07 квітня 2026 року місто Київ
єдиний унікальний номер справи: 759/19259/24
номер провадження: 22-ц/824/7050/2026
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),
суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,
за участю секретаря - Габунії М.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Крищука Богдана Валентиновича на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 16 грудня 2025 року у складі судді Шум Л.М., у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: Дванадцята Київська державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Алейніков Микола Володимирович, про визнання свідоцтва про право на спадщину частково недійсним, визнання частково недійсним договору дарування, визнання права власності,
У вересні 2024 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: Дванадцята Київська державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Алейніков М.В., про визнання свідоцтва про право на спадщину частково недійсним, визнання частково недійсним договору дарування, визнання права власності.
Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 , яка була матір'ю позивачки та відповідачки ОСОБА_1 . Після її смерті залишилось спадкове майно, яке складається з квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . Позивачка являється спадкоємицею першої черги після померлої матері. Крім неї також спадкоємицею є рідна сестра позивачки - ОСОБА_1 відповідачка у справі.
Вказувала, що через недобросовісні дії ОСОБА_1 при оформленні спадкового майна, а саме, надання недостовірних відомостей про відсутність інших спадкоємців, вона пропустила строк для прийняття спадщини після померлої матері, внаслідок чого вона у вересні 2021 року звернулась до суду за захистом своїх прав. Зазначала, що рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 26 жовтня 2022 року у справі №759/21893/21 її позов задоволено та визначено їй додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини за законом після ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , в два місяці з дня набрання рішенням суду законної сили. Вказаним рішенням суду встановлено, що саме через надання ОСОБА_1 недостовірних відомостей про відсутність інших спадкоємців було порушено права позивачки. Дане рішення суду було залишено в силі постановою Київського апеляційного суду від 18 квітня 2023 року та постановою Верховного Суду від 21 червня 2024 року.
Зазначала, що 02 серпня 2021 року ОСОБА_1 було видано свідоцтво про право на спадщину після померлої матері, яке стало підставою для набуття нею права власності на вказану вище квартиру.
На виконання рішення Святошинського районного суду міста Києва позивачка звернулась до Дванадцятої київської державної нотаріальної контори із заявою на видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на 1/2 частку квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , однак вона отримала постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 10 липня 2024 року з тих підстав, що неможливо внести зміни в свідоцтво про право на спадщину на підставі ст.1300 ЦК України, оскільки спадкова квартира подарована та неможливістю визначити склад спадкового майна.
При перевірці нотаріусом у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно станом на 10 липня 2024 року вищевказана квартира була подарована на ім'я ОСОБА_2 на підставі договору дарування квартири від 05 жовтня 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Алейніков М.В. за реєстровим №957, та не належить спадкоємиці ОСОБА_1 .
Отже після звернення ОСОБА_3 до суду з позовом про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини і відкриття судом провадження у справі 28 вересня 2021 року, ОСОБА_1 , якій достеменно було відомо про такий позов, подарувала 05 жовтня 2021 року спадкову квартиру своєму сину з метою створити додаткові труднощі своїй сестрі в оформленні спадкових прав у випадку задоволення позову.
Тому позивачка змушена звернутись для захисту своїх прав до суду, оскільки вважала, що ОСОБА_1 розпорядилась частиною її спадкового майна незаконно, чим порушила її право на отримання спадкового майна.
З урахуванням наведеного, позивачка ОСОБА_3 просила:
визнати частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, зареєстроване в реєстрі за №1-453, яке видане 02 серпня 2021 року Дванадцятою київською державною нотаріальною конторою Маносі Л.О. після смерті матері ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , в частині 1/2 квартири розташованої за адресою: АДРЕСА_1 ;
визнати частково недійсним договір дарування квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , посвідченого 05 жовтня 2021 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Алейніковим М.В. та зареєстрованого у реєстрі за номером 957, у частині 1/2 квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 ;
визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 16 грудня 2025 року позовну заяву ОСОБА_3 задоволено.
Визнано частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, зареєстроване в реєстрі за №1-453, видане 02 серпня 2021 року Дванадцятою київською державною нотаріальною конторою Манохі Л.О. після смерті матері ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , в частині 1/2 квартири розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .
