для виконання сторонами. Доказів протилежного учасниками справи не надано. Цим договором сторони врегулювали кількість та фізико-хімічні показники природного газу, що постачається (розділ 2), порядок та умови передачі природного газу (розділ 3), ціну (розділ 4), порядок та умови проведення розрахунків (розділ 5), права та обов'язки сторін (розділ 6) та інші умови.

ТОВ «Газопостачальна компанія «Нафтогаз Трейдинг» як постачальником доведено виконання належим чином взятих на себе за укладеним договором зобов'язань та постачання відповідачу протягом грудня 2021 року - лютого 2022 року природного газу загальною вартістю 24427,24 грн, що підтверджується дослідженими в описовій частинні рішення доказами та не заперечується відповідачем. Матеріали справи не містять будь-яких заперечень щодо обсягів споживання відповідачем природного газу, факт постачання природного газу у визначених обсягах за вказаний період відповідачем визнано.

Водночас, як зазначено самим позивачем та підтверджено відповідачем, Управлінням СЗН Каховської РДА Херсонської області було оплачено вартість поставленого у грудні 2021 - лютому 2022 року газу на загальну суму 24427,24 грн в повному обсязі. Вказана обставина визнана обома учасниками справи, а отже, в силу ст. 75 ГПК України, не підлягає доказуванню.

Відтак, предметом спору у даній справі фактично є вимога ТОВ «Газопостачальна компанія «Нафтогаз Трейдинг» про стягнення з відповідача заборгованості за спожитий у березні-квітні 2022 року природний газ за договором постачання природного газу №20-1195/21-БО-Т від 18.11.2021 у розмірі 7 898,58 грн.

Як вже зазначалось, обсяги спожитого Управлінням соціального захисту населення Каховської районної державної адміністрації Херсонської області газу у період з березня по квітень 2022 року відображені в наявних в матеріалах справи роздруківках з Інформаційної платформи та в актах приймання-передачі природного газу за відповідні періоди на загальну суму 7898,58 грн, складених на виконання договору №20-1195/21-БО-Т від 18.11.2021 та не підписаних зі сторони Управління СЗН Каховської РДА Херсонської області.

24.02.2022 у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-ІХ «Про затвердження Указу Президента України Про введення воєнного стану в Україні», введено в Україні воєнний стан із 05 год 30 хв. 24.02.2022, який у подальшому неодноразово було продовжено і який станом на теперішній час продовжує діяти.

Зазначений факт розглядається як загальновідомий для обох сторін. При цьому, загальновідомість факту військової агресії підтверджується цілеспрямованими діями органів влади РФ спрямованими на незаконну анексію території України - Автономної республіки Крим, прямої військової агресії та підтримки незаконних збройних формувань в межах окремих територій держави України.

Отже, факт військової агресії є загальновідомою обставиною, а отже, в силу приписів ч. 3 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України не потребує доказування. При цьому ця обставина була відома обом сторонам за договором постачання природного газу, починаючи з 24.02.2022.

Відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань у даний період часу місцезнаходженням відповідача є наступна адреса: 74800, Херсонська обл., м. Каховка, вул. Велика Куликовська, буд. 103.

За визначенням ст. 93 Цивільного кодексу України місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку.

Згідно із наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 25.04.2022 № 75 «Про затвердження Переліку територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні)», а також із наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 № 309 «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією» визначено дату початку тимчасової окупації Каховської міської територіальної громади з 24.02.2022.

Аналогічні відомості містяться у наказі Міністерства розвитку громад та територій України № 376 від 28.02.2025 «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією».

Суд зазначає, що відомості про зміну відповідачем місцезнаходження або місця провадження господарської діяльності в період дії договору 20-1195/21-БО-Т від 18.11.2021 та постачання позивачем природного газу в матеріалах справи відсутні.

