Номер провадження: 22-ц/813/4122/26
Справа № 493/1268/20
Головуючий у першій інстанції Мясківська І. М.
Доповідач Погорєлова С. О.
17.02.2026 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі:
головуючого судді: Погорєлової С.О.
суддів: Таварткіладзе О.М., Вадовської Л.М.
за участю секретаря: Зєйналової А.Ф.к.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника Приватного підприємства «Левчик» у справі за позовом ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 до Приватного підприємства «Левчик» в особі його директора Шаповала Олександра Анатолійовича про визнання недійсною додаткової угоди від 25 травня 2018 року до Договору оренди земельної ділянки від 05 вересня 2014 року, на рішення Балтського районного суду Одеської області, постановлене під головуванням судді Мясківської І.М. 16 червня 2025 року у м. Балта Одеської області, -
встановила:
У серпні 2020 року ОСОБА_1 в інтересах недієздатного ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом до ПП «Левчик» в особі його директора Шаповала О.А. про визнання недійсною додаткової угоди від 25.05.2018 року до Договору оренди земельної ділянки від 05.09.2014 року.
На обґрунтування позовних вимог позивачкою зазначено, що її рідний брат ОСОБА_2 з дитинства хворіє на стійке психічне захворювання та є особою з інвалідністю ІІ групи. Рішенням Балтського районного суду Одеської області від 19.06.2019 року її брата ОСОБА_2 визнано недієздатним. Цим же рішенням над недієздатним ОСОБА_2 встановлено опіку і її призначено його опікуном.
05.09.2014 року між нею, її братом ОСОБА_2 та ПП «Левчик» укладено два договори оренди землі щодо земельних ділянок, які належать їм на праві приватної власності, строк дії яких визначено в 10 років.
30.10.2018 року ПП «Левчик» запропоновано укласти дві додаткові угоди до договорів оренди земельних ділянок від 05.09.2014 року, відносно її земельної ділянки та відносно земельної ділянки ОСОБА_2 , від підписання яких ОСОБА_1 відмовилася, оскільки додаткові угоди значно погіршують умови діючих договорів оренди. Про відмову від підписання додаткових угоди позивач повідомила ПП «Левчик» у письмовій формі.
20.11.2018 року ОСОБА_1 стало відомо про те, що директор ПП «Левчик» ОСОБА_3 та його співробітники під психологічним тиском та обманом, пропонуючи грошові кошти, примусили її психічно хворого брата до підписання ним вище вказаної додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки від 05.09.2014 року.
За повідомленням ПП «Левчик» додаткові угоди, втому числі угода підписана її братом, вже зареєстрована у єдиному державному реєстрові речових прав на нерухоме майно та земельному кадастрові. Тобто, ПП «Левчик» фактично шахрайським шляхом, шляхом обману, примусили психічно хвору людину, яка не розуміє наслідків підписання будь-якої угоди, поставити підпис під додатковою угодою до договору оренди земельної ділянки.
Рішенням Балтського районного суду Одеської області від 16.06.2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 було задоволено.
Визнано недійсною додаткову угоду від 25.05.2018 року до Договору оренди земельної ділянки від 05.09.2014 року щодо земельної ділянки площею 3,62 га, кадастровий номер 5120682200:01:002:0291, укладену між ОСОБА_2 та ПП «Левчик».
Скасовано рішення державного реєстратора Балтського районного управління юстиції Одеської області Сарафанюк Ю.В. № 15775161 від 13.09.2014 року про державну реєстрацію прав та її обтяжень на земельну ділянку площею 3,62 га, кадастровий номер 5120682200:01:002:0291, та припинено право оренди земельної ділянки ПП «Левчик» на земельну ділянку площею 3,62 га, кадастровий номер 5120682200:01:002:0291.