Визнано частково недійсним договір дарування квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрованого 05 жовтня 2021 року у реєстрі за номером 957 і посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Алейніковим М.В., у частині 1/2 квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 понесені судові витрати в розмірі 11 299 грн 40 коп.
Рішення суду мотивоване тим, що після смерті ОСОБА_4 спірна квартира увійшла до складу спадщини, а ОСОБА_3 і ОСОБА_1 є спадкоємицями першої черги з рівними правами на це майно. Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 26 жовтня 2022 року, залишеним без змін судом апеляційної інстанції та судом касаційної інстанцій, ОСОБА_3 було визначено додатковий строк для прийняття спадщини, яким вона скористалась, подавши 29 травня 2023 року заяву нотаріусу, тобто набула статусу спадкоємиці, яка прийняла спадщину. Суд установив, що свідоцтво про право на спадщину від 02 серпня 2021 року було видане ОСОБА_1 на всю квартиру без урахування прав позивачки, а після звернення останньої до суду з позовом про визначення додаткового строку, ОСОБА_1 , будучи обізнаною про наявність спору, 05 жовтня 2021 року подарувала квартиру своєму сину, чим створила перешкоди для оформлення спадкових прав позивачки, у зв'язку з чим нотаріус відмовив їй у видачі свідоцтва про право на спадщину.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку, що поведінка ОСОБА_1 була недобросовісною, права позивачки підлягають захисту, а належним та ефективним способом такого захисту є визнання частково недійсними свідоцтва про право на спадщину і договору дарування у частині 1/2 квартири та визнання за ОСОБА_3 права власності на 1/2 частину спірної квартири.
Додатковим рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 16 січня 2026 року стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 понесені нею витрати на правничу допомогу адвоката в розмірі 1 4500 грн 00 коп., тобто по 7 250 грн 00 коп. з кожного із відповідачів.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвокат Крищук Б.В. подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 та стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 судові витрати, понесені відповідачами у судах першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, фактичним обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про можливість визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину, не врахувавши, що такі обставини: на момент видачі свідоцтва від 02 серпня 2021 року ОСОБА_1 була єдиною спадкоємицею, яка прийняла спадщину; право ОСОБА_3 на спадкування виникло лише після визначення їй додаткового строку судом, а не ретроспективно; на момент видачі свідоцтва про право на спадщину (02 серпня 2021 року) ОСОБА_1 не порушувала та не могла порушувати права ОСОБА_3 , яка пропустила шестимісячний строк на прийняття спадщини та вважалася такою, що спадщину не прийняла; державним нотаріусом видано свідоцтво Маносі Л.О. від 02 серпня 2021 року з повним дотриманням визначеного законом порядку видачі свідоцтва про право на спадщину.
Вказує, що оскільки підстава закликання до спадкування ОСОБА_1 не відпала після поновлення судом ОСОБА_3 строку на подання заяви про прийняття спадщини, а спадкоємцями, які мають право на спадкування є одночасно ОСОБА_3 та ОСОБА_1 як спадкоємці першої черги, то належним способом захисту прав позивачки у цій справі є звернення до суду з позовною вимогою про внесення змін до свідоцтва про право на спадщину виданого ОСОБА_1 02 серпня 2021 року, а не з позовною вимогою про визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину. Аналогічної позиції також дотримується Верховний Суд у постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року у справі №504/3606/14-ц.
Вважає, що у даній справі для оформлення спадкових прав ОСОБА_3 у нотаріальному порядку перешкоди відсутні, адже виключно позивачка неправильно обрала спосіб захисту своїх прав та не подала позов про внесення змін до свідоцтва про право на спадщину на підставі ст.1300 ЦК України, що судом було проігноровано.
Зазначає, що суд першої інстанції фактично поклав в основу рішення оціночні судження, не підтверджені належними та допустимими доказами, дійшовши висновку про недобросовісність дій ОСОБА_1 .
Додатково вказує, що під час розгляду справи судом першої інстанції відповідачі понесли судові витрати з оплати послуг за надання професійної правничої допомоги адвоката на загальну суму 27 500 грн 00 коп. В свою чергу, під час перегляду справи судом апеляційної інстанції відповідачами очікується понести (окрім судового збору) судові витрати з оплати послуг за надання професійної правничої допомоги адвоката в орієнтовному розмірі 15 000 грн 00 коп. Докази на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу будуть подані в порядку, передбаченому ч.8 ст.141 ЦПК України.