Тобто, у період, за який позивач просить суд стягнути заборгованість за поставлений ним природний газ відповідачу (щодо стягнення з березня по квітень 2022 року), місцезнаходженням відповідача була тимчасово окупована територія України.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» №1207-VII (далі за текстом - Закон № 1207-VII) правовий статус тимчасово окупованої території, а також правовий режим на тимчасово окупованій території визначаються цим Законом, іншими законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, принципами та нормами міжнародного права.

Тимчасово окупована Російською Федерацією територія України (тимчасово окупована територія) - це частини території України, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють фактичний контроль або в межах яких збройні формування Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль з метою встановлення окупаційної адміністрації Російської Федерації (п. 7 ст. 11 Закону).

Цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб (ст. 2 Закону №1207-VII).

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону №1207-VII для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається:

1) сухопутна територія тимчасово окупованих Російською Федерацією територій України, водні об'єкти або їх частини, що знаходяться на цих територіях;

2) внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, внутрішні морські води, прилеглі до сухопутної території інших тимчасово окупованих Російською Федерацією територій України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України;

3) інша сухопутна територія України, внутрішні морські води і територіальне море України, визнані в умовах воєнного стану тимчасово окупованими у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку;

4) надра під територіями, зазначеними у пунктах 1-3 цієї частини, і повітряний простір над цими територіями.

За приписами абз. 2 ч. 3 ст. 4 Закону №1207-VII в умовах воєнного стану правовий режим тимчасово окупованої території, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 3 цього Закону, визначається, змінюється і скасовується Кабінетом Міністрів України.

Згідно із ч. 2 ст. 13 Закону здійснення господарської діяльності юридичними особами, фізичними особами-підприємцями та фізичними особами, які провадять незалежну професійну діяльність, місцезнаходженням (місцем проживання) яких є тимчасово окупована територія, дозволяється виключно після зміни їхньої податкової адреси на іншу територію України. Правочин, стороною якого є суб'єкт господарювання, місцезнаходженням (місцем проживання) якого є тимчасово окупована територія, є нікчемним. На такі правочини не поширюється дія положення абз. 2 ч. 2 ст. 215 ЦК України.

Частиною 2 ст. 131 «Особливості переміщення товарів на/з тимчасово окупованої території» Закону на період тимчасової окупації переміщення товарів (робіт, послуг) з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію усіма видами транспорту, в тому числі автомобільним, залізничним, повітряним та трубопровідним транспортом, а також лініями електропередач та гідротехнічними спорудами, заборонено, за винятком випадків, передбачених частинами 3 та 4 цієї статті.

У відповідності до ч. 1 ст. 131 Закону положення цієї статті застосовуються до тимчасово окупованої території, передбаченої пунктами 1 і 2 ч. 1 ст. 3 цього Закону, надр під територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 ч. 1 ст. 3 цього Закону, і повітряного простору над цими територіями. В умовах воєнного стану рішенням Кабінету Міністрів України положення цієї статті можуть бути поширені на тимчасово окуповані території, передбачені п. 3 ч. 1 ст. 3 цього Закону, надра під територіями, зазначеними у п. 3 ч. 1 ст. 3 цього Закону, і повітряний простір над цими територіями.

Аналогічні положення містить і ч. 1 ст. 13 «Особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території» Закону.

Наведені положення Закону №1207-VII дозволяють господарському суду зробити висновок про заборону здійснення господарської діяльності з переміщення товарів трубопровідним транспортом на тимчасово окуповану територію України.

В свою чергу, територія Каховської міської територіальної громади визнана тимчасово окупованою в умовах воєнного стану, з чого вбачається, що положення статей 13 та 131 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» можуть бути поширені на такі території з урахування ч. 1 цих статей, а саме за рішенням Кабінету Міністрів України.

В процесі вирішення даного спору судом були встановлені підстави для зупинення провадження до перегляду у касаційному порядку об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі також - Об'єднана палата) судового рішення у подібних правовідносинах у справі №908/1162/23, висновки щодо застосування норм права у межах якої мають бути застосовані під час вирішення даного спору.

Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду розглянув справу №908/1162/23 про стягнення боргу за спожитий у листопаді - грудні 2022 року обсяг електроенергії на об'єкті, який знаходиться у м. Мелітополі (постанова Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.10.2025 у справі №908/1162/23), де зробив наступні висновки.

Так, Об'єднана палата зазначила, що у справі №908/1162/23, як і у справі №910/9680/23 (від висновків Верховного Суду в якій пропонується відступити), йдеться про діяльність, що підпадає під ознаки, наведені у ч. 2 ст. 13-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»; окрім того, в обох справах йдеться про території, окуповані з лютого 2022 року, за відсутності окремого рішення Кабінету Міністрів України щодо територій, тимчасово окупованих, починаючи з 24 лютого 2022 року. Тобто, правовідносини у цих справах є подібними за критерієм здійснення господарської діяльності на тимчасово окупованій території і доводи касаційної скарги ґрунтуються на застосуванні тих самих приписів Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».

Предметом розгляду об'єднаної палати було питання застосування ч. 2 ст. 13 та ч. 2 ст. 13-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» до правовідносин, які виникли у період з лютого 2022 року по грудень 2022 року, тобто до прийняття Кабінетом Міністрів України постанови №1364 від 06.12.2022 «Деякі питання формування переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією» та затвердження Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України наказу №309 від 22.12.2022 «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією».

Відповідно до п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (далі - Закон №1207-VII у чинній редакції) для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається: сухопутна територія тимчасово окупованих Російською Федерацією територій України, водні об'єкти або їх частини, що знаходяться на цих територіях (п.1); інша сухопутна територія України, внутрішні морські води і територіальне море України, визнані в умовах воєнного стану тимчасово окупованими у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку (п.3).

Верховний суд у постанові від 03.10.2025 у справі №908/1162/23, залишаючи постанову суду апеляційної інстанції про відмову в позові без змін, зокрема дійшов висновку, що Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» щодо деяких питань визначення правового статусу тимчасово окупованих територій України в умовах воєнного стану від 16.11.2022 №2764-ІХ частину 3 ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» було викладено в редакції, за якою дата початку і дата завершення тимчасової окупації територій, передбачених п. 3 ч. 1 ст. 3 цього Закону, визначаються Кабінетом Міністрів України (п.7.20 постанови).

Діюча редакція цієї норми (у відповідності до змін, внесених Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо звільнення від сплати екологічного податку, плати за землю та податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за знищене чи пошкоджене нерухоме майно» №3050-IX від 11.04.2023) вказує, що дата початку і дата завершення тимчасової окупації територій, які передбачені у п. 3 ч. 1 ст. 3 цього Закону, визначаються у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку (п.7.21 постанови).

Аналізуючи наведені норми законодавства, Об'єднана палата зазначила, що з 07.05.2022 ані п. 7 ч. 1 ст. 1-1, ані п. 1 ч. 3 ст. 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» не містили (і зараз також не містять) жодних посилань на те, що статус тимчасово окупованих вказані у них території набувають залежно від наявності чи відсутності (а так само і дати ухвалення) будь-якого рішення того чи іншого повноважного органу державної влади України - РНБО, Кабінету Міністрів України чи іншого органу в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України (п. 7.22 постанови).

06.12.2022 Кабінет Міністрів України затвердив постанову «Деякі питання формування переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією», відповідно до якої перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затверджується Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій за формою згідно з додатком за погодженням з Міністерством оборони України з урахуванням пропозицій відповідних обласних, Київської міської військових адміністрацій (п. 7.23 постанови).