У апеляційній скарзі представник ПП «Левчик» просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що, на думку апелянта, позов ОСОБА_1 було пред'явлено саме до ОСОБА_3 як до фізичної особи, а не до ПП «Левчик». Таким чином, позивачем обрано неналежний склад відповідачів, що є самостійною підставою для відмови у позову. Окрім викладеного, апелянт вважає, що ПП «Левчик» взагалі не було повідомлено про розгляд даної справи.
Сторони про розгляд справи на 17.02.2026 року були сповіщені належним чином, у судове засідання не з'явились.
Колегія суддів зазначає, що згідно зі ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
На підставі викладеного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга представника Приватного підприємства «Левчик» підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.
Згідно п.п. 1-3 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, підставами часткового для скасування судового рішення та ухвалення у відповідній частині нового судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; порушення судом норм матеріального права; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 є власником земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 3,62 га, кадастровий номер 5120682200:01:002:0291, що розташована на території Кармалюківської сільської ради Балтського району Одеської області, що підтверджено копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 25478271 від 12.08.2014 року.
05.09.2014 року між ОСОБА_2 та ПП «Левчик» в особі директора ОСОБА_3 було укладено договір оренди земельної ділянки б/н, який підписано у двосторонньому порядку від імені осіб, який уклали цей договір, та засвідчено підписами і печаткою сторін. Відповідно до умов Договору ОСОБА_2 надає, а ПП «Левчик» приймає в строкове платне користування земельну ділянку для ведення товарного сільського виробництва, яка знаходиться на території Кармалюківської сільської ради Балтського району Одеської області, кадастровий номер 5120682200:01:002:0291, загальною площею 3,62 га, нормативна грошова оцінка якої складає 62495,28 грн., строк дії Договору 10 років, що підтверджено копією договору.
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 20.08.2019 року, на підставі Договору оренди землі № б/н від 05.09.2014 року, укладеного між ПП «Левчик» та ОСОБА_2 та додаткової угоди №б/н від 25.05.2018 року до договору оренди земельної ділянки б/н від 05.09.2014 року, державним реєстратором Балтського районного управління юстиції у Одеській області Сарафанюк Ю.В. було винесено рішення № 15775161 від 13.09.2014 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, на підставі якого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було вчинено запис № 6988628 про реєстрацію іншого речового права - права оренди щодо земельної ділянки площею 3,62 га, кадастровий номер: 5120682200:01:002:0291 за ПП «Левчик»; строк дії договору 15 років; розмір орендної плати може бути меншим ніж 3 відсотки від нормативної грошової оцінки орендованої земельної ділянки.
Згідно висновку № 331 від 14.09.2018 року лікарської комісії щодо необхідності постійного стороннього догляду за інвалідом I чи II групи внаслідок психічного розладу, переглянутої 31.01.2018 року, ОСОБА_2 є особою з інвалідністю ІІ групи внаслідок психічного розладу, проживає разом з ОСОБА_1 та потребує постійного стороннього догляду.
Рішенням Балтського районного суду Одеської області від 19.06.2019 року (справа № 493/2659/18) ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнано недієздатним, встановлено над ним опіку та призначено ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , його опікуном.
За фактом здійснення психологічного тиску з боку директора ПП «Левчик» та інших працівників підприємства на психічно хворого ОСОБА_2 з метою підписання ним додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки, яка суттєво погіршує умови діючого договору, до ЄРДР було внесено відомості за № 42018161340000084 за ч. 1 ст. 355 КК України.
Відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи № 485 від 08.09.20021 року ОСОБА_2 на момент підписання додаткової угоди від 25.05.2018 року до Договору оренди земельної ділянки від 05.09.2014 року, страждав на хронічний, стійкий психічний розлад у вигляді «Органічного маревного (шизофреноподібного) розладу, переважно галюцинаторного» (що відповідає діагностичним критеріям рубрики F06.2 за Міжнародною класифікацією хвороб 10-го перегляду), в зв'язку із він чим був абсолютно не здатний усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Положеннями ст. 225 ЦК України визначено, що правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та(або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. У разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною позов про визнання правочину недійсним може пред'явити її опікун.