Представник ОСОБА_3 - адвокат Мельник О.В. подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін. Зазначає, що в апеляційній скарзі вказано підставу скасування рішення як неправильно обраний спосіб захисту прав позивачки, тобто фактично стороною відповідача визнано порушення прав позивачки, на що звертає увагу суду. Разом з цим в скарзі вказано, що належним способом захисту прав позивачки є внесення змін до свідоцтва про право на спадщину, а не визнання його частково недійсним. Скаржник посилається на норму ст.1301 ЦК України, що підставою визнання свідоцтва недійсним є лише відсутність права спадкування в особи, на ім'я якої було видане свідоцтво. При цьому вказує, що іншими підставами визнання свідоцтва недійсним можуть бути, в тому числі і порушення у зв'язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб, що підтверджується численною практикою Верховного Суду. Тобто в даній справі підлягало встановленню наступне: чи було порушено права позивачки при видачі ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину в цілому на спадкове майно; чи було порушено права позивачки при даруванні майна своєму сину. Вважає, що суд врахував всі обставини справи і висновки судів в попередній справі щодо недобросовісних дій ОСОБА_1 та визнав, що права позивачки були порушені і вони підлягають захисту. Зазначає, що запропонований стороною відповідача спосіб захисту - внесення змін до свідоцтва про право на спадщину не відновить порушені права позивачки і не може бути ефективним в даній справі, тому такий спосіб не буде відповідати меті та завданню чинного законодавства. При цьому представником зазначено про орієнтовний розмір судових витрат у розмірі 10 000 грн 00 коп., докази понесення яких будуть надані суду протягом 5 днів.
Треті особи: Дванадцята Київська державна нотаріальна контора та приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Алейніков М.В., не скористалися своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направили.
Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції.
Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 16 січня 2026 року у даній справі в апеляційному порядку не оскаржується, тому відповідно до положень ч.1 ст.367 ЦПК України його законність та обгрунтованість колегією суддів не перевіряється.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, в межах доводів апеляційної скарги, врахувавши доводи, наведені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Відповідно до з ч.1 ст.15, ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з ч.ч. 1 та 2 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Відповідно до змісту ст.ст.12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Положеннями ч.1 ст.76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до приписів ст.77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
За змістом положень ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати сторін у справі - ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_1 від 11 вересня 2021 року.
Після смерті ОСОБА_4 залишилось спадкове майно, яке складається з квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивачка ОСОБА_3 та її рідна сестра й відповідачка у даній справі - ОСОБА_1 є спадкоємцями першої черги після померлої матері.
З матеріалів справи вбачається, що 25 травня 2021 року за заявою ОСОБА_1 було відкрито спадкову справу №722/2021 після померлої ОСОБА_4 .
02 серпня 2021 року ОСОБА_1 було видане свідоцтво про право на спадщину за законом, яке було зареєстроване в реєстрі за №1-453, на всю квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .
14 вересня 2021 року ОСОБА_3 звернулась до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_4 , однак отримала відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину через пропуск строку звернення.
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 26 жовтня 2022 року у справі №759/21893/21 задоволено позов ОСОБА_3 та визначено їй додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини за законом після смерті ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , в два місяці з дня набрання рішенням суду законної сили.
Вказане рішення суду залишене в силі постановою Київського апеляційного суду від 18 квітня 2023 року та постановою Верховного Суду від 21 червня 2024 року.
Даними судовими рішеннями у справі №759/21893/21 визнано поважними причини пропуску строку на прийняття спадщини, а також зазначено, що права позивачки були порушені, в тому числі, через надання ОСОБА_1 нотаріусу недостовірних відомостей про відсутність інших спадкоємців.
Згідно з ч.2 ст.273 ЦПК України, у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Таким чином, оскільки рішення Святошинського районного суду міста Києва набрало законної сили після прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду, тобто 18 квітня 2023 року, то ОСОБА_3 мала право звернутись із заявою про прийняття спадщини в строк з 18 квітня до 18 червня 2023 року.
29 травня 2023 року ОСОБА_3 на виконання та в межах строку, встановленого рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 26 жовтня 2022 року у справі №759/21893/21, звернулась із заявою про прийняття спадщини після померлої матері ОСОБА_4 .