Однак, у відповідності до регулювання, запровадженого Законом України від 21.04.2022 №2217-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання правового режиму на тимчасово окупованій території України» правовий статус тимчасово окупованої території російською федерацією в розумінні п. 1 ч. 1 ст.3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» не залежить від того, чи ухвалив (і якщо ухвалив - то коли саме) той чи інший повноважний орган державної влади України (РНБО, Кабінет Міністрів України чи інший орган в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України) рішення про визнання певної частини території України тимчасово окупованою. Таке рішення повноважного органу державної влади України (зокрема - і Кабінету Міністрів України) для територій, визначених у п.1 ч.1 ст.3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», має не конститутивне, а лише інформативне значення, з публічною достовірністю підтверджуючи конкретну дату, з якої фактична окупація певної частини території України почалася чи припинилася (п.7.25 постанови).

З огляду на викладене, у постанові у справі №908/1162/23 Об'єднана палата дійшла висновку про відсутність підстав для відступу від висновку, викладеного Верховним Судом у постанові у справі №910/9680/23 про поширення положень ст.13-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» на території, тимчасово окуповані в період воєнного стану, лише з огляду на загальновідомий факт окупації таких територій за відсутності відповідного рішення Кабінету Міністрів України (п.7.26 постанови).

Об'єднана палата, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції у справі №908/1162/23 про відмову в позові, зазначила про те, що підставою для відмови в позові у цій справі, враховуючи положення ст. 13-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», є заборона передачі електроенергії відповідачу, оскільки факт тимчасової окупації міста Мелітополь є загальновідомим фактом, що не потребує окремого доказування у даному судовому провадженні.

Наведеним повністю спростовуються доводи позивача про те, що для територій, визнаних тимчасово окупованими під час воєнного стану (п. 3 ч. 1 ст. 3 Закону), дія заборони на переміщення товарів та на здійснення господарської діяльності може бути встановлена лише за рішенням Кабінету Міністрів України.

Господарський суд в силу положень частини четвертої статті 236 Господарського процесуального кодексу України враховує зазначені вище висновки об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладені у постанові від 03.10.2025 у справі №908/1162/23, а також у постанові Верховного Суду від 07.03.2024 у справі №910/9680/23, оскільки правовідносини у даній справі та у справі №908/1162/23 є подібними за змістовим критерієм.

Стаття 42 «Положення про закони і звичаї війни на суходолі», що є додатком до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі від 18.10.1907, учасницею якої є Україна (дата набрання чинності для України - 24.08.1991), встановлює, що територія визнається окупованою, якщо вона фактично перебуває під владою армії супротивника.

Відтак, спірний період утворення боргу у цій справі (березень-квітень 2022 року) охоплює час, в який за даними вказаного вище Переліку територія місцезнаходження відповідача є окупованою, що має правові наслідки згідно з чинним законодавством.

Таким чином, враховуючи, що окупація території місцезнаходження відповідача (Каховської міської територіальної громади) з 24.02.2022 є загальновідомим фактом (підтвердженим до того ж Кабінетом Міністрів України), а також беручи до уваги положення ст. 13-1 Закону №1207-VII, якою встановлено пряму заборону на переміщення послуг трубопровідним транспортом на тимчасово окуповану територію, суд дійшов висновку, що позивач у спірний період, зокрема з 24.02.2022, не мав права здійснювати господарську діяльність щодо постачання на окуповану територію, у тому числі природного газу відповідачу.

З моменту окупації російськими військами міста Каховка Херсонської області державні органи України втратили контроль над цією територією, що є загальновідомим фактом та не потребує будь-якого нормативного підтвердження. Матеріали справи не містять та сторонами не надано доказів того, що саме відповідач продовжував споживати природний газ, починаючи з 25.02.2022.

З огляду на викладене, суд відхиляє доводи позивача, що за умови відсутності окремого рішення Кабінету Міністрів України щодо територій, тимчасово окупованих, починаючи з 24.02.2022, встановлену процедуру (порядок) з припинення (обмеження) постачання природного газу споживачу, положення статей 3, 13 та 13-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», не можуть бути застосовані до правовідносин сторін.