Позивач ОСОБА_1 , як опікун ОСОБА_2 , визнаного недієздатним на підставі рішення суду, звернулася до суду із позовом про визнання недійсною додаткової угоди до Договору оренди земельної ділянки від 05.09.2014 року, укладеної ОСОБА_2 25.05.2018 року, тобто в той період часу, коли він ще був дієздатною фізичною особою, з посиланням на норми ст. 225 ЦК України.
Згідно з ч. 3 ст. 203 ЦК України, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, визначенні у ст. 225 ЦК України. Частинами першою, другою цієї статті встановлено, що правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Правила ст. 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, які підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент укладення оспорюваного правочину особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 20.06.2018 року у справі № 161/17119/16-ц, від 12.09.2018 року у справі № 522/25597/13-ц, від 18.09.2019 року у справі № 311/3823/15, від 23.11.2022 року у справі № 368/953/19.
З такого ж тлумачення наведених норм щодо необхідності установлення абсолютної неспроможності особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними як підстави для визнання цього правочину недійсним відповідно до частини першої статті 225 ЦК України, виходив Верховний Суд у постанові від 11.11.2019 року у справі № 496/4851/14-ц, у якій, крім наведеного, зазначив, що для визнання правочину недійсним за цією нормою необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.
У контексті викладеного слід розуміти, що підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій ч. 1 ст. 225 ЦК України, має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними».
У справі, яка переглядається, судом першої інстанції призначалася судово-психіатрична експертиза, та Висновком судово-психіатричної експертизи № 485 від 08.09.2021 року встановлено, що ОСОБА_2 на момент підписання додаткової угоди від 25.05.2018 року до Договору оренди земельної ділянки від 05.09.2014 року, страждав на хронічний, стійкий психічний розлад у вигляді «Органічного маревного (шизофреноподібного) розладу, переважно галюцинаторного» (що відповідає діагностичним критеріям рубрики F06.2 за Міжнародною класифікацією хвороб 10-го перегляду), в зв'язку із він чим був абсолютно не здатний усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Колегія суддів також приймає до уваги, що у апеляційній скарзі представник Приватного підприємства «Левчик» жодним чином не спростовує та не оскаржує факт не здатності ОСОБА_2 усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними під час підписання оспорюваного правочину, що свідчить про визнання апелянтом вказаних обставин. Апеляційна скарга ґрунтується виключно на доводах відповідача про порушення судом норм процесуального права.
Згідно зі ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. ст. 77, 78 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, правильно застосувавши норми матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач довів належними та допустимими доказами, що при посвідченні додаткової угоди від 25.05.2018 року до Договору оренди земельної ділянки від 05.09.2014 року її брат ОСОБА_2 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними та що у нього було відсутнє волевиявлення на вчинення спірного правочину.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для визнання оспорюваної додаткової угоди від 25.05.2018 року до Договору оренди земельної ділянки від 05.09.2014 року недійсною, оскільки позивачем надано докази абсолютної неспроможності орендодавця, в момент вчинення правочину, розуміти значення своїх дій, у зв'язку із чим позовні вимоги ОСОБА_1 у вказаній частині підлягали задоволенню.
Однак, колегія суддів вважає необґрунтованим висновок суду першої інстанції про скасування рішення державного реєстратора Балтського районного управління юстиції Одеської області Сарафанюк Ю.В. № 15775161 від 13.09.2014 року про державну реєстрацію прав та її обтяжень на земельну ділянку площею 3,62 га, кадастровий номер 5120682200:01:002:0291, та припинення право оренди земельної ділянки ПП «Левчик» (код ЄДРПОУ 39248813) на земельну ділянку площею 3,62 га, кадастровий номер 5120682200:01:002:0291.