Факт звернення ОСОБА_3 до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після померлої матері ОСОБА_4 саме 29 травня 2023 року підтверджується наявними у справі листом Дванадцятої київської державної нотаріальної контори від 10 березня 2025 року про виявлену технічну помилку на заяві ОСОБА_3 про прийняття спадщини та проведеними виправленнями, а також копією витягу з Книги обліку і реєстрації спадкових справ за 2023 рік, де вказано, що заява ОСОБА_3 була зареєстрована за номером порядковим 1767 саме 29 травня 2023 року.
Крім того, відповідно до положень ст.49 Закону України «Про нотаріат» нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, відмовляє у вчиненні нотаріальної дії, якщо вчинення такої дії суперечить законодавству України.
За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що сукупністю усіх зібраних доказів достовірно встановлено час подання ОСОБА_3 заяви про прийняття спадщини на підставі рішення суду саме 29 травня 2023 року, тому вона має право на звернення до суду за захистом своїх прав як особа, яка прийняла спадщину.
При цьому суд першої інстанції обґрунтовано відхилив доводи представника відповідачів про протиправність дій нотаріуса при виправленні технічної помилки у заяві ОСОБА_3 про прийняття спадщини, оскільки такі доводи не підтверджені жодним належним і допустимим доказом та не ґрунтуються на конкретних вимогах закону. На обґрунтування своїх заперечень представник відповідачів не зазначив, який саме нормативно-правовий акт було порушено нотаріусом під час внесення відповідного виправлення, а також не навів переконливих підстав, з яких цей доказ не міг бути прийнятий судом та покладений в основу судового рішення.
Відповідно до ст.55 та ст.124 Конституції України кожна особа має право на судовий захист своїх прав та законних інтересів.
Згідно зі ст.50 Закону України «Про нотаріат» нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти.
Таким чином суд першої інстанції правильно зазначив, що у разі незгоди з діями нотаріуса відповідачі не були позбавлені права та можливості оскаржити такі дії у встановленому законом порядку, однак на час ухвалення рішення жодних доказів звернення до суду з відповідними вимогами чи наявності судового рішення за результатами такого оскарження матеріали справи не містили.
За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність у позивачки права на звернення до суду з даним позовом.
Судом першої інстанції установлено, що 10 липня 2024 року позивачка ОСОБА_3 отримала постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії у зв'язку з тим, що неможливо внести зміни в свідоцтво про право на спадщину на підставі статті 1300 ЦК України, оскільки спадкова квартира подарована та неможливістю визначити склад спадкового майна.
При перевірці нотаріусом у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно станом на 10 липня 2024 року вищевказана спадкова квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , була подарована ОСОБА_1 на користь свого сина - обдаровуваного ОСОБА_2 на підставі договору дарування квартири від 05 жовтня 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Алейніков М.В. за реєстровим №957.
У відповідно до ст.ст. 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Згідно з ч.1 ст.1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою (ч.2 ст.1220 ЦК України).
Відповідно до ст.1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
У відповідності до ст.1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово.
Згідно зі ст.1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Відповідно до ч.3 ст.1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (ч.5 ст.1268 ЦК України).
Згідно з ч.ч.1-2 ст.1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.
Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (ст.1270 ЦК України).
Свідоцтво про право на спадщину - це документ, який посвідчує перехід права власності на спадкове майно від спадкодавця до спадкоємців. Видачею свідоцтва про право на спадщину завершується оформлення спадкових прав.
Згідно з ч.1 ст.1298 ЦК України свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини
Відповідно до ст.1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
Правовий аналіз ст.1301 ЦК України вказує на те, що заявляти вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину може будь-яка особа, цивільні права чи інтереси якої порушені видачою свідоцтва про право на спадщину. Водночас оспорювання свідоцтва про право на спадщину відбувається тільки за ініціативою заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимоги про визнання його недійсним (позов про оспорювання свідоцтва).