Таким чином, позивачем нараховано заборгованість за поставлений природний газ споживачу, який розташований на території Каховської міської територіальної громади за період, коли територія, в тому числі, вже знаходилася під окупацією РФ. В свою чергу, позивач не заперечує той факт, що борг за природний газ нараховано стосовно об'єктів, які розташовані на території Каховської міської територіальної громади за період, коли територія вже знаходилася під окупацією РФ.

Таким чином, враховуючи те, що факт окупації міста Каховка у спірний період є загальновідомим фактом, враховуючи положення статті 13-1 Закону № 1207-VII, господарський суд зазначає, що за даний період відсутні підстави для нарахування заборгованості з надання на окуповану територію послуг, в тому числі і послуг з газопостачання, а відтак відсутні підстави і для нарахування заборгованості за такий період.

Враховуючи відсутність у позивача права на отримання заявлених до стягнення грошових коштів та відсутність у відповідача кореспондованого зобов'язання їх сплачувати, підстави для задоволення позовних вимог відсутні щодо стягнення з відповідача заборгованості за період березня - квітня 2022 року в сумі 7898,58 грн.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07.03.2024 у справі №910/9680/23, обставини та правовідносини якої є подібними до тих, які розглядаються у даній справі.

При цьому суд зазначає, що відсутність доказів припинення/обмеження споживання Управлінням соціального захисту населення Каховської районної державної адміністрації Херсонської області природного газу в умовах окупації не може звільняти позивача від виконання положень Закону №1207-VII.

Окремо, судом також враховується, що загальновідомий у розумінні ч.3 ст.75 ГПК факт окупації території місцезнаходження і діяльності відповідача з 24.02.2022 (підтверджений у встановленому законодавством порядку) за стандартом вірогідності згідно ст.79 ГПК України зумовлює недоведеність представленими у справі доказами факт набуття у спірний період саме відповідачем права власності на відповідний обсяг природного газу та споживання ним такого газу.

Суд звертає увагу на те, що у зв'язку з перебуванням певних територій у тимчасовій окупації, оператор газорозподільних систем не може контролювати їх під час окупації та не має можливості відстежувати обсяги надходження газу до мереж в т.ч. відповідача під час окупації території, оскільки неможливо визначити від чиїх мереж здійснюється розподіл газу та куди він надходить під час окупації території; вочевидь покази по об'єктах, розташованих на окупованих територіях, неможливо визначити об'єктивно.

Зазначені обставини в даному випадку є окремою підставою для відмови в задоволенні вимоги позивача в частині стягнення з відповідача вартості поставленого природного газу на тимчасово окуповану територію в період з березня по квітень 2022 року.

Судом відхиляються посилання позивача на ті обставини, що стаття 13-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» не узгоджується з окремими нормативно-правовими актами, що є спеціальними безпосередньо для такої господарської діяльності як постачання природнього газу, зокрема, з вимогами Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України постановою від 06.03.2022 № 222, Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу щодо особливостей постачання природного газу виробникам теплової енергії, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31.05.2022 № 637, Положення про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу щодо особливостей постачання природного газу виробникам теплової енергії та бюджетним установам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.07.2022 №812.

За доводами позивача вказаними постановами Кабінету Міністрів України на ТОВ «Газопостачальна компанія «Нафтогаз Трейдинг» та інших постачальників природного газу було покладено спеціальні обов'язки постачання природного газу без жодних застережень та заборон щодо окупованих територій.

Відповідно до вимог статті 9 Закону України «Про правотворчу діяльність» законодавство України - це взаємопов'язана та упорядкована система нормативно-правових актів України і чинних міжнародних договорів. Законодавство України структурується від актів вищої юридичної сили до актів нижчої юридичної сили з урахуванням засад конституційного ладу в Україні, компетенції та територіальної юрисдикції суб'єкта правотворчої діяльності, визначеної Конституцією України та (або) законом, інших особливостей, визначених Конституцією України та (або) законом.