У ст. 2 ЦПК України визначені завдання та основні засади цивільного судочинства, серед яких змагальність та диспозитивність.
Згідно ч. 5 ст. 12 ЦПК України суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
У ч. 1 ст. 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Формування змісту та обсягу заявлених позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
Відповідно до ч. 2 ст. 264 ЦПК України, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
Колегія суддів зазначає, що у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 заявлено дві позовні вимоги: визнати ОСОБА_2 недієздатним з 25.05.2018 року, та визнати недійсною додаткову угоду від 25.05.2018 року до Договору оренди земельної ділянки від 05.09.2014 року щодо земельної ділянки площею 3,62 га, кадастровий номер 5120682200:01:002:0291, укладену між ОСОБА_2 та ПП «Левчик».
Таким чином, позовних вимог про скасування рішення державного реєстратора та припинення права оренди земельної ділянки ПП «Левчик» ОСОБА_1 не заявлялось, а відтак, задовольняючи вказані вимоги, суд першої інстанції вийшов за межі заявлених позивачем вимог, що є неприпустимим.
Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що абз. 2 ч. 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому п. 1 ч. 7 ст. 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.
Отже, чинна редакція ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлює такі способи судового захисту порушених прав та інтересів особи:
1) судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав;
2) судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав;
3) судове рішення про скасування державної реєстрації прав.
Таким чином, рішення суду про визнання недійсним додаткової угоди від 25.05.2018 року до Договору оренди земельної ділянки від 05.09.2014 року є самостійною підставою для скасування запису про державну реєстрацію договору оренди землі, та при отриманні державним реєстратором відповідного рішення суду, що набрало законної сили, останній зобов'язаний скасувати відповідний запис про державну реєстрацію прав, а в разі відмови скасування такого запису заінтересовані особи не позбавлені права звернутися до суду з відповідними вимогами зобов'язального характеру, зокрема, з вимогою про скасування рішення про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки.
За таких обставин, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та її обтяжень на земельну ділянку не є ефективним способом поновлення порушеного права.
Враховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку про скасування рішення суду першої інстанції в частині скасування рішення державного реєстратора та припинення права оренди земельної ділянки ПП «Левчик».
Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_2 недієздатним з 25.05.2018 року, то колегія суддів зазначає про їх необґрунтованість, оскільки визнання особи недієздатною здійснюється судом в порядку окремого провадження (ст. 293-300 ЦПК), у зв'язку із чим такі вимоги не підлягають розгляду в порядку позовного провадження.
Крім того в матеріалах справи наявне рішення Балтського районного суду Одеської області від 19.06.2019 року (справа №493/2659/18) про визнання ОСОБА_2 недієздатним, встановлення над ним опіки та призначення йому опікуна.
Що стосується доводів апеляційної скарги представника ПП «Левчик» про те, що позов ОСОБА_1 було пред'явлено саме до ОСОБА_3 як до фізичної особи, а не до ПП «Левчик», тобто, позивачем обрано неналежний склад відповідачів, то колегія суддів зазначає, що у даному випадку, у позовній заяві ОСОБА_1 зазначила, у якості відповідача, саме ПП «Левчик» в особі його директора ОСОБА_3 , тобто склад сторін у справі позивачем визначений правильно.
Безпідставними є доводи апеляційної скарги представника ПП «Левчик» про те, що ПП «Левчик» взагалі не було повідомлено про розгляд даної справи.
Колегія суддів приймає до уваги, що законним представником ПП «Левчик» є його директор Шаповал О.А., про що зазначено останнім у апеляційній скарзі.
З наявних у матеріалах справи рекомендованих повідомлень про вручення поштового переказу вбачається, що ОСОБА_3 , як законний представник ПП «Левчик», отримав ухвалу про відкриття провадження разом із додатками (а.с. 60), ухвалу про витребування доказів та ухвалу про призначення експертизи (а.с. 72), судову повістку про розгляд справи (а.с. 103), тобто, директору ПП «Левчик» ОСОБА_3 достеменно було відомо про розгляд судом даної справи, а також про його статус відповідача.
Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 58 ЦПК України, юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника. Самопредставництво юридичної особи - це право одноосібного виконавчого органу (керівника) чи голови (уповноваженого члена) колегіального виконавчого органу безпосередньо діяти від імені такої особи без довіреності, представляючи її інтереси в силу закону, статуту, положення.
Для визнання особи такою, що діє в порядку самопредставництва, необхідно, щоб у відповідному законі, положенні чи трудовому договорі (контракті) було чітко визначене її право діяти від імені такої юридичної особи (органу державної влади) без додаткового уповноваження (довіреності).
Згідно висновків Верховного Суду, викладених в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 року по справі № 303/4297/20, провадження № 14-105цс21, починаючи з 29.12.2019 року, самопредставництво юридичної особи допускає можливість вчинення у суді процесуальних дій від її імені не тільки керівником або членом виконавчого органу, але й будь-якою іншою особою, уповноваженою на такі дії за законом, статутом, положенням або трудовим договором (контрактом). Тому можливість участі у справі за правилами самопредставництва юридичної особи того, хто не є її керівником або членом її виконавчого органу, слід підтверджувати або приписом відповідного закону, або приписом статуту чи положення цієї особи, або умовами трудового договору (контракту), зокрема посадовою інструкцією (у разі, якщо такого договору у письмовій формі немає чи у ньому зафіксований неповний перелік трудових (посадових) обов'язків працівника). Якщо інше не передбачено саме цими документами, уповноважений діяти у суді за правилами самопредставництва юридичної особи, має всі права відповідного учасника справи.
Участь сторони в судовому процесі через свого представника, що є правом сторони, дозволяє суду здійснювати офіційну процесуальну комунікацію із цим представником, відтак застосовувати до учасника справи, від імені якого цей представник діє, передбачені процесуальним законом наслідки, якщо виникнуть відповідні підстави.
До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.07.2024 року у справі № 9901/236/21 (провадження № 11-102заі24).
З урахуванням викладеного, колегія суддів доходить висновку, що судові повістки, які направлялись судом першої інстанції на адресу директора підприємства Шаповал О.А., направлялись останньому саме як законному представнику ПП «Левчик», яким він являється, а відтак, вказані обставини у повному обсязі спростовують доводи апеляційної скарги директора ПП «Левчик» Шаповал О.А. про те, що ПП «Левчик» не було повідомлено про розгляд даної справи.
Приймаючи до уваги встановлені вище обставини, колегія суддів зазначає, що оскільки суд першої інстанції частково неправильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює, то рішення Балтського районного суду Одеської області від 16.06.2025 року підлягає скасуванню в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про скасування рішення державного реєстратора та припинення права оренди земельної ділянки Приватного підприємства «Левчик».
В іншій частині судове рішення має бути залишено без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -
постановила:
Апеляційну скаргу представника Приватного підприємства «Левчик» - задовольнити частково.
Рішення Балтського районного суду Одеської області від 16 червня 2025 року - скасувати в частині скасування рішення державного реєстратора Балтського районного управління юстиції Одеської області Сарафанюк Юлії Віталіївни № 15775161 від 13.09.2014 року про державну реєстрацію прав та її обтяжень на земельну ділянку площею 3,62 га, кадастровий номер 5120682200:01:002:0291, та в частині припинення права оренди земельної ділянки Приватного підприємства «Левчик» (код ЄДРПОУ 39248813) на земельну ділянку площею 3,62 га, кадастровий номер 5120682200:01:002:0291.
В іншій частині судове рішення залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України.
Повний текст судового рішення складений 22 квітня 2026 року.
Головуючий С.О. Погорєлова
Судді Л.М. Вадовська
О.М. Таварткіладзе