Верховний Суд у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11 (провадження №61-12290св18), від14 травня 2018року у справі № 296/10637/15-ц (провадження № 61-2448св18) та від 23 вересня 2020 року у справі № 742/740/17 (провадження № 61-23св18) виклав правові висновки, відповідно до яких свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв'язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що під час оформлення спадкових прав після смерті ОСОБА_4 були порушені права ОСОБА_3 як спадкоємиці першої черги, оскільки рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 26 жовтня 2022 року у справі № 759/21893/21, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 18 квітня 2023 року та постановою Верховного Суду від 21 червня 2024 року, встановлено поважність причин пропуску нею строку на прийняття спадщини та зазначено, що таке порушення було зумовлене, зокрема, наданням ОСОБА_1 нотаріусу недостовірних відомостей про відсутність інших спадкоємців.
За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано врахував висновки, викладені у вказаних судових рішеннях, і правильно виходив з того, що одержання ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину на всю квартиру відбулося без урахування прав іншої спадкоємиці першої черги.
Правильним також є висновок суду першої інстанції про те, що на момент укладення 05 жовтня 2021 року договору дарування ОСОБА_1 була обізнана про звернення ОСОБА_3 до суду з позовом про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, що підтверджується матеріалами справи № 759/21893/21, зокрема даними про укладення договору з адвокатом та подання адвокатом заяви про ознайомлення з матеріалами справи ще до фактичного отримання ОСОБА_1 документів із суду.
З наведених підстав суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що, відчужуючи спірну квартиру на користь свого сина в умовах наявного спадкового спору, ОСОБА_1 усвідомлювала наслідки таких дій для прав позивачки, а відтак суд правильно встановив наявність порушення прав ОСОБА_3 на спадкове майно та необхідність їх судового захисту.
Згідно з вимогами ч.1 ст.15, ч.2 ст.16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке суд захищає у спосіб, встановлений ч.2 ст.16 ЦК України або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Гарантоване п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) право на доступ до правосуддя, має тлумачитися з урахуванням верховенства права, яке вимагає, щоб сторони у справі мали ефективний судовий засіб, що давав би їм можливість заявляти про свої громадянські права.
Конвенція покликана гарантувати не права, які є теоретичними або ілюзорними, а права, які є практичними та ефективними. Це особливо стосується гарантій, закріплених у ст. 6 Конвенції, з огляду на важливе місце, яке в демократичному суспільстві займає право на справедливий суд з усіма гарантіями відповідно до цієї статті.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 08 грудня 2021 року у справі № 2-25/2006 (провадження № 61-14703св20) у постанові від 30 травня 2022 року у справі № 2-49-2005 (провадження № 61-14054 св 21) та інших.
Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (п.6 ч.1 ст. 3 ЦК України). Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (п.6 ч.1 ст.3 ЦК України). Отже сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності.
Принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб'єктів при виконанні своїх юридичних обов'язків і здійсненні своїх суб'єктивних прав.
У суб'єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб'єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов'язків.
Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.
За правовідносин, що склалися між сторонами, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 , не повідомивши нотаріуса про наявність іншої спадкоємиці першої черги ОСОБА_3 , оформила свідоцтво про право на спадщину на всю квартиру, а після звернення ОСОБА_3 до суду з позовом про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, 05 жовтня 2021 року відчужила цю квартиру за договором дарування на користь свого сина. Така поведінка обґрунтовано визнана судом першої інстанції недобросовісною, оскільки саме вона призвела до порушення спадкових прав позивачки.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що за відсутності таких дій ОСОБА_1 могла набути право лише на свою частку у спадковому майні, а не на всю квартиру, і, відповідно, не мала б можливості відчужити весь об'єкт нерухомості. Тому висновок суду про порушення прав ОСОБА_3 та необхідність їх судового захисту є правильним і відповідає встановленим у справі обставинам.
Як зазначалося вище, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Так, визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку.
Право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (ст.392 ЦК України).
Подібні висновки містяться в постанові Верховного Суду від 03 січня 2025 року у справі № 754/7860/22 (провадження № 61-13339св24).
Установивши, що ОСОБА_3 є спадкоємицею першої черги нарівні з ОСОБА_1 , однак не змогла оформити спадкові права у нотаріальному порядку внаслідок дій відповідачки, яка, не повідомивши нотаріуса про наявність іншої спадкоємиці, оформила спадщину на всю квартиру, а в подальшому відчужила її на користь свого сина ОСОБА_2 , колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про наявність у позивачки перешкод для оформлення спадщини у нотаріальному порядку. З огляду на це суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про наявність підстав для захисту прав позивачки шляхом визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку.