Стаття 19 Закону України «Про правотворчу діяльність» визначає юридичну силу та ієрархію нормативно-правових актів та регламентує, що юридична сила - це властивість нормативно-правових актів та встановлених ними норм права, що є основою для визначення співвідношення їх взаємної ієрархічної підпорядкованості у системі нормативно-правових актів, зумовленого сукупністю ознак, що випливають із засад конституційного ладу в Україні, компетенції та територіальної юрисдикції суб'єкта правотворчої діяльності, визначених Конституцією України та (або) законом та інших особливостей, визначених Конституцією України та (або) законом.

У пункті 3 частини 2 статті 19 Закону України «Про правотворчу діяльність» визначено, що, з урахуванням вимог частини першої цієї статті в Україні встановлюється така ієрархія нормативно-правових актів, зокрема, закони приймаються на основі Конституції України, чинних міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, мають на території України вищу юридичну силу, ніж нормативно-правові акти, зазначені у пунктах 4-13 цієї частини, і є обов'язковими до виконання на території України.

Водночас, до нормативно-правових актів, зазначених у пунктах 4-13 частини 2 статті 19 Закону України «Про правотворчу діяльність» відносяться постанови Кабінету Міністрів України (пункт 5), накази міністерств (пункт 6) та нормативно-правові акти інших державних органів (пункт 7).

Таким чином, з огляду на ієрархію нормативно-правових актів, та враховуючи приписи статті 13-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» про заборону передачі газу на тимчасово окуповану територію (і така заборона має абсолютний характер), суд відхиляє аргументи позивача щодо неврахування зазначеної норми у сукупності з вищевказаними постановами Кабінету Міністрів України.

Щодо нарахованих позивачем пені у розмірі 3308,97 грн, 3% річних у розмірі 627,89 грн та інфляційних втрат в розмірі 2400,29 грн за період дії договору у зв'язку з простроченням виконання відповідачем грошових зобов'язань зі своєчасної оплати поставленого природного газу, то суд зазначає наступне.

За ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

При цьому невиконання зобов'язання або виконання зобов'язання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання), що мало місце у даному випадку (несвоєчасна сплата відповідачем вартості природного газу) згідно ст. 610 Цивільного кодексу України є порушенням зобов'язання, зокрема з боку відповідача.

В свою чергу у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки (п. 3 ч. 1 ст. 611 Цивільного кодексу України).

За змістом статті 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати.

Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Тобто, приписи цієї статті поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.

Враховуючи положення ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України, нарахування 3% річних та інфляційних збитків входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

За своїми ознаками, індекс інфляції є збільшенням суми основного боргу у зв'язку з девальвацією грошової одиниці України, а 3% річних є платою за користування чужими коштами в цей період прострочення виконання відповідачем його договірного зобов'язання, і за своєю правовою природою вони є самостійними від неустойки способами захисту, цивільних прав і забезпечення виконання цивільних зобов'язань, а не штрафною санкцією.

Проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов'язання за частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов'язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.

Вказані інфляційні нарахування на суму боргу не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування за загальним правилом здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи із суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція)..

Вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції та 3% річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу.

Окрім того, згідно з частиною 1 статті 199 ГК України виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

Також, договірні правовідносини між платниками і одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань врегульовано Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».

Частиною 2 статті 343 Господарського кодексу України та статтею 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» визначено, що платник коштів сплачує на користь отримувача таких коштів за прострочення платежу пеню в розмірі, установленому за угодою сторін (тобто в договорі). При цьому пеня обчислюється від суми простроченого платежу і не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла в певний період (період прострочення).

Отже, в силу наведених положень законодавства, пеня може бути стягнута у передбачених в письмовому договорі випадках (встановлено за згодою сторін).

Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Так, з огляду на неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань за спірним договором щодо здійснення повної та своєчасної оплати за поставлений у період з лютого по квітень 2022 року природний газ позивачем нараховано відповідачу пеню у загальній сумі 3308,97 грн, 3% річних у загальній сумі 627,89 грн та інфляційні втрати у загальній сумі 2400,29 грн. Відтак, надані позивачем розрахунки основної заборгованості та штрафних санкцій свідчать, що позивач здійснив нарахування заявлених до стягнення пені, 3% річних та інфляційних втрат за зобов'язаннями, починаючи з лютого 2022

Суд, дослідивши правильність здійсненого позивачем розрахунку компенсаційних нарахувань, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, та штрафних санкцій, зазначає, що ТОВ «ГК «Нафтогаз Трейдинг», у зв'язку з несвоєчасним виконанням відповідачем прийнятих на себе зобов'язань з оплати вартості поставленого у лютому 2022 року природного газу, нараховано 3% річних у загальній сумі 189,63 грн (за загальний період з 16.04.2022 по 30.03.2023), інфляційні втрати у загальній сумі 1050,65 грн (за загальний період з 01.05.2022 по 31.03.2022) та пеню у сумі 1396,42 грн (за загальний період з 16.04.2022 по 15.10.2022).

Разом з тим, оцінюючи зазначені вимоги позивача стосовно прострочення зобов'язань з оплати вартості природного газу, поставленого на підставі договору у лютому 2022 року, суд враховує, що, як вбачається з матеріалів справи та підтверджується обома сторонами, оплаченим у повному обсязі є поставлений відповідачу природній газ у грудні 2021 року на суму 6889,44 грн, у січні 2022 року на суму 10926,96 грн та у лютому 2022 року на суму 6610,84 грн, а також існувала переплата у розмірі 1387,56 грн, яка була повернута позивачем на рахунок відповідача 06.04.2022.

У наданих позивачем розрахунку суми основного боргу та розрахунку штрафних санкцій, 3% річних та інфляційних втрат відображено, що відповідачем здійснено фактичну оплату вартості поставленого у лютому 2022 року природного газу в сумі 6610,84 грн лише 31.03.2023, проте доказів здійснення відповідачем такої оплати саме 31.03.2023 позивачем до матеріалів справи не додано.

В якості обґрунтування прострочення виконання відповідачем зобов'язання щодо своєчасного розрахунку за спожитий природний газ, зокрема і у лютому 2022 року, позивач посилається на Інформацію щодо надходження коштів від АТ «Ощадбанк» № 16/2-09/47661/2023 від 18.08.2023. Однак, як вбачається із зазначеної Інформації, вона містить лише інформацію про дату повернення 06.04.2022 позивачем відповідачу переплати у розмірі 1387,56 грн, яка обліковувалась станом на 01.01.2022 по договору, а тому не може підтвердити факт прострочення оплати відповідачем спожитого у лютому 2022 року природного газу, що свідчить про недоведення позивачем періоду прострочення оплати за зобов'язаннями лютого 2022 року, та, як наслідок, неможливо встановити правильність нарахування пені, 3% річних та інфляційних втрат.

Інших належних та допустимих доказів позивач у встановленому процесуальним законом порядку суду не надав, з урахуванням чого суд дійшов до висновку про відмову у задоволені вимоги позивача про стягнення з відповідача пені, 3% річних та інфляційних за порушення відповідачем строків оплати за спожитий у лютому 2022 природний газ.

Відносно заявлених вимог позивача про стягнення з відповідача пені, 3% річних та інфляційних втрат за зобов'язаннями березня - квітня 2022 року, обрахованих за загальний період з травня 2022 року по березень 2024 року, суд зазначає наступне.

Відповідно висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 07.04.2020 у справі № 910/4590/19, зобов'язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Відповідно, й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги (пункт 43 мотивувальної частини постанови).

Враховуючи висновки суду про те, що позивач не мав права здійснювати господарську діяльність щодо постачання відповідачу природного газу на тимчасово окуповану територію у період березня-квітня 2022 року та про відсутність в Управління обов'язку оплачувати спожитий у вказаний період природний газ на загальну суму 7898,58 грн, а тому і відсутні правові підстави для нарахування та стягнення з відповідача пені, 3 % річних та інфляційних витрат за несвоєчасне здійснення відповідачем оплати вартості природного газу, поставленого позивачем, починаючи з березня по квітень 2022 року.

Відтак, беручи до уваги відсутність підстав для стягнення основного боргу за зобов'язаннями у період окупації Каховської міської територіальної громади, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги про стягнення 3% річних, пені та інфляційних втрат, нарахованих на суму основного боргу, також не підлягають задоволенню, оскільки можливість задоволення цих вимог безпосередньо залежить від задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості за вказаний період березня-квітня 2022 року.

У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.

Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони у процесі зобов'язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень.

Отже, даний принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладення тягаря доказування на сторони.

Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).

Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами.

Даний висновок суду повністю узгоджується з правовою позицією об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною в постанові від 05.06.2020 у справі №920/528/19.

Основні положення про докази та доказування, наведені у главі 5 Господарського процесуального кодексу України, передбачають, що докази мають бути досліджені та оцінені судом з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та вірогідності.

Відповідно до ч. 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно із статтею 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Допустимість доказів за статтею 77 Господарського процесуального кодексу України полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов'язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи забороні використання деяких із них для підтвердження конкретних обставин справи.

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (статті 78 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були. Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.

Враховуючи наведену вище сутність принципу змагальності сторін та стандарту доказування вірогідності доказів, суд вважає, що дійшов обґрунтованого висновку про те, що надані в справу докази свідчать про те, що позивачем не наведено належних та допустимих доказів на підтвердження законних підстав для стягнення з відповідача заборгованості за поставлений позивачем у березні-квітні 2022 року природний газ і, як наслідок, нарахованих пені, інфляційних втрат та 3% річних.

Відповідно до частини 5 статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України» від 28.10.2010 №4241/03 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Відповідно до ч.23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України» за заявою №63566/00 суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

При цьому суд зазначає, що згідно вимог ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; пункт 58): де зазначено, що згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.

Суд також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

За таких обставин суд дійшов висновку про те, що позивачем не підтверджено доводів позовної заяви в частині стягнення суми заборгованості, хоч йому було створено усі можливості для надання заперечень, судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору.

Суд зазначає, що його обов'язком при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів, що запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

У пунктах 1 - 3 частини першої статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

З огляду на викладене суд зазначає, що учасникам справи було надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі та доречні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені учасниками справи у їх заявах по суті, не спростовують вказаного висновку.

З огляду на встановлені обставини, всі інші доводи та міркування позивача не мають вирішального впливу на результат вирішення спору, тому з урахуванням принципу процесуальної економії не потребують детальної відповіді суду.

Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин в їх сукупності, враховуючи викладені обставини справи і наведені норми законодавства, що врегульовують спірні правовідносини сторін, з урахуванням правової позиції, викладеної Верховним Судом у справах № 908/1162/23 та № 910/9680/23, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача заборгованості у загальному розмірі 14 235,73 грн, яка складається із суми основного боргу в розмірі 7 898,58 грн, пені в сумі 3308,97 грн, 3% річних у сумі 627,89 грн, інфляційних втрат у сумі 2400,29 грн, є необґрунтованими, незаконними, не доведеними позивачем належними та допустимими доказами, а відтак задоволенню не підлягають.

У зв'язку із відмовою у задоволенні позову, судовий збір в порядку ст. 129 ГПК України позивачу не відшкодовується.

Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 79, 86, 129, 233, 237 - 240 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. У задоволені позову - відмовити повністю.

2. Судові витрати по справі № 916/2306/24 покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю «Газопостачальна компанія «Нафтогаз Трейдинг».

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.241 ГПК України.

Повне рішення складено 24 квітня 2026 р.

Суддя О.В. Цісельський