Беручи до уваги, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 мають рівні частки у спадковому майні як спадкоємиці за законом, а право ОСОБА_1 на розпорядження майном могло стосуватися лише належної їй частки, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позову в частині визнання недійсними свідоцтва про право на спадщину та договору дарування лише щодо 1/2 частини квартири, а також визнання за ОСОБА_3 права власності на 1/2 частину спірної квартири.
При цьому колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно відхилив доводи ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про неналежний спосіб захисту, який заявлений позивачкою у даному позові.
Так, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Ці право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення і спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (п. 143), від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 (п. 61), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (п. 8.31)).
Отже, коли особа звернулася до суду за захистом її порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу, а суд позов задовольнив, виконання його рішення має настільки, наскільки це можливо, відновити стан позивача, який існував до порушення його права та інтересу, чи не допустити таке порушення. Судове рішення не має породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них подальшого вчинення узгоджених дій для вичерпання конфлікту.
Крім того, спосіб захисту права чи інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (п. 58)).
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що обраний позивачкою спосіб захисту є належним та ефективним, оскільки саме задоволення заявлених позовних вимог у даній справі забезпечує повне вирішення спору між сторонами та поновлення порушених прав ОСОБА_3 без необхідності вчинення додаткових юридично значимих дій чи повторного звернення до суду. Інший спосіб захисту за встановлених обставин не забезпечив би повного та остаточного відновлення її спадкових прав.
При цьому суд першої інстанції обґрунтовано врахував, що спірна квартира фактично не вибула з володіння ОСОБА_1 , яка продовжує нею користуватися та залишається у ній зареєстрованою, а ця обставина в сукупності з іншими встановленими у справі даними підтверджує, що укладення договору дарування не усунуло реального зв'язку відповідачки зі спірним майном і не спростовує висновку про порушення прав позивачки на належну їй частку спадщини.
В апеляційній скарзі представник відповідачів - адвокат Крищук Б.В. вказує, що після поновлення ОСОБА_3 строку на подання заяви про прийняття спадщини підстава закликання до спадкування ОСОБА_1 не відпала, оскільки обидві сторони є спадкоємицями першої черги після смерті ОСОБА_4 , а тому належним способом захисту прав позивачки у цій справі, на його думку, мало бути звернення до суду з вимогою про внесення змін до свідоцтва про право на спадщину, виданого ОСОБА_1 02 серпня 2021 року, а не з вимогою про визнання його частково недійсним.
Також представник відповідачів стверджує, що для оформлення спадкових прав ОСОБА_3 у нотаріальному порядку перешкоди були відсутні, а позивачка обрала неналежний спосіб захисту, не звернувшись із позовом про внесення змін до свідоцтва про право на спадщину на підставі ст.1300 ЦК України, на підтвердження чого представник відповідачів посилається, зокрема, на постанову Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04 листопада 2024 року у справі № 504/3606/14-ц (провадження № 61-6658сво23 ).
Надаючи оцінки цим доводам колегія суддів враховує, що дійсно Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04 листопада 2024 року у справі № 504/3606/14-ц (провадження № 61-6658сво23 ) зауважила, що ЦК України передбачає два способи захисту прав спадкоємця, якому відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину: «внесення змін до свідоцтва про право на спадщину» (ст.1300 ЦК України) та «визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину» (ст.1301 ЦК України). Вибір способу захисту здійснює позивач. Свідоцтво про право на спадщину підлягає визнанню недійсним у випадку доведення існування «вад» на момент його видачі, які свідчать про те, що особа, якій видано свідоцтво, не мала права на спадкування (особа не є спадкоємцем, спадкоємці попередньої черги прийняли спадщину, заповіт є нікчемним тощо) (п.107 та п.108).
Разом з тим, як зазначалося вище, добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства та імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (п.6 ч.1 ст.3 ЦК України).
Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість.
Частиною 3 ст.13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Зловживання правом - це особливий тип правопорушення, яке вчиняється правомочною особою при здійсненні нею належного їй права, пов'язаний з використанням недозволених конкретних форм у межах дозволеного їй законом загального типу поведінки.
Формулювання «зловживання правом» передбачає у собі певну суперечність. Так, особа, яка користується власним правом, має дозвіл на певну поведінку, а якщо її дія не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права (дія без права). Такі випадки трапляються, якщо особа діє недобросовісно, всупереч меті наданого їй права.
Зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється у тому, що: 1) особа (особи) використовувала/використовували право на зло; 2) наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки є певним станом, у який потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/ умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); 3) враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а й про обсяг прав інших учасників цих правовідносин і порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах, або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду від 11 листопада 2021 року у справі № 910/8482/18 (910/4866/21)).
Правочини, які вчиняються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути неправомірною та недобросовісною. Відтак правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними і зводяться до зловживання правом (див. постановуВеликої Палати Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі № 910/16579/20 (провадження № 12-60гс21)).
В контексті оцінки добросовісності дій відповідачів у справі колегія суддів зауважує, що суд першої інстанції надав належну оцінку діям ОСОБА_1 , яка, не повідомивши нотаріуса про наявність іншої спадкоємиці першої черги - ОСОБА_3 , оформила свідоцтво про право на спадщину на все спірне майно, а після звернення ОСОБА_3 до суду з позовом про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, відчужила квартиру на користь ОСОБА_2 . При цьому судом обґрунтовано враховано, що на момент укладення договору дарування ОСОБА_1 була обізнана про намір ОСОБА_3 реалізувати свої права спадкоємця на спірну квартиру.
З огляду на зазначені обставини, колегія суддів вважає що дії відповідачів щодо відчуження спірного майна не відповідають визначеним стандартам поведінки сторін договору, не характеризуються чесністю, відкритістю і повагою інтересів інших учасників правовідносин, а спрямовані на позбавлення позивачки права на спадкове майно, отже не можуть бути визнані добросовісними.
В контексті посилання апеляційної скарги на неналежний спосіб захисту прав позивачки, колегія суддів зауважує, що судом першої інстанції правильно було встановлено порушення відповідачами прав позивачки на спадкове майно, що не спростовано відповідачами під час апеляційного перегляду справи, а тому відмова у позові з формальних підстав не відповідала б завданню цивільного судочинства (зокрема, щодо справедливого та своєчасного вирішення судом спорів), визначеному у ч.1 ст.2 ЦПК України.
Надміру формалізований підхід до заявлених позовних вимог суперечить завданню цивільного судочинства, яким є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
У той же час диспозитивність - це один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті.
Зазначений підхід відповідає правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у пункті 58 постанови від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц та пункті 23 постанови від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, згідно з якими спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду.
Аналогічний правовий підхід застосовано Верховним Судом у постанові від 10 травня 2023 року у справі № 569/21257/20 (провадження № 61-11040св22), де, відхиляючи доводи скаржника про неналежний спосіб захисту спадкових прав, Верховний Суд виходив із того, що створення іншими особами перешкод для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку, зокрема внаслідок відчуження спірного майна, зумовлює необхідність застосування такого способу судового захисту, який є ефективним, забезпечує реальне поновлення порушеного права спадкоємця та не потребує його повторного звернення до суду.
Тому доводи апеляційної скарги про те, що у даній справі належним способом захисту було виключно внесення змін до свідоцтва про право на спадщину, а не визнання його частково недійсним, колегія суддів відхиляє, оскільки за встановлених обставин у даній конкретній справі саме обраний позивачкою спосіб захисту є ефективним, забезпечує реальне поновлення її порушених спадкових прав та не потребує повторного звернення до суду.
Отже, установивши, що права ОСОБА_3 як спадкоємиці першої черги були порушені внаслідок оформлення ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину на всю квартиру без урахування прав позивачки та подальшого відчуження цього майна на користь ОСОБА_2 , що унеможливило оформлення спадщини у нотаріальному порядку, суд першої інстанції всупереч доводам апеляційної скарги дійшов правильного висновку про наявність підстав для визнання частково недійсними свідоцтва про право на спадщину і договору дарування, визнання за ОСОБА_3 права власності на 1/2 частину квартири та, відповідно, для задоволення позову.
Інші доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів, яким судом надана належна правова оцінка, на правильність висновків суду не впливають та їх не спростовують.
Апеляційний враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому це рішення відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Крищука Богдана Валентиновича залишити без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 16 грудня 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 21 квітня 2026 року.
Головуючий
Судді: